Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 28)

    Тим ча­сом Ту­гар Вовк, по­ба­чив­ши на версі бе­ре­га гро­мад­ку мо­лодців, велів сто­ячим пе­ред ви­во­зом мон­го­лам сип­ну­ти на них стріла­ми. Зой­ки роз­ляг­ли­ся на горі - і го­лос­но за­ви­ли з ра­дості мон­го­ли. Але за своїх трьох ра­не­них ту­хольські мо­лодці з подвійною лютістю по­ча­ли ки­да­ти ве­ли­чез­ни­ми пли­та­ми на на­пас­ників. Тільки ж се все не бу­ло би стри­ма­ло зав­зя­то­го Бу­рун­ду, ко­ли б усе­ре­дині, на скруті ви­во­зу, не по­ка­за­ла­ся нес­подіва­на за­ва­да: вивіз за­ва­ле­ний був аж до вер­ху ве­ли­чез­ним камінням. А тут ту­хольці на­па­да­ли чим­раз лютіше, каміння си­па­лось, мов град, мон­го­ли па­да­ли один за дру­гим - і Бу­рун­да по­ба­чив вкінці, що да­рем­на йо­го зав­зятість, бо прой­ти ту­ди годі, по­ки не вдасться зіпхну­ти ту. хольців з вер­ху.

    - Назад! - крик­нув Бу­рун­да, і не­ве­лич­ка реш­та мон­голів, що ли­ши­ла­ся зі штур­му­ючої ку­пи, без ду­ху, мов камінь з пращі, ви­летіла з ви­во­зу.

    - Вивіз за­ва­ле­ний! - ска­зав, важ­ко ди­шу­чи, Бу­рун­да до бо­яри­на, об­ти­ра­ючи собі піт і кров з ли­ця.

    - Покиньмо їх на те­пер, не­хай тішаться! - ска­зав Ту­гар Вовк.

    - Ні! - скрик­нув Бу­рун­да, з по­гор­дою пог­ля­да­ючи на бо­яри­на.- Во­яки ве­ли­ко­го

    Чінгісхана не вміють відкла­да­ти діла на завт­ра, ко­ли мож­на йо­го зро­би­ти сьогодні.

    - Але що ж тут сьогодні зро­би­мо? - спи­тав Ту­гар Вовк, пог­ля­да­ючи з дрож­жю в тем­не гир­ло ви­во­зу, з кот­ро­го ще ви­до­бу­ва­ли­ся страшні стог­нан­ня смер­тельно ра­не­них, не­до­би­тих мон­голів.

    - Зігнати тих псів відтам зго­ри! - крик­нув лю­то Бу­рун­да, по­ка­зу­ючи ру­кою на хре­бет ска­лис­то­го бе­ре­га.- Дра­бин сю­ди! Пе­редні на дра­би­ни, а задні відга­няй їх стріла­ми! По­ба­чи­мо, чия візьме!

    З поб­лизьких хат наз­но­ше­но дра­бин і за ра­дою Ту­га-ра Вов­ка поз­би­ва­но їх півпе­реч­ни­ми жерд­ка­ми не­мов у ши­ро­ку стіну. Ту­хольці зго­ри при­див­ля­ли­ся тій ро­боті спокійно. Ось уже мон­го­ли з кри­ком підня­ли свою збірну дра­би­ну і по­пер­ли її до камінної стіни. Камінням, стріла­ми і ро­га­ти­на­ми стріти­ли їх ту­хольці, але не вдіяли нічо­го мон­го­лам, бо ко­ли один та дру­гий упав по­ра­же­ний, то інші дви­га­ли ве­ли­ку дра­би­ну дальше, а на місце зра­не­но­го прис­ка­ку­ва­ли свіжі. А рівно­час­но задні ря­ди мон­голів пус­ка­ли вго­ру свої стріли

    і при­си­лу­ва­ли ту­холь-ців по­да­ти­ся взад. Страш­на дра­би­на жи­во наб­ли­жа­ла­ся до стіни. Три­во­га по­ча­ла опа­но­ву­ва­ти ту­хольців…

    Недалеко від по­боєви­ща, за­хи­ще­ний кам'яною бри­лою від стріл, сидів на со­ломі

    Захар Бер­кут, зай­ня­тий при ра­не­них. Він по­вий­мав їм із ран стріли, по­ви­ми­вав ра­ни при по­мочі Ми­рос­ла­ви і за­хо­див­ся пе­рев'язу­ва­ти їх, поп­рик­ла­дав­ши якоїсь скус­но при­лад­же­ної жи­виці, ко­ли втім де­які за­ля­кані во­яки прибігли до нього, сповіща­ючи про не­без­пе­ку.

    - Що ж я вам, діточ­ки, по­рад­жу? - ска­зав ста­рий, але Ми­рос­ла­ва схо­пи­ла­ся з місця і побігла ог­ля­ну­ти не­без­пе­ку.

    - Не бійте­ся,- ска­за­ла во­на ту­хольцям,- жи­во ми по­во­ро­жи­мо їм! Не­хай собі стріля­ють, а ви ра­ти­ща в ру­ки і пла­зом до­до­лу! Аж ко­ли пе­редні по­ка­жуться до по­ло­ви­ни на горі, тоді ра­зом на них! Самі во­ни зас­ло­нять вас від стріл, а оба­лив­ши пе­редніх, ви оба­ли­те й задніх. Су-мер­ки спри­я­ють нам, і, відбив­ши їх сим ра­зом, бу­де­мо ма­ти спокій на всю ніч.

    Без сло­ва опо­ру по­па­да­ли ту­хольці ниць до­до­лу, по­ха­пав­ши ра­ти­ща в ру­ки.

    Стріли ще си­па­лись який­сь час, а відтак пе­рес­та­ли - знак, що пе­редній ряд по­чав спи­на­ти­ся горі дра­би­ною. Дух у собі за­пи­ра­ючи, ле­жа­ли ту­хольці й до­жи­да­ли во­рогів. Ось чу­ти вже скрип щаблів, са­пан­ня мужів, брязкіт їх оруж­жя - і звільна, несміло ви­ри­на­ють пе­ред очи­ма ле­жа­чих мох­наті куч­ми, а під ни­ми чорні, страшні го­ло­ви з ма­леньки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Очі ті три­вож­но, нес­хиб­но, мов зак­ляті, гля­дять на ле­жа­чих ту­хольців, але го­ло­ви підніма­ються ви­ще, чим­раз ви­ще; вже під ни­ми видніються ра­ме­на, плечі, ок­риті мох­на­ти­ми ко­жу­ха­ми, ши­рокі гру­ди,- в тій хвилі з страш­ним кри­ком зри­ва­ються ту­хольці, і ра­ти­ща їх ра­зом гли­бо­ко то­нуть у гру­дях на­пас­ників. Крик, ревіт, замішан­ня, тут

    і там су­до­рожні ру­хи, тут і там ко­рот­ка бо­ротьба, прок­лят­тя, стог­нан­ня - і, мов тяж­ка ла­ви­на, ва­литься во­рог долі дра­би­ною до­до­лу, оба­лю­ючи за со­бою сліду­ючі ря­ди,- а на ту ку­пу жи­вих і мерт­вих, без ла­ду вміша­них, кро­ва­вих, тре­пе­чу­чих і ре­ву­чих тіл людських ва­ляться зго­ри ве­ли­чезні бри­ли каміння - і по­над усім тим пек­лом, напівзак­ри­тим зас­ло­ною ночі, ви­ри­вається вго­ру радісний ок­лик ту­хольців, жалібне вит­тя мон­голів і грімкі, страшні прок­лят­тя

    Бурунди-бегадира. Той ска­кав по май­дані мов ска­же­ний, рву­чи собі во­лос­ся з го­ло­ви, а вкінці, не тям­ля­чись з лю­тості, з го­лою шаб­лею прис­ко­чив до Ту­га­ра

    Вовка.

    - Псе блідо­ли­ций! - кри­чав він, скре­го­чу­чи зу­ба­ми.- Подвійний зрад­ни­ку,- се твоя ви­на! Ти зап­ро­ва­див нас у се­сю за­пад­ню, відки ми вий­ти не мо­же­мо!

    Тугар Вовк по­лум'ям спа­лах­нув на та­ку мо­ву, якої він ще не чув від ро­ду. Ру­ка йо­го ми­мо­волі вхо­пи­ла за ме­ча, але в тій хвилі щось так гли­бо­ко, так важ­ко за­боліло йо­го в серці, що ру­ка ос­лаб­ла, впа­ла, мов гли­ня­на, і він, по­хи­лив­ши ли­це й за­тис­нув­ши зу­би, ска­зав при­ду­ше­ним го­ло­сом:

    - Великий бе­га­ди­ре, несп­ра­вед­ли­вий твій гнів на вірно­го слу­гу Чінгісха­на. Я не ви­нен то­му, що ті смер­ди опи­ра­ються нам. Ве­ли роз­ло­жи­ти­ся війську на ніч і відпо­чи­ти, а завт­ра ра­но сам по­ба­чиш, що во­ни пирс­нуть пе­ред на­ши­ми стріла­ми, як су­хе осіннє лис­тя пе­ред по­ду­вом вітру.

    - Ага, так! - крик­нув Бу­рун­да.- Щоб во­ни по­ночі на­па­ли на нас у ха­тах і поріза­ли на­ше військо!

    - То ве­ли спа­ли­ти ха­ти і но­чу­ва­ти війську під го­лим не­бом!

    - Усе ти хит­ро го­во­риш, щоб відвер­ну­ти мій гнів, аби ски­ну­ти з се­бе ви­ну! Але ні! Ти зап­ро­ва­див нас сю­ди, ти му­сиш і ви­вес­ти нас, і то за­раз, завт­ра, без стра­ти ча­су й лю­дей! Чуєш, що мов­лю? Так му­сить ста­тись, або го­ре тобі!

    Дармо Ту­гар Вовк за­пев­няв ди­ко­го бе­га­ди­ра, що він не всьому ви­нен, що він ра­див, як по йо­го думці бу­ло най­ліпше, що ра­да на­чальників мон­гольських прис­та­ла на йо­го сло­ва, що ніякий провідник не мо­же ру­чи­ти за нес­подівані при­го­ди, які лу­ча­ються по до­розі,- все те відска­ку­ва­ло від пе­ре­ко­нан­ня Бу­рун­ди, мов го­рох від стіни.

    - Добре, бо­яри­не,- ска­зав він вкінці,- я зроб­лю по-твой­ому, але завт­ра все-та­ки му­сиш ство­ри­ти нам до­ро­гу з сеї за­падні, а ні, то го­ре тобі! Се моє ос­таннє сло­во. Жду діл, а не сліз від те­бе.

    І він з по­гор­дою відвер­нув­ся від бо­яри­на і пішов до своїх мон­голів, мо­гутнім го­ло­сом роз­ка­зу­ючи їм за­раз зі всіх кінців підпа­ли­ти се­ло і очис­ти­ти рівни­ну з усього, що мог­ло би слу­жи­ти во­ро­гові пок­рив­кою для нічно­го на­па­ду. Радісно зак­ри­ча­ли мон­го­ли - во­ни дав­но ви­жи­да­ли та­ко­го на­ка­зу. Ра­зом зі всіх боків за­па­ла­ла Тух­ля, про­ри­ва­ючи ог­нен­ни­ми язи­ка­ми гру­бу пітьму, що за­ляг­ла над нею. Дим бов­ду­ра­ми по­ко­тив­ся ни­зом і вкрив до­ли­ну. Стріхи тріща­ли, зли­зу­вані кро­ва­вим по­лум'ям. Із стріх бу­хав огонь уго­ру, не­мов то присідав, то підска­ку­вав, хо­тя­чи до­сяг­ну­ти до не­ба. Ча­сом знов від по­ду­ву вітру по­лум'я сте­ли­ло­ся пла­зом, зо­ло­ти­ло­ся іскра­ми, мер­коті-ло, хви­лю­ва­ло, мов ог­ня­не озе­ро.

    Хрускіт упа­да­ючих кроквів і стін ко­тив­ся глу­хо по до­лині; стіжки збіжжя й сіна виг­ля­да­ли мов ку­пи роз­жа­ре­но­го вуг­ля, а з їх се­ре­ди­ни де-де про­ли­зу­ва­ли­ся біляві ог­неві пас­ма; де­ре­ва горіли мов свічки, ви­со­ко в повітря ви­ки­ду­ючи ог­нис­те, го­рю­че лис­тя, мов рої зо­ло­тих мо­тилів. Ціла ту­хольська до­ли­на виг­ля­да­ла те­пер мов пек­ло, за­ли­те ог­нем; з ди­ким ве­рес­ком гу­ля­ли й біга­ли се­ред по­жежі мон­го­ли, вки­даю-чи в огонь усе, що тільки по­па­да­лось їм під ру­ки. З жалібним стог­нан­ням геп­ну­ла до­до­лу підтя­та мон­гольськи­ми со­ки­ра­ми прас­та­ра ли­па - свідок гро­мадських коп­них зборів. Повітря в ту­хольській кітло­вині розігріло­ся, мов справді в кітлі, і жи­во схо­пив­ся з гір страш­ний вітер, що кур­бе­лив іскра­ми, рвав го­рю­чу со­ло­му і го­ловні та ки­даз ни­ми, мов ог­ня­ни­ми стріла­ми. Потік ту­хольський пер­ший раз від ро­ду по­ба­чив та­кий блиск; пер­ший раз розігрівся в своїм хо­лоднім кам'янім ложі. Мо­же, зо дві го­ди­ни три­ва­ла по­же­жа, якій з ви­со­ких бе­регів німо, з ви­ра­зом без­сильних жа­лощів при­див­ля­ли­ся ту­хольці. Тоді мон­го­ли по­ча­ли га­си­ти не­до­гар­ки, вки­да­ючи їх у потік, і за­хо­ди­лись об­ко­пу­ва­ти свій табір ши­ро­ким ро­вом.

    Посеред та­бо­ру в одній хвилі вис­тав­ле­но шат­ра для стар­шин,- реш­та війська ма­ла но­чу­ва­ти під го­лим не­бом, на розігрітій по­же­жею землі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2