Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 16)

    Русь.

    Сонце геть-геть уже схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли ту­хольська гро­ма­да по скінченій раді вер­та­ла до се­ла. Без радісних співів і вик­риків, сум­но, по­ва­гом ішли старі й мо­лоді, повні важ­ких дум. Що то при­не­суть їм бу­дущі дні?

    Післанці сто­ронських гро­мад, підне­сені на дусі й за­охо­чені, по­роз­хо­ди­ли­ся.

    Тільки коп­не зна­ме­но, знак си­ли і зго­ди гро­мадської, повіва­ло ви­со­ко і ве­се­ло в повітрі, і вес­ня­не не­бо ясніло пре­чис­тим бла­ки­том, не­мов не ба­ча­чи зем­ної жур­би та три­во­ги.

    

ІV

    

    Широкою рікою пли­ли по Русі по­жежі, руїна та смерть. Стра­шен­на мон­гольська ор­да з да­ле­кої сте­по­вої Азії на­летіла на на­шу країну, щоб на довгі віки в самім ко­рені підтятії її си­лу, роз­би­ти її на­род­не жит­тя. Най­перші міста -

    Київ, Канів, Пе­ре­яс­лав - упа­ли і бу­ли зруй­но­вані до ос­но­ви; їх слідом пішли ти­сячі сіл і мен­ших го­родів. Страш­ний на­чальник мон­гольський Ба­ту-хан, проз­ва­ний Ба­тиєм, ішов на чолі своєї сто­ти­сяч­ної ор­ди, же­ну­чи пе­ред со­бою вчет­ве­ро стільки вся­ких по­ло­ня­ників, що му­си­ли би­ти­ся за нього в пер­ших ря­дах,- ішов поз­довж руської землі, роз­пус­ка­ючи ши­ро­ко свої за­го­ни і бро­дя­чи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо бу­ло й ду­ма­ти, тим більше, що Русь бу­ла роз'єдна­на і роз­дер­та внутрішніми ме­жи­усо­би­ця­ми.

    Декуди ста­ва­ли опо­ром міща­ни в своїх му­рах, і неп­ри­вичні до ве­ден­ня пра­вильної об­ло­ги мон­го­ли му­си­ли не раз тра­ти­ти ба­га­то ча­су, до­бу­ва­ючи брам

    і мурів то­по­ра­ми. Але слабі твер­дині па­да­ли більше че­рез зра­ду і підкупст­во, ніж си­лою по­бо­рені. Ціль по­хо­ду страш­ної ор­ди бу­ли Уг­ри, ба­га­та країна, за­се­ле­на пле­ме­нем, спорідне­ним з мон­го­ла­ми, від кот­ро­го ве­ли­кий Чінгісхан мон­гольський до­ма­гав­ся, щоб йо­му підда­ло­ся. Уг­ри не хотіли підда­ти­ся, і стра­шен­ний похід мон­гольської ор­ди мав їм по­ка­за­ти месть ве­ли­ко­го Чін- гісха­на. З трьох боків ра­зом, після пла­ну Ба­тия, ма­ла впас­ти ор­да до Угор­щи­ни: зі схо­ду в зем­лю Се­ми­го­род-ську, з за­хо­ду з землі Мо­равської і з півночі че­рез

    Карпати. В тій цілі ор­да поділи­ла­ся на три часті: од­на, під про­во­дом Кай­да­на, пішла бес­са­рабськи­ми сте­па­ми в Во­ло­щи­ну, дру­га, під про­во­дом Пе­ти, відділи­ла­ся від го­лов­ної ор­ди в землі Во­линській і по­пе­рек Чер­во­ної Русі, че­рез

    Пліснесько, зма­га­ла до верхів'я ріки Дністра, щоб пе­рей­ти її вбрід, а далі роз­ли­ла­ся по Підгір'ю, шу­ка­ючи про­ходів че­рез Кар­па­ти. Взяті до не­волі місцеві лю­ди, а та­кож де­які бо­яри-зрад­ни­ки про­ва­ди­ли мон­голів горі рікою Стриєм на ту­хольський шлях, і вже, як го­во­ри­ли кор­чинські післанці, їх шат­ра біліли­ся на рівнині по­ниж­че Си­невідська.

    Вечоріло. Густі су­мер­ки ля­га­ли на Підгір'я. Лісисті ту­хольські го­ри за­ди­ми­ли­ся, мов незлічимі вул­ка­ни, го­тов­ля­чись ви­бу­ха­ти. Стрий шумів по кам'яних бро­дах і пінив­ся по зак­ру­ти­нах. Не­бо пок­ри­ва­лось зо­ря­ми. Але й на землі, на ши­рокій надст­рий­ськііі рівнині, по­ча­ли розб­лис­ку­ва­тись якісь світи­ла, зра­зу де-де, рідко, мов не-сміло, далі чим­раз густіше, сильніше,- по­ки врешті ціла рівни­на, як да­ле­ко око за­сяг­не, не пок­ри­ла­ся ни­ми, не роз­жевріла­ся кро­ва­вим об­лис­ком.

    Мов мо­ре, по­ру­ше­не лег­ким вітром, так мер­котів той об­лиск над до­ли­ною, то живіше па­лах­ко­тя­чи, то мов розп­ли­ва­ючись у темніючім прос­торі. Се па­ла­ли нічні ог­ни­ща в та­борі мон­голів.

    Але ген-ген у віддалі, де кінчи­лось те мер­ко­тя­че мо­ре, па­ла­ли інші світи­ла, страшні, ши­рокі, бу­ха­ючи ог­ня­ною заг­ра­вою: се горіли око­личні се­ла і сло­бо­ди, ок­ру­жа­ючи ши­ро­кою ог­нен­ною пас­му­гою мон­гольський табір. Там бу­шу­ва­ли за­го­ни мон­голів, ра­бу­ючи та мор­ду­ючи лю­дей, за­би­ра­ючи в не­во­лю та ни­ща­чи до ос­но­ви все, чо­го не мож­на бу­ло заб­ра­ти.

    Смерком уже їха­ло вузьким плаєм по­верх си­невідських гір двоє лю­да на не­ве­лич­ких, та креп­ких гірських ко­ни­ках. Один із їздців, муж­чи­на вже в літах, був у ри­царськім строю, у зброї, з ме­чем і то­по­ром, з шо­ло­мом на го­лові і з спи­сом, прип'ятим до кінсько­го сідла. З-під шо­ло­ма спли­ва­ло дов­ге і гус­те, сивіюче вже во­лос­ся на йо­го плечі. Навіть густі су­мо­ро­ки, що хма­рою ле­жа­ли на го­рах і ве­ли­чез­ни­ми клу­ба­ми ко­ти­ли­ся з ярів і дебрів чим­раз ви­ще на вер­хи, не мог­ли на йо­го лиці зак­ри­ти ви­ра­зу гли­бо­ко­го нев­до­во­лен­ня, гніву і якоїсь сліпої зав­зя­тості, що щох­вилі роз­ли­вав­ся по ньому то їдким, прик­рим сміхом, то по­ну­рою хма­рою,- не­мов щось шар­па­ло йо­го сус­та­ви нес­подіва­ни­ми су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми і да­ва­ло­ся взна­ки йо­го гар­но­му ко­неві.

    Другий їздець - то бу­ла мо­ло­да, гар­на дівчи­на, одіта в по­лот­ня­ну, шов­ко­ви­ми нит­ка­ми пе­ре­ти­ка­ну оде­жу, з не­ве­лич­ким боб­ро­вим ков­па­ком на го­лові, що не міг вмісти­ти в собі її ба­га­то­го, буй­но­го зо­ло­тис­то-жов­то­го во­лос­ся. Че­рез плечі у неї пе­ревіше­ний був лук з ту­ро­во­го ро­га і са­гай­дак зо стріла­ми, її чорні палкі очі ластівка­ми літа­ли дов­ко­ла, лю­бу­ючись рівни­ми, хви­ляс­ти­ми кон­ту­ра­ми вер­хо­ви­ни і тем­но-зе­ле­ни­ми си­ти­ми бар­ва­ми лісів та по­ло­нин.

    - Що за гар­на країна, та­точ­ку! - скрик­ну­ла во­на дзвінким, срібним го­ло­сом, ко­ли коні їх на хвильку зу­пи­ни­ли­ся на крутім пригірку, че­рез який во­ни з тру­дом про­би­ра­ли­ся, щоб пе­ред цілко­ви­тим смер­ком доїха­ти до цілі.- Що за чу­до­во гар­на країна! - пов­то­ри­ла во­на вже тихішим, ніжнішим го­ло­сом, ози­ра­ючись по­зад се­бе і то­ну­чи пог­ля­дом у незг­ли­би­мо тем­них зво­рах.

    - А що за по­га­ний на­род жи­ве в тій країні! - гнівно відрізав їздець.

    - Ні, та­точ­ку, сього не ка­жи! - ска­за­ла во­на сміло, але за­раз же якось зміша­лась і, знач­но по­ни­зив­ши го­лос, до­да­ла по хвилі: - Я не знаю, але на­род ту­тешній мені спо­до­бав­ся…

    - О, я знаю, що він тобі спо­до­бав­ся! - скрик­нув з до­ко­ром їздець.- А рад­ше, що спо­до­бав­ся тобі один із то­го на­ро­ду - той прок­ля­тий Бер­кут! О, я знаю, що ти го­то­ва батька сво­го по­ки­ну­ти для нього, що ти пе­рес­та­ла вже лю­би­ти батька для нього! Та що діяти - та­ка вже діво­ча вда­ча! А тільки я ка­жу тобі, дівчи­но: не вір то­му по­вер­хо­во­му блис­кові! Не вір га­дюці, хоч ко­ра­ло­ви­ми бар­ва­ми міниться!

    - Але ж, та­точ­ку, що за дум­ки ши­ба­ють по твоїй го­лові! І яки­ми прик­ри­ми сло­ва­ми ти до­ко­ряєш мені! Я приз­на­ла­ся тобі, що люб­лю Мак­си­ма, і при­ся­га­ла пе­ред сон­цем, що бу­ду йо­го. Але я ще не йо­го, я ще твоя. А хоч і йо­го бу­ду, то не пе­рес­та­ну лю­би­ти те­бе, та­точ­ку, ніко­ли, ніко­ли!

    - Але ж, дур­на дівчи­но, ти не бу­деш йо­го про се ніщо й ду­ма­ти! Хіба ти за­бу­ла, що ти бо­ярська доч­ка, а він смерд, вівчар?…

    - Ні, та­точ­ку, не го­во­ри сього! Він та­кий ри­цар, як і інші ри­царі,- ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих бо­яр­чуків, яких я ба­чи­ла досі. Впрочім, та­точ­ку, дар­ма вже відмов­ля­ти - я при­сяг­ла.

    - Що зна­чить при­ся­га дур­ної, осліпле­ної дівчи­ни?

    - Ні, та­точ­ку, я не дур­на і не осліпле­на! Не в по­риві ди­кої прист­расті, не без ва­го­ван­ня й ду­ман­ня я зро­би­ла се. Навіть не без ви­щої волі, та­точ­ку!

    Остатні сло­ва ска­за­ла во­на якимсь приг­лу­ше­ним, таємни­чим го­ло­сом.

    Боярин ціка­во обер­нув­ся до неї:

    - Ну, а се що знов? Яка ви­ща во­ля спо­ну­ка­ла те­бе до та­ко­го бе­зумст­ва?

    - Слухай, та­точ­ку,- го­во­ри­ла дівчи­на, обер­та­ючись до нього та звільня­ючи в

    їзді.- Вночі пе­ред тим днем, ко­ли ми ма­ли ру­ша­ти на мед­ведів, по­ка­за­лась мені в сні моя ма­ти. Та­ка бу­ла, якою ти опи­су­вав мені її: в білій одежі, з роз­пу­ще­ним во­лос­сям, але з ли­цем рум'яним і яс­ним, мов сон­це, з радістю на ус­тах і з усміхом та безмірною лю­бов'ю в яс­них очах. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не з розп­рос­тер­ти­ми ру­ка­ми і об­ня­ла ме­не, сильно при­тис­ка­ючи до гру­дей.

    «Мамо!» - ска­за­ла я і більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти з ра­дості та роз­коші, що на­пов­ня­ла цілу мою істо­ту.

    «Мирославе, ди­тя моє єди­не,- го­во­ри­ла во­на лагідним, м'яким го­ло­сом, що й досі трем­тить мені в серці,- слу­хай, що я тобі ска­жу. Ве­ли­ка для те­бе хви­ля збли­жається, до­ню! Сер­це твоє про­бу­диться і за­го­во­рить. Слу­хай сво­го сер­ця, до­ню, і йди за йо­го го­ло­сом!»

    «Так, ма­мо!» - ска­за­ла я, трем­тя­чи з якоїсь нес­ка­зан­ної ра­дості.

    «Благословлю ж твоє сер­це!» - І ска­зав­ши се, во­на розвіяла­ся за­па­ху­щим ле­го­том, а я про­ки­ну­лась. І сер­це моє справді за­го­во­ри­ло, та­точ­ку, і я пішла за йо­го го­ло­сом. На мені бла­гос­ло­венст­во ма­ми!

    - Але ж, дур­на дівчи­но, се був сон! Про що ти вдень ду­ма­ла, те вночі й прис­ни­лось тобі! А втім,- до­дав бо­ярин по не­довгій хвилі,- а вті:,г, ти вже й не по­ба­чиш йо­го ніко­ли!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2