Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 32)

    - Були такі, що нас нав­чи­ли, - відка­за­ли май­ст­ри і прий­ня­ли­ся з сильно­го бу­ко­во­го пня витісу­ва­ти щось на по­до­бу ве­ли­чез­ної лож­ки, кот­ра дер­жа­ком ма­ла бу­ти встром­ле­на в гру­бу, сильно скру­че­ну лин­ву, нап'яту між стовп­ка­ми пе­редніх во­ро­тець і скру­чу­ва­ну чим­раз сильніше при по­мочі двох корб, при­роб­ле­них до стовпків. А в ши­ро­ку жо­ло­би­ну на другім кінці ма­ло вкла­да­ти­ся каміння; пружність скру­че­ної уж­ви ма­ла ки­да­ти те каміння з лож­ки да­ле­ко на мон­голів.

    Тугар Вовк озир­нув­ся кру­гом: ко­ло кож­до­го ог­ни­ща май­ст­ри - а в Ту­хольщині кож­дий се­ля­нин був май­стер - ла­ди­ли та­ку са­му по­су­ди­ну, а мо­лодці, жінки й діти кру­ти­ли уж­ви.

    «Ну, га­ря­чо прий­деться на­шим мон­го­лам під та­ки­ми по­су­ди­на­ми здо­бу­ва­ти собі вихід із сеї ями!» - по­ду­мав Ту­гар Вовк, іду­чи з донькою дальше в ліс уби­тою доріжкою, до по­ля­ни, се­ред якої горіло ве­ли­ке ог­ни­ще, а дов­ко­ла нього сиділа згро­мад­же­на ра­да ту­хольських старців.

    - Мирославе,- ска­зав по хви­левій мов­чанці Ту­гар Вовк,- чи се ти нав­чи­ла їх ро­би­ти ме­тав­ки?

    - Я,- відповіла Ми­рос­ла­ва і пильно пог­ляділа на батька, надіючись ви­бу­ху йо­го гніву. Але ні! По лиці бо­яри­на пе­ре­миг­нув ви­раз яко­гось за­до­во­лен­ня.

    - Добре, до­ню! - ска­зав він ко­рот­ко.

    Мирослава зди­ву­ва­лась, не зна­ючи, що зна­чить ота зміна в ус­по­соб­лен­ню її батька, не зна­ючи, що йо­го віра в щас­ли­ву вда­чу мон­гольсько­го по­хо­ду, а тим більше в до­дер­жан­ня мон­гольських обіця­нок, ду­же вже по­хи­та­ла­ся і що бо­ярин у такім разі з ко­неч­ності му­сив чіпа­ти­ся гро­ма­ди, і пос­ту­пок доньки був йо­му в тім по­жа­да­ною опо­рою.

    Наблизилися вже до по­ля­ни, на якій усю ніч сиділи без­сонні, ра­дою зай­няті старці ту­хольські. Бу­ла се прос­то­ра по­ля­на, по­хи­ле­на тро­ха на по­лу­день, а від півночі замк­не­на стрімкою ска­лою м'яко­го кар­патсько­го лу­па­ку. Ве­ли­чезні сме­ре­ки ок­ру­жа­ли по­ля­ну впівок­руг від схо­ду, по­луд­ня й за­хо­ду, так що сон­це тільки на най­вищім верш­ку по­луд­не­во­го сто­ян­ня мог­ло за­зир­ну­ти до неї.

    Поляна бу­ла дав­но ко­лись уся ви­мо­ще­на кам'яни­ми пли­та­ми, котрі те­пер по­рос­ли м'яким ру­ном мо­ху та кор­ча­ми чепірга­тої па­по­роті. Тільки од­на стеж­ка че­рез се­ре­ди­ну по­ля­ни бу­ла про­топ­та­на і ве­ла до гли­бо­кої, в скалі ви­ку­тої яс­кині в виді скле­пу, зовсім відкри­то­го на по­луднє. Стіни скле­пу сто­яли сірі, без ніякої оз­до­би, спо­дом бу­ли в ка­мені ви­куті ла­ви й заг­ли­би­ни; тут камінь був чер­во­вий, пе­ре­па­ле­ний, а на па­ле­ни­щах видні ще бу­ли сліди ог­ню; тільки сте­ля ма­ла на собі од­ну-однісіньку оз­до­бу - ви­ку­ва­ну з ка­ме­ня ви­пук­ляс­ту півку­лю завбільшки з доб­рий хліб, об­ве­де­ну блис­ку­чим зо­ло­тим об­ру­чем, мов ко­ро­ною.

    Се бу­ла дав­ня ту­хольська кон­ти­на, де діди те­перішнього по­коління за­си­ла­ли свої мо­лит­ви най­ви­що­му твор­цеві жит­тя, Даж­бо­гові-Сон­цю, кот­ро­го об­раз оз­на­ча­ла на стелі ви­ку­та зо­ло­товінча­на півку­ля. Хо­ча хрис­ти­янські мо­на­хи дав­ненько вже ох­рес­ти­ли ту­хольський на­род, то все-та­ки він довгі ще ча­си, мо­ля­чись у кор­чинській церкві хрис­ти­янсько­му бо­гу, не по­ки­дав і своїх прадідівських богів, і до­ро­га до Яс­ної по­ля­ни ніко­ли не за­рос­та­ла, вічний огонь се­ред по­ля­ни ніко­ли не вга­сав - відти й наз­ва її Яс­на по­ля­на,- а й пе­ред не­ве­лич­ки­ми бо­ко­ви­ми вівта­ря­ми Ла­ди й Діда час­тенько ку­рив­ся па­ху­чий яло­вець і тріло­та­ли­ся різані їм у жерт­ву го­лу­би - дар ту­хольських дівчат і па­рубків. Але звільна на­род за­бу­вав про давніх богів. Свя­ще­ни­ки над­зи­ра­ли остріше за тим, аби лю­ди не мо­ли­лись по-давньому; мо­лодіж пе­рес­та­ла при­но­си­ти да­ри Ладі й Дідові; діти ви­рос­та­ли, не чув­ши нічо­го про давніх богів

    і давні зви­чаї; тільки між стар­ця­ми де-не-де хо­ро­ни­лись іще ос­тан­ки давньої, вільної, чис­то гро­мадської релігії, кот­ра доз­во­ля­ла кождій гро­маді ма­ти сво­го ок­ре­мо­го бо­га (як Тух­ля ма­ла сво­го Сто­ро­жа), кот­ра не ля­ка­ла лю­дей ка­ра­ми й му­ка­ми по смерті, але най­більшою ка­рою вва­жа­ла імен­но са­му смерть, смерть тіла й душі для лю­дей неп­ра­вед­них. Но­ва релігія, зрод­же­на да­ле­ко на Сході, за­па­ну­ва­ла на нашій землі, а рад­ше зміша­ла­ся з на­шою давньою релігією, і тільки та сумішка да­ла їй можність су­мир­но зжи­ти­ся з пог­ля­да­ми на­ро­ду.

    Вимирали звільна старці, тя­мущі давньої віри, а хоч де­які й жи­ли ще, то вже не сміли виз­на­ва­ти її од-вер­то, не сміли нав­ча­ти її мо­ло­де по­коління, але жи­ли собі самітно, хо­ва­ючи свою віру в серці, з тим сум­ним пе­ре­ко­нан­ням, що ра­зом із ни­ми й во­на зійде до гро­бу.

    Одним із ос­татніх яв­них при­хильників ста­рої віри на нашій Русі був За­хар

    Беркут. І ди­во див­не! При­хильність оту він виніс із скитсько­го мо­нас­ти­ря, від ста­ро­го мо­на­ха Акинтія. Чи ста­рий ди­во­виж­ний лікар слу­чай­но тільки роз­повідав свой­ому уче­ни­кові про дав­ню віру, так близьку до при­ро­ди й її сил, чи, мо­же, й йо­го сер­це більше по­тя­га­ло до тої віри в про­ти­венстві до стро­го­го візантійсько­го хрис­ти­янст­ва,-до­сить, що з по­бу­ту при старім мо­насі За­хар виніс ве­ли­ку при­хильність до ста­рої віри і пок­ляв­ся бу­ти їй до смерті вірним. У своїй

    Тухлі знав він про Яс­ну по­ля­ну, на якій дав­но вже по­гас вічний огонь і не ку­рив­ся па­ху­щий яло­вець і кот­ру кор­чин-ські свя­ще­ни­ки ок­ри­ча­ли місцем зак­ля­тим і не­чис­тим. Та хоч як опу­ще­на бу­ла Яс­на по­ля­на, то все-та­ки досі ніхто не посмів діткну­ти­ся об­ра­зу сон­ця, т. є. зо­ло­тої бля­хи, кот­рою він був око­ва­ний, і той зо­ло­тий об­раз усе ще яснів се­ред стелі кон­ти­ни, до­жи­да­ючи проміння по­луд­не­во­го сон­ця, щоб у ньому роз­жевріти­ся ти­ся­ча­ми іскор. По добрій волі прий­няв на се­бе За­хар Бер­кут дог­ляд ста­рої свя­тині; стеж­ка, що видніла­ся по­пе­рек по­ля­ни до пе­че­ри, про­топ­та­на бу­ла йо­го но­га­ми; кож­дої вес­ни, про­тя­гом більше вже як п'ятде­сятьох літ, За­хар, ви­хо­дя­чи за ліка­ми, про­бу­вав самітно, в мо­лит­вах і ду­мах, на Ясній по­ляні тиж­день і по кождім такім про­бут­ку вер­тав до се­ла скріпле­ний ду­хом, з ясніши­ми й чистіши­ми мис­ля­ми. Не раз тоді ту­хольці з своєї до­ли­ни ба­чи­ли, як по­над верш­ка­ми сме­рек, що ок­ру­жа­ли Яс­ну по­ля­ну, вив­ся си­ня­ви­ми клу­боч­ка­ми дим за­па­ху­що­го ялівцю, і го­во­ри­ли до се­бе: «Се ста­рий ста­рим бо­гам мо­литься». І го­во­ри­ли се без насміху, без не­на­висті, бо За­хар хоч і не нав­чав ніко­го ста­рої віри, та за­те тим пильніше нав­чав усіх ша­ну­ва­ти чу­же пе­ре­ко­нан­ня і чу­жу віру.

    

    Отут-то, на Яс­ну по­ля­ну, зійшлись сеї страш­ної ночі ту­хольські старці. Ве­ли­кий огонь па­лав се­ред по­ля­ни; таємни­чо шуміли ста­ро­давні сме­ре­ки, не­мов на­га­ду­ючи давні ча­си; у відблис­ку ог­ни­ща яснів зо­ло­тий об­раз сон­ця в яс­кині кро­ва­вим блис­ком; у за­думі сиділи старці, слу­ха­ючи цю­кан­ня со­кир по лісі та оповідань ста­ро­го За­ха­ра про дав­ню дав­ни­ну. Див­ний який­сь дух ус­ту­пив нині в ста­ро­го. Він, що ніко­ли не лю­бив го­во­ри­ти про ста­ру віру, нині роз­го­во­рив­ся, і то з та­ким сер­деч­ним жа­лем, з яким го­во­рив хіба про най­ближчі й най­до­рожчі сер­цю діла. Він оповідав про діла Даж­бо­га, про побіди Світо-ви­да, про те, як три святі го­лу­би - Даж­бог,

    Світовид і Пе­рун - сот­во­ри­ли зем­лю з піско­во­го зер­на, як Даж­бог три дні шу­кав на дні бе­зодні, по­ки знай­шов три зе­рен­ця: од­но зер­но пше­ниці, дру­ге жи­та, а тре­те яч­ме­ню - і да­ру­вав їх пер­шо­му чо­ловікові Дідові та йо­го жінці Ладі; як Пе­рун да­ру­вав їм іскру ог­ню, а Світо­вид - во­ло­син­ку, з кот­рої за йо­го бла­гос­ло­венст­вом зро­би­ла­ся ко­ро­ва й пас­тух, що йо­го наз­ва­ли Во­ло­сом. І далі роз­повідав За­хар про жит­тя пер­ших лю­дей, про ве­ли­кий по­топ, від яко­го лю­ди хо­ва­ли­ся в го­рах і пе­че­рах, про ста­рих ве­летнів і їх ца­ря - ту­хольсько­го

    Сторожа, що роз­га­тив ту­хольське озе­ро. Слу­ха­ли ту­хольські старці тих оповідань, мов вістей про який­сь но­вий, нез­на­ний світ; ба­га­то та­ко­го, що во­ни го­во­ри­ли і співа­ли в піснях, не ро­зуміючи, те­пер ста­ва­ло яс­но і в суцільнім зв'язку пе­ред їх очи­ма, і За­хар Бер­кут сам ви­дав­ся їм ос­таннім із тих доб­рих ве­летнів - сто­рожів ту­хольських, про яких добрі діла так са­мо оповіда­ти собі бу­дуть пізні по­коління.

    Аж ось зах­рустіло су­хе гілля на стежці ї ра­зом ви­ри­ну­ли з лісо­вої пітьми

    Мирослава й Ту­гар Вовк. Ми­рос­ла­ва прос­то наб­ли­зи­ла­ся до ста­ро­го За­ха­ра, а бо­ярин зу­пи­нив­ся близ ог­ни­ща.

    - Батьку,- ска­за­ла Ми­рос­ла­ва до За­ха­ра,- я ба­чи­ла тво­го си­на!

    - Мого си­на? - ска­зав За­хар спокійно, мов про по-мер­шо­го.

    - Так! При по­мочі оцього перс­те­ня я прой­шла мон» гольський табір і ба­чи­ла йо­го. Май­мо надію, батьку, що він швид­ко бу­де знов на волі.

    - Трудно, до­ню, труд­но! Але хто се прий­шов іще з то­бою?

    - Се я, стар­че,- ска­зав, вис­ту­па­ючи пе­ред нього, Ту­гар Вовк,- чи пізнаєш ме­не?

    - Лице твоє пізнаю - ти був бо­ярин Ту­гар Вовк. Що при­ве­ло те­бе до нас?

    - Я прий­шов до вас, старці ту­хольські, в по­сольстві від ве­ли­ко­го Бу­рун­ди- бе­га­ди­ра, на­чальни­ка мон­гольської си­ли.

    - Чого ж хо­че від нас Бу­рун­да-бе­га­дир? - спи­тав За­хар.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2