Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 7)

Люди знали добре, яка була доля Олюньки у вуйни, тому й признавали правду Луцеві та завидували йому за таку добру дитину.

Одного разу зайшов до Луця шляхтич, котрий ходив колись до школи в міс­ті, й усі вважали його дуже вченим. Старого ж закортіло й перед ним похвалити­ся розумом своєї внучки, хоч дуже боявся, чи проба піде добре. Старий міркував собі: «Що іншого перед людьми, які не вміють читати; хоч і скаже щось не так, то зійде,— але тут буде тяжче. Ану ж дитина помилиться, а він розголо­сить по селу, що Олюнька нічого не вміє! Тоді й вийду старим дурнем...» Але кортячка перемогла, і старий попросив пишнівського вченого, щоби «виагзамінував» Олюньку.

Учений розкрив книжку й казав Олюньці читати. Олюнька читала поволі, але виразно й певно. Учений сказав до Луця:

—   Дай вам боже, дідусю, діждатися з неї потіхи. Як дотепер, то вона читає дуже добре, над свій вік.

Старий аж почервонів з радості і не міг промовити слова, лише притиснув Олюньку до своїх грудей так сильно, що дівчинка мало не закричала. Зараз другої днини пошпортав щось старий у своїй скриньчині, від котрої ключ носив усе на шиї, і сказав, що мусить поїхати до міста. Був це ярмарковий день, то неважко було йому присісти до кого-небудь на віз.

Вернувши з міста, старий пороздавав дітям Андрія калачі, коники й ляль­ки. Олюнька стояла коло запічка, дивилася своїми чорними оченятами на діда та дивувалася, що дідусь не привіз їй нічого. Луць прикликав дівчинку до себе, казав їй замкнути очі, а сам повісив їй на шию кілька шнурків гарних ко­ралів.

—   Ану, отвори очі та подивися! — каже, а сам обертає дитину в різні сто­рони і приглядається до неї з радістю.

Ганна аж затряслася з заздрощів. За її рахунком коралі варті були яких п'ятдесят ринських.

Олюнька не вміла оцінити гаразд того дарунку, але таки тішилася дуже, що дідусь привіз їй гостинця з міста.

—   От бачиш, Олюнько,— каже старий,— ледве чи я дочекаю поблагослови­ти тебе під вінець, а хотів би, щоб ти мала гарну пам'ятку по мені... Тепер ти ще замала до тих коралів... дай вуйні, нехай сховає і дасть, коли тобі буде треба.

Олюнька поцілувала діда в руку, зняла коралі з шиї і понесла їх до вуйни.

—   Нате вам, вуянко, сховайте мені,— каже, цілуючи вуйну в руку.

Ганна підступила до вікна й оглядала коралі.

—   А скільки дали ви, тату? — питає.

—   Е, що дав, то дав... дарованому коневі в зуби не заглядають...

Він, либонь, не хотів, щоб Олюнька знала, що коштують коралі. Надійшла весна.

Ганна хотіла перервати Олюньчину науку й відправити її з худобою в поле, але Луць і говорити їй про те не дав.

—   Вже того не буде! Зачала ходити до школи, нехай ходить, бо забуде через літо, чого взимку навчилася.

Ганна не сподівалася цього. Вона гадала, що Олюнька буде вчитися лише взимку, а тут і влітку не буде мати з неї пожитку, і даром треба годувати та­кого непотріба.

— Та що бо ви, тату, кажете? Таж усі діти в селі так роблять, а вона панна чи що, щоб мені худоби не попасла влітку? А їсти хоче...

— Як не хочеш давати їй їсти, я тебе не силую, але дитині кривди не дам зробити. Ще нині поїду до суду, щоб їй дали іншого опікуна, а може, знайдеть­ся такий, що вигодує її з двадцятьох моргів грунту та й до школи буде поси­лати...

Ганна вже змовчала, бо таки боялася, щоб у неї Олюньчиного грунту не відібрали. Не було іншої ради, як лишити Олюньку в школі й через  літо.

У тій порі ходило дуже мало дітей до школи, то Олюнька могла навчитися біль­ше, ніж узимку. Ціле літо, особливо в погідні дні, відбувалася наука в садку під грушами, що колом обсіли пишківську школу.

Олюнька робила великі поступи в науці, а вчитель порадив Луцеві купити Олюньці другу книжку. Не треба й казати, яка радість огорнула старого діда.

Луць мав уже понад сімдесят літ і побоювався, що як умре, то його улюблена Олюнька залишиться на неласкавій ласці вуйни. Для того роздумував старий над тим, кого б то вишукати, щоб хоч частково заступив бідній сироті дідуся. До того треба було або виконати погрозу й дати дитині другого опікуна, або знайти чоловіка, котрий би мав силу й відвагу остерігати Ганну та заступатися за сироту. Першого способу не хотів Луць хапатися. Йому жаль було сина, що мав би великий клопіт з рахунками при зміні опікуна. Все ж таки, хоч називав Андрія фартушкевичем і бабою, любив його і не хотів йому лиха. «Та нехай там,—думав собі.— Олюнька не збідніє, а він трохи відживе... У нього троє дітей...» Так старий задумав здійснити другий свій план. Такого, власне, чо­ловіка, якого йому треба було, знайшов в особі Шевка.

Довго розбирав Луць цю справу на всі боки, вкінці вирішив піти одної неділі до Шевка. Шевко привітав щиро старого Луця та попросив його на другий бік — до "ізби"[16].

— Я до вас, пане Якуб"є, прийшов з просьбою,— почав старий,— та знаю, що ви добрий чоловік і не відкажете мені. То, бачите, діло сиротинське, й мені дуже лежить на серці. Я гадаю за мою внуку, Олюньку. Моя невістка трохи прикра і, правду сказавши, таки недобра жінка. Поки я ще жию, не дам дитині кривди зробити, але я вже над гробом, а мій син — от, бодай не казати, скаче коло неї, як песик. Легко, отже, вгадати, що буде по моїй смерті. Ганні конче треба когось, кого б боялася, а хто б за дитиною уймався [17]. До того були б ви, сусіде, найліпші. Ви, даруйте за слово, таки громадський опікун. Не дав бог сво­їх дітей, то маєте, нівроку, опікунств багато... може, вам щe й то одно не затя-жить. От зробіть мені ласку, а бог вам заплатить!

— Ба, та бо то, видите, панє Лукашу, Андрій їй вуйко й мав більше право до опікунства, ніж я — чоловік чужий. Треба би вам поїхати до суду і все ска­зати, як воно і чому Андрій не має бути опікуном...

— Ей, бо ні, я не так гадаю. Воно б так і треба, але з того вийшли б великі неприємності для мого сина, а мені його таки жаль, бо він хоч дурень, а все ж моя дитина. Я гадав би, щоб у суді було, як є, але щоб Ганна знала, що хтось її пильнує, і щоб було кому на неї деколи посварити. Я тут розглядаюся між сусідами,—та хто ж це потрафить, та й хто схоче лізти під Ганнин язик? Хіба ви одні. Вас респектують, і вона буде вас боятися.

— Та коли так лише, то добре. Я вам обіцяю... Чому ні? З тим великого клопо­ту не буде.

— Давайте мені на теє слово!

— Даю вам слово.

— Але шляхетське слово!

— Так єсть, шляхетське слово! — каже Шевко і подав старому руку.

— Я тепер цілком за Олюньку спокійний, хоч би мене й зараз пан-біг до се­бе покликав,— каже Луць.— Тепер би я вам, сусіде, хотів сказати, як би то дальше повести Олюньку. Вона тепер має тринадцять літ, ходить до школи і ду­же добре вчиться, має двадцять моргів грунту власного, а ще дістане п'ять від мене, то вже щось значить. Привчиться трохи, а дівчина буде колись ладна. Може б, удалось їй вийти за вокомана або до міста... все воно щось більше значить.

— Фе! Сусіде, як можна таке говорити? Гадаєте, що вокоман щось таке, за чим варто розбиватися? От служить нині в того пана й мусить його труби слуха­ти, а завтра вже на вулиці. Та й такий вокоман не буде вам на селі господарити на таких моргах. Йому схочеться зараз бути паном — звичайно, лагуминець. Такий привик до питльованого хліба, разового їсти не схоче, а на двадцяти п'яти моргах годі питльованцями сипати. Так само й до міста! Хто вже вродився на селі, нехай же там і живе. Інша річ, як нема з чого на селі жити. Але ваша Олюнька, як піде за порядного шляхтича, буде панею-шляхтянкою на ціле село, а в місті згубиться, й ніхто на неї не подивиться. Вже то буде моя голова в тім, щоб їй вишукати порядного шляхтича, але лише шляхтича, як я або ви,— хлібо­роба, а не якогось там сурдутовця-вокомана. Що ж він має? Хіба нагайку... Того, що дівчина ходить до школи, воно добре. Але я не радив би дуже її вчити. Нехай знав прочитати молитву, та й буде з неї, а великої філософії не раджу її вчити, бо відвикне від того, до чого її бог сотворив...

— Та ви, може, й добре говорите, сусіде,— замітив Луць,— але я все гадав би, що таки, даймо на то, вокоман трохи делікатніший від нашого брата-шляхтича та й, може, інакше обходився б з нею. Дістав би яку добру службу у грабйого[18], одного або другого, та й було б їй добре...

— Го-го! А я бачив таких делікатних вокоманів, що пражили своїх жінок на­гайкою, як хлопа на панщині. То, сусіде, ніколи не вгадаєте, який хто буде. Вже скоріше про шляхтича вгадаєте. От росте межи нами змаленьку та й ба­чимо який, а такий зайда підлеститься до дівчини, а потім ціле життя неволя й біда. То, кажу вам, сусіде, нема як шляхтич на своїм загоні! Хоч тепер хочуть нас зрівняти з хлопами, до війська нас беруть, але все-таки що шляхтич, то не хлоп! Ніхто йому не сміє сказати: «Уступися, посунься!..» А в шкіру як б'ють, то на дивані... Але шляхтич мусить бути правдивий і тямити те, що він шляхтич, що його батьки заледве королеві кланялися та що воювати вміли...

— Та воно, сусіде, правду кажучи, ще час про те говорити... таж то ще ди­тина...

— Ну певно, що так, але я все своє кажу, що в мене порядний шляхтич біль­ше вартий, як ціла сотка тих нагайкевичів-вокоманів, з котрих майже кожний злодій, обкрадає свого пана...

— Нехай і так, бог вам заплатить за те, як обороните сироту при потребі. Дякую вам за добре слово. Бувайте здоровенькі!

Луць вийшов від Шевка заспокоєний. Він знав, що ніхто не оборонить його внучки так, як Шевко.

VII

По смерті Костя Полошинського відчула Костиха, що таки багато втратила, Кость заробляв річно стільки, що було чим заплатити податок, усіх поодягати та ще й дещо справити до хати. Тепер треба було обмежитися своїм господар­ством, а воно було невеличке. Трапився ще один неврожайний рік, розіллявся Дністер, і до хати Костихи стала заглядати нужда. У тій біді вдалася Костиха на пораду до свого родича Шевка.

— Біда, панє брацє,— каже Костиха.— На обійсті лиш одна корова, нічим того поля обробити, ні угноїти, а тут три роти годувати і три спини одягати... Не знаю, як перебути цей передновок.

— У мене рада готова, не знаю лише, чи ти пристанеш на неї. Дай Дмитра до мене на службу. Зле йому не буде. Я буду платити, як іншим парубкам, та й по­ле поможу обробити. У мене, слава богу, три плуги... дасться ради всьому.

— А бодай же я не дочекала свою дитину в наймити давати! — закричала Костиха.

— Коли так, то можете пухнути з голоду. Я зі своїм не накидаюся. Ти, сестру­ню, гадала, що як скривишся перед Шевком, то він тобі дасть ключ від комори? 0 ні! В мене не так. Я готов помогти, але хто хоче працювати так, як я працював, доки чого доробився. Я хотів з Дмитра зробити господаря, привчити його до роботи, бо той бабин син нічого не знає і при тобі не навчиться. За той час оброб­ляв би я ваше поле, а з заробітків, може б, дечого докупилося. Оженив би його добре, як час прийде... Ну, але як ні, то ні. Тримай його при собі, припни до за­паски, але задурно я не дам і макового зерна!

Костиха відійшла ні з чим; шкода, що така упевнена була у помочі багатого родича. Порада Шевка, щоб Дмитро йшов на службу, була для неї несподіва­ною й неможливою.

«А не діждеш ти, багачу проклятий, щоби моя дитина в тебе служила! Сам має стільки, що з рота вилазить, а мені не дасть, каже, макового зерна. А я ско­ріше піду жебрати, ніж дам своїй дитині по службах валятися...»

Коли Костиха розповідала синові розмову з Шевком і сердилася на скупого багача, Дмитро махнув рукою та й каже:

— Е, мамо, ви самі не знаєте, чого хочете. Вуйко добре говорить. Або його наймитам зле? Вбираються добре, їсти мають що, а я тут таки справді спухну з голоду. Таж не в чужого буду. А може, потрапимо так піддобритися, що вуйко мене за свого прийме?..

— Поки мого життя — не буде того! — каже Костиха.

— Е, чому би ні? Добре, що вуйко сам таке нагадав. А що би ви, мамо, сказа­ли на те, якби я так колись сидів на вуйковім? Га?

Костисі дуже сподобалася така гадка. Вона знала, що Дмитрусь розумний хлопець, то може йому й удатися, а за таке варто кілька літ послужити. Зараз таки другої днини Дмитро пішов до Шевка.

— А що там, Дмитре, може, прийшов просити мене за свата?

— Е, жартуйте собі, вуйку, здорові, а я прийшов в інтересі, в тім, що ви вчора з мамою говорили.

Дмитро стояв коло порога, м'яв шапку в руках і дивився в землю, хіба часом глипнув спідлоба на вуйка.

— Та чи одно я говорив, а люди не хотіли слухати? — сказав Шевко. —Що ж будемо більше про те говорити? Твоя мати й чути не хоче, щоб її пестій служив, а я іншої ради не знаю.

— Не дивуйтеся мамі! Вони хотіли б найліпше, та чогось того не розуміють, що я дома не висиджу нічого. Я, знов, міркую, що ліпше заробити у свого, ніж іти до двора під вокоманову нагайку. А як не стане хліба, то таки треба піти...

— Видно, Дмитре, що ти розумніший від матері, але ти ще не маєш літ, мусиш так робити, як вона каже.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx