Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 24)

    Заграли тру­би, і за­ви­ли ди­ки­ми го­ло­са­ми мон­го­ли, ки­да­ючись на про­тив­ників.

    Та тільки ж во­ни не ма­ли на думці дійти аж зустріту з ни­ми, але, прибігши до пів-відда­лен­ня, ра­зом зу­пи­ни­лись і ви­пус­ти­ли стріли на об-ля­же­них. Ко­ли ж і об­ля­жеш, що го­то­ви­ли­ся на ос­тан­ню, рішу­чу бо­ротьбу, повіта­ли їх гра­дом стріл

    і при­чи­ни­ли їм ба­га­то ран і страт, то вся мон­гольська лінія ра­зом по­да­ла­ся на­зад. Го­лос­ни­ми насміха­ми повіта­ли мо­лодці той відступ.

    - А що, бо­яри­не,- крик­нув Мак­сим,- си­ла ве­ли­ко­го Чінгісха­на, ба­читься, за­яче сер­це має: роз­же­неться і відсту­пить! Хіба ж не стид­но тобі, ста­ро­му ри­ца­реві, ва­таж­ку­ва­ти над та­ки­ми без­ду­ха­ми, що тільки в юрбі смілі, мов ба­ра­ни, а поєдин­чо нікот­рий і за півму­жа не стоїть?

    Боярин нічо­го не відповідав на той насміх; він доб­ре ба­чив, що Мак­сим зав­час­но сміявсь. І сам Мак­сим швид­ко по­ба­чив се.

    Радісний крик мон­голів за­лу­нав ось-ось за причілко­ви­ми стіна­ми до­му, нап­ра­во

    і наліво відра­зу. Під час уда­но­го мон­гольсько­го прис­ту­пу во­ни ру­ши­ли про­ти тих стін. Се бу­ли стіни без вікон і две­рей, тож то­ва­риші не так ду­же пильну­ва­ли

    їх. Прав­да, пос­тав­лені на подрі мо­лодці по­ба­чи­ли над­хо­дя­чих із тих боків мон­голів, і кілька цільних стріл упа­ло з да­хо­вих вікон на них, але не спи­ни­ло їх, тим більше, що, сто­ячи при самій стіні, во­ни до­ща­ним ока­пом зас­ло­нені бу­ли від уся­кої не­без­пе­ки зго­ри.

    Максим поблід, чу­ючи тут же біля се­бе зловіщі кри­ки і дізнав­ши­ся від вар­то­во­го з подрі, що во­ни зна­чать.

    «Пропали ми,- по­ду­мав він.- Про ря­ту­нок і мо­ви не­ма. Те­пер при­хо­диться вже бо­ро­тись не на жит­тя, а на смерть».

    Та й Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши вда­чу свой­ого за­ду­му, го­лос­но по­ра­ду­вавсь їй.

    - А що, хло­пи! - крик­нув він.- По­ба­чи­мо, чи на­дов­го ще ста­не ва­шої гор­дості.

    Глядіть, мої во­яки вже під ва­ши­ми стіна­ми. Ог­ню під стіни! Жи­во ми ви­ку­ри­мо

    їх із то­го гнізда, а на чистім полі во­ни про­ти нас, мов миш про­ти ко­та.

    Бачить Мак­сим, що не­пе­ре­лив­ки, скли­кає своїх то­ва­ришів до­ку­пи, бо ніщо вже те­пер бо­ро­ни­тись на поєдин-чих ста­но­ви­щах, ко­ли під причілко­ви­ми стіна­ми гюн­го-ли огонь кла­дуть.

    - Браття,- го­во­рив він,- ма­буть, прий­деться нам по­ги­ба­ти, бо на ря­ту­нок сла­ба надія, а мон­го­ли, се знай­те на­пе­ред, не по­ща­дять ніко­го, хто діста­неться в їх ру­ки, так, як не по­ща­ди­ли на­ших ра­не­них то­ва­ришів. А ко­ли ги­ну­ти, то гиньмо як мужі - з оруж­жям у ру­ках. Як га­даєте: чи бу­де­мо сто­яти тут і бо­ро­ни­ти­ся до ос­татнього ду­ху, зас­ло­нені хоч вчас­ти стіна­ми, чи во­ли­мо всі ра­зом уда­ри­ти на мон­голів, мо­же б, нам та­ки уда­ло­ся про­ло­ми­ти їх ря­ди?

    - Так, так, уда­ри­мо на мон­голів! - зак­ри­ча­ли всі то­ва­риші.- Ми ж не ли­си, що їх стрілець ви­ку­рює з ями.

    - Добре, ко­ли та­ка ва­ша во­ля,- ска­зав Мак­сим - Ста­вай­те ж у три ря­ди, лу­ки й стріли ки­дай­те геть, а то-по­ри й ножі до рук - і за мною!

    Мов один ве­ли­чез­ний камінь, ви­пу­ще­ний із ве­ли­кої ме­тав­ки навп­ро­ти мурів твер­дині, так уда­ри­ли наші мо­лодці на мон­гольські ря­ди. Прав­да, за­ким іще добігли до мон­голів, стрічені бу­ли гра­дом стріл,- тільки ж ті стріли нічо­го не зро­би­ли їм, бо пер­ший ряд ніс пе­ред со­бою замість щи­та верх­няк із сто­ла, вби­тий на дві спи­си, і в той верх­няк пов­пи­ва­ли­ся мон­гольські стріли. Аж наб­ли­жу­ючись до мон­голів, пер­ший ряд ки­нув свій де­рев'яний щит - і цілий відряд ки­нув­ся на во­ро­га з без­тям­ною зав­зятістю. Відра­зу зміша­ли­ся мон­го­ли і по­ча­ли по­да­ва­ти­ся в бо­ки, але Ту­гар Вовк був уже тут зі своїм відділом і ок­ру­жив мо­лодців цілою гро­ма­дою мон­голів, мов стрільці цілою ва­та­гою псів ок­ру­жа­ють роз­жер­то­го ди­ка. Роз­по­ча­лась страш­на різа­ни­на. Ціли­ми де­сят­ка­ми ва­ли­ли хо­робрі мо­лодці мон­голів, але Ту­гар Вовк слав що­раз нові ро­ти навп­ро­тив них. Кров бриз­ка­ла да­ле­ко із ска­же­ної су­то­ло­ки лю­дей, трупів, ран та кро­ва­во­го оруж­жя. Стог­нан­ня ра­не­них, зой­ки ко­на­ючих, ска­жені кри­ки убійців - усе те міша­ло­ся в якусь пе­кольну гар­монію, що різа­ла ву­хо і сер­це, лу­на­ючи під отим усміх-ну­тим яс­ним сон­цем, на тлі си­тої зе­лені сме­ре­ко­вих лісів та під лад не­нас­тан­но­го шу­му хо­лод­них по­токів.

    - Направо, то­ва­риші! Ра­зом і друж­но напрім на них! - кри­чав Мак­сим, відби­ва­ючи­ся від трьох мон­голів, що ста­ра­ли­ся ви­би­ти йо­му оруж­жя з ру­ки. Зі страш­ною на­ту­гою на­пер­ли то­ва­риші нап­ра­во, де лінія мон­голів бу­ла най­слабіша і місце для обо­ро­ни най­догідніше. По ко­роткім опорі мон­го­ли по­да­ли­ся.

    - Далі, далі женіть їх, на­пе­ред се­бе! - кри­чав Мак­сим, ки­да­ючи­ся зі своїм кро­ва­вим то­по­ром на ус­ту­па­ючих мон­голів. То­ва­риші по­пер­ли за ним, і відворіт мон­голів швид­ко пе­ремінив­ся на по­по­лох і без­лад­ну втіка-ни­ну. А то­ва­риші гна­ли слідом за ни­ми, ва­ля­чи од­но­го за дру­гим ізза­ду на зем­лю. Пе­ред ни­ми бу­ло чис­те по­ле, а не­да­леч­ке тем­ний, за­па­ху­щий ліс. Ко­ли б їм уда­ло­ся добігти до нього, то бу­ли б спа­сені, ніяка мон­гольська си­ла не зду­жа­ла б їм тут нічо­го зро­би­ти.

    - Далі, то­ва­риші, далі, до лісу! -кри­чав Мак­сим, і без відди­ху, мовч­ки, кро­ваві й страшні, мов справді дикі звірі, гна­ли то­ва­риші на­пе­ред се­бе втіка­ючих мон­голів у нап­рямі до лісу. Ту­гар Вовк од­ним по­зир­ком пе­рег­ля­нув по­ло­жен­ня обох сторін - і за­ре­го­тав­ся:

    - Щаслива до­ро­га! - крик­нув він услід за мо­лод­ця­ми.- На тій до­розі ми ще здиб­ле­мо­ся!

    І жи­во він відділив часть мон­голів і післав їх го­рою на ту­хольськнй шлях, щоб зай­шли мо­лодців іспе­ре­ду, від лісу. Він знав доб­ре, що йо­го мон­го­ли впо­ру поспіють. А сам з реш­тою мон­голів пус­тив­ся навз­догін за ту­холь-ця­ми.

    Три ту­ма­ни ку­ря­ви сто­яли на по­лю над Опо­ром; три гро­мад­ки лю­дей гна­ли за со­бою тим по­лем. Пер­ша бігла гро­мад­ка пе­ре­ля­ка­них, роз­би­тих мон­голів; за ни­ми, здо­га­ня­ючи їх, наші мо­лодці під про­во­дом Мак­си­ма, а за ни­ми го­лов­на си­ла мон­голів під про­во­дом Ту­га­ра Вов­ка. Третій відділ мон­гольський, вис­ла­ний Ту­га­ром го­рою нав­пе­рей­ми, швид­ко десь за­хо­вав­ся і щез, не зав­ва­же­ний роз'яре­ни­ми в своїй по­гоні мо­лод­ця­ми.

    Нараз утіка­ючі мон­го­ли спи­ни­ли­ся, ста­ли. Пе­ред ни­ми по­ка­за­ла­ся нес­подіва­на за­ва­да: гли­бо­кий, у скалі ви­ку­тий вивіз - по­ча­ток ту­хольсько­го шля­ху. Вивіз був у тім місці май­же на два сажні гли­бо­кий; стіни йо­го стрімкі й гладкі, так що злізти в до­ли­ну зовсім не мож­на, а ска­ка­ти ду­же не­без­печ­но, особ­ли­во пер­шо­му ря­дові втікачів, які мог­ли надіяти­ся, що тут же за ни­ми і па них ско­чить дру­гий ряд. У смер­тельній три­возі, яка й най­бо­яз­ливішо­му не раз у ос­татній хвилі до­дає відва­ги, зу­пи­ни­ли­ся мон­го­ли і обер­ну­ли­ся ли­цем до своїх про­тив­ників. В тій хвилі блис­ну­ла їм нес­подіва­на надія: за слідом про­тив­ників по­ба­чи­ли нас­ти­га­ючих своїх од­новірців - і ру­ки їх ми­мо­волі вхо­пи­ли за оруж­жя. Але сей наг­лий ви­бух відва­ги не був в силі спас­ти їх. Мов роз­гу-ка­на бу­ря, впа­ли на них ту­хольські мо­лодці, лом­ля­чи и дру­хо­чу­чи всі за­ва­ди,- і попх­ну­ли їх до про­пасті.

    З зой­ком по­ва­ли­лись ті, що сто­яли зза­ду, на дно ви­во­зу, ко­ли тим ча­сом пе­редні ко­на­ли від мечів і то­порів ту-хольських. Те­пер мо­лодці самі опи­ни­ли­ся над стрімкою стіною ви­во­зу і зат­ремтіли. Тут ізза­ду нас­ти­гає Ту­гар Вовк з мон­го­ла­ми, а спе­ре­ду оця страш­на про­пасть! Що діяти? Хвилі роз­ва­ги до­сить бу­ло для Мак­си­ма. Вид ле­жа­чих на дні ви­во­зу по­тов­че­них мон­голів навів йо­го на доб­ру дум­ку.

    - Задній ряд не­хай обер­неться ли­цем до мон­голів і стри­мує на хви­лю їх нагін, а пе­редній ки­дай мон­гольські тру­пи в вивіз і ска­чи на них! - кри­чав він.

    - Гурра! - зак­ри­ча­ли радісно мо­лодці, спов­ня­ючи йо­го роз­каз. Зас­ту­гоніли теплі ще мон­гольські тру­пи, па­ду­чи до­до­лу, за­ясніла для на­ших мо­лодців надія ря­тун­ку. А втім, над­летіла мон­гольська по­го­ня, Ту­гар Вовк по­пе­ре­ду.

    - Ні вже,- кри­чав він,- сим ра­зом не уй­де­те моєї ру­ки! - І своїм важ­ким то­по­ром по­ва­лив пер­шо­го стрічно­го про­тив­ни­ка, що вчо­ра ще був йо­го най­вірнішим луч­ни­ком. Зой­кнув смер­тельно ра­не­ний і впав під но­ги бо­яри­на. То­ва­риш йо­го за­мах­нувсь то­по­ром на Ту­га­ра, щоб помс­ти­тись смерті то­ва­ри­ша, але в тій хвилі йо­го з двох боків підня­то на мон­гольські спи­си. Цілий пер­ший ряд мо­лодців упав по ко­роткім опорі. Се ж бу­ли самі най­слабші по­ра­нені в по­пе­редній битві, що в по­гоні бігли з са­мо­го за­ду. Але все-та­ки мон­голів на хви­лю во­ни спи­ни­ли, а їх щас­ливіші то­ва­риші бу­ли вже без­печні на дні ви­во­зу.

    - Стійте! - кри­чав до своїх Мак­сим.- В ря­ди і під стіну ви­во­зу! Ко­ли схо­тять гна­ти­ся за на­ми, то тут їм спра­ви­мо кро­ва­ву купіль.

    - Перший ряд ска­чи за ни­ми,- ко­ман­ду­вав у не­роз­важнім за­палі Ту­гар Вовк. І ско­чив пер­ший ряд мон­голів, але не встав уже жи­вий, ба многі й до землі не до­летіли живі, стрічені в повітрі то­по­ра­ми мо­лодців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2