Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 20)

    - Годі їм, ве­ли­кий бе­га­ди­ре. На­род, се­ред яко­го во­ни жи­вуть і який му­сить пос­тав­ля­ти оруж­них лю­дей для обо­ро­ни засіків, не­ра­до зно­сить їх вдасть над со­бою. Дух бун­ту і не­по­ко­ри жи­ве в на­роді. Сер­це йо­го ту­жить за давніми по­ряд­ка­ми, де не бу­ло ні князів, ні власті, де кож­да гро­ма­да жи­ла для се­бе, а про­тив спільно­го во­ро­ге всі дру­жи­ли­ся по добрій волі і ви­би­ра­ли та ски­да­ли свою стар­ши­ну. В от­сих го­рах жи­ве один дід, що йо­го проз­ва­ли бесідни­ком, і той роз­ду­ває по­лум'я не­по­ко­ри в ім'я тих ста­рих по­рядків. На­род гля­дить на бо­яр, мов пас­ту­хи на вов­ка, і ско­ро би тільки по­ба­чив, що бо­яри тяг­нуть у сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на од­вер­то, то по­бив біі їх камінням. Ко­ли ж за приб­ли­жен­ням ва­шої си­ли бо­яри підда­дуться вам і відда­дуть вам засіки, на­род пирс­не, як по­ло­ва від вітру.

    Пета слу­хав уваж­но бесіди бо­яри­на. Насміх і по­гор­да заб­лис­котіли на йо­го тон­ких гу­бах,

    - Дивні ж у вас по­ряд­ки! - ска­зав він.- Князь бун­тує про­тив своїх слуг, слу­ги про­ти кня­зя, князь і слу­ги про­тив на­ро­ду, а на­род про­тив уся­кої власті! Дивні по­ряд­ки! У нас ко­ли дрібні ва­таж­ки хотіли бун­ту­ва­ти про­ти ве­ли­ко­го

    Чінгісхана, то той згро­ма­див їх до сво­го аулу і, ок­ру­жив­ши аул своїми вірни­ми си­на­ми, велів нас­та­но­ви­ти вісімде­сят ве­ли­ких кітлів на грані і на­ли­ти їх во­дою, а ко­ли во­да за­кипіла, то, не роз­би­ра­ючи нічиєї ви­ни, велів у кож­дий ко­тел вки­ну­ти по два бунтівни­ки і ва­ри­ти їх так дов­го, по­ки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів по­вий­ма­ти голі кістя­ки з котлів, по­са­ди­ти їх ко­ней і повідво­ди­ти до підвлад­них їм пле­мен, щоб ті на примірі своїх ва­тажків учи­ли­ся послк­ху і по­ко­ри ве­ли­ко­му Чінгісха­нові. От так би і вас її вчи­ти. І ми нав­чи­мо вас її. Дя­куй­те бо­гам, що зісла­ли нас до сього краю, бо ко­ли б не ми, то ви, пев­но, мов ті го­лодні вов­ки, по­жер­ли б одні дру­гих.

    Кров пос­ти­ла бо­яри­нові в тілі при тім оповідан­ню мон­го­ла, але він ні сло­веч­ка не відка­зав на се.

    - Ну. а який же ваш дру­гий шлях? - спи­тав дальше Пе­та.

    - Другий шлях ту­хольський,- відповів бо­ярин,- хоч вуж­чий і не та­кий рівний, але за­те ближ­чий і рівно без­печ­ний. На тім шля­ху засіків не­ма, ані кня­жих бо­яр не­ма. Самі хло­пи пильну­ють йо­го.

    - Хлопів ва­ших ми не боїмо­ся! - ска­зав з по­гор­дою Пе­та.

    - І ніщо їх бо­яти­ся,- підхо­пив бо­ярин.- Во­ни ж без оруж­жя і без умілості воєнної. Тим шля­хом я сам мо­жу вам бу­ти провідни­ком.

    - Але, мо­же, на ар­падській сто­роні ті шля­хи сильно замк­нені?

    - Тухольський не замк­не­ний зовсім. Дук­лянський замк­не­ний, але не ду­же сильно.

    - А дов­га до­ро­га ту­хольським шля­хом до краю Ар-падів?

    - Для оруж­них мужів до Тухлі день хо­ду. В Тухлі пе­ре­но­чу­ва­ти, а ра­зом зо світом у до­ро­гу, і на вечір бу­де­те вже на рівнині.

    - А дук­лянським?

    - Вчисляючи, кілько ча­су тре­ба на по­ни­щен­ня засіків, три дні хо­ду.

    - Ну, то ве­ди нас ту­хольським! - ска­зав Пе­та.

    - Дозволь мені сло­во ска­за­ти, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав один із на­чальників мон­гольських, муж­чи­на ве­ли­чез­но­го рос­ту й гер­ку­ле­со­вої бу­до­ви тіла, а ли­цем тем­но-олив­ко­вої бар­ви, одітий у шку­ру сте­по­во­го тиг­ра, що все ра­зом аж над­то свідчи­ло про йо­го по­ход­жен­ня з тур-ко­мансько­го пле­мені. Се був страш­ний, без­тям­но смілий і кро­во­жад­лия во­нов­ник, Бу­рун­да-бе­га­дир, супірник у славі з

    Кайданом. Мон­гольські за­го­ни, які він про­ва­див, ли­ша­ли по собі най­ст­рашнішу руїну, най­більше чис­ло трупів, най­шир­шу ріку по­жеж. Він безмірно пе­ре­ви-щав

    Пету своєю відва­гою; пе­ред йо­го шат­ром кож­до­го ве­чо­ра бу­ло два ра­зи більше свіжих голів, ніж пе­ред шат­ром уся­ко­го іншо­го во­яка. Але Пе­та не за­видів йо­му тої смілості, чу­ючи над­то доб­ре свою пе­ре­ва­гу над Бу­рун­до­то в штуці ве­ден­ня ве­ли­ких мас і кер­мо­ван­ня ве­ли­ки­ми бит­ва­ми та по­хо­да­ми. Він ра­до пус­кав

    Бурунду на най­не­без-печніші місця, дер­жав йо­го в за­пасі на най­тяж­чу, рішу­чу хви­лю, не­мов не­по­бор­ний залізний та­ран,- а тоді пус­кав йо­го з відділом

    «кровавих тур­ко­манів» до­вер­шу­ва­ти побіди.

    - Говори, бра­те Бу­рун­до! - ска­зав Пе­та.

    - Дозволь мені з де­ся­ти­ти­сяч­ним відділом іти ту-хольським шля­хом, а ти сам прос­туй на дук­лянський. Пе­рей­шов­ши на ар­падський бік, я вда­рю зра­зу на тих, що сте­ре­жуть дук­лянсько­го шля­ху, і прорівняю тобі до­ро­гу.

    Пета з по­ди­вом гля­нув на Бу­рун­ду, не­мов се пер­ший раз вир­ва­лось то­му ру­баці з уст та­ке ро­зум­не сло­во. І справді, план Бу­рун­ди був хоч і смілий, та за­те ду­же ро­зум­ний, і Бу­рун­да був єди­ний смільчак до ви­ко­нан­ня сього пла­ну.

    - Добре,- ска­зав Пе­та,- не­хай бу­де по-твой­ому! Ви­би­рай собі во­яків і ру­шай з ни­ми за­раз завт­ра.

    - Позвольте ще й мені сло­во ска­за­ти, ве­ликі бе­га­ди-ри,- ска­зав Ту­гар Вовк.

    - Говори! - ска­зав Пе­та.

    - Коли во­ля ва­ша сла­ти часть своєї си­ли ту­хольським шля­хом,- а всеї зад­ля тісно­ти шля­ху й я не ра­див би сла­ти,- то поз­вольте мені піти на­пе­ред, з не­ве­лич­ким відділом і зай­ня­ти вхід то­го шля­ху, за­ким іще ту­холь-ські смер­ди дізна­ються про ваш прихід і за­ва­лять йо­го засіка­ми.

    - Добре, йди! - ска­зав Пе­та.- Ко­ли хо­чеш ви­ру­ши­ти?

    - Зараз, щоб іще завт­ра на південь спов­ни­ти своє діло.

    - Коли так, то не­хай бу­де ко­нець нашій раді і не­хай бо­ги щас­тять нашій зброї! - ска­зав Пе­та, вста­ючи з місця. Вста­ли й інші на­чальни­ки. Ту­гар Вовк про­сив

    Пету, щоб виз­на­чив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шат­ра покріпи­ти­ся і поп­ро­ща­ти­ся з донькою.

    В темнім шатрі на ліжку, пок­ритім м'яки­ми зра­бо­ва-ннми пе­ри­на­ми, сиділа

    Мирослава і гірко пла­ка­ла. По всіх страш­них і нес­подіва­них вражіннях сього ве­чо­ра во­на аж те­пер ма­ла час зібра­ти свої дум­ки, розг­ля­ну­ти доб­ре своє те­перішнє по­ло­жен­ня, в яке втяг­нув її батько. По­ло­жен­ня те бу­ло справді страш­не, ба­чи­лось навіть - без­вихідне. Батько її - зрад­ник, мон­гольський слу­га; во­на-в мон­гольськім та­борі, напівгість, напівбран­ка, а на вся­кий спосіб круг­ла си­ро­та. Бо навіть ос­тан­ня її підпо­ра - не­по­хит­на віра в свій про­ро­чий сон, в бла­гос­ло­вен­ня ма­тері і в своє лю­бов­не щас­тя з Мак­си­мом, - і то­та віра те­пер, при хо­лодній роз­вазі, за­ча­ла по­хи­ту­ва­тись, кро­вав­ля­чи їй сер­це. Бо яким ли­цем ста­не во­на те­пер пе­ред Мак­си­мом? Яки­ми сло­ва­ми роз­повість йо­му про свій - доб­ровільний чи не­доб­ровільний? - по­бут у мон­гольсько­му та­борі? Мов га­дю­ки, вертіли її сер­це ті пи­тан­ня, і во­на да­ла сльозам во­лю і пла­ка­ла мов з жит­тям своїм про­ща­ла­ся.

    Батько ти­хи­ми, три­вож­ни­ми кро­ка­ми прис­ту­пив до неї, по­ло­жив ру­ку на її пле­че,- во­на не підво­ди­ла го­ло­ви, не ру­ша­лась, не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти.

    - Доню Ми­рос­ла­ве,- ска­зав він,- не плач! Дасть бог, усе ще доб­ре бу­де!

    Мирослава мов не чу­ла нічо­го, сиділа нед­виж­не, хо­лод­на, бе­зу­час­на.

    - Забудь то­го смер­да! Гар­на бу­дучність че­кає те­бе, а він… Що він? Завт­ра в по­луднє він упа­де тру­пом від мой­ого ме­ча.

    - Хто? - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва роз­ди­ра­ючим сер­це го­ло­сом.

    Боярин зля­кав­ся то­го го­ло­су і відсту­пив­ся від доч­ки, що зірва­лась на рівні но­ги.

    - Хто впа­де тру­пом? - пов­то­ри­ла во­на.- Він, Мак­сим? Ти ве­деш на­пад на Тух­лю?

    - Та ні, ні! - відпе­ку­вав­ся бо­ярин.- Хто се ска­зав тобі?

    - Сам ти ска­зав! - нас­та­ва­ла на нього Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, ска­жи мені прав­ду, що за­ду­муєш? Не бійся за ме­не! Я те­пер і са­ма вже доб­ре ба­чу, що не мо­жу бу­ти

    Максимова, че­рез те­бе не мо­жу бу­ти! О, ти ро­зум­ний, ти хит­рий! Ти доп­ро­ва­див до сво­го! Не для то­го я не мо­жу бу­ти Мак­си­мо­ва, що ви­ща від нього ро­дом,- о ні! Я ниж­ча від нього, я чую се­бе безмірно ниж­чою від нього, бо він чис­та, чес­на ду­ша, а я доч­ка зрад­ни­ка, мо­же, й са­ма зрад­ни­ця? Так, та­ту! Ти ду­же хит­рий, та­кий хит­рий, що аж се­бе са­мо­го пе­ре­хит­рив! Ти ка­жеш, що мо­го щас­тя ба­жаєш, а ти вбив моє щас­тя. Але не­хай і так! Що з ме­не за хо­сен? Тільки ска­жи мені, що ти за­ду­муєш нап­ро­тив нього?

    - Але ж нічо­го, зовсім нічо­го! Він те­пер, мо­же, вже десь да­ле­ко в го­рах.

    - Ні, ні, ні, не вірю тобі! Ска­жи мені, що ви ура­ди­ли з мон­го­ла­ми?

    - Говорили про те, ку­ди йти на Уг­ри.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2