Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 9)

Парубки кинулись на злодія і стали бити куди попало.

Почало світати. Коні посходилися докупи й стояли дрімаючи, з позвішуваними головами. Деякі лежали. Левонко командував:

— Дмитре! Розпутай тих коней, що мали йти на ярмарок... Злодієві треба конче зробити параду...

Привели коней. Шумила посадили на коня. Він мав руки зв'язані, а ноги зв'язали йому посторонком попід живіт коневі. Коня, як і Шумила, уквітчали різним хабаззям, на шию поклали злодієві залізне путо, котре він пиляв уночі, за комір кожуха встромили його залізні вила і втикнули на них віхоть соломи. Усе те робилося за наказом Левонка, котрого всі згідно слухали, а він знав без­ліч різних збитків і вигадок. На дальшу команду Левонка два парубки стали по обидва боки Шумила, а третій їхав ззаду з буком у руках. Коли вже все було готове, Левонко сів на свого коня і скомандував:

— Марш!

Ціле товариство зі співами і криками рушило з місця.

Вже добре було розвиднілося, коли нічліжники вертали до села. Народ вору­шився. Всі зглядалися на це чудовище, а Левонко спереду розказував усім, яко­го пташка вдалось їм цієї ночі зловити коло коней. У селі пороз'їздилися хлоп­ці кожний на своє обійстя, лишень Левонко і сторожні парубки відправили Шу­мила аж до корчми на Ячменівці. Один з хлопців почвалав на коні по префекта й асесорів.

Коло корчми почали товпитися люди, бо ж то трапилося щось незвичайне. Старий Янкель, хоч не цікавий з природи, виглянув крізь вікно, а як побачив, що діється, вийшов-таки на поріг.

— А ви звідки взяли такого гамана? — питає.

— Та от, хотів собі позичити пару коней, але не вдалася йому штука,— каже Левонко.

Зійшлася громадська старшина з префектом на чолі.

Шумило аж затрясся, як побачив ячменівську корчму. Він знав, що знахо­дяться в самій середині шляхетського гнізда; знав, що не знайдеться тут ні одно­го чоловіка, котрий би хотів промовити за нього хоч би слово. Хіба би трапився який жандарм та врятував з рук шляхти. Він думав про кримінал як про дошку свого рятунку і рад був якнайскорше туди дістатися, щоб йому не поламали ре­бер, як уже не одному його товаришеві по ремеслу зробили в тій корчмі шляхтичі.

Наш сільський народ за найбільшого свого ворога вважає палія та конокрада. І один, і другий може хлібороба довести до жебрацької торби. Звідси така завзя­та ненависть і жадоба помсти проти одного і другого.

Украсти в хлібороба пару коней навесні під роботу — значить позбавити його три рази стільки, що ті коні варті. Вже цілий рік піде йому як з Петрового дня. Треба наймати плуг та борону, а що кожний тримає лише стільки робочої худоби, скільки йому треба, тож і не дасть другому, доки свого не обробить. З того спізнений засів зі всіма своїми наслідками. Хто хотів би купити коні навесні, заплатить за них удвоє,— та коби ще свої гроші, а то треба позичити в Янкеля на великий процент!..

Селяни, бувало, робили собі самі справу з такими людьми, не ждучи кримі­нального процесу. Діялося те ще за старої нашої карної процедури, де треба було доставити формальний доказ із приписаного числа свідків, бо переконання судді не мало ніякої сили,— інакше, ніж тепер. Тому-то багато ноторичних злодіїв виходили з рук суду по кілька разів безкарно завдяки своїй спритності і робили людям далі пакості та мстилися тим, що їх подали до суду. Отже, люди давали злодієві добре «почесне», щоб більше не кортіло його до села, хоч би його опісля в суді з «браку доказів» пустили. Шляхта не була менш люта, як хлопи, а коли спіймали злодія на хлопсько-шляхетській території, тоді поступали зовсім солідарно.

Префект казав зсадити Шумила з коня і завести до корчми. При тім не обі­йшлося без штовханців, котрих старшина нібито не бачила. Префект сів по­важно на крісло і зробив зі злодієм короткий протокол. Писар написав письмо до суду, замовили форшпан і варту, а префект дав наказ одному асесорові, щоб доставив злодія до криміналу.

Видавши ті розпорядження, префект зі старшиною пішли додому, асесор, що мав їхати до міста, пішов поснідати, поліцай пішов за форшпаном — і так порозходилися всі урядники громадські, залишивши в корчмі злодія з цілим на­товпом народу.

Всі вони дуже добре розуміли, хоч ніхто слова не говорив про те, що мають робити. Насамперед парубки, що привели злодія, доставили його до корчми, а не до громадського уряду, бо там під повагою права не випадало його бити. Від так префект знав, що на його очах ніхто не наважиться ударити злодія, тож, розпорядившись як слід, забрався з корчми. Так само асесор і поліцай знайшли собі діло, щоб вийти. Вкінці і Янкель, знаючи, яка буде робота, пошварготав щось з Рифкою і пішов у поле, а Рифка й собі пішла до городу. Так осталися лиш ті, що треба.

 — Ну, починаймо! — каже один.

Зачинили двері, розв'язали злодієві руки, зняли путо з шиї і прикували ним ноги до ковбиці. Відтак здерли з нього кожух і обернули його плечима на середину корчми. Кожух кинули за шинквас та взялися до приладженої для них горілки. Кожний випив чарку на погибель злодіям і бив палицею по плечах Шумила. Ті побої йшли чергою, черга повторялася. Плечі злодія покривалися синіми пасмугами, а далі стала показуватися кров крізь сорочку. Тепер розпочалася друга операція. Зняли з Шумила чоботи і били в підошви так, що не було вже здорового місця. Наближалася ще одна операція, що рівнялася тортурам, а тут не раз практикувалася. Знімали зі злодія сорочку й вішали його вниз го­ловою, прив'язуючи ноги мотузком до сволока, а відтак сікли різками місце ко­ло місця. Шумило зразу кричав і ревів, але побачивши, що то все марно, за­кусив губи та стогнав з болю. Вже ладилися до тої останньої роботи, вже зв'яза­ли Шумилові ноги, а один шляхтич став на стілець і засилював мотуз на сволок, коли хтось загримав кулаками в двері й гукнув крізь шпару:

— Шандар!

На це слово всі покинули свою роботу, вбрали злодія в сорочку, відкрили двері, а самі чимдуж до ванькира та й через відчинене вікно повискакували один за одним до городу та попід плоти нишком побігли над Дністер у лози.

До корчми наближався патрулюючий жандарм. Він ішов поволі, не здогадую­чись, що діється в корчмі. Один хлопець, що вартував перед корчмою, побачив його й дав шляхті знати. Той самий хлопець ішов тепер сміливо проти жандарма.

— Дзінь добрий, пане шандар! Кажуть, що цеї ночі зловили конокрада за рікою, як брався до коней.

— А де ж він? — питає жандарм.

— Мав бути в корчмі... Його тут рано привезли, а пан префект замовили форшпан, щоб відправити до криміналу.

— А є хто в корчмі, пильнує його хто?

— Не знаю, прошу пана... Я тепер туди надійшов... Іду за ріку капусту са­дити... Мамуня вже давно пішли, а я поснідав та й собі йду.

У тій хвилі затарахкотів віз. Шляхтич поганяв, а ззаду сидів асесор з полі­цаєм. Жандарм підождав на фіру. Оба сільські урядники позлазили.

— Повеземо злодія до міста, пане шандар! — каже асесор.

— Я вже чув... А де ж той злодій?

— Має бути в корчмі... чейже не втік... варту поставили.

Отворили двері і аж відскочили з переляку. На землі лежав півживий чоловік, цілий покривавлений, босі ноги так цупко зв'язані, що мотуз аж уївся в тіло.

— Хто його так справив? — питає жандарм. Асесор розвів руки та й каже:

— Я тут не був... Не знаю.

— А кого ж ви на варті поставили?

— Та кого? Людей! Не знаю, котрі тут були.

— Ви будете відповідати за цього чоловіка!

— Я? Або я тут був чи що? Мені пан префект казав відправити його до кри­міналу, я пішов за фірою та на снідання, а що ж мені до того, що за той час тут діялося? Я відповідав би, якби злодій утік.

Не було що більше говорити... Жандарм торкнув Шумила ногою, але той лиш застогнав тяженько. На наказ жандарма розв'язали йому ноги і стали зли­вати його водою. Жандарм подав йому горілки. Він зачав йойкати і стогнати.

— А то тобі, небоже, дали почесне, попам'ятаєш? — каже жандарм.

— Ах, паноньку, сам бог вас надніс, бо були б душу з мене вигнали! — про­стогнав Шумило.

Асесор з поліцаєм стояли коло печі та посміхалися.

— Е, що то, прощу пана, така бійка? Подряпали трохи... Тут не так б'ють та­ких псубратів. От у Конюшках так збили одного, що ребра йому поламали, а в Кореличах три дні били, а в Кирманові то таки на смерть забили такого собаку-конокрада... Що то така бійка?..

— То ви таке похваляєте? — підхопив жандарм.

— А що я маю хвалити або ганити? Мені що до того? Я не бив... Вибили та й годі! Не займай чужого, то і тебе ніхто не зачепить...

Жандарм нахилився до Шумила.

— Хто тебе бив?

Bсі, всі били... хто був, то бив.

— А знаєш їх?

— Ні.      

— А цей бив? — питає жандарм, показуючи на асесора.

— Та певно, що бив, бо всі били.

— Не бреши, злодію, бо тепер виб'ю! — крикнув асесор. — Пан префект посвідчить, що як ми виходили, то злодій був іще цілий.

— Значить, вибили та й пропало... Го-го! Розумна шляхта! — каже жандарм.

— Ходіть, панє шандар! — каже асесор.

— Зараз, тільки спишу дещо...

Асесор подав жандармові готове письмо з урядовою печаткою.

— Там є і свідки записані, і все готове!

— Коли так, то вам уже не треба їхати,— сказав жандарм.

— Слава богу! — утішився асесор.— Нині день робочий...

Жандарм не довіряв злодієві й наклав йому ланцюжки на руки. Асесор і по­ліцай помогли висадити його на фіру. Надійшов і Янкель. Він також не знав, що тут діялося... Змилувався над Шумилом і дав йому порцію горілки та шматок хліба.

Жандарм сів коло Шумила, а шляхтич затяв коні. Асесор і поліцай вернули ще до корчми.

— А де тамті?

— В ванькирі вікно відчинене,— каже Янкель.

— А то гарно справилися! — похвалив поліцай.

— Ну, а від чого ж вони шляхта? — додав Янкель.— Якби то були хлопи зро­били, всіх би їх жандарм половив на гарячому вчинку...

VIII

Коли Шевко довідався, в якій небезпеці були його найліпші коні і хто їх уряту­вав, не міг нахвалитися Дмитром.

— Я все своє кажу, що в ньому чиста шляхетська кров...

В нагороду за це дістав Дмитро гарні масові чоботи і суконну капоту. Дмитро­ві зовсім не шкодило, що капота не на нього була шита, коли сукно було тонке й добре.

Від цеї пори став Дмитро повіреним і правою рукою Шевка, а поле Костихи було насамперед оброблене і засіяне.

Шевко хотів випробувати вірність Дмитра на всі боки: він підкидав йому на стежку дрібні гроші, підглядав уночі, чи не носить чого мамі, але Дмитро не під­дався якій-небудь спокусі. Гроші віддавав точно, а вночі й кроку не стулив з обійстя, не сказавши вуйкові, куди йде. Він перестав ходити на всі забави з ро­весниками, а був пильний і невсипущий, як мурашка. При тім був веселий, бо ба­чив, що план його вдасться: вій бачив, що прихильність вуйка до нього росла з кожним днем. Про його задушевні плани ніхто не знав, крім Костихи, а вона не зрадила б сина, хоч би її вогнем пекли.

— Чому ти, Дмитруню, не йдеш трохи забавитися? Маєш чорну капоту, нові чоботи...

— Е, буду бавитися, як буде на чім, а тепер сиди в хаті, не рипайся!

— Ото розумна моя дитина! — тішилася Костиха й цілувала пристрасно ро­зумну голову сина.

Вся закуттянська шляхта дивувалася, що з такого нероби-вітрогона зробив­ся статечний парубок. Закуттяни говорили:

— Шевко вміє добре екзецирувати [21] хлопців... От що з того Костевого Дмит­ра зробив! Який то був ледар, бабин син, а тепер — аж любо подивитися...

— А що там, пані Полошинська,— питали сусідки,— а що ваш Дмитро?

— Та, богу дякувати, йому добре.

— Певно, що добре, а ще ліпше буде. Шевко своїх дітей не має, то кому ж усе запише, як не Дмитрові.

— У Шевка є своя фамілія, ближча, ніж я... Рідний його брат священиком, дітей у нього копиця, певно, йому дістанеться все... А я таки не хочу, бігме не хочу! — казала Костиха і складала руки, як до молитви.

— Е, що ви говорите? Дістанеться тому, кому Шевко запише, а з братом щось вони не дуже добрі.

Костиха хоч як любила такі розмови, а боялася їх. Ану ж Шевко почує, що балакають, і нічого не запише? Він не любить, щоб про його багатство го­ворили й диктували йому, як має робити. Почує, що говорять, і зробить інакше...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx