Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 13)

    - Про се, бо­яри­не, чий ти слу­га, ми не бу­де­мо з то­бою спе­ре­ча­ти­ся,- се нас нічо­го не об­хо­дить. А про твоє пра­во по­го­во­ри­мо пізніше. Те­пер тільки будь лас­кав ска­за­ти нам: відкіля прий­шов ти в на­ше се­ло?

    - Зі сто­лич­но­го кня­жо­го міста Га­ли­ча.

    - А хто велів тобі йти сю­ди?

    - Мій і ваш пан - князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич.

    - Говори про се­бе, а не про нас, бо­яри­не! Ми вольні лю­ди і не знаємо ніяко­го па­на. А чо­го ж велів тобі твій пан іти в на­ше се­ло?

    Лице бо­яри­на об­ли­ло­ся чер­во­ною пас­му­гою злості при тих сло­вах За­ха­ра.

    Хвилю він ва­гу­вав­ся, чи відповіда­ти дальше на йо­го до­пи­ту­ван­ня, далі по­га­му­вав свій нев­час­ний по­рив.

    - Він велів мені бу­ти сто­ро­жем йо­го зе­мель і йо­го підда­них, воєво­дою і на­чальни­ком Ту­хольщи­ни і дав мені і моїм по­тем­кам у вічне посідан­ня ту­хольські землі в на­го­ро­ду за мою вірну служ­бу. Ось йо­го гра­мо­та, йо­го пе­чать

    і підпис!

    При тих сло­вах бо­ярин гор­дим ру­хом ру­ки вий­няв із-за ши­ро­ко­го ремінно­го по­яса кня­жу гра­мо­ту і підняв її вго­ру, по­ка­зу­ючи гро­маді.

    - Сховай свою гра­мо­ту, бо­яри­не,- ска­зав спокійно За­хар,- ми не вміємо її чи­та­ти, а пе­чать то­го кня­зя для нас не за­кон. Рад­ше сам ти ска­жи нам, хто се та­кий той твій князь?

    - Як то? - крик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин,- Ви не знаєте кня­зя Да­ни­ла?

    - Ні, не знаємо ніяко­го кня­зя.

    - Володаря всіх зе­мель, усіх осель і міст від Са­ну аж до Дніпра, від Кар­пат аж до ус­тя Бу­гу?

    - Ми не ви­да­ли йо­го ніко­ли, і у нас він не во­ло­дар. Ад­же пас­тух, во­ло­дар ота­ри, сте­ре­же її від вов­ка, го­нить її в спе­ку по­луд­ня до хо­лод­но­го по­то­ку, а в хо­лод ночі до теп­лої, без­печ­ної ко­ша­ри. А князь чи ро­бить се зі своїми підвлад­ни­ми?

    - Князь ро­бить з ни­ми ще більше,- відповів бо­ярин.- Він дає їм мудрі пра­ва і муд­рих суддів, по­си­лає їм своїх вірних слуг, аби бо­ро­ни­ли їх від во­ро­га.

    - Не по правді ска­зав ти се, бо­яри­не,- замітив стро­го За­хар.- Бач, сон­це на небі зак­ри­ло своє яс­не ли­це, щоб не слу­ха­ти твоїх кри­вих слів! Мудрі пра­ва наші по­хо­дять не від тво­го кня­зя, а від дідів і батьків на­ших. Муд­рих суддів кня­жих ми не ви­да­ли досі і жи­ли ти­хо, в згоді й ладі, су­дя­чись самі гро­мадським ро­зу­мом. Батьки наші здав­на вчи­ли нас: один чо­ловік - ду­рень, а гро­мадський суд - спра­вед­ли­вий суд. Без кня­жих воєвод жи­ли наші батьки, жи­ли й ми досі, і, як ба­чиш, ха­ти наші не по­пус­то­шені, і діти наші не заб­рані до во­ро­жої не­волі.

    - Так бу­ло досі, але відте­пер не так бу­де.

    - Як бу­де відте­пер, сього ми не знаємо, і ти, бо­яри­не, не знаєш. Од­но ще тільки ска­жи нам: твій князь чи спра­вед­ли­вий чо­ловік?

    - Весь світ знає і по­див­ляє йо­го спра­вед­ливість.

    - То він, пев­но, і те­бе вис­лав, щоб ти в на­ших го­рах на­сад­жу­вав спра­вед­ливість?

    Боярин змішав­ся сим прос­тим пи­тан­ням, але по хви­левім ва­го­ван­ню ска­зав:

    - Так.

    - А як ду­маєш, бо­яри­не, чи спра­вед­ли­вий мо­же несп­ра­вед­ли­во крив­ди­ти своїх підвлад­них? Бо­ярин мов­чав.

    - Чи мо­же він несп­ра­вед­ли­ви­ми пос­туп­ка­ми на­са­ди­ти в їх сер­ця спра­вед­ливість

    і, крив­дя­чи їх, з'єдна­ти для се­бе їх лю­бов і по­ва­гу?

    Боярин мов­чав, гра­ючись вістрям свой­ого то­по­ра.

    - Гляди ж, бо­яри­не,- закінчив За­хар.- Ус­та твої мов­чать, але сумління твоє ка­же, що се не мо­же бу­ти. А прецінь же твій спра­вед­ли­вий князь зро­бив се з на­ми, з на­ми, кот­рих він не ба­чив і не знає, кот­рих доб­ром і щас­тям він не тур­бується, котрі йо­му не вчи­ни­ли нічо­го зло­го, але, нав­па­ки, що­ро­ку скла­да­ють йо­му ба­га­ту да­ни­ну. Як він міг се зро­би­ти, бо­яри­не?

    Тугар Вовк блис­нув гнівно очи­ма на За­ха­ра і ска­зав:

    - Плетеш дур­ниці, ста­рий. Князь ніко­го не мо­же скрив­ди­ти!

    - А прецінь нас скрив­див, отою са­мою гра­мо­тою, кот­рою ти так хва­лиш­ся! Бо зва­жай ли­шень: чи не скрив­див би я те­бе, як­би без твоєї волі зняв із те­бе отой блис­ку­чий пан­цир і дав йо­го мой­ому си­нові? А та­ке са­ме діло зро­бив твій князь

    із на­ми. Що для те­бе пан­цир, то для нас зем­ля й ліс. Від віків ми вжи­ва­ли їх і бе­рег­ли, як ока в го­лові,- а тут на­раз при­хо­диш ти в імені сво­го кня­зя і ка­жеш:

    «Се моє! Мій князь дав мені се в над­го­ро­ду за мої ве­ликі зас­лу­ги!» І про­га­няєш на­ших пас­тухів, уби­ваєш на­шо­го лісни­чо­го на нашій власній землі! Ска­жи ж, чи мо­же­мо ми ува­жа­ти тво­го кня­зя спра­вед­ли­вим чо­ловіком?

    - Ти по­ми­лив­ся, стар­че! - ска­зав Ту­гар Вовк.- Усі ми - власність кня­зя, зі всім, що маємо, з ху­до­бою й зем­лею. Князь один вільний, а ми йо­го невільни­ки. Йо­го лас­ка - то на­ша во­ля. Він мо­же зро­би­ти з на­ми, що хо­че.

    Мов удар обу­ха в тім'я, так ог­лу­ши­ли ті сло­ва За­ха­ра Бер­ку­та. Він по­хи­лив свою си­ву го­ло­ву до­до­лу і дов­гу хви­лю мов­чав, не зна­ючи, що й ка­за­ти. Мерт­вецьки по­ну­ро мов­ча­ла й уся гро­ма­да. Вкінці За­хар ус­тав. Ли­це йо­го ясніло. Він підніс ру­ку до­го­ри, до сон­ця.

    - Сонце пре­яс­не! - ска­зав він.- Ти бла­гот­вор­не, вольне світи­ло, не слу­хай тих огид­них слів, які осмілив­ся сей чо­ловік ска­за­ти пе­ред твоїм ли­цем! Не слу­хай їх, за­будь, що во­ни ска­зані бу­ли на нашій, досі й по­мис­лом та­ким не оск­вер­неній землі! І не ка­рай нас за них! Бо без­кар­но ти не про­пус­тиш їх, то знаю. І ко­ли там

    - у тім Га­личі, дов­ко­ла кня­зя нап­ло­ди­лось ба­га­то та­ких лю­дей то ти зітри їх із ли­ця землі, але за ка­ру не по­гу­би ра­зом із ни­ми всього на­шо­го на­ро­ду!

    І по сім За­хар ус­ло­коївся, сів і знов звер­нув­ся до бо­яри­на.

    - Ми чу­ли, бо­яри­не, твоє пе­ре­ко­нан­ня,- ска­зав він,- не пов­то­ряй йо­го дру­гий раз пе­ред на­ми, не­хай во­но при тобі ли­шається. Пос­лу­хай же те­пер, яка на­ша дум­ка про тво­го кня­зя. Пос­лу­хай і не прогнівай­ся! Сам иачиш і знаєш, що вітця й опіку­на ми в нім ба­чи­ти не мо­же­мо. Отець знає свою ди­ти­ну, її пот­ре­би й ба­жан­ня, а він не знає нас і не хо­че зна­ти. Опікун бе­ре­же сво­го підруч­но­го від во­ро­га і від уся­кої шко­ди,- князь не бе­ре­же нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від гра­ду, ні від мед­ве­дя,- а се наші найгірші во­ро­ги. Він, щоп­рав­да, го­ло­сить, що бе­ре­же нас від на­падів угорських во­яків. Але як бе­ре­же нас? На­си­ла­ючи на нас

    іще гірших во­рогів, ніж уг­ри,-своїх не­си­тих бо­яр з їх дру­жи­на­ми. Угрії на­па­дуть, за­бе­руть, що мож­на, і підуть; бо­ярин як на­па­де, то вже й ося­де, і не вдо­во­литься ніяки­ми до­би­ча-ми, а рад би нас усіх навіки по­ро­би­ти ра­ба­ми. Не віт-цем і опіку­ном ми вва­жаємо тво­го кня­зя, але ка­рою бо­жою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої му­си­мо від-ку­пу­ва­ти­ся щорічни­ми да­ни­на­ми. Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І ко­би вся на­ша Русь мог­ла поз­бу­ти­ся сьогодні йо­го з усіма йо­го ва­та­га­ми, то, пев­но, бу­ла би ще щас­ли­ва і ве­ли­ка!

    З див­ним чут­тям у серці слу­хав Ту­гар Вовк тих га­ря­чих слів ста­ро­го бесідни­ка.

    Хоч ви­хо­ва­ний при княжім дворі і зіпсо­ва­ний гнил­лю та підло­тою, він усе-та­ки був ри­цар, во­як, чо­ловік і му­сив відчу­ти сер­цем хоч крих­ту то­го чут­тя, яке так сильно по­ру­шу­ва­ло сер­це За­ха­ра Бер­ку­та. А при тім же він да­ле­ко не по щирій совісті ви­повідав упе­ред свої сло­ва про не­об­ме­же­ну власть кня­зя; йо­го ду­ша й са­ма не раз бун­ту­ва­ла­ся про­ти тої власті, а тут він тільки хотів зас­ло­ни­ти по­ка­зом на кня­жу власть свої власні за­ба­ги та­кої ж власті. Не ди­во, що сло­ва

    Захара Бер­ку­та за­па­ли йо­му глиб­ше в ду­шу, ніж він сам то­го ба­жав. Він пер­ший раз зі щи­рим по­ди­вом гля­нув на нього, але за­ра­зом і жаль йо­му зро­би­ло­ся то­го ве­лет­ня, яко­го упа­док, по йо­го думці, був близький і не­ми­ну­чий.

    - Старче, стар­че,- ска­зав він,- жаль мені тво­го си­во­го во­лос­ся і тво­го мо­ло­де­чо­го сер­ця. Дов­гий час про­жив ти на світі, здається навіть, що за­над­то дов­гий!

    Живучи сер­цем у дав­нині і в га­ря­чих ду­мах мо­ло­дості, пе­рес­тав ти ро­зуміти нові, те­перішні ча­си, їх пог­ля­ди та пот­ре­би. Те, що бу­ло дав­но, не му­сить бу­ти й те­пер, ані вічно. Все, що жи­ве,- пе­ре­жи­вається. Пе­ре­жи­ли­ся й твої?юло­дечі ду­ми про сво­бо­ду. Важкі те­пер ча­си над­хо­дять, стар­че! Во­ни до­ма­га­ються ко­неч­но од­но­го сильно­го во­ло­да­ря в нашім краю, кот­рий би в однім осе­ред­ку згро­ма­див і в свою ру­ку уняв усю си­лу ціло­го на­ро­ду для обо­ро­ни йо­го пе­ред во­ро­гом, що над­тя­гає зі схо­ду сон­ця. Ти, стар­че, не знаєш усього то­го, і тобі здається, що давні ча­си ще три­ва­ють.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2