Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 15)

    Перед гро­ма­ду вий­шов не ста­рий ще чо­ловік, каліка, без ру­ки і но­ги, навх­рест пе­ре­каліче­ний. Ли­це йо­го бу­ло по­ри­те гли­бо­ки­ми шра­ма­ми. Се був Митько

    Вовк, як зва­ла йо­го гро­ма­да. Пе­ред кілько­ма літа­ми зай­шов він до гро­ма­ди на кулі, роз­повіда­ючи страшні вісті про мон­голів, про бит­ву над Кал­кою, про пог­ром руських князів і про смерть тих, що діста­ли­ся до не­волі, а потім під час обіду мон­гольських пол­ко­водців бу­ли уду­шені під дош­ка­ми, на яких мон­го­ли засіли до уч­ти. Він, Митько, та­кож був у тій битві в дру­жиш од­но­го бо­яри­на і ра­зом з ним дістав­ся до не­волі, з якої потім якимсь чу­дом уй­шов. Дов­го блу­кав він по се­лах і містах свя­тої Русі, по­ки вкінці не зай­шов і до Тухлі. Тут йо­му спо­до­ба­ло­ся жи­ти, а що своєю од­ною ру­кою вмів плестіг скусні коші і знав ба­га­то пісень та оповідань про да­лекі краї, то гро­ма­да прий­ня­ла йо­го р свої чле­ни, жи­ви­ла йо­го і зо­дя­га­ла за чер­гою, за­гально люб­ля­чи і по­ва­жа­ючи йо­го за ра­ни, по­не­сені в війні з наїзни­ком, і за йо­го чес­ний, ве­се­лий ха­рак­тер. Отой-то

    Митько те­пер вий­шов свідчи­ти протії бо­яри­на.

    - Скажи нам, Во­яче Митьку,- по­чав пи­та­ти йо­го За­хар,- ти знаєш сього бо­яри­на, про­ти кот­ро­го хо­чеш свідчи­ти?

    - Знаю,- відповів твер­дим го­ло­сом Митько.- В йо­го дру­жині я слу­жив і був у битві над Кал­кою.

    - Яке ж свідоцт­во хо­чеш ти зло­жи­ти про­ти нього?

    - Мовчи, підлий ра­бе! - скрик­нув, побліднівши, бо­ярин.- Мов­чи, а то тут бу­де й ко­непь твоя&му нуж­ден­но­му жит­тю!

    - Боярине, я те­пер не раб твій, але вільний гро­ма­дя­нин, і тільки моя гро­ма­да мо­же веліти мені мов­ча­ти. Я досі мов­чав, але те­пер мені ве­лять го­во­ри­ти. Чес­на гро­ма­до! Свідоцт­во моє про­ти бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка ве­ли­ке і страш­не: він зра…

    - Мовчав досі, то мов­чи й далі! - рев­нув бо­ярин, блис­нув топір, і Митько Во­як з роз­лу­па­ною го­ло­вою, ок­ро­вав­ле­ний упав до­до­лу.

    Охнула гро­ма­да і зірва­ла­ся на но­ги. Страш­ний крик за­лу­нав дов­ко­ла:

    - Смерть йо­му! Смерть! Він зганьбив святість су­ду! На раді за­бив му­жа на­шо­го!

    - Смерди по­гані! - скрик­нув до них бо­ярин.- Не бо­юсь вас! От так бу­де кож­до­му, хто по­ва­житься торк­ну­ти ме­не чи ру­кою, чи сло­вом. Гей, мої вірні слу­ги, сю­ди, до ме­не!

    Лучники і топірни­ки, хоч самі бліді й трем­тючі, обс­ту­пи­ли бо­яри­на. Грізний, чер­во­ний з лю­тості, сто­яв він по­се­ред них з кро­ва­вим то­по­ром у руці. На знак

    Захара гро­ма­да втих­ла.

    - Боярине,- ска­зав За­хар,- ти смер­тельно про­ви­нивсь про­ти бо­га і гро­ма­ди. Ти на суді за­бив свідка, на­шо­го гро­ма­дя­ни­на. Що він хотів про­ти те­бе свідчи­ти, ми не дізна­ли­ся і не хо­че­мо зна­ти,- не­хай твоя совість су­дить те­бе. Але своїм убійством ти приз­нав­ся до ви­ни і по­пов­нив но­ву ви­ну. Гро­ма­да не мо­же те­бе терпіти на своїй землі. Відда­ли­ся з-між нас! За три дні віднині прий­дуть наші лю­ди, щоб роз­ва­ли­ти твій дім і заг­ла­ди­ти навіть слід тво­го бут­тя у нас.

    - Нехай при­хо­дять! - крик­нув лю­то бо­ярин.- По­ба­чи­мо, хто чий слід заг­ла­дить.

    Я плюю на ваш суд! Рад по­ба­чи­ти то­го, хто прис­ту­пить до мо­го до­му! Ану, мої слу­ги, ходімо з сього по­га­но­го збо­ру!

    Боярин відда­лив­ся зі своїми слу­га­ми. Дов­гий час сто­яла мов­чан­ка в зборі.

    Молодці ви­нес­ли кро­ва­ве тіло Мить-ка Во­яка.

    - Чесна гро­ма­до,- ска­зав За­хар,- чи во­ля ва­ша пос­ту­пи­ти з бо­яри­ном Ту­га­ром

    Вовком так, як батьки наші веліли пос­ту­па­ти з та­ки­ми людьми?

    - Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

    - Кого ж ви­би­раєте до спов­нен­ня гро­мадської волі? Виб­ра­но де­сять мо­лодців, між ни­ми й Мак­си­ма Бер­ку­та. Важ­ко бу­ло Мак­си­мові прий­ма­ти сей вибір. Хоч і як не­на­вис­ний був йо­му бо­ярин, але все-та­ки він був віт-цем тої, кот­ра мов ча­ром опа­ну­ва­ла йо­го сер­це і йо­го мислі, за кот­ру він віддав би був жит­тя. А те­пер, о го­ре, і во­на бу­ла за­суд­же­на, без­вин­но, за батько­ву про­ви­ну. Але про­те

    Максим не відпи­рав­ся від ви­бо­ру. Хоч і як тяж­ке для нього бу­ло зав­дан­ня спов­ни­ти гро­мадський за­суд, усе-та­ки він у гли­бині сво­го сер­ця ра­ду­вав­ся ним: ад­же ж при тій на­годі він по­ба­чить її! А мо­же, йо­му удасться як-не­будь потіши­ти її, зла­го­ди­ти хоть своєю щирістю ост­рий за­суд гро­ма­ди!..

    А тим ча­сом ра­да гро­мадська йшла далі своєю чер­гою. Прик­ли­ка­но післанців від сто­ронських гро­мад, щоб і з ни­ми на­ра­ди­тись над тим, як бо­ро­ни­ти­ся про­ти на­па­ду мон­голів.

    - Зруйновані ми,- го­во­рив післа­нець підгірських гро­мад.- Се­ла наші по­па­лені, ху­до­би зра­бо­вані, мо­лодіж ви-гиб­ла. Ши­ро­кою рікою роз­ли­ли­ся по­жежі і зни­щен­ня по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої обо­ро­ни, а бо­яри, що тис­ли нас в ча­си спо­кою, зра­ди­ли нас у пот­ребі.

    Післанці з Кор­чи­на й Тус­та­ня го­во­ри­ли:

    - Нам гро­зить за­ли­ва. По­ниж­че Си­невідська на рівнині біліють вже шат­ра мон­голів. Іде їх си­ла незлічи­ма, і ми й ду­ма­ти не мо­же­мо про бо­ротьбу й опір, але за­би­раємо все і втікаємо в ліси та в го­ри. Бо­яри наші за­ча­ли бу­ли ро­би­ти засіки на шля­ху, але якось ва­гу­ються. Шеп­чуть лю­ди, що хо­тять зап­ро­да­ти шля­хи наші мон­го­лам.

    Післанці з інших вер­хо­винських гро­мад го­во­ри­ли:

    - У нас уро­жаї лихі, а те­пер з долів набігло до нас ба­га­то на­ро­ду. Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий. Ря­туй­те нас і на­ших гос­тей, по­можіть пе­ре­бу­ти чор­ну го­ди­ну!

    Післанці з уг­ро-руських гро­мад ска­за­ли:

    - Чули ми, що мон­гольська за­ли­ва йде в угорську країну. На бо­га і богів батьків на­ших взи­ваємо вас, сусіди і брат­тя: спиніть то­ту страш­ну хма­ру, не до­пустіть її зва­ли­ти­ся в на­шу країну! Ваші се­ла - твер­дині; кож­да ска­ла, кож­да деб­ра ва­ша ста­не за ти­ся­чу во­яків. А ско­ро раз во­ни пе­ре­ва­ляться че­рез го­ри, то вже там ніяка си­ла не спи­нить їх, і всі ми по­гиб­не­мо мар­но. Ми го­тові да­ти вам поміч, якої за­жа­даєте,- і хлібом, і людьми, тільки не опус­кай­те рук, не тратьте надії, ста­вай­те до бою з по­га­ним наїзни­ком!

    Тоді За­хар Бер­кут ска­зав:

    - Чесна гро­ма­до, і ви, чесні пос­ли сусідські! Всі ми тут чу­ли, яка страш­на хма­ра йде на на­шу країну. Воєнні си­ли вис­ту­па­ли про­ти них і по­гиб­ли. Си­ла їх ве­ли­ка, а не­щасні по­ряд­ки на на­ших до­лах доз­во­ли­ли їм зай­ти аж у сер­це на­шо­го краю, пе­ред поріг на­шої ха­ти. Князі й бо­яри пот­ра­ти­ли го­ло­ви або зрад­жу­ють край свій оче­ви­дяч­ки. Що нам тут зро­би­ти? Як нам бо­ро­ни­ти­ся? Я ду­мав би, що нам по­за гра­ниці на­шої Ту­хольщи­ни уда­ва­ти­ся не мож­на. Шлях наш при вашій по­мочі, чесні загірні гро­ма­дя­ни, ми чень обо­ро­ни­мо. Але інших шляхів ми обо­ро­ни­ти не мо­же­мо. Се бу­де ва­ше діло, чесні тус­танські гро­ма­дя­ни, а ко­ли б нам уда­ло­ся на­ше діло, то ми й вам ра­до піде­мо до­по­ма­га­ти.

    На те ска­за­ли тус­танські післанці:

    - Знаємо ми, батьку За­ха­ре, що вам ніяк іти нас бо­ро­ни­ти і ще в тій тяжкій го­дині тре­ба, щоб кож­дий по­пе­ред усього за се­бе сто­яв. Але зваж­те ли­ше, що наші гро­ма­ди не такі щас­ливі, як ва­ша, що бо­яри заб­ра­ли нас у ру­ки і во­ни дер­жать сто­ро­жу над засіка­ми й про­хо­да­ми. А як во­ни схо­тять ви­да­ти їх мон­го­лам, то що ж ми по­ра­ди­мо? Лиш од­но­го ми надіємось, і се мо­же ще спас­ти нас: що мон­го­ли не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, за­без­пе­чив­ши свій шлях вар­тою, бу­де­те мог­ли ру­ши­ти нам на поміч.

    - Ей, гро­ма­дя­ни, гро­ма­дя­ни,- су­мо­ви­то, але і з до­ко­ром ска­зав За­хар,- і си­ла, ба­читься, у вас у ру­ках, і ро­зум у го­ло­вах, як у мужів, а бесіда ва­ша ди­ти­ня­ча!

    Покладаєте надію на «мо­же» та на «хто знає». Ад­же ж, сього будьте певні, що ско­ро нам не гро­зи­ти­ме не­без­пе­ка, то ми всею гро­ма­дою прий­де­мо вам на поміч. Але по­пе­ред усього вам на­ле­жа­лось би за­без­пе­чи­ти се­бе про­ти ва­ших влас­них во­рогів - бо­яр. До­ки в їх ру­ках засіки і про­хо­ди, до­ти ви й дих­ну­ти без­печ­но не мо­же­те. Кож­дої хвилі сей пре­хит­рий рід мо­же про­да­ти вас. По­ра вам не дріма­ти, але вда­ри­ти в дзво­ни і гро­ма­да­ми пос­ки­да­ти з се­бе ті пу­та, в які об­пу­та­ла вас бо­ярська не­ситість і кня­жа сва­во­ля. По­ки сього не бу­де, по­ти й ми не змо­же­мо до­по­мог­ти вам.

    Сумно по­хи­ли­ли го­ло­ви тус­танські післанці на ті За­ха­рові сло­ва.

    - Ей, батьку За­ха­ре,- ска­за­ли во­ни,- знаєш тп на­ших гро­ма­дян, а го­во­риш, не­мов­би зовсім не знав їх. Зла­ма­на у них дав­ня відва­га, при­топ­та­на їх во­ля. За твою ра­ду дя­куємо тобі і пе­ре­да­мо її на­шим гро­ма­дам, але чи підуть во­ни за нею?.. Ей, ко­би ти був між ни­ми і ска-вав їм своє сло­во!

    - Невже ж та­ки, чесні сусіди, моє сло­во у ва­ших гро­ма­дян мо­же ма­ти більшу ва­гу, ніж їх влас­на пот­ре­ба, ніж їх влас­ний ро­зум? Ні! Ко­ли б так бу­ло, то нічо­го вже й моє сло­во вам не по­мо­же, то вже про­па­ли наші гро­ма­ди, про­па­ла на­ша

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2