Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 5)

    Мирослава все ще сто­яла на місці, дер­жа­чи ру­ку гар­но­го па­руб­ка в своїй руці і див­ля­чись у йо­го хо­ро­ше, сон­цем опа­ле­не і здо­ро­вим рум'янцем ося­яне, од­вер­те, щи­ре ли­це. В тій хвилі во­на не по­чу­ва­ла нічо­го, крім вдяч­ності за ря­ту­нок від не­хиб­ної смерті. Але ко­ли Мак­сим, тро­хи осмілив­шись, стис­нув її ніжну, а так сильну ру­ку, тоді Ми­рос­ла­ва по­чу­ла, як щось со­лод­ко за­щеміло їй ко­ло сер­ця, як ли­це її за­горілось стид­ли­вим рум'янцем,- і во­на спус­ти­ла очі, а сло­во по­дя­ки, кот­ре го­то­ве бу­ло ви­летіти з її уст, так і зав­мер­ло на гу­бах і розілля­лось по лиці див­ним ча­ром роз­го­ря­ючо­го сер­деч­но­го чут­тя.

    Максим пер­ший отя­мив­ся. В йо­го серці, смілім і чистім, як щи­ре зо­ло­то, відра­зу блис­ну­ла щас­ли­ва дум­ка, кот­ра тут же пе­реміни­ла­ся в нез­лом­не рішен­ня. Се вер­ну­ло йо­му всю смілість і певність пос­ту­пу­ван­ня. При­ло­жив­ши ріг до уст, він зат­ру­бив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною ви­вертів, обізва­ли­ся ро­ги Ту­га­ра й інших бо­яр. Звин­на, як вивірка, Ми­рос­ла­ва швид­ко вид­ря­па­лась на­зад на той вал, з яко­го бу­ла впа­ла, і відтам ого­ло­си­ла ціло­му стрілецько­му то­ва­рист­ву свою при­го­ду і поміч, якої дізна­ла від Мак­си­ма. З тру­дом вид­ря­пав­ся сю­ди Ту­гар Вовк, а за ним і інші бо­яри; Ту­гар дов­го дер­жав доньку в обіймах, а по­ба­чив­ши кров на її одежі, аж зат­ремтів.

    - І ти, ти, моя до­ню, бу­ла в такій не­без­пеці! - І він раз по ра­зу обнімав доньку, не­мов бо­ячись ут­ра­ти­ти її.

    Потім він зліз униз до Мак­си­ма, що по­рав­ся ко­ло мед-ве­диці і ко­ло мо­ло­дих мед­ве­дят. Мо­лоді, що не зна­ли ще сво­го во­ро­га в чо­ловіці, мур­котіли лю­бенько в гнізді і ба­ви­лись собі, мов малі пе­си­ки; во­ни да­ва­ли се­бе гла­ди­ти ру­ка­ми і зовсім не бо­яли­ся лю­дей. Мак­сим узяв їх на ру­ки і по­ло­жив пе­ред

    Мирославою й Ту­га­ром.

    - Отеє ва­ша здо­бич! - ска­зав він.- Ви чей же ра­до прий­ме­те в своїм домі та­ких гос­тей.

    Згромаджені бо­яри гляділи то радісно на малі мед­ве-дя­та, то зо стра­хом на вби­ту мед­ве­ди­цю, об­зи­ра­ли ра­ну і по­див­ля­ли си­лу й смілість Ми­рос­ла­ви, що мог­ла вда­ти­ся в бо­ротьбу з та­кою страш­ною звірю­кою.

    - О ні,- ска­за­ла, сміючись, Ми­рос­ла­ва,- без по­мочі отсього чес­но­го мо­лод­ця бу­ла б я те­пер ле­жа­ла там, як се­ся звірю­ка, по­шар­па­на й зак­ро­вав­ле­на! Йо­му від ме­не на­ле­житься ве­ли­ка по­дя­ка.

    Тугар Вовк якось не­мов не­ра­до слу­хав тої бесіди своєї доньки. Хоч і як він лю­бив її, хоч і як ра­ду­вав­ся її ви­бав­лен­ням із ве­ли­кої не­без­пе­ки, але все-та­ки він волів би був, як­би ви­ба­вив йо­го доньку бо­ярський син, а не сей прос­тий ту­хольський му­жик, не сей «смерд», хоч і як, зреш­тою, той смерд умів по­до­ба­ти­ся Ту­га­рові. Та все­та­ки йо­му, гор­до­му бо­яри­нові, що виріс і ве­ли­кої честі дос­лу­жив­ся при князівськім дворі, важ­ко бу­ло при­люд­но відда­ва­ти по­дя­ку за ви­ря­ту­ван­ня доньки - му­жи­кові. Але ніщо бу­ло діяти… Обов'язок вдяч­ності так був гли­бо­ко вкоріне­ний у на­ших ри­царських предків, що й Ту- гар Вовк не міг від нього ви­ла­ма­ти­ся. Він узяв Мак­си­ма за ру­ку і вип­ро­ва­див йо­го на­пе­ред.

    - Молодче,- ска­зав він,- донька моя, єди­на моя ди­ти­на, го­во­рить, що ти ви­ря­ту­вав її жит­тя з ве­ли­кої не­без­пе­ки. Я не маю при­чи­ни не віри­ти її сло­ву.

    Прийми ж за своє чес­не діло по­дя­ку вітця, кот­ро­го вся лю­бов і вся надія в тій одній ди­тині. Я не знаю, чим тобі мо­же­мо відпла­ти­ти за се діло, але будь пев­ний, що ско­ро се ко­ли-будь бу­де в моїй силі, то бо­ярин Ту­гар Вовк не за­бу­де то­го, що тобі зав­дя­чує.

    Максим сто­яв при тих сло­вах, мов на грані. Він не при­вик до та­ких при­люд­них пох­вал і зовсім не надіявся, ані не ба­жав нічо­го подібно­го. Він змішав­ся при бо­ярських пох­ва­лах і не знав, чи відповіда­ти що-не­будь, чи ні, а вкінці ска­зав ко­рот­ко:

    - Нема за що дя­ку­ва­ти, бо­яри­не! Я зро­бив те, що кож­дий на моїм місці зро­бив би,- за що ж тут дя­ку­ва­ти? Не­хай донька твоя бу­де здо­ро­ва, але на вдячність ніяку я не зас­лу­жив.

    Сказавши се, він пішов, аби зак­ли­ка­ти своїх ту­холь-ських то­ва­ришів. При їх по­мочі мед­ве­ди­цю швид­ко об­дер­то зі шку­ри, а малі мед­ве­дя­та пе­ре­не­се­но на збірне місце, відки ціле то­ва­рист­во по скінчен­ню ловів ма­ло уда­ти­ся на­зад до та­бо­ру.

    Сонце до­хо­ди­ло вже по­луд­ня і си­па­ло га­ря­че зо­ло­тис­те проміння на ту­хольські го­ри; розігріта жи­ви­ця сильніше за­пах­ла в лісах; гор­до і тільки десь-ко­лись по­ма­ху­ючи розп­лас­та­ни­ми кри­ла­ми, пла­вав яст­руб ви­со­ко по­над по­ло­ни­на­ми в ла­зу­ровім оке­ані. Ти­ша сто­яла в при­роді. Тільки з од­но­го пригірка Зе­ле­ме­ня лу­на­ли го­ло­си ло­вецьких труб і кри­ки ло­вецько­го то­ва­рист­ва. Ло­ви скінчи­ли­ся, хоч і не зовсім щас­ли­во. На дрюч­ках нес­ли ту­хольські па­руб­ки по­пе­ред лов­ця­ми три мед­ве­дячі шку­ри і в мішку двоє мед­ве­дят, а на но­шах із га­луз­зя нес­ли бо­ярські слу­ги по­за­ду то­ва­рист­ва ок­ро­вав­ле­но­го, за­дубіло­го вже тру­па не­щас­ли­во­го бо­яри­на, що по­гиб від мед­ве-дя­чих лап.

    Швидко під про­во­дом Мак­си­ма дійшло то­ва­рист­во до мис­ливсько­го та­бо­ру.

    Лови бу­ли скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле то­ва­рист­во вер­та­ти домів, за­раз, ско­ро ли­ше по обіді. До­ро­га бу­ла вправді не близька, але Мак­сим обіцяв вип­ро­ва­ди­ти то­ва­рист­во простішою лісо­вою стеж­кою до Тухлі, а відтам до дво­ра Ту­га­ра Вов­ка. Ту­холь-ські па­семці, ско­ро тільки по­обіда­ли, за­раз пішли на­пе­ред до домів; Мак­сим ли­шив­ся з бо­яра­ми, по­ки слу­ги здійня­ли табір і поп­ря­та­ли всі ку­хонні та ло­вецькі зна­ряд­дя; тоді й бо­ярське то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло в до­ро­гу з по­во­ро­том до­до­му.

    

ІI

    

    Стародавнє се­ло Тух­ля - се бу­ла ве­ли­ка гірська осе­ля з дво­ма чи трьома чи­ма­ли­ми присілка­ми, всього ко­ло півто­ри ти­сячі душ. Се­ло й присілки ле­жа­ли не там, де ле­жить те­перішня Тух­ля, але геть ви­ще се­ред гір у прос­торій по­довжній до­лині, що те­пер по­рос­ла лісом і зо­веться За­па­лою до­ли­ною. В ті давні ча­си, ко­ли йде на­ше оповідан­ня. За­па­ла до­ли­на не бу­ла по­рос­ла лісом, але, нав­па­ки, бу­ла уп­рав­ле­на і го­ду­ва­ла своїх жильців дос­татнім хлібом.

    Простягаючись звиш півмилі вдовж, а ма­ло що не чверть милі в ши­ри­ну, рівна й на­му­лис­та, об­ве­де­на з усіх боків стрімки­ми ска­лис­ти­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми де­ку­ди на іри або й чо­ти­ри сажні, до­ли­на то­та бу­ла не­мов ве­ли­чез­ним кітлом, із яко­го ви­ли­то во­ду. І пев­но, що во­но й не інак­ше бу­ло. Чи­ма­лий гірський потік впа­дав від схо­ду до тої до­ли­ни ви­со­ким на півто­ра саж­ня во-до­па­дом, про­ри­ва­ючи собі до­ро­гу поміж тісні, тверді ска­ли і обк­ру­тив­ши­ся ву­жа­кою по до­лині, вип­ли­вав на захід у та­ку ж са­му тісну бра­му, роз­би­ва­ючись поміж гладкі кам'яні стіни і гур­ко­тя­чи ще кілько­ма во­до­па­да-ми, по­ки чверть милі по­ниж­че не впав до Опо­ру. Ви­сокі, стрімкі бе­ре­ги ту­хольської кітло­ви­ни пок­риті бу­ли тем­ним сме­ре­ко­вим лісом, що на­да­вав самій до­лині позір ще більшо­го заг­либ­лен­ня і якоїсь пус­тин­ної тиші та відруб­ності від усього світу. Так, справді, се бу­ла ве­ли­чез­на гірська криївка, з усіх боків тільки з ве­ли­ким тру­дом дос­туп­на,- але такі бу­ли в тих ча­сах не­нас­тан­них війн, усо­биць і на­падів май­же всі гірські се­ла, і тільки дя­ку­ючи тій своїй неп­рис­туп­ності, во­ни змог­ли дов­ше, ніж подільські се­ла, охо­ро­ни­ти своє свобідке ста­ро­руське гро­мадське жит­тя, яке деінде си­лу­ва­ли­ся чим­раз більше підірва­ти горді, війна­ми зба­га­чені бо­яри.

    Тухольський на­род жив го­лов­но ско­тарст­вом. Тільки та до­ли­на, де ле­жа­ло се­ло, а та­кож кілька по­мен­ших порічин, не пок­ри­тих лісом, на­да­ва­ли­ся до хлібо­робст­ва і ви­да­ва­ли що­ро­ку ба­гаті збо­ри вівса, яч­ме­ню і про­са. За­те в по­ло­ни­нах, що бу­ли, так са­мо, як і всі до­ок­ружні ліси, власністю ту­хольської гро­ма­ди, пас­ли­ся ве­ликі ота­ри овець, у кот­рих спо­чи­вав го­лов­ний скарб ту­хольців: з них во­ни до­бу­ва­ли собі оде­жу й стра­ву, омас­ту й м'ясо.

    В лісах дов­ко­ла се­ла пас­ли­ся ко­ро­ви й во­ли; але са­ма місцевість, го­рис­та, ска­лис­та й неп­рис­туп­на, за­бо­ро­ня­ла дер­жа­ти ба­га­то тяж­кої ро­га­тої ху­до­би.

    Другим го­лов­ним дже­ре­лом дос­тат­ку ту­хольців бу­ли ліси. Не го­во­ря­чи вже про дро­ва, кот­рих ма­ли безп­лат­но і на топ­ли­во, і на всякі бу­дин­ки, ліси дос­та­ча­ли ту­хольцям звіри­ни, лісо­вих овочів і ме­ду. Прав­да, жит­тя се­ред лісів і не­дос­туп­них ди­ких гір бу­ло тяж­ке, бу­ло не­нас­тан­ною війною з при­ро­дою: з во­да­ми, сніга­ми, ди­ким звіром і ди­кою, не­дос­туп­ною око­ли­цею,- але то­та бо­ротьба ви­роб­лю­ва­ла си­лу, смілість і про­мис­ловість на­ро­ду, бу­ла підста­вою й пру­жи­ною йо­го сильно­го, свобідно­го гро­мадсько­го ла­ду.

    Сонце вже геть схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли з ви­со­ко­го вер­ха в ту­хольську до­ли­ну спус­ка­ло­ся знай­оме нам ло­вецьке то­ва­рист­во під про­во­дом Мак­си­ма Бер­ку­та.

    Передом ішов Ту­гар Вовк з донькою і з Мак­си­мом; реш­та то­ва­рист­ва сту­па­ла за ни­ми не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми, гу­то­ря-чи про пе­ре­буті ло­ви та ло­вецькі при­го­ди.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2