Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 10)

Цей рік обіцяв бути дуже добрим і врожайним,— такого року не пам'ятали й найстарші люди. Граду ніхто не боявся, бо в тих сторонах не бачив ніхто ніко­ли граду. Боялися лише розливу Дністра, що часто, назбиравши води з приток у своїй верхній течії, заливав тут цілу околицю. Однак тепер була постійна пого­да, переривана хіба незначними дощами.

Всі кинулися збирати з поля. Шевко обіцяв зібрати Костисі. Він має ким ро­бити, бо, крім своєї челяді, прийняв ще декілька сторонніх робітників. Робота йшла жваво, погода держалася, все сухеньке зложили в стоги та стодоли. Вида­ток збіжжя був неабиякий.

Але не ціла Галичина була така щаслива. В місті балакали, що декуди був ве­ликий неврожай. Значить, буде попит на збіжжя і будуть добре платити. Так і було. Ледве настала осінь, почали прибувати торговці за збіжжям. Шевко взяв добрі гроші, і Костиха продала своє збіжжя добре. Шевко порадив їй купити ку­сень грунту.

— Гроші минуться, а грунту ніхто не вкраде, ані вода не забере.

Саме тоді трапився кусень шляхетського поля, де було кілька власників, що не могли погодитися. Написали контракт і випили могорич.

Від того часу, як Дмитро був у Шевка, Костисі велося дуже добре й усе йшло як по маслу. На себе та дитину багато не потребувала, сама трохи заробляла, обробіток поля нічого їй не коштував. За врожайні роки придбала кілька моргів поля, продавала в місті масло, сир, яйця, вигодувала кілька штук худоби, й так добро множилося з року в рік.

Дмитро все ще служив у вуйка. Раз каже вуйко до нього:

— Може б тобі, Дмитре, піти вже на своє, оженитися й бути господарем? Га?

— Е, моя жінка ще в попелі бавиться... Що я буду на своїм робити? Мені у вас ліпше!

Шевко був дуже рад з того, бо мав на кого спуститися з усім своїм. Вій мав до Дмитра таке довір'я, що посилав його зі збіжжям на ярмарок. Дмитро справився добре. Привіз добрі гроші та ще й недовго барився в місті.

Шевкова хата стояла в долішній частині Закуття, а що Дністер розливався те­пер частіше, то Шевко задумав побудувати нову хату на горбі, в горішній частині села, куди вода не могла дістати. Він мав там свій власний просторий город. Маючи трохи придбаного гроша, поїхав у гори, накупив матеріалу і, поки при­йшли сінокоси, звіз усе дочиста своїми кіньми. Дерево було сухе і добірне. Ду­бів на підвалини накупив таки у двірському лісі. Не відкладав довго роботи, згодив майстрів-німців і взявся до будови.

Дмитро помагав та дбав про все, як рідний син. Шевко тішився та постано­вив нагородити його за щирість.

Хата Костихи була стара й маленька. Коли майстри скінчили будувати хату Шевкові, закликав їх до хати Костихи, казав хату дочиста розібрати, а на її місце перенести свою давню. В тих сторонах будують хати дерев'яні в угли, тож за кілька днів при помочі сусідів на обійсті Костихи стояла велика дерев'яна ха­та. Треба було лиш обмастити глиною, побілити та пошити стріху. Солома була своя, глини навезли Шевкові коні, погода служила, тож за кілька неділь Кости-ха сиділа з дочкою в добрій теплій хаті.

Дмитро не був задоволений з того, хоч і не показував по собі. Він міркував, що коли Шевко побудував йому хату, то не думає віддати йому своєї нової, а він мав на неї велику охоту й рад би колись осісти на цілім Шевковім маєт­ку. Шевко не догадувався про те, а Дмитро перед людьми, найбільше, звісно, перед вуйком, показував велику радість і вдячність за таке добродійство.

 

 

IX

 

Відчуття Луця, що не довго поживе на цім світі, незадовго справдилося. Він почував себе щораз слабшим. Чим ближче до осені, тим більше мучила його ядуха, а при тім боліли руки й ноги так, що старий стогнав по цілих ночах, не міг спати.

В хаті було йому душно, а надворі холодно.

Луць уже не міг робити таки ніякої роботи. Ганна воркотіла й нарікала пе­ред чоловіком, але все ще боялася старого й не наважувалася лізти йому в очі. Андрій любив свого батька, але як наважувався перед жінкою захистити його старість, Ганна закрикувала його так, що не знав, куди діватися. Він у таких випадках забував язика в роті, не смів договорювати початого слова, лише стис­кав плечима й відходив до своєї роботи.

Старий занемагав щораз більше Схуд, на лиці пожовк, руки стали трястися, а кашель, сухий, частенький і поривчастий, не давав йому кілька слів до ладу сказати.

Надійшла пізня осінь, ота найтяжча пора року для всіх ядушливих і взагалі хворих. Старий Луць не виходив з хати й ліг на постіль.

Недужий дідусь, відчуваючи близький свій кінець і розлуку з любою внучкою, не хотів її тепер і на крок пустити від себе. Та не можна сказати, щоб її нудив чим-небудь, як воно буває з тяжконедужими старими. Він було велить Олюньці сісти при своїй постелі на стільчику та заодно дивиться на неї, любується її гар­ним личком і гладить сухою дрижачою рукою по голівці.

Одної неділі, як Андрії пішли до церкви, а Олюнька лишилася сама з дідусем, старий каже:

— Слухай, моя Олюнько люба, маю тобі щось сказати. Я буду незадовго вми­рати, мій кінець близький...

Олюнька й сама журилася тим, що дідусь нездужає, але таких страшних слів не сподівалася почути від нього. Розплакалася страшно й кинулася ста­рому на груди та стала його обнімати, цілувати.

— Дідусеньку мій, соколику! Не говоріть так, не говоріть! Я такого не можу слухати. Що ж я, сирота, буду без вас робити на світі?— І гарячі її сльози котилися горохом на лице старого.

Він і собі заплакав, пригорнув дитину до себе щосили і став заспокоювати

її:

— Така воля божа, моя дитино! Хто родився, мусить умерти. Та й мій вік уже по тому... Набідувався я досить, пережив не одно горе. От прийшлося й мою Ма-риню, а твою маму поховати,— та що порадиш? Нам здається, що воно так по­винно бути, щоб діти ховали батьків, а в мене було навпаки; я поховав дочку і зятя разом, несподівано, одної днини... ба, я їх навіть не бачив, як ховали... по­мерли від холери, та забрали їх, як ту падлину, й вивезли... Розумієш, як то страшно? Але в тім божа воля...

Олюнька тулилася до грудей діда і хлипала.

— Скажіть мені, дідусю, яка була моя мама і де її поховали?

— Була така, як ти, моя дитино. Ти цілком у неї вдалася, та дай боже, щоб ти була така добра, як вона. А де її поховали, я справді не знаю. От на холернім цвинтарі, що під каналом,— знаєш? Тоді ховали по декілька разом до одної ями. Вкинули в яму, налляли вапна та й присипали землею... Ти бачила, яке то ма­ле місце — той холерний цвинтар? А що там людей лежить! Я ще тямлю, як тільки той цвинтар закладали... Страшний тоді був час! То було ще за першої холери. Потому була ще друга і третя — та, що від неї твої тато й мама помер­ли... Отак і місця не знаю, де вони лежать. Як будеш тамтуди йти, то помолися за їх душу під хрестом... Бог прийме... Але не пора тепер про те говорити. Я хо­тів тобі сказати щось інше... Слухай, дитино! Ведися чемно й чесно, щоб мені було легко лежати в могилі. Будь добра для всіх, милосердна... Ти будеш ко­лись багачка... Не гордися своїм багатством, бо й ангелів гордих бог покарав... Не пускай бідного від свого порога без шматка хліба, без доброго слова... Вуйни не дражни нічим і не сопротивляйся їй... Вона, може, й не така лиха, як показує... Але якби тобі було так дуже зле, що не могла б витримати, то піди до Шевка і скажи йому все... Я його вже за тебе просив... А не забувай помоли­тися за мою душу, бо я тебе, моя дитино, дуже, дуже люблю...

Старому закрутилися сльози в очах, уста затряслися від плачу, він ізнеміг­ся, закашлявся і не здужав слова промовити... Відсунув легко дівчину від се­бе, ліг горілиць на постелі й тяжко дихав. Груди то підносилися, то спадали.

Олюнька подала старому теплого молока. Старий хлипнув трохи, відкашля­нув іще раз, сперся на лікті правої руки й говорив далі:

— Тільки, дитино, не піддавайся розпуці. Кожний чоловік мусить умирати, але хоч тіло зогниє в землі, то душа буде жити, а там усі пpaведні у бога зійдуть­ся разом. Воно і не може бути інакше! От я піду від вас усіх, але там знов за-стану знайомих, що перше повмирали... Так буде і з тобою колись... Дай тобі боже довгого віку дожити й щасливою бути, але щоб і як довго ти жила, то таки не можеш вічно жити. От бачиш мене, Олюнько: поки я був здоров, то добре, а тепер, коди нездужаю, як я мучуся... Добре, що ще недовго - - а якби так рік, два або і більше? Тоді ти сама просила б у бога смерті для мене...

— Дідусю солоденький, того ніколи не було б!

— Було б, було б, коли б ти бачила, що для мене виходу нема. Смерть страш­на лише для людей злих, що суду божого бояться, а для добрих вона велике добро. Смерть кінчить усі муки, все горе відразу... А для того тобі кажу, щоб ти не побивалася за мною, не впадала в розпуку, коли мені очі замкнуться... Ми там побачимося всі — о!.. Всі, що  в бога собі на те заслужать...

Дальшу бесіду старого перервали Андрії, що саме вернули з церкви. Старий поцілував іще раз онуку в голову, а відтак прикликав до себе Андрія.

— Слухай, сину! Як пообідаєш, запряжи фіру й привези мені ксьондза... мені вже недовго а вами бути...

В Андрія защеміло серце.

— Що, тату, говорите? Та де ще ви будете вмирати?.. Коби трохи погоди надворі, вам зараз полегшає.

— Мені полегшає і без погоди. Я це знаю, а ти таки зроби так, як я го ворю.

Ганна поралася коло печі за обідом і слухала тої мови старого. І їй стало трохи маркотно, хоч ніколи не любила старого, а більше боялася його.

Обід минув у мовчанці, ніхто й слова не промовив. Ганна насупилася. Андрій ковтав сльози, нікому страва не йшла в горло.

По обіді Андрій вийшов иа обійстя, зладив віз, вистелив соломою, прикрив зверху веретою, запріг коні й поїхав. Було велике болото. Коники Андрія не були великі, а до того восени коні звичайно слабші. Вони ледве витягали ноги з густого чорного болота. Андрій підганяв бичиною, бо батога видалось йому замало.

Про що Андрій думав по дорозі, пони заїхав на попівство, ніхто не міг би сказати. В нього проходили думки одна за другою, але не було ні одної веселої. Пригадував собі ціле своє життя — свої дитячі, парубоцькі літа, пригадував собі, який був його батько ще тоді, як він його лиш затямив, а який тепер немічний. Пригадав собі своє подружжя з Ганною та й зітхнув тяженько, бо від тої хвилі йшов уже, як у ярмі. Пригадав собі, як не раз батько радив йому, щоб не давав себе жінці взяти під ноги... Не послухав, а тепер уже було запізно. Жінка дуже взяла верх над ним, і він не мав сили опиратися її волі...

Заїхав на попівство перед ґанок. Зліз із воза, обчистив собі чоботи тріскою, а відтак мітлою й увійшов обережно до сіней, а звідси до кухні.

— Єгомость дома?

— Тепер обідають.

Андрій сів на лавці і ждав терпеливо, поки обід скінчиться. Служниця сказа-ла в покоях, що приїхав якийсь шляхтич.

Священик, що сам походив з ходачкової шляхти, поводився зі шляхтою ду­же обережно, зовсім не так, як з хлопами зі своєї парафії, хоч волів хлопів, ніж гордих шляхтичів. Вони не раз далися йому взнаки й за все щонайменше по­давали скарги до консистора. Раз навіть їздили до Львова до митрополита Лит-виновича й погрозили, що, як їм владика справи не зробить, усі перейдуть «на польське». А пішло їм ось із чого. В тім часі наші священики почали дуже займа­тися очищенням грецького обряду від усяких додатків з обряду латинського, і на це очищення обряду витрачали майже всі сили. Так званою обрядовщиною займалися не лише священики, отже, люди фахові, але й люди зі світської інте­лігенції, от, наприклад, покійний Михайло Качковський, судовий радник... Пишнівецький парох вважав невластивим для нашого обряду також те, що де­хто зі старших шляхтичів говорив молитви по-польськи. А не було чому так диву­ватися, бо ті люди тямили ще часи, коли оголошувалися проповіді по наших церквах по-польськи. Але пишнівецький священик хотів усунути ту аномалію відразу якнайгострішими способами, які мав у руках. Між іншим, він відправ­ляв від сповіді всіх тих, що не знали руської молитви. З того шляхтичі роз'їлися на попа (бо декілька старших людей повмирали без сповіді) і поїхали до митро­полита зі скаргою. Треба було їм конче дати якусь сатисфакцію — і пишнівсь-кий священик пішов на реколекцію [22] на тиждень чи більше під сходи у святого Юра.

Священик не міг того забути шляхті, але мусив поводитися з нею обережно. Він казав зараз покликати Андрія до канцелярії.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки! А що там, пане Андрію, скажете?

— Я приїхав по єгомостя, щоб тата висповідали та й закомунікували[23].

— Та тепер?

— Авжеж тепер. Тато хочуть конче сповідатися...

— Таж я зараз маю їхати на вечірню!

— Е, прошу єгомостя, до вечірні ще далеко... буде ще час...

— А чому ви не привезли тата нині до церкви?

— Не можна було... Вони ядушливі... могла б їм така недобра погода за­шкодити.

— А чейже тато не такі дуже слабі... Приїдьте завтра!

Андрій, що перед жінкою не знав, на котру ногу стати, тут почув себе шлях­тичем і не гадав так скоро уступити.

— Тато слабі та й годі, і я приїхав по єгомостя нині. А на те ми ксьондзу пла­тимо, щоб людей сповідав при потребі та й робив свою річ...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx