Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 21)

    - І ти їм хо­чеш ви­да­ти ту­хольський шлях, що­би по-мсти­ти­ся на ту­хольцях!

    - Дурна дівчи­но, що мені мсти­ти­ся на них! Задрібні во­ни для моєї месті. Я хо­чу пе­реп­ро­ва­ди­ти мон­голів на Уг­ри, бо чим скор­ше підуть із на­шо­го краю, тим мен­ше тут руїн на­роб­лять.

    - О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Але з по­во­ро­том до­руй­ну­ють, що те­пер ли­шать ціле! І ти ве­деш їх на Тух­лю, те­пер, за­раз?

    - Ні, не на Тух­лю. Я ве­ду тільки один ма­лий відділ, щоб об­са­ди­ти вхід до Тухлі.

    - Хто має бра­му, той має й ха­ту! Але ро­зумію те­пер! Ти ж сам ска­зав не­дав­но он там, на горі, що завт­ра Мак­сим має з ту­хольськи­ми мо­лод­ця­ми ва­ли­ти наш дім.

    А ти хо­чеш з мон­го­ла­ми на­пас­ти на нього, вби­ти йо­го…

    Боярин ви­ди­вив­ся на неї за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма; він по­чав бо­яти­ся, чи не відьма во­на, що так страш­но бист­ро вга­ду­ва­ла, в чім діло.

    - Доню, за­будь за нього! - ска­зав він.- Яка до­ля йо­му су­ди­ла­ся, та­ка й бу­де.

    - Ні, та­ту, тим ти не зве­деш ме­не! Я їду, їду до Тухлі, я ос­те­ре­жу йо­го, спа­су йо­го від твоєї засідки! А ко­ли в неї по­па­деться, то я ста­ну обік нього і бу­ду бо­ро­ни­ти­ся ра­зом з ним, до ос­татнього ско­ну, про­ти те­бе, та­ту, і твоїх по­га­них со­юз­ників!

    - Дівчино, ти бо­жевільна! - скрик­нув бо­ярин.- Ува­жай, не до­во­ди ме­не до гніву!

    Се хви­ля рішу­ча.

    - Що ме­не об­хо­дить твій гнів! - відка­за­ла хо­лод­но Ми­рос­ла­ва.- І що ти мені мо­жеш іще більше зло­го зро­би­ти після то­го, що зро­бив досі? Ко­ли уб'єш ме­не, то се бу­де тільки доб­родійство, бо й так мені не жи­ти. Пус­ти ме­не!

    - Ні, ли­шись тут, не­ро­зум­на!

    - Так, ли­шись тут, по­ки ти спокійно не за­мор­дуєш то­го, хто до­рож­чий мені над жит­тя моє! О ні, я не ли­шусь!

    - Лишись! Бо­гом кля­нусь тобі, що не підійму ру­ки своєї на нього!

    - О, знаю, знаю, що се зна­чить! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.-Ну, ро­зуміється, ти бо­ярин, де ж би ти піднімав ру­ку на смер­да. Але своїм ди­ким то­ва­ри­шам ве­лиш усі зат­роєні стріли націли­ти на йо­го гру­ди!

    - Ні! Ко­ли вже та­ке твоє над ним ми­ло­сер­дя, то ще раз кля­нусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дру­жи­ни не ткне йо­го, хоч би він не зна­ти як на­па­дав на нас! До­сить тобі сього?

    Мирослава сто­яла, шар­па­на страш­ною сер­деч­ною три­во­гою, і не мог­ла нічо­го більше ска­за­ти. Хіба ж во­на зна­ла, чи до­сить сього, чи ні? О, як ра­до бу­ла б во­на пташ­кою злетіла до нього, щи­рим ще­бе­тан­ням пе­рес­те­рег­ла йо­го! Але годі бу­ло.

    Батько її взяв свою зброю і, ви­хо­дя­чи з шат­ра, ска­зав:

    - Доню, ще раз ка­жу тобі і зак­ли­наю те­бе: ли­шись у та­борі, по­ки я не вер­нусь, а тоді ро­би собі, що твоя во­ля бу­де. А те­пер про­щай.

    Він вий­шов, і зас­ло­на з вой­ло­ка, що слу­жи­ла замість две­рей, нес­покійно за­хи­та­ла­ся за ним. З за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, об­раз най­тяж­чо­го го­ря і най­ст­рашнішої три­во­ги, сто­яла Ми­рос­ла­ва на­се­ред шат­ра німа, пе­ре­хи­ле­на на­пе­ред, з ство­ре­ни­ми ус­та­ми, ухом лов­ля­чи ос­татній стук кінських ко­пит, що глух­ли й німіли по мірі то­го, як відда­ляв­ся на по­луднє відділ мон­голів, ве­де­ний батьком на за­ги­бель Ту­хольщи­ни.

    

V

    

    З важ­ким сер­цем ішов Мак­сим Бер­кут по­се­ред не­ве­лич­кої ва­та­ги ту­хольських мо­лодців на спов­нен­ня гро­мадської волі. Відмал­ку виріс він у гли­бокім по­чу­ван­ню своєї єдності з гро­ма­дою і свя­тості гро­мадської волі, тож і те­пер, ко­ли зовсім не впо­ру для йо­го сер­ця на нього впав по­чес­ний вибір гро­ма­ди - прог­на­ти з гро­мадських зе­мель во­ро­га гро­ма­ди, яко­го ба­чи­ли ту­хольці в бо­ярині,- і те­пер він не смів відмо­ви­тись від то­го по­ру­чен-ня, хоч сер­це йо­го рва­ло­ся і кра­ялось на са­му дум­ку, що бу­де му­сив стріти­ся з Ми­рос­ла­вою, з її батьком як з во­ро­га­ми, що бу­де, мо­же, му­сив бо­ро­ти­ся з бо­ярськи­ми луч­ни­ка­ми або і з са­мим бо­яри­ном, про­ли­ва­ти кров людську в очах тої, за кот­ру він сам го­тов був свою кров про­ли­ти. Прав­да, він твер­до рішив­ся зро­би­ти своє діло як мож­на най­спокійніше і не до­во­ди­ти йо­го аж до про­ли­ван­ня крові, але хто ж міг йо­му за­ру­чи­ти, що бо­ярин, зна­ючи йо­го сла­бу сто­ро­ну, сам не бу­де шу­ка­ти зачіпки? Се лег­ше мог­ло бу­ти, як що.

    «Але ні,- ду­мав собі Мак­сим,- ко­ли схо­че моєї крові, я не бу­ду бо­ро­ни­ти­ся, я надс­тав­лю йо­му свої гру­ди доб­ровільно, не­хай б'є! Жит­тя він не хо­че мені да­ти, то не­хай дає смерть! Про­щай, моя Ту­хольщи­но! Про­щай батьку мій, со­ко­ле си­зий! Про­щай­те, брат­тя і то­ва­риші мої! Не по­ба­чи­те вже Мак­си­ма, а по­чув­ши про мою смерть, по­су­муєте і ска­же­те: «Зги­нув для доб­ра гро­ма­ди!» Але ви не бу­де­те зна­ти, що я сам ба­жав і шу­кав смерті!»

    Так ду­мав Мак­сим, наб­ли­жа­ючись до бу­динків бо­ярських на горб­ку над

    Опором. Дім бо­яри­на збу­до­ва­ний був із гру­бих, у чо­ти­ри гран­ки глад­ко об­те­са­них і гиб­лем на споєннях виг­лад­же­них ялиць, бу­до­ва­них в уг­ла, так, як те­пер ще бу­ду­ють наші сільські ха­ти. Пок­ри­тий був гру­би­ми дра­ни­ця­ми, об­ма­за­ни­ми звер­ха гру­бою верст­вою чер­во­ної, в воді не роз­мо­ка­ючої гли­ни.

    Вікка, як і у всіх ха­тах, обер­нені бу­ли на по­луднє; замість ши­бок по­на­пи­нані бу­ли на ра­ми во­лові міху­ри, що про­пус­ка­ли сла­бе жов­та­ве світло до­се­ре­ди­ни.

    Входові двері спе­ре­ду і зза­ду ве­ли до прос­то­рих сіней, яких стіни обвішані бу­ли всіля­ким оруж­жям, оле­не­ви­ми та жуб­ро­ви­ми ро­га­ми, шку­ра­ми з диків, вовків і мед­ведів. З сіней на оба бо­ки ве­ли двері до кімнат, прос­то­рих, ви­со­ких, з гли­ня­ни­ми пе­ча­ми без ко­минів і з де­рев'яни­ми, гар­но вирізу­ва­ни­ми по­ли­ця­ми на вся­ку по­су­ду. Од­на світли­ця бо­яри­но­ва, а дру­га, по другім боці сіней,- йо­го доньки. Зза­ду бу­ли дві ши­рокі ко­мо­ри: в одній кух­ня, в другій - слу­жеб­на. В світлиці бо­яри­на стіни бу­ли обвішані шку­ра­ми мед-ведів, тільки над постіллю висів до­ро­гий за­морський ки­лим, здо­бу­тий бо­яри­ном у якімсь по­ході. Там же висіли йо­го лу­ки, мечі й інша підруч­на зброя. Світли­ця ж Ми­рос­ла­ви бу­ла, крім м'яких шкур по стінах і по­мості, прист­роєна в цвіти, а на стіні навп­ро­ти вікон, над її ліжком, висіло до­ро­ге ме­та­ле­ве дзер­ка­ло і обік нього де­рев'яний, сріблом око­ва­ний чо­ти­рист­рун­ний те­ор­бан, лю­бий повірник Ми­рос­лавн­них мрій і діво­чих дум. Віддалік від до­му, на не­ве­личкій до­лині, сто­яли стайні, сто­до­ли й

    інші гос­по­дарські бу­дин­ки; там та­кож бу­ла не­ве­лич­ка ха­та для ско­тарів. Але пус­то і глу­хо бу­ло сьогодні в прос­торім бо­ярськім домі. Бо­яри­на і Ми­рос­ла­ви не­ма до­ма, слуг бо­ярин повідправ­ляв, ху­до­бу велів пе­рег­на­ти до че­ре­ди сусіднього, кор­чинсько­го, осад­ни­ка; тільки луч­ни­ки й топірни­ки ли­ши­ли­ся, та й ті якісь не­ве­селі, не го­мо­нять, не жар­ту­ють, ані пісень не співа­ють. Ма­буть, важніше якесь жде їх діло, бо бе­руть лу­ки і стріли, то­по­ри й спи­си, а все те мовч­ки, су­мо­ви­то, мов на смерть го­ту­ються. Що се та­ко­го?

    Та ось один, що сто­яв се­ред шля­ху, мов на сто­рожі, дав знак тру­бою,- і в повній зброї всі дру­жин­ни­ки ста­ли в ряд пе­ред бо­ярським дот.юм, підняв­ши спи­си, нап яв­ши лу­ки, мов до бит­ви. По шля­ху надійшла тульська ва­та­га і. по­ба­чив­ши оруж­них лю­дей пе­ред бо­яр-ським до­мом, по­ча­ла й собі го­то­ви­ти­ся до бою

    Тривожними очи­ма по­зир­нув Мак­сим на оруж­них лю­дей, чи не­ма між ни­ми бо­яри­на. Але, на щас­тя, бо­яри­на не бу­ло. Відітхнув Мак­сим, не­мов го­ра з гру­дей йо­го зва­ли­ла­ся, і сміліше по­чав по­ряд­ку­ва­ти свою ва­та­гу Се й не­дов­го ча­су заб­ра­ло, і мовч­ки, з по­на­тя­га­ни­ми лу­ка­ми, з блис­ку­чи­ми то­по­ра­ми і спи­са­ми ту­хольці збли­жа­ли­ся в ряді до бо­ярських дру­жин­ників. Не дальше як на п'ятде­сят кроків одні від дру­гих зу­пи­ни­ли­ся.

    - Боярине Ту­га­ре Вов­че! - клик­нув го­лос­но Мак­сим.

    - Нема бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка! - відповіли дру­жин­ни­ки.

    - Так ви, вірні йо­го, слу­хай­те, що я ска­жу вам від імені ту­хольської гро­ма­ди!

    Післала нас гро­ма­да, щоб прог­на­ти вас во­лею чи не­во­лею з ту­хольських зе­мель по за­су­ду гро­мадсько­му. Пи­таємо вас: чи всту­пи­тесь по волі, чи ні?

    Дружинники мов­ча­ли.

    - Питаємо дру­гий раз! - ска­зав Мак­сим. Дру­жин­ни­ки мов­ча­ли, не спус­ка­ючи луків.

    - Питаємо третій раз! - ска­зав, підно­ся­чи го­лос,

    Максим.

    Дружинники мов­ча­ли, але сто­яли нед­виж­не в своїй во­рожій пос­таві. Див­но бу­ло

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2