Андрій Чайковський - Чорні рядки (сторінка 4)

На­казую магістра­тові виз­на­чити при­мусо­вий шар­ва­рок до ко­пан­ня гробів і хо­ван­ня по­мер­лих. Так са­мо те­лефо­ну­ють з двірця: пов­но трупів, не­ма ким за­вез­ти їх на цвин­тар. Я знаю, що цвин­тар і так пе­репов­не­ний ще мос­ка­лями, ко­ли в Сам­борі лю­тува­ла хо­лера. Ка­жу виб­ра­ти місце на обо­лонні і хо­вати спіль­но, бо інак­ше не мож­на. Ми при­готов­ля­лися на прий­нят­тя жи­вих, а тут з тру­пами не мо­жемо да­ти собі ра­ди…

Як вже ця ме­туш­ня тро­хи зас­по­коїла­ся, при­ходять до ме­не вісті, що малі тор­говці най­ко­нечніших ар­ти­кулів по­живи не­мож­ли­во підби­ва­ють ціни і тих не­щас­ли­вих об­ди­ра­ють до реш­ти, не мен­ше, як ма­дяри. Ко­ли я це провірив, ви­дав на всіх трь­ох мо­вах та­кий роз­по­рядок:

«Ко­го пій­маєть­ся на так званій воєнній лихві - на підби­ванні ціни за най­ко­нечніші хар­чеві ар­ти­кули, бу­де по­кара­ний різка­ми на рин­ку пе­ред ра­тушем».

Де­яким лю­дям та­ке не­куль­тур­не ого­лошен­ня не по­доба­лося, другі ме­не хва­лили. Та я не міг інак­ше зро­бити. Кар­на про­цеду­ра му­сила піти на кілок. Та­кого нав­чи­ли нас мос­калі в часі інвазії. Тре­ба пам'ята­ти, що воєнна психіка за­мори­ла в лю­дях амбіцію та вся­кий со­ром, і для тих людців тре­ба бу­ло дош­кульнішої ка­ри, ніж дер­жа­ти їх в за­перті та ще й го­дува­ти на дер­жавний кошт. Врешті я мав на думці куль­тур­ну Данію, кот­ра за­вела в се­бе да­леко пе­ред вій­ною тілес­ну ка­ру за де­які про­махи.

Те­пер ста­ли до ме­не на­ходи­ти різні людці. То по­вер­та­ючі австрій­ські стар­ши­ни, дип­ло­мати, тор­го­вельні по­серед­ни­ки з різни­ми офер­та­ми від Ма­дяр­щи­ни та

Че­хос­ло­вач­чи­ни, де­тек­ти­ви, конфіден­ти, чорт­зна хто. З кож­ним тре­ба бу­ло бо­дай кіль­ка слів по­гово­рити. Пам'ятаю яко­гось ви­мус­ка­ного еле­ган­тно­го німець­ко­го гра­фа, кот­рий на­кидав­ся мені як дип­ло­матич­ний по­серед­ник між мною та по­ляка­ми. Я відіслав й­ого до сек­ре­таріату, про кот­рий я ма­ло що знав. Все, що я відтіля дістав, то бу­ла ук­раїнсь­ка кон­сти­туція, а рад­ше її на­рис на пів-ар­ку­ша па­перу. Я навіть не знав скла­ду пра­витель­ства. Не мож­на бу­ло ніяким чи­ном нав'яза­ти зв'яз­ку між вер­ховним уря­дом та повіто­вим комісаріатом.

Од­но­го ра­зу кли­че ме­не до те­лефо­ну пол­ковник Гриць Кос­сак і звіщає мені, що

Львів упав. Ме­не від то­го аж за­моро­зило. Зда­вало­ся мені, що все й­де як з

Пет­ро­вого дня. Кос­сак ме­не потішає, що во­но ско­ро нап­ра­вить­ся. Від нь­ого довіду­юся, що на­ше пра­витель­ство те­пер в Тер­но­полі.

Тре­ба бу­ло за вся­ку ціну нав'яза­ти зв'яз­ки між мною та цен­тром. Зда­вало­ся мені, що те­пер бу­де лег­ше це зро­бити, бо хоч Львів був мені ближ­че, але ко­мунікація бу­ла гірша, бо про­тив­ник усе заг­ро­жував Став­ча­нам. Отож тре­ба бу­ло ко­гось післа­ти до Тер­но­поля. Підняв­ся тої місії, про­фесор Бой­цун, і я на­ладив й­ому цілу тор­бу різних за­питів, як нам тут ро­бити.

Я не хотів до­вес­ти до то­го, що­би Самбірсь­кий повіт став «са­мостій­ною» рес­публікою, так як був Дро­гобич зі своїм «до­жою» Се­меном Віти­ком. Там ма­ли до­волі ча­су ба­вити­ся в рес­публіку, тор­гу­вати наф­тою і пе­реп­ро­дува­ти доз­во­ли на вивіз наф­ти, так як до вій­ни ро­били з «брут­та­ми». У нас не бу­ло на те ча­су, бо ми сиділи пе­ред са­мим фрон­том, мов го­робець на гілляці, і ра­хува­лися з тим, що мо­же тре­ба бу­де всту­пати­ся. Прав­да, на хирівськім фронті об­га­няв­ся Кравс, але мірку­ючи по тих си­лах, яки­ми він ору­дував, не ма­ли ми пев­ності.

Дов­го прий­шло­ся нам че­кати на на­шого де­пута­та з Тер­но­поля. Він му­сив їха­ти ок­ружною до­рогою, і це заб­ра­ло ба­гато ча­су. На­решті вер­нув з тим, із чим поїхав ту­ди. Він, приїхав­ши до Тер­но­поля, з тяж­кою бідою до­питав­ся сек­ре­таріату.

Сек­ре­таріат містив­ся в ук­раїнській гімназії. Там за­вели й­ого до од­ної кімна­ти, де поміж дво­ма ліжка­ми при сто­лику сидів наш прем'єр др. Го­лубо­вич. Він вис­лу­хав уваж­но звіт проф. Бой­цу­на та й­ого за­питів і дав й­ому ду­же муд­ру відповідь: «Я сам нічо­го не знаю». На­гаду­вало це грець­ко­го філо­софа Сок­ра­та, кот­рий ска­зав:

«знаю, що нічо­го не знаю». Да­рем­но Бой­цун підхо­див різни­ми пи­тан­ня­ми, та ви­ходи­ло на «нем ту­дом». Так са­мо інші «хож­денія» нічо­го не ви­яс­ни­ли. Вер­нувся з нічим.

Що нам ро­бити? Чи тво­рити самбірсь­ку рес­публіку? Ні, до та­кого до­пус­ти­ти не мож­на. Че­кай­мо.

Та ось те­лефон зі Стрия.

- Гальо! Хто го­ворить?

- Ос­тап Ни­жанківсь­кий.

- Доб­рий день, ку­ме Ос­та­пе! (Ми собі справді бу­ли ку­мами).- Що но­вого?

- З цен­тра­лею годі до­гово­ритись,- ка­же.- Що ви ска­зали б на те і як ви ди­витесь, як­би ми на нашім заг­ро­женім відтин­ку за­вели дик­та­туру?

- Дик­та­туру!? Як­би так усі повіти чи ок­ру­ги пішли за на­шим приміром, ми так виг­ля­дали б, як Ел­ла­да пе­ред персь­ки­ми вій­на­ми… Ко­го ж ви наміти­ли на дик­та­тора?

- А що ду­маєте, як­би так пол­ковни­ка Гри­ця Кос­са­ка?

- Ні, бать­ку, я на та­ке не піду, хоч убий­те. З то­го вий­шов би та­кий ха­ос, що хоч з мос­та та у во­ду. Я то­го не зроб­лю, і че­кати бу­ду, по­ки тро­хи не ус­по­коїть­ся, і на­ше цен­траль­не пра­витель­ство роз­почне свою ро­боту.

От на що за­носить­ся: ота­мани і ота­ман-чи­ки. Історія нас нічо­го не нав­чи­ла.

Давніше бу­ло Пра­вобе­реж­жя і Ліво­береж­жя; те­пер Ліводністров­щи­на і

Пра­водністров­щи­на, чи як…

Я вже зга­дував, що май­ор Ше­бес­та ро­бив нам своєю служ­бою не­оціненні пос­лу­ги. Він щод­ня при­ходив до ме­не зі звітом, і від нь­ого я знав більш-менш, що в повіті і в місті дієть­ся. Й­ого розвідка бу­ла да­леко кра­ща і певніша, як на­ша У.В.В. Про неї ска­жу опісля ок­ре­мо. При­тому він підда­вав мені різні про­ек­ти, як що зро­бити.

Од­но­го дня під час на­шої кон­фе­ренції заїжджає пе­ред комісаріат ав­то, а з нь­ого висідає пол­ковник Гриць Кос­сак. При­ходить до ме­не, у ве­ликім ко­жусі, опе­реза­ний ре­менем, на яко­му ма­лень­кий баг­не­тик. На ковнірі три пол­ковницькі зірки. Ми звіта­лися. Май­ор Ше­бес­та вип­ря­мив­ся по ар­ти­кулу і пред­ста­вив­ся теж.

- Аль­зо-ду біст бай унс… (от­же, ти слу­жиш у нас…).

Ше­бес­та відповів: «яволь», і на тім роз­мо­ва скінчи­лася.

Я поп­ро­сив па­на пол­ковни­ка сіда­ти, а Ше­бес­та вий­шов дис­крет­но до дру­гої кімна­ти.

Від Кос­са­ка я довідав­ся, що спра­ва на­ша стоїть ду­же доб­ре, що пра­витель­ство пе­рено­сить­ся на днях до Оганісла­вова, відно­сини вже на­лад­нані. На­решті поп­ро­щав­ся і вий­шов.

Я поп­ро­сив до се­бе Ше­бес­ту, бо ми на­ради на­шої не бу­ли скінчи­ли.

- Як вам по­добаєть­ся наш пол­ковник? - пи­таю.

- Так, па­не док­то­ре, я маю пе­ред пол­ковни­ком ве­ликий рес­пект, але це му­сить бу­ти дій­сний пол­ковник-

По­ложен­ня у нас та­ке:

На хирівсь­ким фронті ору­дує пол­ковник Кравс. Прий­шли гу­цуль­ські час­ти­ни. Це най­кра­ще на­ше вій­сько. Гу­цул ска­же: «шма­фу» і піде, ку­ди й­ого післа­ли, хоч би в са­ме пек­ло. Кравс фор­мує ар­ти­лерію. Прий­шло кіль­кох ар­ти­лерій­ських стар­шин. Осип

Стру­меляк, про кот­ро­го я ска­зав ви­ще, ро­бив у нас всіля­ку служ­бу. Був навіть при жан­дармерії. Та як по­чув, що під Хи­ровом фор­муєть­ся ар­ти­лерія, не міг вит­ри­мати: хоч на лан­цюг прип­ни, то відор­веть­ся. При­ходить до ме­не і стає при две­рях, мов ви­нува­тець:

- Па­не коміса­ре, ви­бач­те і не гнівай­те­ся на ме­не, що я вас по­кидаю. Але не тут для ме­не місце слу­жити Ук­раїні. Я не ос­танній ар­ти­лерист. Я пе­рей­шов всі ар­ти­лерій­ські кур­си і ро­бив служ­бу від гірсь­кої ар­ти­лерії до га­убиць і мер­зерів.

Тут на моє місце ста­не де­сять інших, а там ме­не хто-не­будь не зас­ту­пить. Я го­лошу­ся до па­на пол­ковни­ка Крав­са.

По яко­мусь часі прий­шов до ме­не вже хо­рун­жим, чим він ду­же ве­личав­ся. Це бу­ла се­лянсь­ка ди­тина, са­мо­учок, без про­текції до­бив­ся та­кого ста­нови­ща. Цей аванс дістав­ся й­ому за бій під Ни­жан­ко­вича­ми, де він дво­ма гар­ма­тами і кар­теччю пе­ред бой­овою лінією стри­мав і зму­сив во­рога до відсту­пу.

- Пан пол­ковник за це ме­не пох­ва­лив і пок­ле­пав по пле­чах…

Бу­ло в нас чи­мало мо­роки з залізнич­ни­ками. В Сам­борі бу­ло ба­гато залізнич­ників на станції, усі соціал-де­мок­ра­ти. Др. Ски-бінсь­кий обіцяв мені, що їх всіх пе­ретяг­не на наш бік. На­сам­пе­ред за­аран­жу­вав в огрівальні збо­ри залізнич­ників.

Пішов і я на віче. Я пред­ста­вив їм у чо­му річ, відтак го­ворив др. Скибінсь­кий по-поль­ськи. Опісля вис­ту­пив один гру­без­ний залізнич­ник в робітничій блузі - гру­бий, мов боч­ка. Він го­ворив, що й­ому бай­ду­же, чия бу­де вла­да, бо все ж ро­бити тре­ба, і щоб ли­ше був по­рядок, і «же­би муй бжух бил пел­ни». Кінець кінців усі по­годи­лися ос­та­ти в службі й на­далі.

Та це три­вало ду­же ко­рот­ко. Хтось їм інак­ше по­радив, бо всі зас­трай­ку­вали і ли­шили нас на ль­оду. По­ложен­ня бу­ло для нас невідрад­не, ко­ли зва­жити, яку важ­ну роль грає в часі вій­ни залізни­ця. Але во­на у нас не ста­ла. Залізнич­ни­ки ук­раїнці взя­лися за­попад­ли­во до праці і, хоч до­бува­ли ос­танки своїх сил, та залізни­ця бу­ла в русі. Зок­ре­ма відзна­чив­ся один ма­шиніст (ма­буть Ко­заке­вич). Він був ду­шею всь­ого і пра­цював бе­зупин­но. Із залізнич­них по­рогів ви-ла­див пан­цирку, кот­ра нам ста­ла в при­годі. і наші вій­ська ору­дува­ли нею, на­че залізною.

На­шу пош­ту, те­лег­раф і те­лефон об­слу­гову­вав без­до­ган­но місце­вий пош­то­вий уря­довець пан Хоміць­кий.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.docx
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2)Andrij_chajkovskyj_chorni_ryadki.fb2