Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 8)

    - А про той камінь, про на­шо­го Сто­ро­жа, я вам оповім, що чув від батька. Дав­но то, ду­же дав­но діялось, ще ко­ли ве­летні жи­ли в на­ших го­рах. То тут, де те­пер на­ша Тух­ля, сто­яло ве­ли­ке озе­ро; се­ся кітло­ви­на бу­ла ще зовсім замк­не­на, і тільки че­рез верх тек­ла во­да. Озе­ро се бу­ло зак­ля­те: в нім не бу­ло нічо­го жи­во­го

    - ні риб­ки, ні хро­бач­ка; а кот­ра звіри­на на­пи­ла­ся з нього, му­си­ла зги­ну­ти; а пта­ши­на, що хотіла пе­ре­летіти по­над нього, му­си­ла впас­ти в во­ду і вто­пи­ти­ся.

    Озеро бу­ло під опікою Мо­ра­ни, бо­гині смерті. Але раз ста­ло­ся, що цар ве­летнів пос­ва­рив­ся з Мо­ра­ною, і, щоб зро­би­ти їй на­пе­рекір, уда­рив своїм ча­родійським мо­ло­том о ска­лу, і роз­ва­лив стіну, так що вся во­да з зак­ля­то­го озе­ра вип­ли­ла і стра­ти­ла свою див­ну си­лу. Ціла око­ли­ця рап­том ожи­ла; дно озе­ра зро­би­ло­ся пло­дю­чою до­ли­ною і за­зе­леніло­ся буй­ни­ми тра­ва­ми та цвіта­ми; в по­тоці за­ве­ли­ся ри­би, поміж камінням уся­ка гадь, у лісах звіри­на, в повітрі пти­ця. За те роз­лю­ти­ла­ся Мо­ра­на, бо во­на не лю­бить нічо­го жи­во­го, і зак­ля­ла ца­ря ве­летнів у от­сей камінь. Але до­лині самій не мог­ла нічо­го зро­би­ти, бо не мог­ла на­зад вер­ну­ти мерт­вя­щої во­ди, що вип­ли­ла з озе­ра; як­би бу­ла вер­ну­ла на­зад усю во­ду до крап­ли­ни і зат­ка­ла от­сей у скалі ви­би­тий прохід, то бу­ла би знов ца­ри­цею на­ших гір. А так, то хоч цар ве­летнів і не жив, та про­те й Мо­ра­на не має вже тут власті. Але цар не зовсім по­гиб. Він три­ває в тім ка­мені і пильнує сеї до­ли­ни.

    Кажуть, що ко­лись Мо­ра­на ще раз ізбе­ре свою си­лу, щоб нею за­во­юва­ти на­шу

    Тухольщину, але от­сей зак­ля­тий Сто­рож упа­де тоді на си­лу Мо­ра­ни і роз­да­вить

    її со­бою.

    З див­ним чут­тям слу­ха­ла Ми­рос­ла­ва тої повісті: во­на гли­бо­ко щеміла її в серці,-

    їй так ба­жа­ло­ся ста­ти під рук­сю то­го доб­ро­го і жи­вот­вор­но­го ца­ря ве­летнів до бою з си­лою Мо­ра­ни; кров живіше заг­ра­ла в її мо­лодім серці. Як сильно, як га­ря­че лю­би­ла во­на в тій хвилі Мак­си­ма!

    А Ту­гар Вовк хоч і слу­хав Мак­си­мо­вої повісті, але, ба­чи­лось, не ду­же вірив їй, тільки ще раз обер­нув­ся, по­зир­нув на кам'яно­го ту­хольсько­го Сто­ро­жа і з по­гор­дою всміхнув­ся, не­мов по­ду­мав собі: «От дурні смер­ди, в якій дур­ниці пок­ла­да­ють свою гордість і свою надію!»

    Вже наші пішо­хо­ди ми­ну­ли вузький протік ту­хольсько­го по­то­ку і вий­шли на яс­ний світ. Пе­ред їх очи­ма рап­том роз­ки­ну­ла­ся дов­га, кру­ти­ми го­ра­ми об­ме­же­на до­ли­на Опо­ру, кот­ра ген-ген схо­ди­ла­ся з до­ли­ною Стрию. Сон­це вже кло­ни­ло­ся на захід і га­ря­чим пур­пу­ром мер­ко-•гіло в ши­ро­ких хви­лях Опо­ру. Ту­хольський потік ска­же­ни­ми ско­ка­ми і з лю­тим шу­мом гур­котів до­до­лу, щоб ску­па­ти­ся в

    Опорі. Йо­го во­да, різко відби­ва­ючи в собі за­хо­до­ву чер­воність, виг­ля­да­ла не­на­че кров, що бур­хає з ве­ли­чез­ної ра­ни. Дов­ко­ла шуміли темні вже ліси.

    Хвилю сто­яли наші пішо­хо­ди, на­пу­ва­ючись тою безс­мерт­ною і жи­ву­щою кра­сою при­ро­ди. Мак­сим не­мов ва­гу­вав­ся на якійсь думці, що так і засіла в йо­го го­лові і си­ломіць про­си­ла­ся на во­лю. Далі він зібрав­ся з відва­гою і приб­ли­зив­ся до Ту­га­ра Вов­ка, трем­тя­чи й чер­во-ніючись.

    - Боярине-батьку,- ска­зав він нез­ви­чай­но м'яким і несміли­вим го­ло­сом.

    - Чого тобі тре­ба?

    - Позволь мені бу­ти твоїм най­щирішим слу­гою…

    - Слугою? Що ж, се нет­руд­но,- прий­ди з батьком і най­мись, ко­ли кон­че хо­чеш на служ­бу.

    - Ні, бо­яри­не, не так ти зро­зумів ме­не… Поз­воль мені бу­ти твоїм си­ном!

    - Сином? Але ж у те­бе б свій батько, і, як чую, да­ле­ко ліпший, спра­вед­ливіший і мудріший від ме­не, ко­ли завт­ра бу­де су­ди­ти ме­не!

    Боярин гірко, їдо­ви­то всміхнув­ся.

    - Я хотів ска­за­ти,- поп­ра­вив­ся Мак­сим,- хотів ска­за­ти ще не так. Бо­яри­не, віддай за ме­не доньку свою, кот­ру я люб­лю дуж­че сво­го жит­тя, дуж­че душі своєї!

    Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав Ту­га­ра Вов­ка, як ті га­рячі, а при тім прості сло­ва мо­ло­до­го па­руб­ка. Він відсту­пив два кро­ки на­зад і про­ши­ба­ючим, з гнівом і по­гор­дою зміша­ним пог­ля­дом мірив бідно­го Мак­си­ма від ніг до го­ло­ви.

    Лице йо­го бу­ло не­доб­ре, аж синє, зу­би йо­му заціпи­ло, гу­би дро­жа­ли.

    - Смерде! - скрик­нув він на­раз, аж до­око­личні го­ри за­лу­на­ли тим прок­ля­тим ок­ли­ком.- Що се за сло­ва смієш го­во­ри­ти до ме­не? Пов­то­ри ще раз, бо се не мо­же бу­ти, щоб я справді чув те, що мені при­чу­ло­ся.

    Грізний крик бо­яри­на збу­див і в Мак­си­ма йо­го зви­чай­ну смілість і рішучість.

    Він вип­рос­ту­вав­ся пе­ред бо­яри­ном, мов мо­ло­дий, пиш­ний дуб­чак, і ска­зав лагідним, але пев­ним го­ло­сом:

    - Нічого зло­го я не ска­зав тобі, бо­яри­не,- нічо­го та­ко­го, що би при­но­си­ло не­честь тобі або твоїй доньці. Я про­сив у те­бе ру­ки твоєї доньки, кот­ру я люб­лю, як її ніхто в світі не бу­де лю­би­ти. Нев­же ж між твоїм бо­ярським, а моїм му­жицьким ро­дом та­ка ве­ли­ка про­пасть, щоб її лю­бов не мог­ла пе­ре­га­ти­ти? Та й чим же ж тя так ду­же ви­щий від ме­не?

    - Мовчи, смер­де! - пе­ре­бив йо­го лю­тим кри­ком Ту­гар Вовк.- Ру­ка моя су­до­рож­не стис­кає ру­ко­ять ме­ча, щоб зат­ка­ти ним твою глу­пу гор­тан­ку. Од­но тільки ря­тує те­бе від моєї мес­ти, а се те, що ти нині ви­ря­ту­вав мою доньку з не­без­пе­ки. Інак­ше ляг би ти в тій хвилі тру­пом за такі сло­ва. І ти, бе­зум­ний, міг по­ду­ма­ти, міг посміти підно­си­ти очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й во­на го­во­ри­мо з то­бою по-людськи, а не ко­паємо те­бе, як со­ба­ку! І ти ду­мав, що, ря­ту­ючи її від па­зурів мед­ве­дя, ти здо­був її для се­бе, як бран­ку? О ні! Ко­ли б ма­ло на та­ке прий­ти, то воліла б во­на зги­ну­ти в кри­ва­вих обіймах ди­ко­го звіра, ніж ма­ла би тобі діста­ти­ся!

    - Ні, бо­яри­не, не так ка­жи! Волів би я зги­ну­ти в ла­пах мед­ве­дя, аніж мав би один

    її во­ло­сок бу­ти уш­код­же­ний.

    Мирослава відвер­ну­ла­ся при тих сло­вах, щоб скри­ти від батька і від Мак­си­ма дов­го здер­жу­вані сльози, що те­пер бриз­ну­ли з її очей. Але Ту­гар Вовк не зва­жав на те і го­во­рив дальше:

    - І ти, підлий хамів ро­де, смієш рівня­ти се­бе зо мною? Зо мною, що вік звіку­вав між кня­зя­ми, вдос­тоївся кня­жої пох­ва­ли і над­го­ро­ди за ри­царські діла! Моя донька мо­же ви­би­ра­ти собі же­ни­ха між най­пер­ши­ми і най­славніши­ми мо­лод­ця­ми в краю, а я мав би да­ти її тобі, смер­дові, до тво­го ту­хольсько­го гнізда, де би во­на зів'яла, зсох­ла і про­па­ла в нужді? Ш, ні, йди геть, бідний хлоп­че, ти нес­пов­на ро­зу­му, ти ска­зав свої сло­ва в на­паді бо­жевільства.

    Максим ба­чив те­пер, що йо­го надії роз­биті, що бо­ярин над­то ви­со­ко міряє, над­то гор­до гля­дить на нього. Хоч і як тяж­ко при­хо­ди­лось йо­му, але ніщо бу­ло ро­би­ти.

    - Боярине, бо­яри­не,- ска­зав він сум­ним, теп­лим го­ло­сом,- за­над­то ти ви­со­ко підняв­ся на кри­лах гор­дості,- але ува­жай! До­ля зви­чай­но тих най­ви­ще підно­сить, ко­го ду­має най­ниж­че зіпхну­ти. Не гор­дуй бідни­ми, не гор­дуй низьки­ми, не гор­дуй ро­бу­чи­ми, бо­яри­не, бо хто ще знає, до кот­рої хто кри­ниці прий­де во­ду пи­ти!

    - Ти ще смієш мені да­ва­ти на­уки, га­де? - скрик­нув роз­лю­че­ний Ту­гар Вовк, і очі йо­го заб­ли­ща­ли бе­зум­ним гнівом.- Геть мені з очей, а то, бо­гом кле­нусь, не бу­ду ні на що зва­жав, а про­сад­жу те­бе от­сим но­жем, як про­са­див нині ра­но мед­ве­дя.

    - Не гнівай­ся, бо­яри­не, за сло­ва дур­но­го хлоп­ця,- відповів усе спокійний

    Максим.- Про­щай! Про­щай і ти, моя зо­ре, що блис­ну­ла мені так чу­до­во на од­ну дни­ну, а те­пер му­сиш навіки для ме­не по­мерк­ну­ти! Про­щай і будь щас­ли­ва!

    - Ні, годі мов­ча­ти,- ска­за­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, рішу­чо обер­та­ючись,- я не по­мерк­ну для те­бе, мо­лод­че, я бу­ду твоя.

    Тугар Вовк, мов ос­товпілий, глядів на свою доньку і вже аж те­пер не знав, що йо­му ро­би­ти.

    - Доню, а се що ти ка­жеш! - скрик­нув він.

    - Те, що чуєш, та­точ­ку. Віддай ме­не за Мак­си­ма! Я піду за нього.

    - Дурна дівчи­но, се не мо­же бу­ти!

    - Спробуй а по­ба­чиш, що мо­же.

    - Ти в га­рячці го­во­риш, до­ню,- ти пе­ре­ля­ка­ла­ся ди­ко­го звіра, ти не­ду­жа!..

    - Ні, та­точ­ку, я здо­ро­ва і ска­жу тобі ще раз, і кле-нусь пе­ред он тим яс­ним сон­цем, що сей мо­ло­дець му­сить бу­ти моїм! Сон­це, будь свідком!

    І во­на взя­ла Мак­си­ма за ру­ку і га­ря­че при­лип­ла ус­та­ми до йо­го уст. Ту­гар Вовк не міг отя­ми­ти­ся, не міг здо­бу­ти­ся на один рух, на од­но сло­во.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2