ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ

Було колись в Буковині -
Добре було жити.
Не знали ми, що то біда
Та що то тужити.
При кобзині зійшла днина,
При скрипочці нічка; 
А вна собі молоденька, 
Як у траві чічка. 
У батенька у Стефана, 
В Волощини неньки 
Пробувала. Не спиняли,- 
Що багло серденько, 
Що хотіла, те й робила: 
Гуляти - гуляла, 
А хотіла рано встати, 
То рано вставала. 
А хотіла попіспати 
В шовкових перинах, 
То ненечка старенькая 
На пальцях ходила, 
Журилася, молилася, 
Двері підливала... 
На острішку в'ють голуби, 
Вона їх вмовляла: 
\"Не гудіте, голубочки, 
На побитій1 хаті, 
Не будіте мою дочку 
В тисовій кімнаті, 
Бо я знаю, коли маю 
Донечку будити...\" 
Не плач, серце Буковино! 
Що ж мусиш робити, 
Коли така уже доля 
Твоя на сім світі... 
Батько помер, неньку вбили, 
А сироти-діти 
Розібрали добрі люде 
Нібито за своє: 
Одну турчин, другу москаль, 
Тебе, серце моє 
Буковино, на аркані 
Повів німець з Відня 
В свою глуху Німеччину, 
Головонько бідна! 
Та й запродав ляшкам-панкам 
У другу неволю... 
Буковино, серце моє, 
Лишенько з тобою! 
Шумить, летить наш Черемуш 
Кровавий у море. 
А могили берегами 
Чорніють, як гори: 
Кого ляхи замучили, 
Кого утопили, 
А хто не ждав, поки втопя, 
Сам скочив у хвилю. 
Сумно зарув2 наш Сокільський3, 
Голосить Сучава4: 
\"Сини мої нещасливі, 
Нащо ваша слава, 
Нащо думка козацькая, 
Батьківськая воля, 
Коли усі погинете 
У ляцькій неволі!..5 
Сперли ліси, сперли пашу, 
Дров ні хворостини, 
Ваші жінки, ваші діти 
Від студені гинуть. 
А з-під вас ся поточили 
Кровавії ріки - 
Сини мої, сини мої, 
Пропали навіки! 
Навіки-сте запродані 
У панську неволю, 
А нікому уступитись 
За праведну волю\". 
Уступався Юрій Гінда - 
Нема го на світі; 
Уступався Поколія6- 
Пішов в землю жити. 
Обізвався Кобилиця: 
\"Гори мої сині, 
Або я вас вирятую, 
Або за вас згину!\" 

Стоїть місяць серед неба, 
Нікому не світить; 
Русалоньки не виходять