Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 31)

    - Що з то­го? •- жи­во ска­за­ла Ми­рос­ла­ва,- се смерть мон­голів! Се більший ни­щи­тель, ніж во­ни, і та­кий ни­щи-тель, що бу­де з на­ми дер­жа­ти ру­ку… Слу­хай ли­шень!

    І во­на озир­ну­ла­ся по на­меті, хоч там бу­ло зовсім пус­то, а поїїмої не довіря­ючи тій тиші і пус­тоті, на­хи­ли­ла­ся до Маїси­мо­во­го ли­ця і шеп­ну­ла йо­му в ВУ­ХО шлька^в Мов мо­гу­чою ру­кою шарп­не­нии, зірвав­ся Мак­сим, аж за аж заб­ряж­ча­ли на нім лан­цю­ги.

    - Дівчино! Ча­родійська по­яво!! - скрик­нув він. вдив­пя­ючись у неї напів з три­во­гою, а напів з гли­бо­ким по­ва жан­ням -Хто ти ти, і хто прис­лав те­бе сю­ди з та­ки­ми віс-тя­ми? Бо те­пер я ба­чу, що ти не мо­жеш бу­ти Ми­рос­ла­ва, доч­ка

    Тугара Вов­ка.Ні, ти пев­но дух то­го Сто­ро­жа, кот­ро­го звуть опіку­ном Тухлі.

    - Ні, Мак­си­ме, ні, ми­лий мій,- ска­за­ла див­на дівчи­на - Се я са­ма, та са­ма

    Мирослава, що те­бе так ду­же лю­бить, що ра­до відда­ла б жит­тя своє, щоб зро­би­ти те­бе щас­ли­вим!

    - Немовби я міг бу­ти щас­ли­вим без те­бе!..

    - Максиме, слу­хай ще од­но­го, що я тобі ска­жу: утікай із сього та­бо­ру, за­раз!

    - Як утіка­ти? Ад­же ж вар­та не спить.

    - Варта пе­ре­пус­тить те­бе. Ба­чиш прецінь, що ме­не пе­ре­пус­ти­ла! Тільки ось що зро­би: пе­ре­бе­рись у мою одіж і візьми сей зо­ло­тий перс­тень; йо­го дав мені їх на­чальник на знак сво­бо­ди і без­печ­но­го про­хо­ду. По­ка­жеш йо­го сто­ро­жам - і во­ни про­пус­тять те­бе.

    - А ти?

    - За ме­не не бійся. Я тут з батьком ли­шу­ся.

    - Але ж мон­го­ли дізна­ються, що ти ви­пус­ти­ла ме­не, а тоді не по­ща­дять те­бе. О ні, я не хо­чу сього.

    - Але ж не бійся за ме­не, я зумію собі да­ти ра­ду.

    - Я та­кож? - ска­зав упер­то Мак­сим.

    В тій хвилі ввійшов бо­ярин, по­ну­рий і чер­во­ний. Хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня висіла на йо­го чолі. Бу­рун­да по­ка­зав­ся ще не­лас­кавіший до нього, стрітив йо­го ра­ду про виміну Мак­си­ма до­ко­ра­ми і лед­ве-лед­ве зго­див­ся на неї. Бо­ярин чим­раз ви­разніше за­чи­нав по­чу­ва­ти якусь тісно­ту, не­мов ось-ось дов­ко­ла нього сто­яли і чим­раз тісніше зсту­па­ли­ся шта­би залізної клітки.

    - А що? - ска­зав він різко, не див­ля­чись ні на доньку, ні на Мак­си­ма.

    Щаслива дум­ка блис­ну­ла в го­лові у Ми­рос­ла­ви.

    - Все доб­ре, та­ту,- ска­за­ла во­на,- тільки…

    - Тільки що?

    - Максимове сло­во та­ке, що во­но не має си­ли в ус­тах іншо­го; тільки як він сам мо­же ска­за­ти йо­го, во­но має си­лу.

    - Ну, то чорт йо­го бе­ри! - відворк­нув гнівно бо­ярин.

    - Ні, та­ту, постій, що я тобі ска­жу. Ве­ли роз­ку­ва­ти йо­го з лан­цюгів і йди з ним до ту­хольців. Ось перс­тень від Пе­ти; з тим перс­те­нем вар­та про­пус­тить йо­го.

    - О, дя­кую тобі, до­неч­ко, за доб­ру ра­ду! «За­ве­ди йо­го до ту­хольців», а то зна­чить - сам собі вир­ви з рук ос­тат­ню по­ру­ку вдачі. Ту­хольці по­ло­ня­ни­ка візьмуть, а ме­не про­же­нуть! Ні, сього не бу­де. Я йду сам і без йо­го сло­ва.

    Засумувалася Ми­рос­ла­ва, її ясні очі пок­ри­ли­ся сльоза­ми.

    - Соколе мій! - ска­за­ла во­на, знов при­па­да­ючи до Мак­си­ма.- Зро­би так, як тобі рад­жу: візьми сей перс­тень!

    - Мирославе, не бійся за ме­не! - ска­зав Мак­сим. - Я вже при­ду­мав, що маю ро­би­ти. Іди й по­ма­гай на­шим, і не­хай наш Сто­рож по­ма­гає вам.

    Важке бу­ло про­щан­ня Ми­рос­ла­ви з Мак­си­мом. Ад­же во­на ли­ша­ла йо­го май­же на пев­ну за­ги­бель, хоч і як сил­ку­ва­ла­ся не по­ка­зу­ва­ти сього по собі. Ук­рад­ком поцілу­вав­ши йо­го і га­ря­че стис­нув­ши йо­го ру­ку, во­на вибігла з на­ме­та за своїм батьком. А Мак­сим ли­шив­ся сам у бо­ярськім на­меті, в сер­цем, що тріпа­лось від якоїсь не­яс­ної міша­ни­ни ра­дості, і три­во­ги, і надії.

    

VII

    

     - Що се за стук та­кий у лісі? - спи­тав бо­ярин у своєї доньки, йду­чи по­руч із нею че­рез мон­гольський табір.

    - Дрова ру­ба­ють,-відповіла ко­рот­ко Ми­рос­ла­ва.

    - Та те­пер? Уночі?

    - Зараз бу­де день.

    І справді, лед­ве ска­за­ла се Ми­рос­ла­ва, ко­ли втім на ви­со­ких кам'яних об­ри­вах, що стіною ок­ру­жа­ли ту­холь-ську кітло­ви­ну, тут і там за­ми­готіли іскри: се ту­хольці кре­са­ли огонь і розк­ла­да­ли ог­ни­ща. Не­ве­ли­ка хви­ля ми­ну­ла, а вже дов­ко­ла цілої до­ли­ни за­па­ла­ли ог­ни­ща дов­гим ря­дом, не­мов заб­лис­котіли се­ред пітьми очі ве­ли­чез­них вовків, що го­то­ви­ли­ся ско­чи­ти в до­ли­ну і по­жер­ти мон­гольську си­лу. Ко­ло кож­до­го ог­ни­ща ку­па­ми сну­ва­ли якісь темні пос­таті.

    Цюкання со­кир за­лу­на­ло з подвійною си­лою.

    - Що во­ни роб­лять? - спи­тав бо­ярин доньки.

    - Дерево обтісу­ють.

    - Нащо?

    - Прийдеш, то й по­ба­чиш.

    Вони йшли далі че­рез табір. Де-не-де вар­та зу­пи­ня­ла їх - при­хо­ди­лось по­ка­зу­ва­ти на­чальницькі зна­ки, щоб про­пус­ти­ла. Вар­тові ди­ви­ли­ся з три­во­гою на ог­ни­ща, бу­ди­ли своїх на­чальників, але ті, ви­дя­чи, що ту­хольці дер­жаться спокійно, веліли їм не ро­би­ти кри­ку, а тільки ма­ти­ся на ос­то­розі. Що по­за­па­лю­ва­ли так мно­го огнів, се ще й ліпше для мон­голів - не зроб­лять скри­то­го на­па­ду. Мож­на спа­ти спокійно, до­ки ті огні го­рять, бо й так завт­ра че­кає військо ве­ли­ка пра­ця.

    А Ту­гар Вовк з доч­кою вже й ми­ну­ли табір, і, пе­рей­шов­ши не ду­же ши­ро­кий ку­сень по­ля, дійшли до стрімкої кам'яної стіни. Дов­го хо­ди­ли во­ни, шу­ка­ючи стеж­ки під го­ру, по­ки вкінці між кор­ча­ми та па­по­ро­тя­ми не відшу­ка­ла її

    Мирослава. З тру­дом по­ча­ли обоє дер­ти­ся вго­ру.

    - Хто йде? - крик­ну­ли вгорі го­ло­си від ог­ни­ща.

    - Свої! - ска­за­ла Ми­рос­ла­ва.

    - Що за свої?- скрик­ну­ли ту­хольці, зас­ту­пив­ши стеж­ку.

    Живо пізна­ли Ми­рос­ла­ву, що йшла пе­ре­дом.

    - А за то­бою хто?

    - Мій батько. Бе­га­дир мон­гольський вис­лав йо­го для мир­них пе­ре­го­ворів з на­ши­ми стар­ця­ми.

    - До яко­го біса нам пе­ре­го­ворів? Ко­би бор­зо сонічко на не­бо, не так ми з ни­ми пе­ре­го­во­ри­мо­ся.

    - От які ви смілі! - ска­зав, усміха­ючись, Ту­гар Вовк. - Ну, ну, до та­кої ра­дості не­дов­го жда­ти. Та тільки не зна­ти, чи ва­шим ма­те­рям се бу­де та­ка радість - ви діти ваші го­ло­ви на мон­гольських спи­сах!

    - Цур твой­ому сло­ву, во­ро­не! - скрик­ну­ли ту­хольці, обс­ту­па­ючи бо­яри­на.

    - Ну, ну,- за­доб­рю­вав їх Ту­гар Вовк,- я ж не ба­жаю вам то­го, а тільки ка­жу, що се не бу­ло би доб­ре. І влас­не, щоб вас охо­ро­ни­ти від та­кої долі, я й хотів би пе­ре­го­во­ри­ти з ва­ши­ми ста­ри­ми. Бо жаль мені вас, мо­лоді, не­роз­важні діти! Ви го­тові йти сліпо на смерть, не пи­та­ючи, чи бу­де з то­го ко­му який хо­сен, чи ні.

    Але старі по­винні роз­ва­жи­ти.

    Так гу­то­ря­чи, бо­ярин наб­ли­зив­ся до ог­ни­ща, при котрім май­ст­ри обтісу­ва­ли де­ре­во, інші в об­те­са­них уже стовп­ках дов­ба­ли діри, інші бор­ти­ли бор­ти та притісу­ва­ля чо­пи.

    - Що се ви ро­би­те? - спи­тав бо­ярин майстрів.

    - Вгадай, ко­ли муд­рий! - відповіли ті з насмішкою, зби­ва­ючи по­обтісу­ва­не де­ре­во до­ку­пи в виді воріт із сильни­ми по­пе­реч­ни­ка­ми і зв'язу­ючи па­ру та­ких воріт го­рою й спо­дом по­довжніми плат­ва­ми з гру­бо­го ди­лин­ня. Бо­ярин зир­нув і аж ру­ка­ми об по­ли вда­рив­ся.

    - Метавка! - скрик­нув він. - Хло­пи, а вас хто нав­чив ро­би­ти та­ку по­су­ду?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2