Іван Франко - Захар Беркут (сторінка 9)

    - А те­пер, мо­лод­че, йди домів і не ля­кай­ся нічо­го. Ми­рос­ла­ва при­сяг­ла, що бу­де твоєю, і Ми­рос­ла­ва зуміє до­дер­жа­ти при­ся­ги. А ми, та­точ­ку, спішімо до­до­му!

    Онде в до­лині наш двір, а ось і наші гості над­хо­дять.

    І, ска­зав­ши се, див­на дівчи­на взя­ла без­тям­но­го з ди­ву батька за ру­ку і пішла з ним долі го­рою. А Мак­сим дов­го ще сто­яв на місці, оча­ро­ва­ний, щас­ли­вий.

    Вкінці про­чу­няв­ся і, впав­ши ли­цем на зем­лю, по­мо­лив­ся за­хо-до­во­му сон­цю так, як мо­ли­ли­ся йо­го діди й прадіди, як мо­лив­ся тай­ком і йо­го батько. Потім ус­тав і ти­хою хо­дою пішов до­до­му.

    

ІIІ

    

    За се­лом Тух­лею, за­раз же близ во­до­па­ду, сто­яла на­се­ред по­ля ве­ли­чез­на ли­па.

    Ніхто не за­тя­мив, ко­ли її за­сад­же­но і ко­ли во­на роз­рос­ла­ся та­ка здо­ро­ва та ко­на­рис­та. Тух­ля бу­ла осе­ля не ду­же дав­ня, і де­ре­ви­на, що рос­ла на ту­хольській до­лині, бу­ла геть-геть мо­лод­ша від тої ли­пи; тим-то й не ди­во, що ту­хольський на­род ува­жав її най­давнішим свідком дав­ни­ни і ок­ру­жав ве­ли­кою по­ша­ною.

    Тухольці віри­ли, що то­та ли­па - дар їх спо­конвічно­го доб­родія, ца­ря ве­летнів, який за­са­див її влас­но­руч­но на ту­хольській до­лині на знак своєї побіди над

    Мораною. З-під коріння ли­пи би­ло дже­ре­ло по­го­жої во­ди і відтак, ти­хо жур­ча­чи по дрібних камінцях, впли­ва­ло до по­то­ку. Се бу­ло місце коп­них зборів ту­хольських, місце сільсько­го віча, кот­ре в ста­ро­ви­ну яв­ля­ло з се­бе всю і оди­но­ку вдасть у руських гро­ма­дах.

    Довкола ли­пи був ши­ро­кий, рівний май­дан. Ря­да­ми сто­яли на нім до схід сон­ця гладкі кам'яні бри­ли, приз­на­чені на стільці, де сіда­ли старці гро­мадські, батьки ро­дин. Кілько бу­ло та­ких батьків, стілько й кам'яних стільців. По­за ни­ми бу­ло вільне місце. Під ли­пою, над са­мим дже­ре­лом, сто­яв чо­ти­риг­ран­ний камінь з про­вер­че­ною все­ре­дині до­ро­го; тут на час ра­ди вис­тав­ля­ло­ся коп­не зна­ме­но. А обік зроб­ле­не бу­ло дру­ге підви­щен­ня - для бесідни­ка, себ­то для то­го, хто в якій- не­будь справі го­во­рив; він вис­ту­пав із сво­го місця і вхо­див на се підви­щен­ня, щоб увесь на­род міг чу­ти йо­го.

    На дру­гий день після бо­ярських ловів гус­то ту­холь-сько­го на­ро­ду роїло­ся по копнім май­дані. Гамір ішов по до­лині. Старці гро­мадські йшли по­ва­гом із се­ла один за од­ним і засіда­ли на своїх місцях. Шум­но зби­ра­ла­ся мо-лодіж і ста­ва­ла по­за ни­ми ши­ро­ким півко­ле­сом. І жінки схо­ди­ли­ся, хоч не так чис­лен­но: від гро­мадської ра­ди жа­ден до­рос­лий гро­ма­дя­нин, чи муж, чи жінка, не був вик­лю­че­ний. І хоч ріша­ючий го­лос ма­ли тільки старці-батьки, але при на­раді вільно бу­ло й мо­ло­дежі, й жіноцт­ву по­да­ва­ти свій го­лос під роз­ва­гу стар­цям.

    Сонце підня­лось уже ви­со­ко на небі, ко­ли з се­ла, ос­татні за всіма, надійшли зак­лич­ни­ки, не­су­чи пе­ред со­бою ту­хольське коп­не зна­ме­но. По­ява їх вик­ли­ка­ла за­гальний шепіт між гро­ма­дою, а ко­ли во­ни наб­ли­зи­ли­ся, все втих­ло.

    Закличникн, тричі пок­ло­нив­ши­ся гро­маді, вий­шли під ли­пу і позніма­ли шап­ки з голів. Уся гро­ма­да зро­би­ла те са­ме.

    - Чесна гро­ма­до,- відізва­ли­ся зак­лич­ни­ки,- чи во­ля ва­ша нині ра­ду дер­жа­ти?

    - Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

    - То не­хай же бог по­ма­гає! - ска­за­ли во­ни і, підняв­ши ви­со­ко вго­ру коп­не зна­ме­но, встро­ми­ли йо­го в дірку, про­дов­ба­ну в ка­мені. Се був знак, що ра­да за­ча­та.

    Потім ус­тав зі сво­го місця най­стар­ший у зборі, За­хар Бер­кут, і повільним, але твер­дим кро­ком вис­ту­пив під ли­пу, і, до­торк­нув­ши­ся її ру­кою, наб­ли­зив­ся до пли­ву­чої з її коріння но­ри, і, при­пав­ши на коліна, по­ма­зав собі нею очі й ус­та.

    Се бу­ла зви­чай­на ста­ро­дав­ня це­ре­монія, що зна­ме­ну­ва­ла очи­щен­ня уст і про­яс­нен­ня ока, потрібне при такім важнім ділі, як на­род­на ра­да. По тім він сів на підви­щенім місці, звер­не­ний ли­цем до на­ро­ду, тоб­то до східної сто­ро­ни не­ба.

    Захар Бер­кут - се був си­вий, як го­луб, звиш 90-літній ста­рець, най­стар­ший віком у цілій ту­хольській гро­маді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже ра­зом

    із ним між стар­ця­ми, а най­мо­лод­ший, Мак­сим, мов здо­ро­вий дуб­чак між яво­ри­ною, виз­на­чав­ся між усім ту­холь-ськкм па­ру­боцт­вом. Ви­со­кий рос­том, по­важ­ний пос­та­вою, стро­гий ли­цем, ба­га­тий досвідом жит­тя й знан­ням лю­дей та обс­та­вин, За­хар Бер­кут був прав­ди­вим об­ра­зом тих давніх патріархів, батьків

    і провідників ціло­го на­ро­ду, про яких го­во­рять нам ти­ся­чолітні пісні та пе­ре­ка­зи. Нез­ва­жа­ючи на гли­бо­ку старість, За­хар Бер­кут був іще сильний і кре­мез­ний. Прав­да, він не ро­бив уже ко­ло по­ля, не го­нив овець у по­ло­ни­ну, ані не ло­вив звіра в лісо­вих нет­рях,- та, про­те, пра­цю­ва­ти він не пе­рес­та­вав. Сад, пасіка й ліки - се бу­ла йо­го ро­бо­та. Ско­ро ли­шень вес­на завітає в ту­хольські го­ри, За­хар Бер­кут уже в своїм са­ду, коп­ле, чис­тить, підрізує, ще­пить і пе­ре­сад­жує. Ди­ву­ва­ли­ся гро­ма­дя­ни йо­го знан­ню в садівництві, тим більше ди­ву­ва­ли­ся, що він не крив­ся з тим знан­ням, але ра­до нав­чав кож­до­го, по­ка­зу­вав

    і за­охо­чу­вав. Пасіка йо­го бу­ла в лісі, і кож­деї погідної дни­ни За­хар Бер­кут хо­див у свою пасіку, хоч до­ро­га бу­ла утяж­ли­ва і до­сить да­ле­ка. А вже най­більшим доб­родієм ува­жа­ли ту­хольці За­ха­ра Бер­ку­та за йо­го ліки. Ко­ли бу­ло нас­та­не час між зе­ле­ни­ми свя­та­ми а свя­том Ку­пай­ла, За­хар Бер­кут з своїм най­мо­лод­шим си­пом Мак­си­мом іде на кілька неділь у го­ри за зіллям і ліка­ми. Прав­да, чисті та прості зви­чаї тодішнього на­ро­ду, свіже ту­хольське повітря, прос­торі та здо­рові ха­ти і не­нас­тан­на та зовсім не над­сильна пра­ця - все те вкупі хо­ро­ни­ло лю­дей від час­тих і за­раз­ли­вих хво­роб. За­те частіше лу­ча­ли­ся каліцтва, ра­ни, на які, пев­но, ніякий зна­хар не вмів так ско­ро і так гар­но за­ра­ди­ти, як За­хар Бер­кут.

    Але не в тім усім пок­ла­дав За­хар Бер­кут го­лов­ну ва­гу сво­го ста­ре­чо­го жит­тя.

    «Життя лиш до­ти має вартість,- го­во­рив він час­тенько,- до­ки чо­ловік мо­же по­ма­га­ти іншим. Ко­ли він стає для інших тя­га­рем, а хісна не при­но­сить їм ніяко­го, тоді він уже не чо­ловік, а за­ва­да, тоді він уже й жи­ти не варт. Хо­ро­ни ме­не бо­же, щоб я ко­ли-будь мав ста­ти­ся тя­га­рем для інших і їсти лас­ка­вий, хоч і як зас­лу­же­ний хліб!» Ті сло­ва - то бу­ла провідна, зо­ло­та нит­ка в жит­тю За­ха­ра

    Беркута. Все, що він ро­бив, що го­во­рив, що ду­мав, те ро­бив, го­во­рив і ду­мав з пог­ля­дом на доб­ро і хо­сен інших, а по­пе­ред усього - гро­ма­ди. Гро­ма­да - то був йо­го світ, то бу­ла ціль йо­го жит­тя. Ви-дя­чи, що мед­веді та ди­ки час­то калічать ху­до­бу й лю­дей у го­рах, він, ще був­ши мо­ло­дим па­руб­ком, за­ду­мав нав­чи­ти­ся лічи­ти ра­ни і, по­ки­нув­ши батьківський дім, виб­рав­ся в да­ле­ку, нез­най­ому до­ро­гу до од­но­го слав­но­го во­рож­би­та, який, чут­ка бу­ла, вмів за­мов­ля­ти стріли й кров. Але при­мо­ва то­го ліка­ря по­ка­за­ла­ся пус­тою. За­хар Бер­кут, прий­шов­ши до нього, обіцяв йо­му де­сять ку-шіць пла­ти, щоб нав­чив йо­го своєї при­мо­ви.

    Ворожбит прис­тав, але За­ха­рові не до­сить бу­ло нав­чи­ти­ся насліпо, він хотів по­пе­ре­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, чи лік во­рож­битів доб­рий. Він вий­няв свій ніж і за­дав собі ним гли­бо­ку ра­ну в стег­но.

    - На, за­ков,- ска­зав він до за­чу­до­ва­но­го ліка­ря. При­мо­ва не вда­ла­ся.

    - Е,- ска­зав лікар,- це для то­го не вдається, що ти са­мовільно зав­дав собі ра­ну.

    Такої ра­ни за­мо­ви­ти не мож­на.

    - Ну, то вид­но, що кепська твоя при­мо­ва, і мені Гі не потрібно. Я пот­ре­бую та­кої при­мо­ви, кот­ра не пи­та­ла би, чи ра­на са­мовільна, чи ні, а за­гоїла б уся­ку.

    І, як стій, За­хар Бер­кут по­ки­нув во­рож­би­та і пішов дальше - роз­пи­ту­ва­ти ліпших лікарів. Дов­го блу­кав він по го­рах і до­лах, аж по­ки по році блу­кан­ня не зай­шов до скитських мо­нахів. Між ни­ми був один столітній ста­рець, що довгі ча­си про­бу­вав на Афонській горі у греків і чи­тав там ба­га­то ста­рих грецьких книг.

    Той мо­нах умів чу­до­во лічи­ти ра­ни і брав­ся нав­чи­ти своєї шту­ки кож­до­го, хто про­жи­ве з ним рік у добрій зла­годі і по­ка­жеться йо­му чо­ловіком щи­ро­го сер­ця й чис­тої душі. Ба­га­то вже уче­ників при­хо­ди­ло до ста­ро­го, вічно за­ду­ма­но­го і вічно су­мо­ви­то­го мо­на­ха, але ні од­но­го він не впо­до­бав, ні один не про­жив з ним умов­ле­но­го ро­ку і не виніс йо­го тай­ників лікарських. Про цього-то ліка­ря про­чув За­хар Бер­кут і на­ва­жив­ся відбу­ти йо­го про­бу. Прий­шов­ши до скитсько­го мо­нас­ти­ря, про­сив, щоб за­ве­де­но йо­го до стар­ця Акинтія, і од­вер­то роз­повів йо­му про ціль сво­го при­хо­ду. Си­во­бо­ро­дий, по­ну­рий дід Акинтій прий­няв йо­го без су­пе­реч­ки - і За­хар ви­був не рік, а цілі три ро­ки. Він вер­нув­ся зо ски­та но­вим чо­ловіком; йо­го лю­бов до гро­ма­ди ста­ла ще га­рячішою і сильнішою, йо­го сло­ва пли­ли криш­та­ле­вою, чис­тою хви­лею, бу­ли спокійні, ро­зумні і тверді, як сталь, а про­ти уся­кої неп­рав­ди гострі, як брит­ва. В своїй чо­ти­рилітній мандрівці За­хар

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.docx)Ivan_franko_zahar_berkut.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_zahar_berkut.fb2)Ivan_franko_zahar_berkut.fb2