Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 39)

    Мов ос­товпілий глядів на сю страш­ну кар­ти­ну Бу-рун­да-бе­га­дир. Хоч йо­му са­мо­му гро­зи­ла не мен­ша не­без­пе­ка, хоч во­да у йо­го лю­дей ся­га­ла вже по па­хи, а бистрі течії, що пот­во­ри­ли­ся в воді, ва­ли­ли їх із ніг і на­га­ду­ва­ли їм наг­лу пот­ре­бу по­во­ро­ту на своє без­печ­не ста­но­ви­ще,- то прецінь дов­гу хви­лю Бу­рун­да сто­яв на місці, рву­чи собі во­лос­ся і ви­да­ючи з гор­ла страшні, без­зв'язні ок­ри­ки на вид за­ги­белі сво­го війська. Ніхто не смів обізва­ти­ся до нього сло­вом у тій страшній хвилі: всі сто­яли дов­ко­ла нього, трем­тя­чи, бо­ри­ка­ючись з над­сильним во­ро­гом - во­дою.

    - Ходімо! - ска­зав на­ос­тан­ку Бу­рун­да. І во­ни по­ча­ли прос­ту­ва­ти до тої ку­пи каміння, яку вис­та­ви­ли тур­ко-ма­ни про­ти здо­бу­то­го ту­хольсько­го ста­но­ви­ща. Та й по­ра бу­ла! Во­да зма­га­ла­ся чим­раз дуж­че. Між ни­ми і їх ста­но­ви­щем ут­во­рив­ся ши­ро­кий вир, який во­ни мог­ли пе­ре­бу­ти тільки ку­пою, поб­рав­ши­ся за ру­ки.

    Тільки ве­ле­тень Бу­рун­да йшов пе­ре­дом сам, мо­гутніми грудьми роз­би­ва­ючи люті хвилі. Мов острівець се­ред мо­ря, сто­яла горст­ка во­яків на їх ста­но­ви­щу, по по­яс у воді, з лу­ка­ми, все ще нап'яти­ми й виміре­ни­ми на опу­ще­не ту­хольське ста­но­ви­ще. У тих не­без­пе­ка не зни­щи­ла військо­во­го пос­лу­ху. На щас­тя, се­ся ку­па каміння бу­ла більша від інших, зло­же­на з ве­ли­ких брил і плит, які ли­ше в воді мож­на бу­ло так лег­ко піддвиг­ну­ти. Більше як сто лю­да мог­ло вигідно сто­яти на ній у бой­ових пос­та­вах, а як­раз стільки бу­ло лю­дей дов­ко­ла Бу­рун­ди, не чис­ля­чи тих, яких він ли­шив під ска­лою. Став­ши на тій купі, лег­ше якось віді-тхну­ли то­ва­риші Бу­рун­ди. По­пе­ред усього во­ни по­зир­ну­ли на тих своїх то­ва­ришів, що ли­ши­ли їх бу­ли під ска­лою, чис­лом со­рок хло­па. В тім місці шаліла те­пер лю­та хви­ля, роз­би­ва­ючись о зубці ска­ли і прис­ка­ючи да­ле­ко срібною піною. З тур­ко­манів не бу­ло вже ані сліду, тільки ча­сом, ко­ли хви­ля на мо­мент уляг­ла­ся, щось чорніло­ся на сірім ка­мені; се був оди­но­кий жи­вий іще чо­ловік із тої дру­жи­ни; за­ков'язли­ми пальця­ми він дер­жав­ся ска­ли, хоч як шар­па­ла і рва­ла йо­го лю­та хви­ля. Він не кри­чав, не кли­кав ря­тун­ку, тільки гой­дав­ся за кож­дим при­ли­вом во­ди, по­ки вкінці й він не щез, мов лис­ток, спо­лос­ка­ний во­дою.

    Бурунда, німий, синій з на­ту­ги і злості, зир­нув дов­ко­ла по до­лині. Страшні кри­ки і зой­ки стих­ли вже. В ви­рах ку­па­ми кру­ти­ли­ся тру­пи, де-де вис­тав­ля­ючи з во­ди то за­тис­нені п'ясту­ки, то но­ги, то го­ло­ви. Тільки де­сять куп, мов де­сять чор­них ост­ровів, сто­яло ще жи­вих на своїх кам'яних баш­тах, але й то вже бу­ло не військо, а тільки за­ля­кані, без­сильні, бе­зо­ружні не­до­бит­ки, трем­тячі й роз­биті роз­пу­кою. Хоч одні з дру­ги­ми мог­ли пе­рек­ли­ка­ти­ся, але по­мог­ти одні од­ним не мог­ли і, чи в ку­пах, чи по­один-цю, бу­ли од­на­ко­во без­радні, жда­ли од­ної не­ми­ну­чої за­ги­белі.

    

IX

    

    - Як ду­маєш, бо­яри­не? - спи­тав на­раз Бу­рун­да Ту­га­ра Вов­ка.- Що бу­де з на­ми?

    - Всі по­ги­не­мо,- відповів Ту­гар Вовк спокійно.

    - І я так ду­маю,- пот­вер­див Бу­рун­да.- І що най­дуж­че ме­не лю­тить, так се те, що по­ги­не­мо без бою, без сла­ви, мов ко­ти, ки­нені в ста­вок!

    Боярин нічо­го не відповідав на се. Нові події звер­ну­ли всіх ува­гу на се­бе.

    Тухольці, оче­вид­но, не хотіли до­жи­да­ти, аж по­ки во­да настільки при­бу­де, щоб спокійно ви­то­пи­ти нуж­денні ос­тан­ки мон­голів, їм квап­но діяло­ся до­ко­на­ти во­ро­га. В лісі по­ви­ще по­то­ку їх мо­лодці ру­ба­ли грубі ялиці, за­ост­рю­ва­ли їх з обох кінців, мов палі, прив'язу­ва­ли до об­ру­ба­них із гілля пнів важ­ке каміння, щоб ті но­во­модні стіно­ло­ми пли­ли попід во­дою, і, виж­дав­ши відповідну хви­лю, ко­ли се­ре­ди­ною озе­ра зро­би­ла­ся від во­до­па­ду пруд­ка течія прос­то до мон­гольських ста­но­вищ, по­ча­ли долі по­то­ком пус­ка­ти ті пні. За­раз пер­ший із них із страш­ною си­лою своїм ост­рим ро­гом уда­рив об од­ну ку­пу на якій сто­яли мон­го­ли. За­гур­котіло під во­дою каміння а, на­тис­не­не звер­ху мон­гольськи­ми но­га­ми, зру­ше­не зі свой­ого ста­но­ви­ща, роз­су­ну­ло­ся. З го­лос­ним кри­ком по­па­да­ли мон­го­ли в во­ду. Два чи три з них на­па­ли в воді на зрад­ли­ву яли­цю і вче­пи­ли­ся за неї. Течія хо­пи­ла їх Ураз із яли­цею і по­нес­ла геть на ши­ро­ку во­ду, по­ки не по­па­ла на вир, який зак­ру­тив яли­цею і пос­та­вив її стор­ча­ка. Мон­го­ли по­па­да­ли в во­ду і вже більше не по­ка­зу­ва­ли­ся. А інші мон­го­ли, що їх так не­чай­но зопх­ну­то з їх ста­но­ви­ща, ме­ту­ши­ли­ся на місці, то­ло­чи­ли одні од­них у во­ду або про­си­ли у інших ря­тун­ку. Два чи три, оче­вид­но, добрі пли­ва­ки, пус­ти­ли­ся вплав до бе­ре­га, але й тут не ми­ну­ла їх смерть: кілька ве­ли­ких ка­менів, ки­не­них із бе­ре­га зро­би­ли ко­нець їх плавбі. Тільки нем­но­гих прий­ня­ли то­ва­риші на сусідні ста­но­ви­ща. Але не­дов­го й тут во­ни бу­ли без­печні. Ту­хольці, ба­ча­чи доб­ру вда­чу своєї пер­шої про­би, по­ча­ли пус­ка­ти та­ран за та­ра­ном. Та вже ті та­ра­ни не ро­би­ли ніякої шко­ди мон­го­лам: течія про­но­си­ла їх по­уз мон­гольських ста­но­вищ.

    Тоді но­ву ра­ду да­ла їм Ми­рос­ла­ва: зби­ва­ти по кілька та­ких пнів до­ку­пи, спус­ка­ти та­ку плоть на ужві долі во­до­па­дом, а потім, при­тяг­нув­ши до бе­ре­га, ста­ви­ти на кож­ду по де­сять що­най­сильніших і доб­ре узб­роєних мо­лодців, а двом дов­ги­ми жерд­ка­ми кер­му­ва­ти пло­ти­ну про­ти мон­гольських ста­но­вищ. Жи­во го­тові бу­ли дві такі плоті, спу­щені вниз во­до­па­дом, кот­рий те­пер зро­бив­ся опо- ло­ви­ну ниж­чий, ніж був при низькім стані во­ди. Вже двад­цять сміли­вих мо­лодців ста­ло на пло­тях і вип­ли­ли до бою з мон­го­ла­ми. Се був лег­кий, хоч і рішу­чий бій. Пер­ша ку­па мон­голів, на яку во­ни вда­ри­ли, бу­ла май­же бе­зо­руж­на, за­ля­ка­на, без­сильна. Во­ни жи­во дрю­ка­ми пос­пи­ха­ли тих не­щас­них у во­ду, а тих, що опи­ра­ли­ся, поз-ши­ба­ли стріла­ми та спи­са­ми. Жалібно за­рев­ли мон­го­ли на

    інших ста­но­ви­щах, ви­дя­чи не­ми­ну­чу за­ги­бель. Бу­рун­да, по­ба­чив­ши во­рогів і та­ке їх вой­ован­ня, аж зу­ба­ми заск­ре­го­тав і за зброю вхо­пив­ся, але йо­го гнів був да­рем­ний:' навіть зат­роєні стріли йо­го тур­ко­манів не мог­ли до­сяг­ну­ти смілих ту­хольців. При­хо­ди­лось зав­зя­то­му бе­га­ди­рові без діла сто­яти по гру­ди в воді і ди­ви­ти­ся, як ту­хольці ста­но­ви­ще за ста­но­ви­щем роз­би­ва­ли ос­тан­ки мон­гольської си­ли. А ту­хольці тим ча­сом бу­шу­ва­ли по воді. З за-тис­не­ни­ми зу­ба­ми, присіда­ючи на своїх пло­тях, наб­ли­жа­ли­ся во­ни до мон­голів. Де­ку­ди стріча­ли зав­зя­тий опір; кров пли­ла, зой­ки лу­на­ли з обох боків, тру­пи па­да­ли з пло­тин і з кам'яних башт, але си­ла мон­голів бу­ла зла­ма­на, їх опір був ко­рот­кий. Не­мов огонь, пу­ще­ний по ско­шеній сіно­жаті, пов­зе покіс за по­ко­сом і зли­зує ко­пи­цю су­хо­го сіна за ко­пи­цею,- так ту­хольці спи­ха­ли мон­голів з од­но­го ста­но­ви­ща за дру­гим у во­ду, в хо­лодні обійми смерті. Всі по­ги­ба­ли, до ос­татнього; з ку­пи чор­них острівців на­се­ред озе­ра не ли­ши­лось ані сліду. Тільки віддалік, нап­ри­боці, не­да­ле­ко бе­ре­га, сто­яла ще од­на ку­па, не­мов ос­тан­ня чор­на ска­ла, вис­та­ючи з-по­се­ред по­вені. Се був відділ Бу­рун­ди. Сот­ня тур­ко­манів, Ту­гар Вовк і Мак­сим - се був

    єдиний ос­та­нок ве­ли­кої мон­гольської си­ли, що ма­ла ту­хольським шля­хом іти в угорську зем­лю і тут, се­ред гір, знай­шла хо­лод­ний гріб у во­дах, хоч пе­ре-пли­ла

    Яїк і Вол­гу, Дон і Дніпро. Ос­тат­ня жерт­ва смерті, ота сміла горст­ка, сто­яла се­ред во­ди без надії ря­тун­ку, з оди­но­ким ба­жан­ням - до­ро­го про­да­ти своє жит­тя в бою.

    Вся ту­хольська гро­ма­да зібра­ла­ся те­пер пе­ред тим ос­татнім во­ро­жим ста­но­ви­щем. Спус­ти­ли ще дві плоті, щоб, ок­ру­жа­ючи во­рогів, тур­бу­ва­ти їх

    іззаду стріла­ми; але і спе­ре­ду, з бе­регів, гра­дом летіли ту­хольські стріли й каміння на во­рогів. Та більша часть тих стріл не доліта­ла навіть до ста­но­ви­ща

    Бурунди; інші, хоч і доліта­ли, не мог­ли зро­би­ти тур­ко­ма­нам ніякої шко­ди.

    Ближче ж підсту­па­ти ту­хольці бо­яли­ся зад­ля зат­роєних стріл, а швид­ко, ви­дя­чи нешкідливість свой­ого стрілян­ня, по­ки­ну­ли то­ту ро­бо­ту і сто­яли спокійно.

    Високо на скалі сто­яв ста­рий За­хар, не зво­дя­чи очей із сво­го си­на, що сто­яв між во­ро­га­ми і зруч­ни­ми ру­ха­ми об­ми­нав густі стріли та каміння. А віддалік, се­ред тих, що стріля­ли, сто­яла Ми­рос­ла­ва, а пог­ля­ди її летіли бистріше, ніж її стріли в во­ро­жу ку­пу, се­ред якої те­пер сто­яло все, що бу­ло най­до­рож­че їй у жит­тю: батько й Мак­сим. За кож­дою пу­ще­ною з ту-хольських луків стрілою зав­ми­ра­ло

    її сер­це.

    Навкучило мо­лод­цям, що сто­яли на пло­тях, стріля­ти звіддалік да­рем­но. Во­ни зібра­ли­ся на відва­гу й ру­ши­ли ближ­че. Тур­ко­ма­ни стріну­ли їх своїми стріла­ми і ра­ни­ли кількох; але жи­во ту­хольці зав­ва­жи­ли, що у во­рогів не ста­ло вже то­го страш­но­го оруж­жя, і з грізним кри­ком ки­ну­ли­ся на них. Мовч­ки до­жи­да­ли тур­ко­ма­ни їх на­па­ду, тісно збиті один при другім, опи­ра­ючись і ту­хольцям, і во­дя­ним ва­лам. Але ту­хольці, наб­ли­зив­шись до них на два сажні, ки­ну­ли своїми ро­га­ти­на­ми, прип'яти­ми у кож-до­го дов­гим ремінним при­по­ном до ру­ки. Де­сять во­рогів зой­кну­ло в один час; де­сять тіл по­ва­ли­ло­ся в во­ду. Знов ки­ну­ли мо­лодці свої ро­га­ти­ни, і знов упа­ло кілька во­рогів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2