Іван Франко - Зів'яле листя (сторінка 2)

    Я кли­чу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

    

***

    

    Я не надіюсь нічо­го

    І нічо­го не ба­жаю -

    Що ж, ко­ли жию і му­чусь,

    Не вми­раю!

    Що ж, ко­ли гляд­жу на те­бе

    І не мо­жу не глядіти,

    І люб­лю те­бе! Ку­ди ж те

    Серце діти?

    Усміх твій, не­на­че сон­це

    Листя покрівля зе­ле­не,

    А з'їдає штуч­ну крас­ку -

    Смійся з ме­не!

    Я не надіюсь нічо­го,

    Але як ба­жан­ня спер­ти?

    Не ба­жать жит­тя жи­во­му,

    Тільки смер­ти?

    Жиймо! Кож­де своїм шля­хом

    Йдім, ку­ди судьба про­ва­дить!

    Здиблемось ко­лись - то доб­ре,

    А як ні - ко­му се ва­дить?

    

***

    

    Безмежнеє по­ле в сніжно­му за­вою,

    Ох, дай мені об­ши­ру й волі!

    Я сам се­ред те­бе, лиш кінь підо мною

    І в серці нес­терпнії болі.

    Неси ж ме­не, ко­ню, по чис­то­му по­лю,

    Як ви­хор, що тут­ка гу­ляє,

    А чень, уте­чу я від лю­то­го бо­лю,

    Що сер­це моє роз­ри­ває.

    

***

    

    Не ми­най з по­гор­дою

    І не смійсь, ди­тя!

    Може, в тім осміянім

    Суть тво­го жит­тя.

    Може, в тім зне­ва­женім

    Твого щас­тя карб,

    Може, в тім по­горд­женім

    Є лю­бові скарб.

    Може, сміх твій нинішній,

    Срібний та дзвінкий,

    Стане в твоїй пам'яті

    За докір гіркий.

    

***

    

    Я не кляв те­бе, о зо­ре,

    Хоч як сильно жаль мій ріс;

    Насміх твій і влас­не го­ре

    Я терп­ли­во пе­реніс.

    Та бо­юсь за те­бе ду­же,

    Бо лю­бо - то мсти­вий бог;

    Як од­но її зне­ва­жить,

    Любить мститься на обох.

    Як сміючись ти вби­ва­ла

    Чистую лю­бов мою,

    Чи ти зна­ла, що вби­ваєш

    Все, чим в світі я жию?

    Чи ти зна­ла, що руй­нуєш

    Щастя влас­но­го підклад,

    Те, чо­го жит­тя так ма­ло

    Звикло вся­ко­му вділять?

    Чи ти зна­ла, що не­ба­вом,

    От мов раз мах­нуть пе­ром,

    Ти не раз зап­ла­чеш гірко

    За по­топ­та­ним доб­ром?

    

***

    

    Я не жа­лу­юсь на те­бе, до­ле:

    Добре ти ве­ла ме­не, мов ма­ти.

    Таж де хліб ро­ди­ти має по­ле,

    Мусить плуг квітки з корінням рва­ти.

    Важко плуг скри­пить у чорній скибі,

    І квітки зітха­ють у ско­нан­ню…

    Серце рвесь, ус­та німі, мов ри­би,

    І ду­ша вглиб­ляєсь в лю­ту ра­ну.

    А ти йдеш з сівнею й ти­хо сієш

    В чорні ски­би й не­за­рослі ра­ни

    Нове сім'я, новії надії,

    І вди­хаєш дух жит­тя рум'яний.

    

ЕПІЛОГ

    

    Розвійтеся з вітром, лис­точ­ки зів'ялі,

    Розвійтесь, як ти­хе зітхан­ня!

    Незгоєні ра­ни, нев­ти­шені жалі,

    Завмерлеє в серці ко­хан­ня.

    В зів'ялих лис­точ­ках хто мо­же вга­да­ти

    Красу всю зе­ле­но­го гаю?

    Хто взнає, який я чут­тя скарб ба­га­тий

    В ті вбогії вірші вкла­даю?

    Ті скар­би най­кращі душі мо­ло­дої

    Розтративши мар­но, без тя­ми,

    Жебрак оди­но­кий, на­зустріч не­долі

    Піду я сум­ни­ми стеж­ка­ми.

    Другий жму­ток (1895)

    

***

    

    Полудне.

    Широкеє по­ле без­люд­не,

    Довкола для ока й для ву­ха

    Ні ду­ху!

    Ні сліду лю­дей не ви­дать…

    Лиш тра­ви, мов мо­ре хви­ляс­те,

    Зелене, бар­вис­те, квітчас­те,

    І свер­щи­ки в тра­вах тріщать.

    Без впи­ну

    За річкою геть у до­ли­ну,

    І геть аж до синіх тих гір

    Мій зір

    Летить і в тиші по­то­пає,

    У па­хо­щах дух спо­чи­ває, -

    У ду­шу теп­ла до­ли­ває

    Простір.

    Втім - цить!

    Яке ж то ти­хеньке ри­дан­ня

    В повітрі, мов туж­не зітхан­ня,

    Тремтить?

    Чи се моє влас­неє го­ре?

    Чи сер­це стре­па­ло­ся хо­ре?

    Ах, ні! Се зда­ле­ка десь тільки

    Доноситься го­лос сопілки.

    І ось

    На го­лос той сер­це моє по­тяг­лось,

    В тім раю без краю во­но за­ри­да­ло

    Без слів.

    Тебе, моя зо­ре, во­но спо­га­да­ло,

    І сти­ха до строю сопілки

    Поплив із на­род­ним до спілки

    Мій спів.

    

***

    

    Зелений явір, зе­ле­ний явір,

    Ще зе­леніша ива;

    Ой між усіми дівча­тонька­ми

    Лиш од­на мені ми­ла.

    Червона ро­жа, чер­во­на ро­жа

    Над усі квіти го­жа;

    Не ба­чу рожі, не ба­чу рожі,

    Лиш її лич­ка гожі.

    Золоті зорі в не­беснім морі

    Моргають се­ред ночі,

    Та над всі зорі вни­зу і вгорі -

    Її чорнії очі.

    Голосні дзво­ни, срібнії то­ни,

    Слух у них по­то­пає,

    Та її го­лос - пше­нич­ний ко­лос,

    Аж за сер­це ха­пає.

    Широке мо­ре, ве­ли­ке мо­ре,

    Що й кінця не ви­да­ти,

    Та в моїм серці ще більше го­ре:

    Я навік її втра­тив.

    

***

    

    Ой ти, дівчи­но, з горіха зер­ня,

    Чом твоє сер­денько - ко­лю­че тер­ня?

    Чом твої ус­тонька - ти­ха мо­лит­ва,

    А твоє сло­во ост­ре, як брит­ва?

    Чом твої очі ся­ють тим ча­ром,

    Що то за­па­лює сер­це по­жа­ром?

    Ох, тії очі темніші ночі,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx)Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2)Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2