Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 14)

    Чому він му­сив впо­ми­на­тись,

    Хоч не йо­го зо­ра­ли лан,

    З па­на­ми пра­ва до­би­ва­тись?

    І не до­бивсь з па­на­ми пра­ва,

    Ще й сам від них біди наз­навсь:

    Громадськая про­па­ла спра­ва,

    Він сам до крих­ти зруй­ну­вавсь.

    Худоба, ха­та, по­ле й сад

    Пішли на кош­ти су­довії,

    В ши­ро­кий світ, не­на­че в ад,

    Його з сім'єю без надії,

    Без хліба пхну­ли. Жінка мре

    Із го­ло­ду на пе­реднівку,

    У най­мах діти… Та­то де?

    Сидить в шин­ку і п'є горівку.

    

    1881

    

МАКСИМ ЦЮНИК1

    

    Дев'ять ще го­дин кри­чав ти,

    Як та штольня за­ва­ли­лась,

    Де, не­щас­ний, пра­цю­вав ти, -

    Дев'ять ще го­дин ко­нав ти.

    А юр­ба їх там тісни­лась,

    Слухаючи кри­ку тво­го,

    Та ру­ка й од­на не йми­лась,

    До ря­тун­ку не сту­ли­лась.

    Дев'ять ще го­дин страш­но­го

    Конання - чи не зам­но­го

    Горя ви­па­ло для то­го,

    Хто за весь свій вік не взнав

    Дев'яти го­дин розкішних,

    Дев'яти но­вин потішних,

    В вічній нужді, сльозах вічних

    Весь свій вік не жив - ко­нав?..

    

    1881

    

____________________

    

    1 Так звав­ся робітник з На­гуєвич, кот­рий в Бо­рис­лаві по­гиб, пра­цю­ючи в штольні. Штольня, ли­хо збу­до­ва­на, за­ва­ли­ла­ся все­ре­дині, так що за­си­па­ний в глу­хо­му кінці робітник мав ще дов­ко­ла се­бе тро­хи вільно­го місця. Дев'ять го­дин чу­тит бу­ло відтам крик не­щас­но­го, і дев'ять го­дин слу­ха­ли то­го кри­ку над­зорці й робітни­ки, не про­бу­ючи навіть при­ло­жи­ти рук до ря­тун­ку.

    

ГАЛАГАН1

    

    "Мамо! ма­мо! - кли­че Йван,

    Хлопчик, мо­же, шес­ти літ. -

    Подивіться, по­дивіть,

    Маю дзіньо, га­ла­ган!"

    "Де ж ти, син­ку, теє взяв?

    Чом ти, син­ку, так дри­жиш?

    Боже, бо­сий десь бу­вав,

    Босий по снігу біжиш!"

    "То мені па­ни­чик дав…

    Я з ним бігав по снігах:

    Я бо­соніж, а він мав

    Черевички на но­гах.

    "Як мя зло­виш, дзіньо дам!" -

    Так він мо­вив та й побіг.

    Я… дігнав йо­го… ма… мам…"

    "Синку, син­ку, що тобі?"

    Зсинів, на­че боз, Іван,

    Зціпив зу­би, одубів,

    З руч­ки ви­пав га­ла­ган -

    Впав на зем­лю і зомлів.

    А за тиж­день в неділю,

    Плаче ма­ти - про­па­ло!

    Пройшла ко­са по зіллю,

    Бідне зілля зів'яло.

    В труні ти­хо спить Іван,

    Не ба­жає більше нич:

    В ручці має га­ла­ган -

    Той, що дав йо­му па­нич.

    

    1881

    

____________________

    

    1 Мідя­на мо­не­та, що стоїть 4 кр[ейце­ри] вал[юти] австр[ійської].

    

ГАДКИ НА МЕЖІ

    

1

    

    Ся нит­ка зе­ле­на, що, мов то­та га­ди­на,

    Отсе здовж за­го­ну снує, -

    Се Ter­mi­nus1 наш, се ме­жа, пе­рек­ла­ди­на,

    Знак, по­ки "моє" і "твоє".

    По сей бік чо­ти­ри за­го­ни Тро­хи­мові,

    По той бік Ми­хай­лові три:

    Жий кож­дий на своїм, уп­ла­чуй дач­ки нові,

    Чужого ж і п'ядь не бе­ри!

    І що ко­му в тім, що Ми­хай­ло й Тро­хим

    На своїх за­го­нах кри­ва­во біду­ють,

    Хоч рук собі й ніг від ро­бо­ти не чу­ють,

    Прийде пе­ред­но­вок2 - за­нес­тись нічим?

    І що ко­му в тім, що худібчи­на їх

    "Чомусь" не дер­житься, чахліє, марніє,

    Що по­ле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

    Хоч орють і по­лють не гірше від всіх?

    І що ко­му в тім, що вже ру­ки у них

    В роз­пуці без­помічній вниз опус­ка­ються?

    "Замало зем­лиці! В ча­сах тих труд­них

    Довги вже две­ри­ма і вікна­ми пха­ються.

    Прийдеться про­пас­ти… Мов ри­ба в са­ку,

    Так б'ємся, і годі що вда­ти!"

    Аж слу­ха­ти важ­ко тих слів, та яку

    Пораду їм да­ти - не зна­ти.

    А ста­неш у полі отак на межі -

    В обох сім за­гонів, і вдовж є ку­ди ди­вить!

    Ну, нив­ка незгірша, що хоч, те й ка­жи, -

    При добрій ро­боті і вісім душ ви­жи­вить…

    А в них обох шість душ! І що б за за­ва­да

    Зложитися по­лем до­ку­пи обом,

    Зложитись ха­та­ми, зна­ряд­дям, тяг­лом?

    І, мо­же, для них се єди­ная ра­да.

    Та ба, ось ме­жа! Ся поп­ру­га вузька

    Несильну їх си­лу роз­дер­ла на час­ти,

    І де в спільній праці жи­ли б довіка,

    Там вроздріб прий­десь їм лиш спільно про­пас­ти.

    

____________________

    

    1 Ter­mi­nus - у римській міфо­логії бог меж і ме­жо­вих знаків, стовпів, ка­менів, які вва­жа­ли­ся свя­щен­ни­ми. Тут: ме­жо­вий знак. - Ред.

    2 Раз щось з'їсти

    

2

    

    Малим ще, тя­мую, всі межі я знав:

    За ма­мою літом що­день туп­цю­вав,

    Коли для дійної ко­ро­ви во­на

    Трави уз­би­ра­ти над­вечір ішла,

    То межі й на ступінь ши­рокі бу­ли,

    З од­ної наж­неш дві ве­реті тра­ви.

    А я неміцни­ми но­га­ми ме­жею

    Безпечно сту­паю м'якою стер­нею.

    А нині пог­ля­ну на межі: нев­же ж?

    Нема ста­ро­давніх, ши­ро­ких тих меж!

    Всі нині то­ненькі, як нит­ка, отак,

    Чужий лед­ве б зду­жав на­ма­ца­ти знак,

    Сей з то­го, той з то­го їх бо­ку підтяв,

    Рад кож­дий, що лиш­нюю ски­бу дістав.

    І чом кож­дий так тої ски­би ба­жить?

    Чом тісно так в світі, не­лю­дя­но жить?

    Чи лю­ду зам­но­го нап­ло­ди­лось нам,

    Чи більш до жит­тя пот­ре­бує він сам?

    Ні лю­ду зам­но­го на нашій рілли,

    Ні в нього са­мо­го пот­ре­би зрос­ли,

    А більш йо­го до­ма стісни­ли чужії,

    На рук йо­го пра­цю, мов трутні, падкії.

    І дар­ма то дех­то нез­ря­чий не раз

    Говорить: "Війна би зда­ла­ся у нас,

    Замного лю­дей, світ тісний всім, мов сак, -

    Просікли б, вільніше би ста­ло відтак".

    Вільніше, се так! Та, крім зни­щен­ня й мук,

    Не ста­ло б до праці що­най­кра­щих рук,

    А дже­ре­ло нуж­ди як би­ло, так би­ло б,

    Лиш що до ста­ро­го но­ве при­чи­ни­ло б.

    А люд че­рез межі, котрі го тіснять,

    Не мо­же до­ба­чи­ти тих всіх за­вад,

    Добачить всіх спле­те­них ко­ренів ли­ха,

    Що си­ли йо­го підло­то­чує сти­ха,

    Ей, межі, ви, межі, ву­зенькі, куці!

    В які без­доріжжя, в які манівці

    Ви втис­ли незрілий ще пог­ляд суспільний!

    Хто шлях нам по­ка­же ши­ро­кий і вільний?

    

3

    

    Приходить до ме­не один чо­ловік:

    "Порадьте, що маю ро­би­ти?

    Ось тут, на тім полі, мій дід про­жив вік,

    Хоч, прав­ду ска­зав­ши, не­ма чим і жи­ти.

    Три пру­ти! Та ну, якось, пев­но, тоді

    Не так бу­ло тісно, як нині, -

    Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

    Пройшов цілий вік ста­ро­вині.

    Мав дід два си­ни, по­же­нив їх, і враз

    Жили в одній хаті з дітка­ми.

    Все дід, бу­ло, ка­же: "Ділив би я вас

    Тим по­лем, та й б'юся з гад­ка­ми.

    Тепер во­но лед­ве жи­вить нас, а що ж

    Тоді, як ту дрібку над­воє роз­дер­ти?

    Ні, я вас не бу­ду діли­ти! Як мож,

    Так жий­те при­купі, а схо­че­те тож

    Ділитись - діліться по моїй аж смер­ти".

    Та ста­ло­ся, бач­те, що дід і си­ни

    Померли на ти­фус од­ної вес­ни,

    Лишивши по двоє дітей ма­лолітніх.

    Я най­стар­ший був, мав три ро­ки з вес­ни,

    Стриків хло­пець - півто­ра; в ма­ми й стрий­ни

    При гру­дях дівчат­ка бу­ли. По бездітних

    Багатших сусідах ма­ми роз­да­ли

    Нас, хлоп­чиків, - бач, не бу­ло з чо­го жи­ти.

    Дістодьто, го­дуй­те, до­по­ки ма­лий,

    А ви­рос­те, му­сить за все відслу­жи­ти.

    І ми нас­лу­жи­лись, наз­на­лись біди!

    Мами пов­ми­ра­ли. Мені вже тог­ди

    Було двад­цять літ, я по­ки­нув слу­жи­ти,

    До ха­ти пішов, оже­нивсь і, як слід,

    Обняв усе по­ле, що нам ли­шив дід,

    І став на нім в бідності жи­ти.

    Гадав я: спла­чу ма­лолітнім там­тим,

    І по­ле по дідовій волі

    Останесь ціле, то хоч я на тім полі

    Вдержусь, а то впа­десь у ру­ки чу­жим.

    Дівчат повіную, а стар­ший братій

    Присране де-будь до вдо­вої…

    То так, як би двом у со­рочці тісній:

    Волить хоч один, та хо­ди­ти в цілій,

    Ніж дер­ти со­роч­ку над­воє,

    Бо жа­ден тоді не бу­де мав що вбрать.

    Отак я, бу­ва­ло, час­тенько

    Говорю там­то­му. Та ба, лю­бий брат

    Лиш вис­лу­хав все те чис­тенько

    Та й за­раз до су­ду. Спи­сать за­жа­дав,

    Що там на всі діти ли­ши­лось,

    І щоб все напів поміж них поділи­лось

    Так, як би їх та­то ок­ре­мо вми­рав.

    Я вчув се, і сум­но зро­би­ло­ся. Шлю

    До нього лю­дей, щоб зго­ди­лись на спла­ту;

    Сам ход­жу за ним і бла­гаю-цвілю:

    "Вважай, пе­реділи­мо по­ле і ха­ту,

    То що ж на тих кус­ни­ках бу­дем ро­бить?

    Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

    А ти хо­чеш дідо­ву во­лю ла­ма­ти?"

    Дарма, він про сла­ту не хо­че і зна­ти!

    Минуло два то­ки, і з су­ду ми нині

    Декрети діста­ли: усе, що дід мав,

    Між нас поділи­ти по рівній час­тині,

    А кож­дий щоб з то­го сест­ру звіну­вав,

    І що тут ро­би­ти, по­радьте, сли лас­ка!

    Зруйнують до­чис­та, як вкро­ять отак

    Півгрунту! Моя вже за­дов­же­на част­ка.

    Сестри не звіную, і сам я жеб­рак.

    Я ду­маю свідків до су­ду вес­ти,

    Що дід не хотів ділить по­ля, -

    То, чень, йо­му ска­жуть на спла­ту піти,

    А ні, га! - то дійсь бо­жа во­ля!"

    

4

    

    Я ду­мав про людське бра­терст­во но­ве,

    І ду­мав, чи в світ во­но швид­ко прий­де?

    І ба­чив я в думці без­межні по­ля:

    Управлена спільним тру­дом, та рілля

    Народ го­ду­ва­ла щас­ли­вий, свобідний.

    Чи се ж Ук­раїна, чи се край мій рідний,

    Обдертий чу­жи­ми і світом за­бу­тий?

    Так, се Ук­раїна, свобідна, но­ва!

    І в мой­ому серці біль вти­шу­вавсь лю­тий.

    Щез при­вид. Я гля­нув дов­ко­ла. Он там

    За зо­ра­ну ме­жу б'єсь з Гри­цем Сте­пан;

    Там дід оре по­ле, ста­ренький, як гриб,

    І пла­че за си­ном, що в Боснії згиб;

    Там батько за си­ном з дрю­ком уга­няєсь;

    Там ма­чу­хи лю­тий проклін роз­ля­гаєсь…

    О краю мій рідний, не­до­лею гну­тий,

    Пропасти би рад­ше тобі, ніж ко­ли б

    Така твоя до­ля повік ма­ла бу­ти!

    

    

Сторінка 14 з 14 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2