Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 5)

Дмитро став виростати на парубка. Костиха не знала, де йому знайти місце. Пестила, прибирала, як панича, а годувала, що могла видумати найліпшого. То й не диво, що Дмитро був хлопцем гладким, гарним і мав значну силу фізичну. Дмитро, видячи, що мати не дуже шанує батька, став і собі мати його ні за що. Він зовсім не показував тої пошани, яку повинна мати до батька дитина. Кость зносив усе терпеливо — раз тому, що не міг вплинути на виховання сина, бо мало коли бував дома, а по-друге, що боявся язика жінки: вона все ставала в обороні сина. Зійшло на те, що Кость, якщо не був де в роботі, то був ніби найми­том жінки і її Дмитруся. Синок виріс на парубка і поводився всюди, як ба­гацький син; на це йшло те, що старий придбав літом. Дмитро був певний, що як одинокий син при старім батькові буде звільнений від війська, а відтак і оже­ниться скоріше, ніж його ровесники, котрих ждала кількалітня військова служ­ба. Тож уже тоді, як іншим парубкам і не снилася женитьба, він заглядав між шляхетськими дівчатами за парою для себе.

Доля старого Костя не була завидна. Ще було півбіди, доки міг робити, бо як пішов з дому на заробітки, бодай не чув кудкудакання своєї жінки і непошану-вання від сина. Але і те з літами скінчилося. Якось у Бориславі Кость, лізучи до ями, скалічив собі ногу. Мусив перервати роботу. Нога ніяк не хотіла гоїтися. Кость мусив вертатись додому з порожніми руками, бо весь час пролежав у Бориславі.

Костиха аж руками сплеснула, як побачила чоловіка на порозі не в тій порі, що приходив звичайно.

Кость був марний і пожовклий на лиці. Біль ноги, опухлої й пораненої, докучав йому немало, а тут мусив пішки прикульгати аж з Борислава.

— Та чого ж ти прийшов, неробо? — привітала його жінка.— В Бориславі тепер найгарячіша робота, а ти вернув додому. Що ж тут будеш робити? А ле­жачого хліба в мене нема!

—   Хіба не бачиш, який я вернувся? — сказав Кость, постогнуючи, і присів на лаві.— Скалічив ногу, як лазив до ями, та не хоче загоїтися. Усе раниться та пухне. Пролежав три тижні в якомусь хліві, видав усе, що заробив, купував різні ліки, та нічого не помагало. Гадаю: піду додому, може, стара Яцева зро­бить якої масті та вигоюся...

—   То так добре?! Як ще були гроші, то лежав у Бориславі, а тепер, як нічого нема, лізеш мені на карк... А з чого я тебе вигодую? Не видиш, що в мене діти, а достатків дасть бог?..

— Ну що ж я мав робити? — виправдувався Кость.— Таж тоді було ждати, аж зогнию під плотом.

— То було прийти скоріше! За ті гроші, що ти їх проїв, а може, пропив, мож­на було тут дати собі раду, а так гнити будеш та й годі.

—   Та я ще зможу дещо робити коло хати,— обіцяв Кость.

—   Ого! Вже ти зробиш, а я заспіваю, то поділимося разом... Гірка то буде тепер моя година!

На ту розмову надійшов Дмитро.

—   Ого! Старий уже дома? Так скоро? — такими словами привітав батька.— Та щось ви, татуню, гуляли неабияк, коли відгуляли чобіт! — і показав на хво­ру батькову ногу, позавивану шматами і в якімсь старім черевику, либонь, знайденім на смітті.— А як там, тату, з грішми? Мені б тепер придалися нові пасові чоботи...

Ця бесіда сина виглядала на насмішку. Старий не відповідав ні слова. Він опер бороду на палицю й дивився в землю.

—   Ого, будеш мати пасові чоботи! — сказала Костиха до сина.— Все про­лежав у Бориславі та проїв, а тепер приліз сюди, щоб його годувати.

Дмитро скривився на ті слова матері, та хіба не тому, що вона говорила про батька так нечемно. Він до батька ні раз не мав серця. Але він уже кілька не­діль як укладав собі, що скоро, лише верне старий з Борислава, мусить ку­пити нові пасові чоботи, та й буде в чім восени відгуляти весілля в Закутті. Тепер уся надія розвіялася, як мряка.

Кость, хоч як був змучений, не мав сміливості сідати до вечері з жінкою і діть­ми. Вийняв з кишені шматок чорного хліба, з'їв його, напився води і пішов на піч спати. Костиха спала на постелі з кількалітньою дочкою Мариною. Довго Кость не міг заснути, перевертався з боку на бік і тяженько стогнав та охав.

Другої днини Кость устав удосвіта, перев'язав свіжими шматами болючу ногу, з'їв шматок хліба, що лишився на столі з вечері, й поплентався в село. Того-таки дня став Кость молотити в одного заможного шляхтича пшеницю на насіння. Там дали йому їсти та ще й заплатили п'ятнадцять крейцерів за день.

Так тяглося аж до пізньої осені. Кость ходив щодень на роботу і приносив по кілька крейцерів додому, та віддавав жінці. Про лікування ноги він не думав, а Костиха ані син не пригадували йому того. До старої Яцевої по масть не ходив, бо не було коли.

Костиха не докучала вже чоловікові так дуже, бо не коштував їй нічого, а все ж заробив додому кілька крейцерів.

Але наблизилася сльотна, холодна осінь. Костева нога щораз більше розраню-валася й боліла, бо навіть не мав у чім гаразд вимочити її хоч би раз на тиждень. Кость стогнав усе більше по ночах; а одного дня, зібравшися піти за своїм звичаєм на роботу, вернувся-таки з сіней і сказав жінці, що сьогодні не годен зайти.

Костиха гадала, то старий перележить один день, то й не казала нічого: аж коли другої і третьої днини Кость не міг злізти з печі, а по ночах стогнав і ойкав від рани, вона не змогла своєї безсердечної люті вдержати в собі і вил­ляла її на голову Костя.

—   Гіренька моя година з тобою! Чого ти мені світ зав'язав? Якби тебе був дідько не надніс до села, я була б нині не такою господинею...

На такі щоденні привітаная Кость не відповідав нічого, хіба постогнував.

З такими самими словами кидала Костиха чоловікові на піч кусень хліба або ложку якої страви, що лишалася з полуденку або з вечері.

Старий лежав на печі, як той біблійний Лазар. Він по цілих днях майже не злазив звідси, бо й це було йому тяжко без чужої помочі.

Якось раз зайшов до Костя той багатий шляхтич, у котрого Кость молотив і заробляв. Він був його кумом і хрещеним батьком Дмитра. Був це чоловік бу­валий у світі, делегат і депутат до різних комісій і мав значення в селі; його пова­жали й боялися. Звали його Шевком.

Костиха також мусила його респектувати [12], бо це був чоловік бездітний, а вона признавалася до свояцтва з ним і мала надію, що колись може Дмитрусеві дещо капнути від нього.

Шевко поздоровив Костів за шляхетським звичаєм і присів на лаві під обра­зам. Костиха не знала, де йому місця знайти. Вона витирала фартушиною лаву і стіл перед сільським дукою.

—   А що там, панє Константій, нездужаєте? — звернувся Шевко до Костя. Костиха побоялася, щоби її старий яким словом не зрадив, скільки-то від неї мусить витерпіти, то й заговорила зараз:

—   Ой, зле, панє брацє! Така біда, що господи! По цілих ночах не спить біда­чисько, аж серце крається з жалю дивитися на його муку... Бідний, так мучиться  з тою ногою, а я не знаю йому радоньки дати...

—   Не так ногою, як твоїм гострим язиком та нелюдяним обходом зі мною,— каже, стогнучи, Кость.— Та то, панє брацє, ложки води мені не подасть, тільки навигадує, напроклинає..

—   Та що бо ти, Костю, говориш? Боже мій! Чи я би тобі не рада?..

 Костиха хотіла заговорити чоловіка, бо Шевка боялася як вогню.

 Шевко знав від людей, що Костиха вередує старим, і хотів наочно у всьому переконатися.

—   Тихо! — гукнув він на Костиху.— Нехай говорить, яка то моя сеструня ми­лосердна...

При тих словах так гостро подивився на Костиху, що вона аж закам'яніла коло запічка. Старий осмілився та й каже далі:

—   Я тут лежу, як Лазар, та нібито у власній хаті. Вночі то мені ніхто во­ди не хоче подати, а скільки я напрошуся, щоби мені дала який старий горнець із теплою водою,— я вимочив би йогу, та, може, було б легше,— а то ні та й ні! Скоріше би в каменя води допросився. А хіба ж я не заробив собі настільки, щоби для мене який старий черепок був? Ой, боже мій, боже, уже всі гріхи тут спокутую...

Кость був чоловік терпеливий і несмілий при жінці, та тепер, видно, вся терп­лячка скінчилася, немов прорвалася гребля, що здержувала всю накипілу жовч в його зболілім серці, виллялася бистрим потоком.

Шевко зморщив своє грізне чоло, приступив до Костихи, що стояла ні жи­ва ні мертва, і, торкаючи її пальцем до самого чола і вдивляючись їй бистро в очі, погрозливо проговорив:

—   Виджу, що моя сеструня ящірчого роду... Але, я тобі кажу, що як не будеш з цим бідаком по-людськи обходитися, то не лише й стебла на запишу, але ще за життя так випорю, що з тиждень не сядеш... То ти така жінка? Поки міг ро­бити, валятися по Бориславах і гроші приносити додому, то був добрий, а тепер, як каліка, то він пес?.. Я буду сюди часто навідуватися, а як мені старий пожа­ліється хоч одним словом — гірка тобі буде година!

Шевко був деспотичної вдачі. Він полагодив не раз у селі таку справу, в котру не мав права мішатися і котра належала до суду,— полагодив не раз киями і різкою. Одну хлопську родину, що займалася систематично крадіжкою, він не віддав до суду, лише продиктував їй кару в селі: «Панькові вліпити шістдесят буків, Паньчисі сто різок...» Та від цеї події Панько, як оповідає сільська хро­ніка, став порядним чоловіком і пас громадську череду, а вона стала вправною повитухою — навіть до панів кликали її.

Костиха тямила це й знала, що на Шевка були жалоби в бецирку, та нічо­го йому не зробили. Шевко знався добре зі всіма панами, вони заїжджали до нього при різних оказіях, він частував їх; поза тим і вони добре знали, що з бутною шляхтою не порадиш інакше, хіба б довелося половині села сидіти в криміналі.

Кость, побачивши, що такого чоловіка має за собою, задумав за одним захо­дом полагодити ще одну невідкладну справу.

—   Або той мій синок, пане брацє?.. Викапаний син своєї мами! Аби не рідний батько, але жебрак лежав отут, ще би повинен мати більше милосердя....

Шевко звернувся знов до Костихи:

—   А свому плеканцеві скажи, що як колись схоплю за чуприну, то виб'ю, аж буде пищати! Він уже знає мою руку, і я жартувати не вмію!.. Бувайте здорові, пане Константій! А якби вам ще яка кривда, дайте мені знати, а я вам уже зроб­лю справу...

Погрозив іще раз Костисі й вийшов з хати.

Костиха аж губи закусила зі злості, а вже найбільше гнівило її те, що не могла свою злість зігнати на немічнім старім. Боялася Шевка.

Саме тоді запустилася у Костів корова, і Шевко став посилати для Костя щоднини півкварти молока та казав пильно розвідуватися, чи Костиха сповнює його волю.

Костиха все ще мала надію, що колись відплатить свому старому за його довгий язик. Однак, побачивши над собою такий контроль, вона покинула цю гадку та ще й остерегла сина.

—   Слухай, Дмитрусю! — сказала вона, викликавши його до сіней.— Бійся бога, не докучай старому! Терпи, хоч би тобі й як тяжко приходило... Був тут вуйко Шевко. Старий вистогнав перед ним усе... Господи, що тут було крику, як вуйко сердився! А знаєш, дитино, вуйка годі дражнити, бо ану ж розсердить­ся та запише кому іншому, а тобі нічого... Шкода б!.. От цей город, що притикає до нашого, не здався б нам? Терпи ж, сину! Старий недовго потягне... Вчора казала мені стара Яцева, що з такого люди не виходять; рана буде гнити, а як піде досередини, то вже й по всьому...

Дмитро вислухав матір уважно, а хоч його бутна душа не рада піддатися тому деспотизмові і хоч був би радо зрікся городу по вуйкові, то таки страх перед кріпкою рукою вуйка наклонював його обходитися з батьком чемніше.

Від того часу доля Костева змінилася настільки, що мав усю вигоду, яку лишень міг мати. Костиха подавала йому теплої страви, було й молоко, не тарахкотіла йому над головою, син не виробляв криків у хаті і не заводив співів. Але рана не гоїлася. Не помогли вже й масті, що приладжувала Яцева. Кость почув свій кінець, висповідався і за кілька днів помер.

По похороні Костя осталася на ґаздівстві вдова Костиха з сином-одинаком.

 

 

 

VI

 

Андрій Лукашів орудував майном своєї сестрінки Олюньки як своїм власним, не відчитуючись ні перед ким за те, що робив. Грунт обробляв сам, а хату винай-мав якомусь зайшлому шевцеві — німцеві Йоганові, що доставляв пасові чо­боти шляхті всього Закуття.

Олюнька жила, а вірніше, валялася при вуйні. Ганна не подумала ні разу про те, що Олюнька буле колись багачкою, то годиться з нею поводитись бодай так, як із власними дітьми. Їй усе була чогось недогода, все кричала на Олюньку й била її частенько. Хіба в дідуся Луця Олюнька знаходила оборону перед лю­тістю вуйни.

Луць любив Олюньку цілим своїм старечим серцем, любив, як рідну дитину. Він учив її молитов, і кожний крейцер, який мав, видавав на те, щоб для Олюнь­ки що справити.

З-за того вуйна була заздрісна, і раз, як старий привіз для Олюньки з міста нові угорські чобітки з кутасиками, вона таки зважилася сказати йому:

— А мої ж діти вам не внуки, тату, що все пхаєте лише в ту неробу?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx