Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 6)

    Котре, роз­бур­ха­на вес­ною,

    Валами ко­тить і не­се

    Ріка роз­ли­тая з со­бою.

    Не в лю­дях зло, а в пу­тах тих,

    Котрі нез­ри­ми­ми вуз­ла­ми

    Скрутили сильних і сла­бих

    З їх му­кою і їх діла­ми.

    Мов Ла­око­он се­ред змій,

    Так люд увесь в тих пу­тах в'ється…

    Ох, і ко­ли ж той скрут страш­ний

    На тілі ве­лет­ня пор­веться.

    9 апр[еля] 1880

    Excelsior!

    

БЕРКУТ

    

    З ук­ри­то­го гнізда в ска­листій десь щілині

    З тяж­ким він роз­ма­хом рво­нувсь під хма­ри сині -

    З таємних мов дже­рел гнівли­ва дум­ка рветься,

    Облетить світ, і аж о не­ба звід оп­реться,

    І б'є важ­ким кри­лом, де лиш сяг­ну­ти змо­же,

    І зве: "Де прав­да та? Де ти, ве­ли­кий бо­же?

    Всі зорі збігла я, ато­ми всі в при­роді

    Перешукала скрізь, те­бе ж спітка­ти годі.

    В бла­киті він за­вис нед­виж­ний, розп­рос­тер­тий,

    Мов над жит­тям грізний, нев­пин­ний об­раз смер­ти.

    Здаєсь, що до не­бес він гвоз­дя­ми при­би­тий,

    Та чуєш, що він гнеть вниз вер­жесь- кров про­ли­ти.

    Ти чуєш се, і жах те­бе про­хо­дить зим­ний:

    Таж над то­бою тож за­вис бер­кут нест­рим­ний!

    Він не хиб­не те­бе, хоч як ви­со­ко ви­сить!

    Чи мно­го то ще хвиль тобі гу­ля­ти ли­шить?..

    Ось ру­шив він. Пли­ве без ма­ху крил в бла­киті,

    Мов чов­ник Долі тче днів на­ших пас­ма скриті.

    Спокійно ко­ле­сить, зни­жаєсь, знов зри­ваєсь.

    За хма­ру криється, в ла­зурі розп­ли­ваєсь.

    Лиш ост­рий крик йо­го вістить, що він го­лод­ний!

    Так в час тиші не раз прор­веться плач на­род­ний.

    І за­ще­мить в ду­шах вельмож­них біль таємний,

    Мов зем­лет­рясіння віщун, той грім підзем­ний.

    Я не люб­лю те­бе, не­на­вид­жу, бер­ку­те!

    За те, що в груді ти хо­ваєш сер­це лю­те,

    За те, що кров ти п'єш, на низьких і сла­бих

    З по­гор­дою гля­диш, хоч сам жи­веш із них;

    За те, що так те­бе боїться слаб­ша твар,

    Ненавиджу те­бе за теє, що ти цар!

    І ось бли­щить мій кріс - ціль доб­ра, вистріл пе­вен,

    І вбійчеє яд­ро під хма­ри по­не­се він.

    І замість нес­ти смерть зго­ри на зем­не ло­же,

    Ти сам спіткаєш смерть під хма­ра­ми не­бо­же.

    І не як бо­жий суд, але як труп без­душ­ний

    Ти впа­деш, су­дові тих моїх куль пос­луш­ний.

    І не ос­татній ти! Нас є стрільців сто­сот;

    І все, що звесь бер­кут, по­ло­ще кров'ю рот,

    Вивищуєсь над мир, три­во­гу й пост­рах сіє, -

    Те кулі не уй­де, як слуш­ний час наспіє.

    А труп без­душ­ний ми без жа­лю, без про­мо­ви

    Ногою коп­не­мо й піде­мо дальш на ло­ви.

    22-24 мая 1883

    

ЧОВЕН

    

    Хвиля радісно плюс­ко­че та лес­титься до чов­на,

    Мов дит­тя, ціка­ва, шеп­че і роз­пи­тує во­на:

    "Хто ти, чов­не? Що шу­каєш? Відки і ку­ди пли­веш?

    І за чим ту­ди шу­каєш? Що про­був? Чо­го ще ждеш?

    І пов­зе ліни­во чо­вен, і вор­ко­че, і бур­чить:

    "Відки взяв­ся я - не знаю; чим прий­деться закінчить

    Біг мій вічний - тож не знаю. Хви­ля но­сить, бу­ря рве,

    Скали гро­зять, на­дять-про­сять к собі бе­ре­ги ме­не.

    Хвилі - то жит­тя, то гріб мій, пес­тощі і смерть моя;

    Понад влас­ним гро­бом вічно хов­за­юсь три­вож­но я.

    Поки лиш жи­ву прав­ди­во, по­ки гріб той підо мнов:

    Вітер го­нить, хви­ля ло­мить - і я вже на дно пішов.

    Що ж тут ду­мать, що ту­жи­ти, що пи­та­ти­ся про ціль!

    Нині жи­ти, завт­ра гни­ти, нині страх, а завт­ра біль.

    Кажуть, що при­ро­да - ма­ти нас дер­жить, як їм там тре,

    А в кінці ме­не ціло­го знов до се­бе відбе­ре.

    Що ж тут ду­ма­ти? Три­має,то три­має, а візьме,

    То візьме - ні в сім, ні в то­му не пи­та­ти­ме ме­не.

    Непогідний, нес­вобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

    Все од­но! Шу­ка­ти цілі? Вік бо­рись, плис­ти не кинь!"

    Хвиля ве­се­ло плюс­ко­че та лес­титься до чов­на,

    Ніжна, мов ди­ти­на, шеп­че і пришіптує во­на:

    "Човне-брате, втіх шу­ка­ти се­ред смерті, верх мо­гил -

    Се ж не го­ре! Глянь на мо­ре, кілько тут не­сесь вітрил!

    Не один вто­нув тут чо­вен, та не кож­дий же вто­нув;

    Хоч би й дев'ять не вер­ну­ло, то де­ся­тий по­вер­нув

    І дійшов же до прис­тані. Та ніде той не дійде,

    Хто не має цілі. Чо­вен, як пли­веш, то знай же, де!

    Таж не все бур­хає мо­ре, ти­хеє бу­ва частіш.

    Таж і в бу­рю не всі чов­ни ги­нуть - тим ся ти потіш!

    А хто знає, мо­же, в бу­рю імен­но спа­сеш­ся ти!

    Може, імен­но тобі ся вдасть до цілі доп­лис­ти!"

    Стрий, 13 іюня 1880

    

КАМЕНЯРІ

    

    Я ба­чив див­ний сон. Не­мов пе­ре­до мною

    Безмірна, та пус­та, і ди­ка пло­щи­на,

    І я,при­ко­ва­ний лан­цем залізним, стою

    Під ви­со­чен­ною гранітною ска­лою,

    А далі ти­сячі та­ких са­мих, як я.

    У кож­до­го чо­ло жит­тя і жаль по­ри­ли,

    І в оці кож­до­го го­рить лю­бові жар,

    І ру­ки в кож­до­го ланці, мов гадь, об­ви­ли,

    І плечі кож­до­го до­до­лу ся схи­ли­ли,

    Бо да­вить всіх один страш­ний який­сь тя­гар.

    У кож­до­го в ру­ках тяж­кий залізний мо­лот,

    І го­лос сильний нам зго­ри, як грім, гри­мить:

    "Лупайте сю ска­лу! Не­хай ні жар, ні хо­лод

    Не спи­нить вас! Зносіть і труд, і спра­гу, й го­лод,

    Бо вам приз­на­че­но ска­лу се­сю роз­бить."

    І всі ми, як один, підня­ли вго­ру ру­ки,

    І ти­сяч мо­лотів о камінь за­гу­ло,

    І в ти­сячні бо­ки розп­рис­ка­ли­ся шту­ки

    Та відрив­ки ска­ли; ми з си­лою роз­пу­ки

    Раз по раз гри­ма­ли о кам'яне чо­ло.

    Мов во­до­па­ду рев, мов бит­ви гук кри­ва­вий,

    Так наші мо­ло­ти гриміли раз у раз;

    І п'ядь за п'ядею ми місця здо­бу­ва­ли;

    Хоч не од­но­го там калічи­ли ті ска­ли,

    Ми далі йшли, ніщо не спи­ню­ва­ло нас.

    І кож­дий з нас те знав, що сла­ви нам не бу­де,

    Ні пам'яті в лю­дей за сей кри­ва­вий труд,

    Що аж тоді підуть по сій до­розі лю­ди,

    Як ми проб'єм її та вирівняєм всю­ди,

    Як наші кості тут під нею зог­ни­ють.

    Та сла­ви людської зовсім ми не ба­жа­ли,

    Бо не ге­рої ми і не бо­га­тирі.

    Ні, ми не­вольни­ки, хоч доб­ровільно взя­ли

    На се­бе пу­та. Ми ра­ба­ми волі ста­ли:

    На шля­ху пос­ту­пу ми лиш ка­ме­нярі.

    І всі ми віри­ли, що своїми ру­ка­ми

    Розіб'ємо ска­лу, розд­ро­би­мо граніт,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2