Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 12)

    1880

    

***

    

    "Чого ти, хло­пе, вбравсь у стрій ли­царський,

    Немов боїшся насміху і свар­ки?

    Чого важ­кий свій мо­лот ка­ме­нярський

    Міняєш на тон­кий різець Пет­рар­ки?

    Замість ва­ли­ти панський гніт і царський,

    Ти скрив­ся в по­етичні за­ка­мар­ки!

    Гіркий, та нешкідний удар пи­сарський,

    Мов па­линівки чар­ка у шин­кар­ки".

    "Ні, я не ки­нув ка­ме­нярський мо­лот,

    Усе він в моїй, хоч слабій, до­лоні.

    Його не вир­ве насміх, ані ко­лот.

    І як нев­пин­но він о камінь дзво­нитть,

    Каміння грюк в душі мені лу­нає,

    З душі ж лу­на та співом ви­ри­нає".

    

    1881

    

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

    

    Орел мо­гу­чий на верш­ку сніжно­му

    Сидів і оком вдовж і вшир го­нив,

    Втім, схо­пив­ся і по снігу мілко­му

    Крилом уда­рив і в ла­зур поп­лив.

    Та гру­ду снігу він кри­лом відбив,

    І вниз во­на по склоні кам'яно­му

    Котитись ста­ла - час ма­лий проп­лив,

    І вниз рев­ла ла­ви­на дуж­че гро­му.

    Так Кот­ля­ревський у щас­ли­вий час

    Вкраїнським сло­вом роз­по­чав співа­ти,

    І спів той виг­ля­дав на жарт не раз.

    Та був у нім зав­да­ток сил ба­га­тий,

    І ог­ник, ним засвіче­ний, не згас,

    А роз­горівсь, щоб всіх нас огріва­ти.

    

    1873

    

***

    

    Вам страш­но тої ог­ня­ної хвилі,

    Коли з мільйонів серць, мов бо­жий грім,

    Закута прав­да бух­не і зас­тилі

    Шкарлущі світу розірве на нім?

    Ви боїтесь, що­би кри­ваві хвилі

    Не по­тек­ли і не підми­ли дім

    Блискучої освіти, не зму­ли­ли

    Швидкого пос­ту­пу ду­мок зовсім?

    Не бійте­ся! В кри­ва­вих хвиль на­валі

    Не зги­не дум­ка, прав­да і доб­ро,

    Лиш кра­ще, шир­ше розів'ється далі.

    Не бійте­ся! Не людськості яд­ро

    Та бу­ря зло­мить, а су­ху луш­пи­ну, -

    Ядро ж жи­веє роз­рос­тесь без впи­ну.

    

    1880

    

***

    

    Як те залізо з си­лою див­ною,

    Що дру­геє залізо тяг­не к собі

    І маг­не­тиз­мом звесь, не в су­по­кою

    Зціпляєсь, але в не­нас­танній пробі, -

    А як йо­го безділля вкриє ржою,

    Під ржею й си­ла ги­не, мов у гробі, -

    Отак і сер­це, що, грижі стрілою

    Прошиблене, са­мо з'їдаєсь в собі.

    Лиш пра­ця ржу зот­ре, що грудь з'їдає,

    Чуття жи­ве, нетк­ну­те за­хо­ває,

    Непросихаючу но­ру жи­вить.

    Лиш в праці му­жа ви­роб­ляєсь си­ла,

    Лиш пра­ця світ та­ким, як є, ство­ри­ла,

    Лиш в праці вар­то і для праці жить.

    

    1880

    

СІКСТИНСЬКА МАДОННА

    

    Хто смів ска­зать, що не бо­ги­ня ти?

    Де той без­бож­ник, що без сер­ця дрожі

    В твоє ли­це не­бес­не гля­нуть мо­же,

    Неткнутий блис­ком твої кра­со­ти?

    Так, ти бо­ги­ня! Ма­ти, рай­ська ро­же,

    О глянь на ме­не з свої ви­со­ти!

    Бач, я, що в не­бе­сах не міг най­ти

    Богів, пе­ред то­бою кло­нюсь то­же.

    О бозі, ду­хах мож ся сумніва­ти

    І не­бо й пек­ло каз­кою вва­жа­ти,

    Та ти й кра­са твоя - не каз­ка, ні!

    І час прий­де, ко­ли весь світ по­ки­не

    Богів і духів, лиш те­бе, бо­ги­не,

    Чтить бу­де вічно - тут, на по­лотні.

    

    1881

    

ПІСНЯ БУДУЩИНИ

    

    Знов час прий­де, ко­ли з по­гор­ди пи­лу

    Ти от­ря­сеш­ся й яс­ною звіздою

    Засяєш лю­дям, і підуть з то­бою,

    Серця твою по­чу­ють дав­ню си­лу.

    Знов час прий­де, до най­тяж­чо­го бою,

    Остатнього, за прав­ду й во­лю ми­лу

    Ти по­ве­деш на­ро­ди і прог­ни­лу

    Стару бу­до­ву роз­ва­лиш со­бою.

    І над об­нов­ле­ним, щас­ли­вим світом,

    Над збра­та­ни­ми, чис­ти­ми людьми

    Ти зацвітеш но­вим, пре­чуд­ним цвітом.

    Прийде той час! Істо­тою цілою

    Ми чуєм хід йо­го по­за со­бою,

    Та до­жи­вем йо­го - не ми… не ми!

    

    1880

    

***

    

    Колись в со­не­тах Дан­те і Пет­рар­ка,

    Шекспір і Спен­сер кра­со­ту співа­ли,

    В фор­му май­стер­ну, мов різьбле­на чар­ка,

    Свою лю­бов, мов шум-ви­но, вли­ва­ли.

    Ту чар­ку німці в меч пе­ре­ку­ва­ли,

    Коли зня­лась патріотич­на свар­ка;

    "Панцирний" їх со­нет1, як кап­рал, гар­ка,

    Лиш крас­ку крові лю­бить і блиск ста­ли.

    Нам, хлібо­ро­бам, що з ме­чем по­ча­ти?

    Прийдесь но­ву зро­би­ти пе­ре­ко­ву:

    Патріотичний меч пе­ре­ку­ва­ти

    На плуг - обліг бу­ду­щи­ни ора­ти.

    На серп, щоб жи­то жать, жит­тя ос­но­ву,

    На ви­ли - чис­тить стай­ню Авгійо­ву.

    24 сент[ября] 1889

    Тюремні со­не­ти

    Се дім пла­чу, і смут­ку, і зітхан­ня,

    Гніздо грижі, і зоп­сут­тя, і му­ки!

    Хто тут ввійшов, зціпи і зу­би й ру­ки,

    Спини дум­ки, і речі, і ба­жан­ня!

    Кукіль тут по­лють з жи­та, ви­дається,

    Та рівно­час­но свіжий засіва­ють;

    По па­раг­ра­фам прав­ду виміря­ють,

    Але неп­рав­да і без міри ллється.

    Тут сте­ре­жуть ос­нов, але ос­но­ву

    Усіх ос­нов - людсько­го сер­ця мо­ву,

    І во­лю, й мисль зне­ва­жу­ють, як дран­тя.

    Ви, що, по­пав­ши в за­пад­ню ту, хтіли

    Найти в ній людський змисл і людські ціли, -

    Lasciate og­ni spe­ran­za1, - мо­вив Дан­те.

    19 сент[ября] 1889

    

____________________

    

    1 По­киньте всю надію (італ).

    

***

    

    Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець,

    Усякий звір по­пе­ред ме­не мчиться,

    Не криється від ме­не, не боїться,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2