Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 2)

    На стрімкім пригірку, відділенім від інших страш­ни­ми деб­ря­ми, по­рослім гус­то ве­ли­чез­ни­ми бу­ка­ми та сме­ре­ка­ми, пок­ритім ло­ма­ми й об­ва­ли­ща­ми де­рев, бу­ло віддав­на го­лов­не ле­го­ви­ще мед­ведів. Тут, як твер­див ту­хольський провідник, мо­ло­дий гірняк Мак­сим Бер­кут, гнізди­ла­ся мед­ве­дя­ча мат­ка. Відси дикі звірі роз­но­си­ли пост­рах на цілу око­ли­цю і на всі по­ло­ни­ни. І хоч не раз уда­ва­лось смілим вівча­рям за­би­ти од­но­го або дру­го­го стріла­ми та то­по­ра­ми або за­ва­би­ти під сліп, де йо­му ла­ма­ла крижі важ­ка ко­ло­да, спа­да­ючи вниз,- то все-та­ки чис­ло їх бу­ло над­то ве­ли­ке, щоб із то­го бу­ла знач­на по­лег­ша для око­лиці. То й не див­но, що ко­ли но­воп­ри­бу­лий бо­ярин Ту­гар Вовк оповістив ту­хольцям, що хотів би зро­би­ти ве­ликі ло­ви на мед­ведів і про­сить да­ти йо­му провідни­ка, во­ни не тільки да­ли йо­му на провідни­ка пер­шо­го удальця на всю

    Тухольську вер­хо­ви­ну Мак­си­ма Бер­ку­та, си­на ту­хольсько­го бесідни­ка За­ха­ра, але, крім то­го, ви­ря­ди­ли з влас­ної волі цілий відділ па­сем-ців з лу­ка­ми й ра­ти­ща­ми для по­мочі зібра­ним бо­ярам. Ціла та гро­ма­да ма­ла обс­ту­пи­ти мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще і очис­ти­ти йо­го до­ра­зу від по­га­но­го звіра.

    Від са­мо­го досвіта в ло­вецькім та­борі ве­ли­кий рух і три­вож­не до­жи­дан­ня.

    Боярські слу­ги від півночі зви­ва­ли­ся, при­го­тов­ля­ючи для гос­тей їду на цілий день, на­пов­ню­ючи ши­пу­чим ме­дом і яб­луч­ни­ком "по­до­рожні бак­ла­ги.

    Тухольські па­семці й собі го­то­ви­лись, ост­ря­чи ножі та те­са­ки, обу­ва­ючи міцні жуб­рові пос­то­ли і скла­да­ючи в не­ве­личкі до­рожні бе­са­ги пе­че­не м'ясо, па­ля­ниці, сир і все, що мог­ло по­на­до­би­ти­ся в ціло­денній трудній пе­реп­раві.

    Максим Бер­кут, який аж нині, суп­ро­ти най­важнішо­го і най­тяж­чо­го діла, по­чув се­бе вповні са­мим со­бою, вповні на­чальни­ком сеї не­ве­лич­кої армії, за­ря­дя­су­вав з прав­ди­во на­чальницькою вваж­ливістю й по­ва­гою все, що на­ле­жа­ло до діла, нічо­го не за­бу­ва­ючи, ні з чим не квап­ля­чись, але й ні з чим не опізню-ючись. Все у нього ви­хо­ди­ло в свій час і на своїм місці, без сумішки й су­то­ло­ки; всю­ди він був, де йо­го потрібно, всю­ди вмів зро­би­ти лад і по­ря­док. Чи то між своїми то­ва­ри­ша­ми-ту­хольця­ми, чи між бо­яра­ми, чи між слу­га­ми, Мак­сим Бер­кут усю­ди був од­на­ко­вий - спокійний, свобідний в ру­хах

    і сло­вах, мов рівний се­ред рівних. То­ва­риші по­во­ди­лись з ним так са­мо, як він з ни­ми, сво-бідно, не­си­лу­ва­но, сміялись і жар­ту­ва­ли з ним, а про­те ви­пов­ню­ва­ли йо­го роз­ка­зи точ­но, швид­ко і так ве­се­ло та ра­до, не­мов і самі без роз­ка­зу бу­ли би в тій хвилі зро­би­ли те са­ме. Бо­ярська служ­ба, хоч да­ле­ко не та­кої рівної вдачі, да­ле­ко не так свобідна в по­вод­жен­ню, да­ле­ко похіпніша з од­них гор­до висміва­ти­ся, а пе­ред дру­ги­ми ни­зенько хи­ли­ти­ся, все ж та­ки по­ва­жа­ла Мак­си­ма Бер­ку­та за йо­го зви­чай­ність і роз­суд­ливість і, хоч не без до-тинків та жартів, та­ки ро­би­ла те, що він ка­зав. А й самі бо­яри, по більшій часті лю­ди горді, воєнні, що не­ра­до ба­чи­ли «смер­да» в своїм то­ва­ристві, та й то ще смер­да, що вва­жав їх чи­мось не­мов собі рівним,- і во­ни те­пер не по­ка­зу­ва­ли над­то ви­раз­но своєї не­охо­ти і ви­пов­ню­ва­ли роз­по­ряд­жен­ня мо­ло­до­го провідни­ка, ма­ючи на кож-дім кроці на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, що ті роз­по­ряд­жен­ня бу­ли зовсім ро­зумні, такі, як тре­ба.

    Ще со­неч­ко не за­раз ма­ло схо­ди­ти, а вже ло­вецьке то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло з та­бо­ру. Гли­бо­ка ти­ша сто­яла над го­ра­ми; нічні су­мер­ки дріма­ли під тем­но- зе­ле­ни­ми ко­ро­на­ми сме­рек; на густім, чепіргатім лис­тю па­по­роті висіли краплі ро­си; пов­зучі зе­лені по­яс­ни­ки ви­ли­ся попід но­ги, плу­та­ли­ся поміж корінням ве­ли­чез­них ви­вертів, спліта­ли­ся в неп­рохідні кле­бу­ки з кор­ча­ми гнуч­кої, ко­лю­чої ожи­ни та з спле­та­ми ди­ко­го пну­чо­го хме­лю. З про­па­дис­тих, чор­них, мов гор­ла бе­зодні, дебрів підніма­ла­ся си­ви­ми ту­ма­на­ми па­ра - знак, що на дні тих дебрів пли­ли не­ве­личкі лісові по­то­ки. Повітря в лісі на­поєне бу­ло тою па­рою й за­па­хом жи­виці; во­но за­хоп­лю­ва­ло дух, не­мов­би­то шир­ших гру­дей тре­ба бу­ло, щоб ди­ха­ти ним свобідно.

    Мовчки про­би­ра­ла­ся ло­вецька дру­жи­на неп­рохідни­ми нет­ря­ми, деб­ря­ми й ло­ма­ми без стеж­ки, без ніяких провідних знаків у тьмавій гу­ща­вині. По­пе­ре­ду йшов Мак­сим Бер­кут, а за ним Ту­гар Вовк і інші бо­яри. Обік Ту-га­ра йшла йо­го донька Ми­рос­ла­ва. По­за­ду йшли ту­холь-ські па­семці. Всі йшли ози­ра­ючись і надс­лу­ху­ва­ли пильно.

    Ліс по­чи­нав ожи­ва­ти ден­ним жит­тям. Пест­ро­пе­ра сой­ка хрипіла в верш­ках сме­рек, зе­ле­на жов­на, при­че­пив-ши­ся до пня тут же над го­ло­ва­ми про­хо­жих, дов­ба­ла своїм залізним дзьобом ко­ру; в да­ле­ких зво­рах чу­ти бу­ло рик турів і вит­тя вовків. Мед­веді в ту по­ру, наївши-ся, дріма­ли під ло­ма­ми на мо­ховій пос­телі. Ста­до диків рох­ка­ло десь у дебрі, хо­ло­дя­чи­ся в сту­денім на­мулі.

    Може, го­ди­ну йшло то­ва­рист­во тою труд­ною, не­топ­та­ною до­ро­гою. Всі ди­ха­ли важ­ко, лед­ве мо­жу­чи на­ло­ви­ти грудьми повітря, всі оти­ра­ли крап­лис­тий піт із лиць. Мак­сим час­тенько ози­рав­ся по­зад се­бе. Він зра­зу про­тив­ний був то­му, щоб і жен­щи­на йшла ра­зом з му­жа­ми в той не­без­печ­ний похід, але Ми­рос­ла­ва упер­ла­ся. Во­на ж пер­ший раз бу­ла на та­ких ве­ли­ких ло­вах і ма­ла би для бог зна яких труд­нос­тей за­не­ха­ти най­кра­щу їх час­ти­ну!

    Ніякі Мак­си­мові до­ка­зи про труд­ності до­ро­ги, про не­без­пе­ки на ста­но­вищі, про си­лу й лютість звіра не мог­ли пе­ре­ко­на­ти її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го­во­ри­ла во­на з та­ким смілим пог­ля­дом, з та­ким со­лод­ким усміхом, що

    Максим, мов оча­ро­ва­ний, не міг нічо­го більше ска­за­ти. І батько, що зра­зу та­кож ра­див Ми­рос­лаві ли­ши­ти­ся в та­борі, вкінці му­сив ус­ту­пи­ти її просьбам.

    З по­ди­вом глядів те­пер Мак­сим, як ота нез­ви­чай­на жен­щи­на по­ро­вень з най­сильніши­ми му­жа­ми по­бо­рю­ва­ла всякі труд­ності утяж­ли­вої до­ро­ги, як лег­ко пе­рес­ка­ку­ва­ла гнилі ло­ми і ве­ли­чезні гра­ми, яким пев­ним кро­ком ішла по­над ур­ви­ща, горі стрімки­ми деб­ря­ми, прос­ков­зу-ва­ла поміж ви­вер­ти, і при тім так без­печ­но, так нев­то­ми-мо, що Мак­си­мові зда­ва­ло­ся, що во­на хіба на яких чу­до­вих кри­лах уно­ситься. Він глядів на се й не міг наг­ля-діти­ся.

    «Дивна дівчи­на! - ду­ма­лось йо­му раз по ра­зу.- Та­кої я ще й не ви­дав ніко­ли!»

    Ось уже прий­шли на місце. Мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще - то був ви­со­кий, тільки від півден­но­го бо­ку з тру­дом дос­туп­ний горб, пок­ри­тий гру­без­ни­ми бу­ка­ми й сме­ре­ка­ми, за­ва­ле­ний ви­вер­та­ми й ло­ма­ми. Від півночі, за­хо­ду і схо­ду вхід 1 вихід за­ми­ка­ли ви­сокі ска­листі стіни, не­мов ве­ли­чез­ною со­ки­рою ви­ру­бані з тіла ве­лет­ня Зе­ле­ме­ня і відсу­нені від нього на кілька­над­цять сажнів; спо­дом попід ті стіни вузькою щіли­ною шумів і пінив­ся сту­де-ний гірський потік.

    Таке по­ло­жен­ня улег­шу­ва­ло на­шим лов­цям ро­бо­ту; во­ни пот­ре­бу­ва­ли тільки об­са­ди­ти не над­то ши­ро­кий плай від півден­но­го бо­ку і тим плаєм дос­ту­па­ти чим­раз далі до­го­ри, а звір, не ма­ючи іншо­го ви­хо­ду, му­сив ко­неч­но по­пас­ти­ся в їх ру­ки і на їх ра­ти­ща.

    Опинившися на тім важнім, хоч ду­же не­без­печнім плаю, Мак­сим Бер­кут велів то­ва­рист­ву на хви­лю роз­ло-жи­ти­ся і спо­чи­ти, аби наб­ра­ти сил до труд­но­го діла. Сон­це схо­ди­ло, але гілля сме­рек і сусідні гор­би зас­ло­ню-ва­ли йо­го вид.

    По ко­роткім відди­ху Мак­сим по­чав розс­тав­ля­ти ловців у два ря­ди так, аби вповні об­са­ди­ти плай. До­ки плай ще вузький, кож­до­му лов­цеві прий­деться сто­яти о п'ять кроків від дру­го­го; але дальше вгорі, де плай роз­ши­ряється в цілу спо­хо­вас­ту пло­щи­ну, там прий­деться лов­цям шир­ше розс­ту­пи­ти­ся. Од­но тільки кло­по­та­ло йо­го: що зро­би­ти з Ми­рос­ла­вом, яка кон­че хотіла й собі сто­яти на ок­ремім ста­но­вищі, а не при боці сво­го батька.

    - А що ж то я гірша от­сих твоїх па­семців? - го­во­ри­ла во­на, рум'яніючись, мов ро­жа, до Мак­си­ма.- їх ти ста­виш на ста­но­вищі, а ме­не не хо­чеш… Ні, сього не бу­де! І для мо­го батька се був би стид, ко­ли б нас двоз сто­яло на однім ста­но­вищі! Прав­да, ба­теньку?

    Тугар Вовк не міг їй суп­ро­ти­ви­ти­ся. Мак­сим по­чав го­во­ри­ти їй про не­без­пе­ку, про си­лу й лютість роз­жер­то­го звіра, але во­на за­цитька­ла йо­го:

    - А що ж то в ме­не не­ма си­ли? А що ж то я не вла­даю лу­ком, ра­ти­щем і то­по­ром? Ану, не­хай кот­рий-будь із твоїх ла­семців спро­бує зо мною порівня­ти­ся,- по­ба­чи­мо, хто дуж­чий!

    Максим вкінці за­мовк і му­сив учи­ни­ти її во­лю. Та й чи міг спро­ти­ви­ти­ся тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч ста­но­ви­ще виз­на­чи­ти їй най­мен­ше не­без­печ­не, але, на ли­хо, сього не мож­на бу­ло зро­би­ти, бо тут усі ста­но­ви­ща бу­ли од­на­ко­во не­без­печні. Розс­та­но­вив­ши ціле то­ва­рист­во, Мак­сим дав ось який роз­по­ря­док:

    - Тепер по­молімся, ко­му хто знає, а потім ра­зом заг­рай­мо в ро­ги. Се бу­де пер­ший знак і спо­ло­шить звіра. Потім піде­мо горі плаєм і ста­не­мо аж там, де він роз­ши­рюється. Там мої то­ва­риші ли­шаться пильну­ва­ти ви­хо­ду, щоб ані один звір не уй­шов, а ви, бо­яри, піде­те дальше, до са­мо­го мат­чи­но­го ле­го­ви­ща!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2