Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 36)

    Мов острі ножі, вра­зи­ли в сер­це Мак­си­ма ті сло­ва. Будь-що-будь, а йо­му тре­ба бу­ло припізни­ти похід аж до тої хвилі, ко­ли він ста­неться не­мож­ли­вим.

    - А се відко­ли, бо­яри­не, ви по­ча­ли ля­ка­ти­ся хлопських засіків? Я не ду­маю, щоб так наг­ло яка не­без­пе­ка гро­зи­ла мон­го­лам. Не­хай собі ту­хольці бав­ляться засіка­ми, - жи­во ми зже­не­мо їх із них. А ква­пи­тись нам нічо­го, бо й так, ба­чиш, ще не роз­видніло­ся. А по­ки не ста­не зовсім вид­но, по­ти й ви­хо­ду, про який ка­жу, не знай­де­мо.

    - Але що ж се за вихід та­кий, що тільки вдень мож­на йо­го знай­ти?

    - Слухай, бо­яри­не, що за вихід. У нашім ого­роді в однім місці під верст­вою землі ле­жить ве­ли­ка пли­та. Тре­ба ви­най­ти се місце, відко­па­ти і відва­ли­ти пли­ту, а тоді ввійде­мо до тісно­го, поміж підземні ска­ли про­роб­ле­но­го хідни­ка, який ви­ве­де нас аж на го­ру, прос­то на Яс­ну по­ля­ну, там, де ти не­дав­но ба­чив мой­ого батька.

    - Ну, чо­го ж тут че­ка­ти? Ходімо за­раз і шу­кай­мо! - скрик­нув бо­ярин.

    - Добре тобі мо­ви­ти, бо­яри­не, тільки од­но за­був, що се­ло згоріло, пло­ти й бу­дин­ки наші по­горіли, знак, по яко­му мож­на бу­ло пізна­ти те місце, та­кож згорів, так що на­по­тем­ки я ніяким світом не знай­ду йо­го. Та й ще раз ка­жу: чо­го ква­пи­ти­ся, ко­ли хід наш без­печ­ний і се­ред біло­го дня?

    - Га, не­хай бу­де й по-твой­ому,- ска­зав вкінці бо­ярин.- Іду звісти­ти про се

    Бурунду і за­раз приш­лю та­ких, що роз­ку­ють те­бе. Тільки, не­бо­же, ти все-та­ки ли­шиш­ся під вар­тою, бо, ска­жу тобі прав­ду, ані Бу­рун­да, ані я не довіряємо тобі,

    і ско­ро би по­ка­за­ло­ся, що ти зво­диш нас, то будь пев­ний, що смерті не ми­неш.

    - Я се дав­но знаю, бо­яри­не! - ска­зав без­жур­но Мак­сим.

    Знов вий­шов бо­ярин, і швид­ко потім ввійшли два мон­гольські ко­валі, роз­ку­ва­ли

    Максима і зня­ли з нього тяжкі лан­цю­ги. Мов на світ на­ро­див­ся, та­ким лег­ким по­чув се­бе Мак­сим, поз­був­ши­ся тих залізних тя­гарів, що близько до­бу втис­ка­ли­ся йо­му не ли­ше в тіло, але не­мов­би аж у ду­шу. З лег­ким сер­цем і пов­ний надії, він пішов під про­во­дом мон­голів пе­ред на­мет Бу­рун­ди. Бу­рун­да змірив йо­го від ніг до го­ло­ви своїми грізни­ми, ди­ки­ми очи­ма і ска­зав че­рез тов­ма­ча - сю пос­лу­гу сим ра­зом спов­няв для обох Ту­гар Вовк.

    - Рабе,-мовив Бу­рун­да.-Я чув, що ти знаєш вихід а сеї до­ли­ни?

    - Знаю,- відповів Мак­сим.

    - І го­тов по­ка­за­ти йо­го нам?

    - Готов.

    - Якої пла­ти надієшся за те?

    - Ніякої.

    - Для чо­го ж се ро­биш?

    - З доб­рої волі.

    - Де сей вихід?

    - В ого­роді мой­ого батька.

    - Можеш за­раз знай­ти йо­го?

    - Не мо­жу. Все там по­горіло, а вихід гру­бо при­ко­па­ний зем­лею. Ко­ли роз­вид­ниться, знай­ду.

    - Отеє ж роз­вид­нюється. Іди й шу­кай! І слу­хай, що тобі ска­жу. Ко­ли го­во­риш прав­ду, ко­ли знай­деш вихід, то бу­деш свобідний, ще й да­ри одер­жиш. Ко­ли ж ду­риш нас пус­ти­ми сло­ва­ми, то зги­неш у страш­них му­ках.

    - Покладаюсь на твоє сло­во, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав Мак­сим,- пок­ла­дай­сь і ти на моє сло­во!

    - Іди ж і шу­кай ви­хо­ду. Ось тобі поміч! Я сам іду з то­бою.

    Як повільно, ог­ляд­но йшов Мак­сим! Як ста­ран­но об-зи­рав кож­дий ку­то­чок, кож­дий камінчик, не­мов ста­ра­ючись прик­ли­ка­ти собі в тям­ку по­ло­жен­ня місце­вості, зміне­не вчо­рашньою по­же­жею! Хоч до ого­ро­ду йо­го батька бу­ло ще да­ле­ко, то він кілька разів зу­пи­няв­ся, при­ля­гав до землі, сту­кав, шпор­тав, а все по­зи­рав на­пе­ред се­бе, до по­то­ку, відки ма­ла прий­ти для нього поміч.

    Слимаковим хо­дом пос­ту­пав відділ на­пе­ред,- уже Бу­рун­да по­чав не­тер­пи­ти­ся.

    - Не гнівай­ся, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав Мак­сим.- Учо­раш­ня по­же­жа заг­ла­ди­ла всі сліди людсько­го жит­тя на тій до­лині. Годі мені відра­зу розпізна­ти­ся. От за­раз і бу­де­мо на обійстю мой­ого батька.

    Цікавим оком зир­нув Мак­сим на потік. Гос­по­ди, тобі сла­ва! Бе­ре­ги вже повнісінькі, ще хви­ля - а во­да розіллється по до­лині! Ба, по­ниж­че се­ла, при тіснині, вже вид-ніли­ся ши­рокі річки і став­ки, чер­воні, як кров, від чер­во­ності схо­до­во­го сон­ця. Те­пер, зна­читься, мож­на! Швид­ко поп­ро­ва­див Мак­сим мон­голів на батьків ого­род, швид­ко ви­най­шов місце, де зем­ля глу­хо сту­гоніла, а

    Бурунда, дри­жа­чи з не­терп­ляч­ки, крик­нув мон­го­лам, щоб ко­па­ли.

    Аж те­пер він глип­нув кру­гом і по­ба­чив роз­ли­ту по рівняні во­ду.

    - Га, а се що? - скрик­нув вія, зня­тий яко­юсь не­ви-ясне­ною три­во­гою.

    Тугар Вовк і собі ж зат­ремтів. Тільки Мак­сим сто­яв спокійний, без­жур­ний.

    - Нічого, бе­га­ди­реї Сеї ночі впа­ли дощі в го­рах, а по кождій зливі наш потік ви­ли­ває. Але се нічо­го, сю­ди не до­хо­дить во­да ніко­ли.

    - А, так,- ска­зав Бу­рун­да, пе­ре­ма­га­ючи в собі три­во­гу.

    - Ну, ко­ли так, то ко­пай­те далі!

    Але Мак­сим мо­вив неп­рав­ду. Во­да роз­ли­ва­ла­ся чим­раз шир­ше по рівнині, і тільки несвідущі та за­ля­кані мон­го­ли не мог­ли по­ро­зуміти, що се не повінь, що во­да в по­тоці зовсім чис­та, що не те­че на­пе­ред, не шу­мить, тільки дується вго­ру

    і роз­ли­вається з бе­регів.

    Тим ча­сом ко­пан­ня йшло по­волі, хоч мон­го­ли тру­ди­ли­ся з усеї си­ли. Аж ось і справді рис­калі за­дудніли о щось твер­де. Пли­та! Але пли­та по­ка­за­ла­ся ши­ро­ка, шир­ша, ніж ви­ко­па­на мон­го­ла­ми яма. При­хо­ди­лось роз­ко­пу­ва­ти яму шир­ше, щоб вий­ня­ти її, або роз­би­ва­ти пли­ту. Мак­сим три­вож­ни­ми очи­ма слідив зріст во­ди. Ціла часть до­ли­ни по­ниж­че се­ла бу­ла вже за­ли­та. Ва­лом ко­ти­ла­ся во­да горі до­ли­ною, як­раз у про­тивнім нап­рямі від то­го, в якім пли­ла від віку. Аж ось у мон­гольськім та­борі за­лу­на­ли страшні кри­ки. Во­да вис­ту­пи­ла з бе­регів і ти­сяч­ни­ми по­то­ка­ми роз­ли­ва­ла­ся по та­борі.

    - Рабе, що се зна­чить? - скрик­нув на Мак­си­ма Бу-рун­да.

    - Що ж, бе­га­ди­ре,- відмо­вив Мак­сим,- вид­но, ве­ли­ка ту­ча впа­ла в го­рах, наш потічок дуж­че ви­ли­ває, ніж зви­чай­но. Але нев­же ж вам бо­яти­ся во­ди, що ся­гає по кістки? Роз­би­вай­те пли­ту,- скрик­нув він до мон­голів,- не­хай по­ба­чить ве­ли­кий бе­га­дир, що я не об­ду­рю­вав йо­го!

    Загримали мон­гольські то­по­ри о пли­ту, але пли­та бу­ла гру­ба і міцна, годі бу­ло її роз­би­ти.

    - Гримайте ліпше! - кри­чав Бу­рун­да, не мо­жу­чи вже те­пер опа­ну­ва­ти своєї три­во­ги на вид тої во­ди, що за­ли­ва­ла од­нос­тай­ним озе­ром ве­ли­ку часть ту­хольської до­ли­ни і ва­лом ко­ти­ла­ся прос­то до них. Але пли­та бу­ла ту­хольської вдачі і опи­ра­ла­ся до ос­татньої змо­ги. Та ось во­на лус­ну­ла; ще один друж­ний удар - і во­на, роз­би­та на кусні, впа­ла до­до­лу, а ра­зом з нею впа­ли й ті мон­го­ли, що сто­яли на ній. Тем­не гир­ло підзем­но­го хідни­ка по­ка­за­ло­ся очам згро­мад­же­них.

    - Видиш, бе­га­ди­ре! - ска­зав Мак­сим.- Ска­жи сам, чи об­ду­рю­вав я те­бе?

    Але Бу­рун­да якось не ра­ду­вав­ся відкри­тим хідни­ком. Ва­лом надбігла во­да і зап­люс­котіла при но­гах мон­голів. Ще хви­ля, і з ве­се­лим плюс­ко­том по­ли­ла­ся во­да в но­вовідкри­ту яму.

    - Спиніть во­ду, спиніть во­ду! - кри­чав Бу­рун­да, і ки­ну­лись мон­го­ли га­ти­ти во­ду дов­ко­ла ями. Але й се вже бу­ло запізно. Во­да пок­ри­ла зем­лю, гли­на розм'якла і розп­ли­ва­ла­ся бо­ло­том у ру­ках мон­голів - та­ка гать не мог­ла спи­ни­ти во­ди, яка чим­раз сильніше, з усіх боків ва­ли­ла­ся в яму, дов­го плюс­котіла і ще­за­ла в ній, по­ки вкінці не на­пов­ни­ла її зовсім. Мов ос­товпілі сто­яли мон­го­ли над ямою і ди­ви­ли­ся, як во­да за­ли­ва­ла ос­татній їх вихід із до­ли­ни.

    - Рабе! - ска­зав Бу­рун­да до Мак­си­ма.- Чи се твій вихід?

    - Бегадире, чи мо­жу ж я роз­ка­зу­ва­ти во­дам? - відповів Мак­сим.

    Бурунда нічо­го не відповів, а ли­ше ди­вив­ся кру­гом на во­ду, що чим­раз груб­шою верст­вою пок­ри­ва­ла до­ли­ну. Вже глад­ким дзер­ка­лом іскри­ла­ся во­да по цілій до­лині, тільки де-де ви­зи­ра­ли, мов не­ве­личкі ост­ро­ви, кус­ни­ки су­хої землі. В мон­гольськім та­борі був крик і замішан­ня, хоч во­да до­хо­ди­ла мон­го­лам лед­ве до кісток.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2