Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 11)

    Угорщиною і Підгір'ям, Ту­хольщи­на раз у раз підно­си­ла­ся не ли­ше доб­рим по­бу­том, але й свобідним гро­мадським ла­дом. Своїм приміром во­на освіжу­ва­ла і піддер­жу­ва­ла всю до­око­лич­ну вер­хо­ви­ну, а особ­ли­во ті се­ла, в яких уже бу­ли княжі бо­яри і в яких по­ча­лась уже руй­ну­юча бо­ротьба між давнім гро­мадст­вом а но­вим панст­вом. Га­ря­че сло­во і ве­ли­ка по­ва­га За­ха­ра Бер­ку­та при-чи­ню­ва­ли­ся не­ма­ло до то­го, що, по­ки більша часть гро­мад дер­жа­ла­ся доб­ре в тій бо­ротьбі, бо­яри не мог­ли так швид­ко роз­ши­рю­ва­ти своєї власті, як їм сього ба­жа­ло­ся, і му­си­ли жи­ти в добрій зла­годі з гро­ма­да­ми, підля­га­ючи в ча­сах су­по­кою їх коп­ним су­дам і засіда­ючи в них по­руч з інши­ми стар­ця­ми як рівні з рівни­ми.

    Але та­кий стан був бо­ярам ду­же не­ми­лий; во­ни жда­ли воєнно­го ча­су, як не зна­ти яко­го праз­ни­ка, бо тоді всміха­лась їм надія - відра­зу за­хо­пи­ти всю власть у свої ру­ки, а при тій на­годі роз­би­ти до крих­ти не­на­висні гро­мадські по­ряд­ки, так, аби раз за­хоп­ле­на власть уже не пот­ре­бу­ва­ла ви­хо­ди­ти з їх рук. Але ча­су воєнно­го не бу­ло. Во­ло­дар Чер­во­ної Русі, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, хоч і який був лас­ка­вий для бо­яр - не то що йо­го батько,- але до­по­мог­ти Їм ба­га­то не міг, зай­ня­тий то ста­ран­ня­ми про ко­ролівську ко­ро­ну, то спо­ра­ми князів, що дер­лись за ве­ли­кок­ня­жий київський прес­тол, а най­мен­ше за­без­пе­чу­ван­ням сво­го краю про­тив но­во­го, досі не чу­ва­но­го во­ро­га - мон­голів, що пе­ред де­сятьма ро­ка­ми, мов страш­на гро­мо­ва хма­ра, по­яви­ли­ся бу­ли на східних гра­ни­цях Русі, в над­донських сте­пах, і по­би­ли зібра­них руських князів у страшній і ду­же кро­вавій битві над рікою Кал­кою. Але з-над Кал­ки наг­ло, не­мов на­по­ло­шені хо­робрістю ру­сичів, во­ни вер­ну­ли на­зад, і ось уже де­ся­тий рік ми­нав, а про них не бу­ло нічо­го чу­ти. Тільки глу­ха три­во­га хо­ди­ла по на­роді, мов га­ря­ча вітро­ва хви­ля хо­дить по дозріва­ючім житі і ніхто не знав, чи хви­ля уля­жеться, чи, мо­же, на­же­не з со­бою грізну гра­до­ву ту­чу. А най­мен­ше зна­ли се й надіялись сього князі та бо­яри. Во­ни спокійно по пог­ромі над Кал­кою прий­ня­ли­ся за свою дав­ню ро­бо­ту - спо­ри за насліддя прес­толів і підко­пу­ван­ня свобідних та са­мо­уп­рав­них гро­мадських по­рядків. Не­ро­зумні! Во­ни підри­ва­ли ду­ба, кот­рий го­ду­вав їх своїми жо­лудьми! Ко­ли б бу­ли свою вдасть і свою си­лу по­вер­ну­ли на скріплю­ван­ня а не на підко­пу­ван­ня тих по­рядків по гро­ма­дах і жи­вих зв язків між гро­ма­да­ми, то на­ша Русь, пев­но, не бу­ла б упа­ла під стріла­ми та то­по­ра­ми мон­голів, але бу­ла б ос­то­яла­ся про­ти них, як гли­бо­ко вкоріне­ний дуб-ве­ле­тень ос­тоюється про­ти осінньої бурі!

    Щаслива бу­ла Ту­хольщи­на, бо досі якось об­ми­на­ли її не­ситі очі князів і бо­яр.

    Чи то для то­го, що ле­жа­ла так віддалік від світу, між го­ра­ми та ска­ла­ми, чи, мо­же, для то­го, що над­то ве­ли­ко­го ба­гатст­ва в ній не бу­ло. До­сить то­го, що бо­яри якось не ма­ли охо­ти затісу­ва­ти­ся в той за­ку­ток. Але і се щас­тя не бу­ло вічне. На­раз од­ної гар­ної дни­ни заїхав у ту­хольські го­ри бо­ярин Ту­гар Вовк і, не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, по­чав на горбі над Опо­ром, віддалік від Тухлі, але на ту­хольськім грунті, бу­ду­ва­ти собі дім. Ту­хольці з за­чу­ду­ван­ня зра­зу мов­ча­ли не спи­ня­ли но­во­го гос­тя, далі по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся йо­го, хто він, відки і за чим при­хо­дить сю­ди?

    - Я бо­ярин кня­зя Да­ни­ла,- гор­до відповідав їм Ту­гар Вовк.- За мої зас­лу­ги князь над­го­ро­див ме­не зем­ля­ми й ліса­ми в Ту­хольщині.

    - Але ж се землі й ліси гро­мадські! - відповіда­ли йо­му ту­хольці.

    - Се ме­не нічо­го не об­хо­дить,- відка­зу­вав бо­ярин,- ідіть і в кня­зя до­по­ми­най­те­ся.

    Я маю йо­го гра­мо­ту - і більше нічо­го зна­ти не хо­чу!

    Тухольці ки­ва­ли го­ло­ва­ми на такі бо­ярські сло­ва і не ка­за­ли нічо­го. А бо­ярин тим ча­сом по­чи­нав собі все згор­да все пох­ва­ляв­ся кня­жою лас­кою та кня­жою во­лею, хоч зреш­тою, на­разі й не стісняв ні в чім ту­хольців і не мішав­ся в їх гро­мадські діла. Ту­хольці, а особ­ли­во мо­лодші, зра­зу, чи то з ціка­вості, чи з зви­чай­ної гос­тин­ності, час­тенько схо­ди­ли­ся з бо­яри­ном і ро­би­ли йо­му де­які прис­лу­ги,- аж на­раз, мов со­ки­рою втяв, пе­рес­та­ли хо­ди­ти і, оче­вид­но, зовсім уни­ка­ли йо­го. Се зра­зу зди­ву­ва­ло, а далі й роз­сер­ди­ло бо­яри­на, і він по­чав те­пер чи­ни­ти ту­хольцям усякі па­кості. Дім йо­го сто­яв як­раз над ту­хольською до­ро­гою,

    і він, іду­чи за приміром інших бо­яр, пос­та­вив на до­розі ве­ли­чез­ну ро­гач­ку і ждав від проїжджих для се­бе ми­та. Та ту­хольці бу­ли ту­гий на­род. Во­ни по­чу­ли відра­зу, що тут по­чи­нається рішу­ча бо­ротьба, і пос­та­но­ви­ли за ра­дою За­ха­ра

    Беркута сто­яти твер­до і невідступ­не при своїх пра­вах до край­ньої край­ності.

    Зараз тиж­день по вис­тав­лен­ню ро­гач­ки вис­ла­ла ту­холь-ська ра­да гро­мадська своїх відпо­руч­ників до Ту­га­ра Вов­ка. Відпо­руч­ни­ки зав­да­ли йо­му ко­рот­ке і рішу­че пи­тан­ня:

    - Що ро­биш, бо­яри­не? За що спи­раєш до­ро­гу?

    - Так мені хо­четься! - відповів гор­до бо­ярин.- Ко­ли вам крив­да, то йдіть жа­луй­тесь на ме­не до кня­зя.

    - Але ж се до­ро­га не кня­жа, а гро­мадська.

    - Се ме­не нічо­го не об­хо­дить!

    З тим відпо­руч­ни­ки й відда­ли­ли­ся, але за­раз по їх відході прий­шла з Тухлі ціла ва­та­га сільської мо­ло­дежі з со­ки­ра­ми і ти­хе­сенько по­ру­ба­ла ро­гач­ку на дрібні кусні, нак­ла­ла з неї огонь і спа­ли­ла її не­да­ле­ко від бо­ярсько­го дво­ра. Бо­ярин лю­тив­ся на своїм дворі, кляв по­га­них смердів, але суп­ро­тив­ля­ти­ся їм не мав смілості і на­разі не ро­бив уже дру­гої ро­гач­ки. Пер­ший на­пад на гро­мадські пра­ва був відби­тий, але ту­хольці не ра­ду­ва­ли­ся зав­час­но,- во­ни доб­ре зна­ли, що се тільки пер­ший на­пад і що за ним тре­ба надіятись інших. І справді, так во­но ста­ло­ся. Од­но­го дня прибігли до Тухлі вівчарі, го­ло­ся­чи сум­ну вість, що бо­ярські слу­ги зга­ня­ють їх із най­кра­щої гро­мадської по­ло­ня­ни. Не вспіли вівчарі до ла­ду роз­ка­за­ти сво­го, ко­ли втім прибігли гро­мадські лісничі, ка­жу­чи, що бо­ярин відмірює і за­палько­вує для се­бе ве­ли­чез­ний ку­сень най­кра­що­го гро­мадсько­го лісу. Знов гро­мадська ра­да вис­ла­ла відпо­руч­ників до Ту­га­ра

    Вовка.

    - За що, бо­яри­не, крив­диш гро­ма­ду?

    - Я бе­ру тільки те, що мені мій князь да­ру­вав.

    - Але ж се не княжі, а гро­мадські землі! Князь не міг да­ру­ва­ти то­го, що до нього не на­ле­жить.

    - Ну, то йдіть на кня­зя жа­луй­те­ся! - відка­зав їм бо­ярин і відвер­нув­ся від них.

    Від тої по­ри по­ча­ла­ся прав­ди­ва війна між бо­яри­ном і ту­хольця­ми. То раз ту­хольці зже­нуть бо­ярські ста­да зі своїх по­ло­нин, то бо­ярські слу­ги зже­нуть ту­хольські ота­ри. Лісу, за­гар­ба­но­го бо­яри­ном, сте­рег­ли і гро­мадські, і бо­ярські лісничі, між кот­ри­ми не раз при­хо­ди­ло до свар­ки і бійки. Се лю­ти­ло бо­яри­на чим­раз дуж­че, і він вкінці ка­зав уби­ва­ти ту­хольську ху­до­бу, при­ди­ба­ну на за­гар­ба­них по­ло­ни­нах, а од­но­го гро­мадсько­го лісни­чо­го, при­ди­ба­но­го в заг­раб­ленім лісі, велів прив'яза­ти до де­ре­за і сікти тер­но­ви­ми різка­ми ма­ло що не на смерть. Сьо-'-о бу­ло вже зам­но­го ту­хольській гро­маді. Многі го­ло­си обізва­ли­ся за тим, аби по давньому зви­чаю до бо­яри­на при-ло­жи­ти за­кон про не­покірно­го і шкідно­го гро­ма­дя­ни­на, розбійни­ка та злодія і виг­на­ти йо­го з об­ся­гу гро­мадських зе­мель, а дім йо­го зруй­ну­ва­ти дот­ла. Ве­ли­ка часть гро­ма­дян прис­та­ла на се, і пев­но, що кру­то прий­шлось би бу­ло тоді бо­яри­нові, ко­ли б

    Захар Бер­кут не був вис­ло­вив тої дум­ки, що не на­ле­житься за­суд­жу­ва­ти ніко­го, не вис­лу­хав­ши впе­ред йо­го оп­рав­дан­ня, і що спра­вед­ливість до­ма­гається зак­ли­ка­ти бо­яри­на по­пе­ред усього на гро­мадський коп­ний суд, да­ти йо­му можність ви­тол­ку­ва­ти­ся і аж потім пос­ту­па­ти з ним так, як осу­дить гро­ма­да при повнім спо­кою й роз­вазі. Тої ро­зум­ної ра­ди пос­лу­ха­ла ту­хольська гро­ма­да.

    Певно, ніхто в нинішнім зборі не ро­зумів так доб­ре важ­ності сеї хвилі, як За­хар

    Беркут. Він ба­чив, що тут ціле діло йо­го жит­тя ва­житься на вістрю гро­мадсько­го за­су­ду. Та й ко­би-то в тім за­суді хо­ди­ло лиш о прос­ту спра­вед­ливість, то За­хар був би спокійний і пок­ла­дав­ся б уповні на гро­мадський ро­зум. Але тут при­хо­ди­ло­ся роз­ва­жа­ти - пер­ший раз на ту­хольськім копнім суді - та­кож інші, пос­то­ронні, а безмірно важні обс­та­ви­ни, що за­пу­ту­ва­ли спра­ву май­же до без­вихідності. За­хар ро­зу^ мів доб­ре, що за­суд, чи при­хильний, чи неп­ри­хильний для бо­яри­на, гро­зить гро­маді ве­ли­кою не­без­пе­кою. При­хильний за­суд зна­чить приз­нан­ня не так пра­ва, як си­ли по сто­роні бо­яри­на, раз на­завсіди упо­ко­рить пе­ред ним гро­ма­ду, віддасть йо­му в ру­ки на тільки за­гар­бані ліси й по­ло­ни­ни, але й цілу гро­ма­ду, бу­де пер­шим і най­тяж­чим ви­ло­мом у вільнім гро­мадськім уст­рою, над яко­го віднов­лен­ням і скріплен­ням він не­нас­тан­но тру­див­ся про­тя­гом сімде­сятьох літ. А неп­ри­хильний за­суд, що ви­ре­че прог­нан­ня бо­яри­на з гро­ма­ди, гро­зить та­кож не­ма­лою не­без­пе­кою. Ану ж бо­ярин зуміє підмо­ви­ти кня­зя, роз­бу­ди­ти йо­го гнів, пе­ре­ко­на­ти йо­го, що ту­хольці - бунтівни­ки? Се мо­же стяг­ну­ти ве­ли­ку бу­рю або й цілко­ви­ту руїну на

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2