Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 30)

    - Зраджуючи свій нарід, ве­ду­чи мон­голів че­рез го­ри… Ні, кра­ще вмер­ти, ніж так за­роб­ля­ти на вільністьі

    - Не про те те­пер річ,- ска­зав з усміхом бо­ярин,- а про те, що й без тої, як ти ка­жеш, зра­ди ти мо­жеш бу­ти вільний,- ще сьогодні.

    - Як? - спи­тав Мак­сим.

    - Я знав, що ти заціка­виш­ся,- знов усміхнув­ся бо­ярин.- От­же ж, не­бо­же, діло та­ке. Твої ту­хольці обс­ко­чи­ли нас у тій до­лині - за­ва­ли­ли вихід. Ро­зуміється, їх опір тільки сміху варт, бо прецінь же во­ни не спи­нять нас. Але нам шко­да ча­су.

    О те тільки хо­дить.

    Очі Мак­си­мові роз­горіли­ся радістю на сю вість.

    - Обскочили вас ту­хольці, ка­жеш? - клик­нув він радісно.- І вий­ти відси не мо­же­те? Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти! Надіюсь, що й не вий­де­те вже. Ту­хольці ціпкий на­род: ко­го раз у ру­ки злов­лять, то вже не люб­лять пус­ти­ти.

    - Те-те-те! - пе­рер­вав йо­го бо­ярин.- Не ра­дуй­ся зав­час­но, хлоп­че. Не та­ка на­ша си­ла, щоб мог­ла горст­ка твоїх ту­хольців зло­ви­ти її в ру­ки! Ка­жу тобі, не о те хо­дить, щоб тут не зло­ви­ли нас, а о час, о кож­ду хви­лю ча­суі Нам квап­но діється.

    - І що ж я мо­жу вам у тім по­ра­ди­ти?

    - А от що. Я ду­маю нині ще йти до твоїх ту­хольців для пе­ре­го­ворів: хо­чу обіця­ти їм те­бе взамін за вільний прохід. Так, от­же, надіюсь, що ти ска­жеш мені те сло­во, як тра­фи­ти до сер­ця твоїх гро­ма­дян і тво­го батька, щоб прис­та­ли на на­ше пред­ло­жен­ня.

    - Дарма твоя ро­бо­та, бо­яри­не! Ту­хольці не прис­та­нуть на та­ку заміну.

    - Не прис­та­нуть? - скрик­нув бо­ярин.- Чо­му ж не прис­та­нуть?

    - Тухольці бу­дуть би­ти­ся до ос­татнього, щоб не пус­ти­ти вас че­рез го­ри. Чи, мо­же, ма­ли. б за та­ку нуж­ден­ну заміну, як я, до­пус­ти­ти­ся зра­ди на своїх вер­хо­винських і загірних бра­тах, кот­рих се­ла му­си­ли б тоді бу­ти зруй­но­вані отак, як на­ша Тух­ля?

    - І во­ни бу­дуть зруй­но­вані, дур­ний хлоп­че! - ска­зав бо­ярин.- Ад­же;к за­ма­ла си­ла твоїх ту­хольців, щоб спи­ни­ти нас.

    - Не хва­ли, бо­яри­не, дня пе­ред ве­чо­ром! На­що тут ве­ли­кої си­ли, де са­ма при­ро­да своїми стіна­ми і ска­ла­ми спи­няє вас?

    - А все-та­ки ти ска­жи мені, як го­во­ри­ти до тво­го батька і до ту­хольців, щоб тра­фи­ти до їх сер­ця.

    - Говори щи­ро, по правді,- се єди­не ча­родійське сло­во.

    - Ой, не так во­но, хлоп­че, не такі - ска­зав нев­до­во-ле­ний бо­ярин.- Несп­рос­та то йде у вас. Твій батько ста­рий чарівник, він знає та­ке сло­во, що кож­до­му до сер­ця траф­ляе, він те­бе му­сив йо­го нав­чи­ти. Ад­же ж без та­ко­го сло­ва ти не міг нак­ло­ни­ти на свій бік моїх луч­ників, котрі так ска­же­но за ні за що би­ли­ся з мон­го­ла­ми, як би, пев­но, не би­ли­ся за най­ліпшу пла­ту.

    Максим усміхнув­ся.

    - Дивний ти чо­ловік, бо­яри­не! - ска­зав він.- Я ніяко­го та­ко­го сло­ва не знаю, але ска­жу тобі ви­раз­но, що хоч би й знав, то не ска­зав би тобі, щоб ти не міг на­мо­ви­ти ту­хольців на та­ку заміну.

    Гнівом спа­лах­нув гор­дий бо­ярин.

    - Хлопче! Ува­жай, хто ти і де ти! - скрик­нув він.- Ува­жай, що ти не­вольник, що жит­тя твоє за­ле­жить від волі яко­го-не­будь мон­го­ла.

    - Що моє жит­тя!..- ска­зав спокійно Мак­сим.- Я не стою о жит­ттяі Хто хоч хви­лю заз­нав не­волі, той заз­нав гіршо­го, ніж смерть.

    В тій хвилі відхи­ли­ла­ся за­по­на на­ме­та і швид­ким кро­ком увійшла до на­ме­та

    Мирослава. Во­на бист­ро зир­ну­ла дов­ко­ла і, не звер­та­ючи ува­ги на батька, ки­ну­ла­ся до Мак­си­ма.

    - Ах, ось він, ось він! - скрик­ну­ла во­на.- Ме­не мов тяг­ло щось сю­ди! Со­ко­ле мій,

    Максиме! Що з то­бою діється?

    Максим сидів мов ос­товпілий, не зво­дя­чи очей із Ми­рос­ла­ви. Йо­го ру­ку дер­жа­ла во­на в своїй, її сло­ва бу­ли мов ве­ли­кодній дзвін для нього, мов ожив­ля­юча ро­са для зів'ялої квітки. А во­на, мов ясоч­ка, при­па­да­ла край нього, слізьми об­ли­ва­ла йо­го тяжкі пу­та, зми­ва­ла з рук йо­го за­сох­лу кров. Як радісно, як теп­ло зро­би­ло­ся в серці у Мак­си­ма при її наб­ли­жен­ню, за до­ти­ком її м'якої ру­ки! Як га­ря­че за­би­ла­ся кров у йо­го гру­дях! Як сильно роз­бу­ди­ла­ся лю­бов до жит­тя! А тут лан­цю­ги тис­нуть не­ми­ло­серд­но, на­га­ду­ють йо­му, що він не­вольник, що над йо­го го­ло­вою ви­сить кро­ва­вий ніж мон­гольський! І та згад­ка в тій щас­ливій хвилі га­дю­кою вповз­ла в йо­го сер­це, і з очей йо­го бриз­ну­ли сльози.

    - Мирославе,- ска­зав він, відвер­та­ючись,- чо­го ти прий­шла сю­ди, щоб дуж­чої му­ки зав­да­ти мені? Я вже го­тов був на смерть,- ти знов збу­ди­ла в мені лю­боц до жит­тя!

    - Милий мійі - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.- Не трать надії. Я зад­ля то­го йшла сю­ди, в во­ро­жий табір, че­рез усякі не­без­пе­ки, щоб ска­за­ти тобі: не трать надії!

    - Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих лан­цюгів.

    - Але мій батько розіб'є.

    - О, твій батько! Так, він го­во­рить, що го­тов се вро­би­ти, але жа­дає від ме­не та­кої ус­лу­ги, якої я йо­му не мо­жу зро­би­ти.

    - Якої ус­лу­ги?

    - Він хо­че йти до ту­хольців і ро­би­ти з ни­ми та­ку уго­ду, щоб в заміну за ме­не ви­пус­ти­ли мон­голів із сеї до» ли­ни, і жа­дає від ме­не то­го чарівно­го сло­ва, кот­ре би при­хи­ли­ло до нього сер­ця ту­хольців.

    Мирослава з по­ди­вом пог­ля­ну­ла пер­ший раз на сво­го батька, а по­див сей чим далі, тим більше пе­реміняв­ся на радість.

    - Тату,- ска­за­ла во­на,- прав­да се?

    - Правда! - ска­зав Ту­гар Вовк.

    - І ти ду­маєш, що Мак­сим знає та­ке сло­во?

    - Мусить зна­ти. Ад­же й те­бе він за пер­шим ра­зом як при­ку­вав до се­бе. Без чарів се не мог­ло ста­ти­ся.

    Мирослава з усміхом, пов­ним без­меж­ної лю­бові, пог­ля­ну­ла на Мак­си­ма, а потім, обер­та­ючись до сво­го батька, ска­за­ла:

    - Ти вже маєш дозвіл на­чальни­ка на пе­ре­го­во­ри?

    - Ні ще,- але се сто­яти бу­де хви­лю. Йо­го на­мет по­уз мой­ого.

    - То йди ж. Я тим ча­сом нак­ло­ню Мак­си­ма, щоб ска­зав тобі се сло­во.

    - Ти нак­ло­ниш?

    - Побачиш! Іди ли­шень!

    - Причарована дівчи­на! - вор­котів сам собі бо­ярин, ви­хо­дя­чи з на­ме­ту.-

    Причарована, не інак­ше! Са­ма йо­му на шию ки­дається!

    - Серце моє, Мак­си­ме! - ска­за­ла по йо­го ви­ході Ми­рос­ла­ва, об­вив­ши ру­ка­ми шию Мак­си­мо­ву і цілу­ючи йо­го бліді, спе­чені ус­та.- Не жу­ри­ся! Мон­го­ли відси не вий­дуть - тут їм усім по­ги­ба­ти!

    - Ох, Ми­рос­ла­ве, зо­ре моя! - су­мо­ви­то ска­зав Мак­сим.- Рад би я сьому віри­ти, але над­то ве­ли­ка їх си­ла, вас­лабі наші ту­хольці.

    - Нам прий­шли в поміч загіря­ни і вер­хо­винці.

    - Зброї доб­рої не маюьб.

    - І про се не бійся. Слу­хай ли­шень: сотні со­кир цю­ка­ють у лісі, хви­ля ще - і сотні ог­нищ за­па­ла­ють дов­ко­ла до­ли­ни, а при кожнім ог­ни­щу ро­би­ти бу­дуть наші май­ст­ри ма­ши­ни, кот­ри­ми мож­на бу­де ки­да­ти каміння аж до се­ре­ди­ни мон­гольсько­го та­бо­ру.

    - І хто яс се та­ке ви­га­дав? Хто нав­чив на­ших майстрів?

    - Я, сер­це моє. Я при­див­ля­ла­ся не раз та­ким ма­ши­нам, що сто­ять на му­рах

    Галича. За­ким іще сонічко вий­де з-за Зе­ле­ме­ня, п'ятде­сят та­ких ма­шин бу­де ки­да­ти каміння на го­ло­ви мон­голів.

    Максим радісно об­няв Ми­рос­ла­ву і кріпко при­тис­нув її до сер­ця.

    - Життя моєї - ска­зав він,- Ти бу­деш спа­си­телькою на­шої Ту­хольщи­ни!

    - Ні, Мак­си­ме! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.- Я не бу­ду спа­си­телькою Ту­хольщи­ни, але твій батько. Що мої мізерні ма­ши­ни про­ти та­кої во­ро­жої си­ли? Твій батько не та­ку си­лу ви­ве­де про­ти них, а та­ку, про­ти кот­рої ніяке військо не встоїть.

    - Яку си­лу? - спи­тав Мак­сим.

    - Слухай! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва. Ти­хо ста­ло дов­ко­ла, тільки десь да­ле­ко-да­ле­ко в го­рах по­ко­тив­ся глу­хий гуркіт гро­му.

    - Гримить,- ска­зав Мак­сим,- ну, і що ж з то­го?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2