Іван Франко - Зів'яле листя (сторінка 4)

    Марніє, в'яне, за­си­ха, -

    Хоч в сні на вид твій ожи­ває,

    Хоч в жа­ло­щах живіше грає,

    По-людськи вільно відди­ха,

    І то­го ди­ва зо­ло­то­го

    Зазнає, щас­тя мо­ло­до­го,

    Бажаного, страш­но­го то­го

    Гріха!

    

***

    

    Отсе тая сте­жеч­ка,

    Де дівчи­на йшла,

    Що з мой­ого сер­деч­ка

    Щастя унес­ла.

    Ось ту­ди пішла во­на

    Та гу­ля­ючи,

    З іншим своїм люб­чи­ком

    Розмовляючи.

    За її сліда­ми я,

    Мов бе­зум­ний, біг,

    Цілував з сльоза­ми я

    Пил із її ніг.

    Наче по­то­па­ючий

    Стебелиночку,

    Зір мій вид її ло­вив

    На хви­ли­ноч­ку.

    І мов ну­рок пер­ли ті

    На морсько­му дні,

    Сквапно так мій слух ло­вив

    Всі сло­ва її.

    Отсе тая сте­жеч­ка

    Ізвивається,

    А у ме­не сер­денько

    Розриваєтьтся.

    Залягло на дні йо­го

    Те важ­ке чут­тя:

    Тут навіки згуб­ле­ний

    Змисл тво­го бут­тя.

    Все, що най­до­рож­чеє,

    Найулюблене,

    Чим ду­ша жи­ва бу­ла,

    Тут за­губ­ле­не!

    Чим ду­ша жи­ва бу­ла,

    Чим пи­ша­ла­ся…

    Отсе тая сте­жеч­ка,

    Щоб за­па­ла­ся!

    

***

    

    Якби знав я ча­ри, що спи­ня­ють хма­ри,

    Що два сер­ця мо­жуть ізвес­ти до па­ри,

    Що ла­ма­ють пу­та, де ду­ша за­ку­та,

    Що в по­жи­ву ни­ми зміниться от­ру­та!

    То те­бе би, ми­ла, об­да­ла їх си­ла,

    Всі би в твоїм серці іскри по­га­си­ла.

    Всі дум­ки й ба­жан­ня за од­ним уда­ром.

    Лиш од­на лю­бов би ви­бух­ла по­жа­ром,

    Обняла б дос­то­ту всю твою істо­ту,

    Мислі б всі по­жер­ла, всю твою тур­бо­ту, -

    Тільки мій там об­раз і ясніє й гріє…

    Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

    Якби був я ли­цар і мав пан­цир доб­рий,

    І над всіх був сильнй і над всіх хо­роб­рий,

    Я би з пе­ре­мо­ги во­ро­ги під но­ги,

    Що мені до те­бе не да­ють до­ро­ги!

    Я б до­бувсь до те­бе че­рез му­ри й стіни,

    Я по­бив би смо­ки, роз­ме­тав руїни,

    Я б здо­був всі скар­би, що їх криє мо­ре,

    І до ніг би твоїх по­ло­жив, о зо­ре!

    Де б те­бе не скри­то, я б зла­мав верії.

    Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

    Якби я не ду­рень, що лиш в ду­мах кис­не,

    Що співа і пла­че, як біль сер­це тис­не,

    Що бу­ду­ще ба­чить людське і на­род­не,

    А в су­часнім блу­дить, як ди­тя го­лод­не,

    Що із не­ба ло­вить зорі зо­лотії,

    Але до дівчи­ни прис­ту­пить не вміє, -

    Ідеали ба­чить геть десь за го­ра­ми,

    А жи­веє щас­тя з рук пус­тив без тя­ми

    І те­пер, запізно, пла­че і дуріє -

    Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

    

***

    

    Що щас­тя? Се ж ілюзія,

    Се при­вид, тінь, ома­на…

    О ти, ілюзіє моя,

    Зрадлива і ко­ха­на!

    Кринице ра­дощів, чут­тя

    Ти ча­роч­ко хрус­тальна!

    Омано дум, мо­го жит­тя

    Ти по­мил­ко фа­тальна!

    Я хтів зло­вить те­бе, ось-ось,

    Та враз опа­ли кри­ла:

    З то­бою жить не до­ве­лось,

    Без те­бе жить не­си­ла.

    З то­бою жить - важ­ка ле­жить

    Завада поміж на­ми;

    Без те­бе жить - весь вік ту­жить

    І дня­ми, і но­ча­ми.

    Нехацй ти тінь, що ги­не десь,

    Мана, лу­да - од­на­че

    Чому ж без те­бе сер­це рвесь,

    Душа бо­лить і пла­че?

    Нехай ти тінь, ма­на, дім з карт

    І мрія мо­ло­де­ча,

    Без те­бе жить - безг­луз­дий жарт,

    І світ весь - по­рож­не­ча.

    Як той Шлеміль, що стра­тив тінь,

    Ходжу я, мов зак­ля­тий,

    Весь світ не го­ден за­пов­нить

    Мені твоєї стра­ти.

    

***

    

    Як по­чуєш вночі край свой­ого вікна,

    Що щось пла­че і хли­пає важ­ко,

    Не три­вож­ся зовсім, не збав­ляй собі сна,

    Не ди­ви­ся в той бік, моя пташ­ко.

    То не та си­ро­та, що без ма­ми блу­ка,

    Не го­лод­ний жеб­рак, моя зірко.

    Се роз­пу­ка моя, нев­ти­ши­ма тос­ка,

    Се лю­бов моя пла­че так гірко.

    Так про­щай же, про­щай, не че­кай більш вес­ни,

    Коли бу­дуть цвісти вер­бо­ло­зи.

    І вос­таннє тобі, замість слів про лю­бов,

    Посилаю я му­ки і сльози.

    Так про­щай же, про­щай, не че­кай більш вес­ни,

    Будь щас­ли­ва, ве­се­ла, як завж­ди.

    Що бу­ло - схо­ро­ню аж у сер­це на дно…

    Не шу­кай між людьми більше прав­ди.

    

***

    

    Сипле, сип­ле, сип­ле сніг.

    З не­ба сірої бе­зодні

    Міріадами ле­тять

    Ті ме­те­ли­ки хо­лодні.

    Одностайні, мов жу­ра,

    Зимні, мов ли­хая до­ля,

    Присипають все жит­тя,

    Всю кра­су лугів і по­ля.

    Білий ки­лим за­бут­тя,

    Одубіння, отупіння

    Все пок­рив, стис­кає все

    До най­глиб­шо­го коріння.

    Сипле, сип­ле, сип­ле сніг,

    Килим важ­че на­ля­гає…

    Молодий огонь в душі

    Меркне, слаб­не, по­га­сає.

    Третій жму­ток (1896)

    

***

    

    Покоїк і кух­ня, два вікна в пар­тері,

    На вікнах з квітка­ми ва­зон­ки,

    В по­кою два ліжка, підхи­лені двері,

    Над вікна­ми білі зас­лон­ки.

    На стінах го­дин­ник, п'ять-шість фо­тог­рафій,

    Простенька ко­мо­да під му­ром,

    Насеред по­кою стіл круг­лий, нак­ри­тий

    І лам­па на нім з аба­жу­ром.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx)Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2)Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2