Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 35)

    - Сонце, ве­ли­кий, пре­яс­ний во­ло­да­рю світу! Відвічний опіку­не всіх доб­рих і чис­тих ду­шеюі Зглянься на нас! Бач, ми на­па­дені ди­ким во­ро­гом, що по­ни­щив наші ха­ти, зруй­ну­вав наш край, порізав ти­сячі на­шо­го на­ро­ду. В твоїм імені ста­ли ми з ним до смер­тельно­го бою і твоїм світлом кля­не­мось, що не ус­ту­пи­мо до ос­татньої хвилі, до посліднього відди­ху на­шо­го. По­мо­жи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і зго­ду! Дай нам не зля­ка­ти­ся їх мно­го­ти і віри­ти в свою си­лу! Дай нам дружністю, і зго­дою, і ро­зу­мом побіди­ти ни­щи­телів! Сон­це, я пок­ло­ня­юсь тобі, як діди наші тобі пок­ло­ня­ли­ся, і мо­люсь до те­бе всім сер­цем: дай нам побіди­ти!

    Він за­мовк. Сло­ва йо­го, га­рячі, мо­гучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі.

    Слухали їх не тільки ту­хольці. Слу­ха­ли їх го­ри і по­да­ва­ли собі їх відгомін від плаю до плаю. Слу­ха­ла їх спер­та хви­ля по­то­ку і, мов на­ду­мав­шись, по­ки­ну­ла би­ти со­бою в кам'яну гать, а по­вер­ну­ла­ся взад.

    

VIII

    

    Поки бо­ярин вер­нув­ся зі свой­ого нев­дат­но­го по­сольства, Мак­сим сидів у йо­го шатрі і прис­лу­ху­вав­ся та ду­мав, що йо­му ро­би­ти. Ко­рот­ка стріча з Ми­рос­ла­вою бу­ла світлою хви­лею се­ред пітьми йо­го не­вольницт­ва. її сло­ва, її пог­ляд, до­тик її рук і її вісті - все те не­мов вир­ва­ло йо­го 8 тем­но­го гро­бу, по­вер­ну­ло йо­му жит­тя.

    Він чув, як вер­та­ла йо­го дав­ня смілість і надія. Спокійно, але з яс­ни­ми дум­ка­лю дг»жя­дав­ся він бо­яри­на.

    - Так ти тут? - скрик­нув бо­ярин, всту­па­ючи в на­мет.- Бідний хлоп­че, да­рем­но я ста­рав­ся о твоє увільнен­ня. Зав­зя­тий твій ста­рий! Хоч си­вий, а ди­ти­на.

    - А хіба ж я не ка­зав тобі, бо­яри­не, що да­рем­не твоє ста­ран­ня? - відповів

    Максим.- Ну, але що ж та­ке ска­зав мій батько?

    - Казав, що бу­дуть би­ти­ся до ос­татнього ду­ху, та й годії «Або ми,-ка­же,-всі по­ля­же­мо, або ви».

    - Мій батько не на вітер го­во­рить, бо­яри­не. Він звик доб­ре пе­ре­ду­му­ва­ти, за­ким що го­во­рить.

    - Вже я то ба­чу, що він хоч пот­ро­ха, а прав­ду ка­же,- мо­вив не­охітно бо­ярин.-

    Але що діяти? Все-та­ки бо­ротьба ту­хольців з мон­го­ла­ми нерівна. Си­ла со­ло­му зло­мить, що ка­жи, те й ка­жи!

    - Ей, бо­яри­не! Є спо­со­би на си­лу! - відмо­вив Мак­сим.

    - Ну, ну, ба­чив я їх спо­со­би! Моя доч­ка, за­па­ле­на го­ло­ва,- ви вча­ру­ва­ли її, то пев­на річ,- нав­чи­ла їх ро­би­ти ме­тав­ки. Бу­де­мо тут ма­ти гра­док каміння завт­ра, але не ду­же шкідли­вий гра­док, бо не вміли доб­ре вип­лес­ти шну­ро­вих пру­жин.

    - А крім ме­та­вок, ду­маєш, не ма­ють іншо­го спо­со­бу?

    - Не знаю. Ба­читься, не­ма. А втім, не­дов­го й че­ка­ти - ра­но по­ба­чи­мо. Тільки ли­хо моє з Бу­рун­дою; кон­че на­ля­гає: шу­кай та й шу­кай спо­со­бу, щоб завт­ра ра­но ви­вес­ти нас відси без бою і без стра­ти ча­су. А тут ту­хольці впер­ли­ся, мов ца­пи ро­га­ми. Ну, та що мені зро­бить? Як не мож­на, то не мож­на!

    - Ні, бо­яри­не, так не ка­жи! По­ки що ти все-та­ки в мон­гольських ру­ках, так са­мо, як я. Му­сиш во­ли­ти їх во­лю.

    - Але що ж я їм удію?

    - Я, мо­же, міг би тобі ста­ти в при­годі, бо­яри­не. Я вдяч­ний тобі за твоє нинішнє ми­ло­сер­дя наді мною. Ко­ли хо­чеш, то я пос­лу­жу тобі сьогодні.

    - Ти? Мені? - скрик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин.- Що ж ти мо­жеш зро­би­ти для ме­не?

    - Я знаю стеж­ку з сеї кітло­ви­ни, без­печ­ну а скри­ту, про яку не знає ніхто в

    Тухлі, окрім мой­ого батька й ме­не. Стеж­ки тої не пильну­ють. Ту­ди мож­на ви­вес­ти відділ мон­голів на­верх і об­са­ди­ти ни­ми вивіз, а тоді лег­ка річ бу­де роз­ва­ли­ти засіки й вий­ти з сеї до­ли­ни.

    Боярин сто­яв мов ос­товпілий пе­ред Мак­си­мом, ушам своїм віри не йняв. «Нев­же ж се мо­же бу­ти?»- блис­ну­ло в йо­го го­лові і знов по­темніло, і щось за­щеміло в йо­го серці. Хоч і як до­не­дав­на він во­ро­гу­вав на Мак­си­ма, то все-та­ки йо­му по­до­ба­ла­ся йо­го ли­царська твердість і нез­ламність; тож те­пер, ко­ли по­чув такі

    Максимові сло­ва, йо­му зда­ва­ло­ся, що в йо­го серці рветься щось гли­бо­ке і свя­те, рветься ос­татнє пас­мо віри в чесність і постійність лю­дей.

    - Хлопче,- скрик­нув він,- що се ти го­во­риш? Ти мав би хотіти зро­би­ти щось подібно­го?

    - А що ж, бо­яри­не,- ска­зав напівсум­но, а напівна-смішли­во Мак­сим,- сам же ти ска­зав, що си­ла со­ло­му ло­мить.

    - Але ти, ти, що не­дав­но ще при­ся­гав­ся, що «во­лю, мов­ляв, умер­ти, ніж по­да­ти­ся на зра­ду»?

    - Що діяти,- ска­зав знов так са­мо Мак­сим,- як не мож­на до­дер­жа­ти при­ся­ги, то не мож­на.

    - І ти, з та­кою по­дат­ли­вою на­ту­рою, смієш ду­ма­ти, що моя доч­ка бу­де лю­би­ти те­бе? - скрик­нув гнівно бо­ярин.

    - Боярине,- відка­зав терп­ко Мак­сим,- не зга­дуй про неї!

    - А ви­диш, як те­бе се вко­ло­ло! - ска­зав бо­ярин.- Вид­но, що я прав­ду ка­жу.

    - Хто знає, бо­яри­не, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить уся­кої шту­ки. А що, як­би…

    - Якби що? Чо­му не до­го­во­рюєш? - скрик­нув Ту­гар Вовк.

    - Нічого, нічо­го! Я тільки ще раз пи­таю те­бе: чи прий­меш моє пред­ло­жен­ня?

    - Але чи нап­рав­ду ти ду­маєш вес­ти мон­голів про­ти своїх ту­хольців?

    - Направду, ко­ли тільки бу­де мож­на…

    - Як то, ко­ли бу­де мож­на? То зна­чить, ко­ли стеж­ка не бу­де пильно­ва­на?

    - Ні, я за те ру­чу, що стеж­ка не бу­де пильно­ва­на і що прой­де­мо в білий день не­замічені, ко­ли тільки не бу­де якої іншої пе­реш­ко­ди.

    - А яка ж би мог­ла бу­ти?

    - Я… не знаю…

    - Коли так, то нічо­го й ба­ри­ти­ся дов­го. Ходімо до Бу­рун­ди!

    - Іди сам, бо­яри­не, і ска­жи йо­му те, що я отеє тобі ска­зав. Про мож­ли­ву пе­реш­ко­ду не пот­ре­буєш зга­ду­ва­ти, бо я ще раз ру­чу тобі, що ані ту­хольці, ані ніякі інші збройні лю­ди нам не пе­реш­ко­дять, а інші пе­реш­ко­ди чей не зля­ка­ють ва­ших смільчаків.

    - Нехай і так,- ска­зав Ту­гар Вовк.

    - І про­си йо­го, щоб велів роз­ку­ва­ти ме­не, бо в тих лан­цю­гах годі мені бу­де.

    - Се ро­зуміється са­мо со­бою,- ска­зав бо­ярин і пішов, уся­ко мірку­ючи по до­розі.

    Які три­вожні, які страшні, пе­кельні хвилі пе­ре­бу­вав Мак­сим за той час, по­ки бо­ярин пішов звіща­ти Бу­рун­ду про йо­го намір! Схо­пив­ши го­ло­ву в ру­ки, сидів він у страшній не­пев­ності, ло­вив ву­хом уся­кий най­лег­ший ше­лест, не­мов ждав при­хо­ду ко­гось най­до­рож­чо­го йо­го сер­цю. Він тремтів увесь, не­мов у ли­хо­радці, і сік зу­ба­ми, мов на мо­розі. Але хвилі пли­ли так ти­хо, спокійно, ліни­во, і кож­да з них мов ост­ри­ми мед­ве­жи­ми кігтя­ми впи­ва­ла­ся в йо­го сер­це. А ко­ли так не ста­неться, як ка­за­ла Ми­рос­ла­ва, і бо­ярин поч­не на­ля­га­ти, щоб він спов­няв свою обіцян­ку? Ну, звісна річ, смерті йо­му не ми­ну­ти, на смерть він го­тов віддав­на,- але вми­ра­ти, не до­дер­жав­ши сло­ва чо­ловікові, який на те сло­во пок­лав­ся, яко­го бу­дучність, мо­же, й жит­тя, ле­жить на тім слові, вми­ра­ти зрад­ни­ком хоч би тільки в очах зрад­ни­ка - се страш­но, се му­ка, се гірше са­мої смерті. Але й са­ма смерть бу­ла йо­му те­пер, після ба­чен­ня з Ми­рос­ла­вою, да­ле­ко страшніша, ніж пе­ред го­ди­ною, ніж тоді, ко­ли він сидів се­ред ву­лиці і не­по­руш­не глядів на по­же­жу рідної ха­ти, ду­ша­чи­ся ди­мом тої по­жежі… Але що се та­ке? В тій хвилі зад­ри­жа­ла зем­ля і стра­шен­ний лускіт пот­ряс повітрям. Гамір зняв­ся в та­борі, крик, брязкіт оруж­жя,- що се та­ке ста­ло­ся? Мак­сим зірвав­ся на рівні но­ги і сплес­нув у до­лоні, аж заб­ряж­ча­ли йо­го пу­та. Радість, радість! Се ту­хольці пра­цю­ють. Се во­ни бу­ду­ють оту за­ва­ду, що спи­нить мон­голів і не дасть йо­му бу­ти зрад­ни­комі Те­пер йо­му мож­на й умер­ти спокійно, бо він навіть во­ро­гові не зло­мить сво­го сло­ва. Сер­це йо­го би­ло­ся жи­во, го­лос­но,- він не міг ви­сидіти на місці, але по­чав хо­ди­ти по на­меті. Гамір у та­борі по­чав сти­ха­ти, і в тій хвилі вбіг бо­ярин до на­ме­ту. Ли­це йо­го ясніло радістю і вдо­во­лен­ням.

    - Хлопче,- ска­зав він жи­во,- ду­же впо­ру прий­шло твоє пред­ло­жен­ня. Во­но ви­ря­ту­ва­ло ме­не з ве­ли­кої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої ту­хольці: роб­лять засіки і по­за­ду нас. Жи­во хо­ди до на­чальни­ка, він уже зби­рає відділ, що має йти з то­бою. Нам тре­ба швид­ко ви­до­бу­ти­ся відси - тут не­без­печ­но.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2