Іван Франко - Зів'яле листя (сторінка 3)

    Хто в них за­ди­виться, й сон­ця не хо­че!

    І чом твій усміх - для ме­не скру­та,

    Серце бен­те­жить, як бу­ря лю­та?

    Ой ти, дівчи­но, яс­ная зо­ре!

    Ти мої ра­дощі, ти моє го­ре!

    Тебе ки­да­ючи, лю­би­ти му­шу,

    Тебе ко­ха­ючи, за­губ­лю ду­шу.

    

***

    

    Червона ка­ли­но, чо­го в лузі гнеш­ся?

    Чого в лузі гнеш­ся?

    Чи світла не лю­биш, до сон­ця не пнеш­ся?

    До сон­ця не пнеш­ся?

    Чи жаль тобі цвіту на ра­дощі світу?

    На ра­дощі світу?

    Чи бурі боїшся, чи гро­му з бла­ки­ту?

    Чи гро­му з бла­ки­ту?

    Не жаль мені цвіту, не страш­но і гро­му,

    Не страш­но і гро­му.

    І світло люб­лю я, ку­па­юся в ньому,

    Купаюся в ньому.

    Та вго­ру не пну­ся, бо си­ли не маю,

    Бо си­ли не маю.

    Червоні ягідки до­до­лу схи­ляю,

    Додолу схи­ляю.

    Я вго­ру не пну­ся, я ду­бам не па­ра,

    Я ду­бам не па­ра:

    Та ти ме­не, ду­бе, отінив, як хма­ра.

    Отінив, як хма­ра.

    

***

    

    Ой ти, ду­боч­ку ку­че­ря­вий,

    Ой, а хто ж те­бе ску­че­ря­вив?

    Скучерявили густі ло­зи,

    Підмили корінь дрібні сльози.

    Скучерявили темні ночі,

    Зранили сер­це чорні очі.

    Чорнії очі, пиш­на вро­да,

    Гордая мо­ва, не­по­го­да.

    Гордая мо­ва - вітер зим­ний,

    Вічна роз­лу­ка - жаль нест­рим­ний.

    Вже ж моє сер­це сох­не, та­не,

    Вже ж моя кра­са в'яне, в'яне.

    Вже моя си­ла слаб­не, гнеться,

    Вже мені вес­на не всміхнеться.

    Падуть лис­точ­ки зв'ялі, зв'ялі -

    От так і сам я впа­ду далі.

    Решту кра­со­ти, реш­ту си­ли

    Поріжуть жи­во острі пи­ли.

    Острії пи­ли, людська зло­ба,

    Стопче бай­дужість, як ху­до­ба.

    

***

    

    Я не те­бе люб­лю, о ні,

    Моя хист­ка лілеє,

    Не оченька твої ясні,

    Не ли­ченько блідеє.

    Не го­лос твій, що, мов дзвінок,

    Мою бен­те­жить ду­шу,

    І не твій хід, що кож­дий крок

    Відчути сер­цем му­шу.

    Не ті ус­та, з кот­рих вже я

    Не вчую сло­ва лас­ки,

    Не вид, в котрім ду­ша твоя

    Виднієсь вся без мас­ки.

    Не стать твою, не скром­ний стрій,

    Котрим во­на впо­ви­та,

    Не гар­монійний виг­ляд твій,

    Мов пісня су­мо­ви­та.

    Я не те­бе люб­лю, о ні,

    Люблю я влас­ну мрію,

    Що там у сер­деньку на дні

    Відмалечку лелію.

    Все, що да­ло мені жит­тя,

    В кра­су пе­ре­топ­ляв я,

    І всю кра­су, весь жар чут­тя

    На неї пе­рел­ляв я.

    Вона мій спів, во­на мій хліб!

    Душа моя - аж див­но -

    До неї, на­че той поліп,

    Приссалась невідрив­но.

    Усіми нер­ва­ми при­ляг

    Мій дух до неї, ми­ла, -

    І тут во­на - аж страх! аж страх!

    Твій вид мені яви­ла.

    Неначе блис­кав­ка яр­ка,

    Що зра­зу сліпить очі,

    Що враз і тішить, і ля­ка,

    Ніч ро­бить з дня, день з ночі, -

    Отак для ме­не був твій вид

    І розкішшю й уда­ром;

    Я чув: тут смерть моя си­дить,

    Краси впо­ви­та ча­ром.

    Я чув, і з жа­ху весь тремтів,

    І розкішшю впи­вав­ся;

    Від те­бе геть тікать хотів,

    Круг те­бе все сну­вав­ся.

    Мов той Іксіон, впле­те­ний

    У ко­ле­со-ка­туш­ку,

    Так рік за ро­ком му­чусь я,

    І біль мою жре ду­шу.

    І дар­мо ліку я шу­кав

    На сю свою хо­ро­бу;

    Кого зрад­ли­вий сфінкс піймав,

    Не пус­тить аж до гро­бу.

    Ні, не те­бе я так люб­лю,

    Люблю я влас­ну мрію!

    За неї смерть собі зроб­лю,

    Від неї одурію.

    

В ВАГОНІ

    

    Мов спо­ло­ха­на, без тя­ми,

    Так зем­ля з-під моїх ніг

    Утіка - стов­пи, сме­ре­ки

    Гонять, тільки миг-миг-миг.

    Наче по­лот­но прос­тер­те

    Велетенськая ру­ка

    Враз стя­га, так лан за ла­ном,

    Сад за са­дом утіка.

    Тільки я стою, та зорі,

    Що ви­со­ко там го­рять,

    Не втіка­ють, мов на до­каз,

    Що є в світі стійкість, лад.

    І сміються вічні зорі,

    Іронічно ми­го­тять;

    "Ми і ти! - неп­рав­да? - до­каз,

    Що є в світі стійкість, лад!"

    

***

    

    Чого яв­ляєшся мені

    У сні?

    Чого звер­таєш ти до ме­не

    Чудові очі ті ясні,

    Сумні,

    Немов кри­ниці дно сту­де­не?

    Чому ус­та твої німі?

    Який докір, яке страж­дан­ня,

    Яке нес­пов­не­не ба­жан­ня

    На них, мов за­ре­во чер­во­не,

    Займається і зно­ву то­не

    У тьмі?

    Чого яв­ляєшся мені

    У сні?

    В житті ти мною згор­ду­ва­ла,

    Моє ти сер­це надірва­ла,

    Із нього виз­ва­ла одні

    Оті ри­дан­ня го­лосні -

    Пісні.

    В житті ме­не ти й знать не знаєш,

    Ідеш по ву­лиці - ми­наєш,

    Вклонюся - навіть не зир­неш

    І го­ло­вою не кив­неш,

    Хоч знаєш, знаєш, доб­ре знаєш,

    Як я люб­лю те­бе без тя­ми,

    Як му­чусь дов­ги­ми но­ча­ми

    І як літа вже за літа­ми

    Свій біль, свій жаль, свої пісні

    У серці здав­люю на дні.

    О ні!

    Являйся, зіронько, мені!

    Хоч в сні!

    В житті мені весь вік ту­жи­ти -

    Не жи­ти.

    Так най те сер­це, що в тур­боті,

    Неначе пер­ла у бо­лоті,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx)Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2)Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2