Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 19)

    Вартові при вході та­бо­ру ди­ки­ми го­ло­са­ми пе­рек­ли­ка­ли­ся з вар­то­ви­ми, що ве­ли бо­яри­на з донькою, а потім пе­рей­ня­ли нез­ви­чай­них гос­тей і по­ве­ли їх до шат­ра своїх на­чальників. Хоч і як при­дав­ле­на бу­ла Ми­рос­ла­ва своїм бо­лем і сти­дом, що ви­па­лю­вав га­рячі рум'янці на її дівочім лиці, то все ж во­на бу­ла над­то смілої вдачі, над­то свобідно і по-ри­царськи ви­хо­ва­на, щоб не заціка­ви­ти­ся розк­ла­дом та­бо­ра і всім но­вим та не­ви­да­ним ок­ру­ясен-ням. Бист­рим оком оки­ну­ла во­на по­овод­жа­ючих її вар­то­вих. Низькі, підсад­ку­ваті їх пос­та­ви, пов­би­рані в овечі ко­жу­хи, че­рез які пе­ревіше­ний був у кож­до­го лук і са­гай­дак зі стріла­ми, виг­ля­да­ли мов мед­веді або які інші дикі звірі. Ли­це без за­рос­ту, з вис­та­ючи­ми ви­ли­ця­ми і підоч­ни­ми кістьми, з ма­леньки­ми і гли­бо­ко впа­ли­ми очи. ма, що лед­ве бли­ща­ли­ся з вузьких, скісно проріза­них повік, з не­ве­ли­ки­ми прип­лес­ка­ни­ми но­са­ми, виг­ля­да­ли якось гид­ко, відраз­ли­ве, а жов­та­ва їх бар­ва, що в відблис­ку ог­нищ пе­ре­ли­ва­ла­ся в який­сь зе­лен­ку­ва­тий відтінок, ро­би­ла їх

    іще страшніши­ми та відраз­ливіши­ми. З пох­нюп­ле­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми і з гор­ля­ною, співу­чою мо­вою, во­ни по­до­ба­ли на вовків, що шу­ка­ють, ко­го б по­жер­ти. Шат­ра їх, як Ми­рос­ла­ва зблизька приг­ля­ну­ла­ся, зроб­лені бу­ли з вой­ло­ку, розп'ято­го на чо­тирьох жерд­ках, зв'за­них угорі до­ку­пи, і нак­риті бу­ли ввер­ху для за­без­пе­ки від до­щу ве­ли­ки­ми шап­ка­ми з кінської шкіри. Пе­ред шат­ра­ми сто­яли на жерд­ках по­наст­ром­лю­вані людські го­ло­ви, кро­ваві, з зас­тиг­лим ви­ра­зом бо­лю і роз­пу­ки на блідих, по­синілих, світлом ог­нищ ди­во­виж­но освіче­них ли­цях. Хо­лод­ний піт вис­ту­пив на чо­ло Ми­рос­ла­ви На сей вид; її, ге­рой­ську, смілу дівчи­ну, не му­чи­ла дум­ка, що швид­ко й її го­ло­ва так са­мо стриміти­ме де-будь пе­ред шат­ром яко­го мон­гольсько­го бе­га­ди­ра. Та ні, во­на воліла б те­пер тліти в по­жежі і стриміти як кро-ва­вий тро­фей пе­ред шат­ром побіди­те­ля, аніж своїми жи­ви­ми очи­ма ог­ля­да­ти ті тро­феї, з яких кож­дий не­дав­но ще був жи­вим чо­ловіком, ду­мав, пра­цю­вав і лю­бив,- аніж іти здовж оцього страш­но­го та­бо­ру на без­чес­не, зрад­ницьке діло!

    «Ні, ні,-ду­ма­лось їй,-не бу­де то­го. Я не піду дальше! Я не ста­ну зрад­ни­цею сво­го краю! Я по­ки­ну батька, ко­ли не змо­жу відвес­ти йо­го від йо­го прок­ля­то­го наміру».

    Тим ча­сом во­ни ста­ну­ли пе­ред шат­ром на­чальни­ка че­ти, лю­бим­ця Ба­тиєво­го.

    Шатро не відзна­чу­ва­ло­ся від інших шатрів звер­ха нічим, окрім прип'ятої на йо­го верш­ку жерд­ки з трьома бун­чу­ка­ми; за­те все­ре­дині бу­ло да­ле­ко пишніше, по- азіатськи улад­же­не. Тільки ж ані бо­ярин, ані Ми­рос­ла­ва до се­ре­ди­ни шат­ра не вхо­ди­ли, бо на­чальників мон­гольських зас­та­ли пе­ред шат­ром, ко­ло ог­ни­ща, на котрім невільни­ки пек­ли двох ба­ранів. По­ба-чив­ши гос­тей, на­чальни­ки схо­пи­ли­ся всі враз на рівпї но­ги і по­ха­па­ли до рук свою зброю, хоч, впрочім, не пос­ту­пи­ли­ся з місця, що­би стріча­ти їх. Зна­ючи мон­гольський зви­чай, бо­ярин кив­нув доньці, щоб ли­ши­лась по­за­ду, а сам, зняв­ши з го­ло­ви шо­лом, а з пле­чей лук, прис­ту­пив до них з пок­ло­ном і став мовч­ки, з по­хи­ле­ни­ми до землі очи­ма, на три кро­ки пе­ред го­лов­ним на­чальни­ком Пе­тою.

    - Від яко­го ца­ря при­но­сиш нам вісти? - спи­тав йо­го Пе­та.

    - Я не знаю ніяко­го ца­ря, крім ве­ли­ко­го Чінгісха­на, па­на всього світу! - ска­зав бо­ярин. Се бу­ла зви­чай­на фор­му­ла піддан­ня. Пе­та тоді по­важ­но, але ра­до прос­тяг бо­яри­нові ру­ку.

    - В по­ру при­хо­диш,- ска­зав Пе­та,- ми до­жи­да­ли сво­го со­юз­ни­ка.

    - Я знаю свій обов'язок,- ска­зав Ту­гар Вовк.- В однім ли­шень я пе­рес­ту­пив ваш зви­чай: я привів доньку свою до та­бо­ру.

    - Доньку? - ска­зав за­чу­ду­ва­ний Пе­та.- Хіба ж ти не знаєш, що зви­чай наш за­бо­ро­няє жен­щи­нам всту­па­ти в збір во­яків?

    - Знаю. Але що ж я мав зро­би­ти з нею? У ме­не не­ма до­му, ні ро­ди­ни, ні дру­жи­ни! Крім ме­не і ве­ли­ко­го Чінгісха­на, во­на не має ніякої опіки! Мій князь рад був поз­бу­ти­ся ме­не зі сво­го міста, а ті прок­ляті смер­ди, мої не­вольни­ки, збун­ту­ва­ли­ся про­тив ме­не.

    - Але все ж та­ки тут во­на не мо­же ли­ши­ти­ся.

    - Я про­шу внуків ве­ли­ко­го Чінгісха­на поз­во­ли­ти їй ли­ши­ти­ся нинішню ніч і завт­рашній день, по­ки не ви­най­ду для неї без­печ­но­го прис­та­но­ви­ща.

    - Для другів на­ших ми гос­тинні,- ска­зав Пе­та, і потім, обер­та­ючись до

    Мирослави, він ска­зав ла­ма­ною руською мо­вою:

    - Зблизись, див­чи­на!

    Мирослава аж зат­ремтіла, по­чув­ши ті звер­нені до се­бе сло­ва страш­но­го мон­гольсько­го на­чальни­ка. Пов­ни­ми не­на­висті й по­гор­ди очи­ма гляділа во­на на то­го ни­щи­те­ля Русі, зовсім не слу­ха­ючи йо­го слів.

    - Зблизись, Ми­рос­ла­ве! - ска­зав її батько.- Ве­ли­кий на­чальник мон­гольсько­го війська лас­ка­вий до нас.

    - Не хо­чу йо­го лас­ки! - відка­за­ла Ми­рос­ла­ва.

    - Зблизись, роз­ка­зую тобі! - ска­зав грізно бо­ярин. Ми­рос­ла­ва не­охітно збли­зи­ла­ся.

    Пета своїми ма­ли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма пог­ля­нув на неї.

    - Гарни див­чи­на! Жаль, що не ос­та­тись. Гля­ди, див­чи­на, на свій тат. Будь вірна ве­ли­ки Чінгісхан. Ве­ли­ка лас ка бу­де! На тоюі, дівчи­на, от­се ко­ко, з ва­шо­го князь Мстис­лав. Знак без­пе­ки. По­ка­жи мон­гольськи во­як - усі про­пус­тить, нічо­го зло­го не зро­бить. А те­пер до шат­ра?

    З ти­ми сло­ва­ми Пе­та по­дав Ми­рос­лаві зі сво­го пальця ве­ли­кий зо­ло­тий перс­тень, здо­бу­тий ним у битві над Кал-кою з кня­зя Мстис­ла­ва. На перс­тені буз ве­ли­кий зо­ло­тис­то-зе­ле­ний бе­рил із виріза­ни­ми на нім фігу­ра­ми. Ми­рос­ла­ва ва­гу­ва­ла­ся, чи прий­ня­ти дар від во­ро­га,- мо­же, навіть зап­ла­ту за батько­ву зра­ду.

    - Візьми, до­ню, сей знак від ве­ли­ко­го вну­ка Чінгіс-ха­на,- ска­зав бо­ярин.- Се знак йо­го ве­ли­кої лас­ки для те­бе, дає тобі без­печ­ний прохід у мон­гольськім та­борі.

    Нам-бо прий­деться розс­та­ти­ся, до­ню. їх воєнний зви­чай за­бо­ро­няє жен­щи­нам бу­ти в та­борі. Але з тим пер&тенем ти мо­жеш без­печ­но при­хо­ди­ти і ви­хо­ди­ти, ко­ли тобі за­пот­ре­биться.

    Мирослава ще ва­гу­ва­лась. Але, втім, но­ва якась ду­ма шиб­ну­ла їй у го­ло­ву - во­на взя­ла перс­тень і, відвер­та­ючись, ури­ва­ним го­ло­сом ска­за­ла:

    - Дякую!

    Потім Пе­та велів відвес­ти її до ок­ре­мо­го шат­ра, кот­ре на­борзі при­го­то­ва­но для її батька, а Ту­гар Вовк ли­шив­ся сам з мон­гольськи­ми бе­га­ди­ра­ми, щоб ра­ди­ти воєнну ра­ду.

    Перший заб­рав го­лос Пе­та, го­лов­ний на­чальник сього відділу, чо­ловічок літ ко­ло со­ро­ка, тип мон­го­ла: не­ве­лич­кий, по­верт­ли­вий, з хит­ро ми­га­ючи­ми ма­ли­ми, мов ми­ша­чи­ми, очи­ма.

    - Сідай, гос­тю,- ска­зав він до бо­яри­на.- Ко­ли ска­жем тобі, що ми до­жи­да­ли те­бе, то не­хай се бу­де най­ви­ща пох­ва­ла твоєї вірності для ве­ли­ко­го Чінгісха­на. Але все-та­ки ти тро­ха запізно прий­шов. Військо на­ше жде вже третій день, а ве­ли­кий

    Чінгісхан, вип­рав­ля­ючи нас на захід, до краю рабів своїх Ар­падів, на­ка­зу­вав нам дов­ше трьох день без пот­ре­би ніде не за­дер­жу­ва­тись. Брат наш, Кай­дан-бе­га­дир, що пішов че­рез край во­лохів, бу­де пе­ред на­ми в домі Ар­падів, здо­бу­де їх сто­лич­не місто, а яку ж сла­ву ми при­не­се­мо з то­го по­хо­ду?

    На те ска­зав бо­ярин:

    - Я по­ро­зумів сло­ва твої, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, і ось що відповім на них. Вірний слу­га ве­ли­ко­го Чінгісха­на не міг швид­ше при­бу­ти до ва­шо­го та­бо­ру, бо аж учо­ра дізнав­ся про ваш похід, а дізнав­ши­ся, при­був за­раз. Про за­держ­ку не жу­ри­ся. Шля­хи наші хоч не­ши­рокі, але без­печні. Бра­ма в царст­во Ар­падів ста­не вам от­во­ром, лиш тільки зас­ту­кай­те.

    - Які шля­хи і в чиїх ру­ках? - спи­тав ко­рот­ко Пе­та.

    - Один шлях дук­лянський, горі Са­ном-рікою, а потім че­рез низький гірський про­вал. Шлях ши­ро­кий і вигідний, топ­та­ний уже не раз руськи­ми й угорськи­ми воєнни­ми си­ла­ми.

    - Далеко відси?

    - Відси до Пе­ре­миш­ля два дні хо­ду, а з Пе­ре­миш­ля до гір іще два дні.

    - Хто сте­ре­же?

    - Стережуть йо­го на­шо­го кня­зя бо­яри, що на нім по­ро­би­ли засіки. Але бо­яри не­ра­до слу­жать кня­зеві Да­ни­лові Ро­ма­но­ви­чу, не­ра­до сте­ре­жуть засіків. Ма­ла обіцян­ка скло­нить їх на сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на.

    - Але чо­му ж досі ми ніко­го з них не ба­чи­ли в нашім та­борі? - спи­тав Пе­та.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2