Іван Франко - Зів'яле листя (сторінка 5)

    На кріслі при ньому си­дить моє щас­тя,

    Само, у туж­ливій за­думі:

    Когось до­жи­дає, чийсь хід, ма­буть, ло­вить

    У ву­личнім га­морі й шумі.

    Когось до­жи­дає… Та вже ж не для ме­не

    В очах її світло те бли­ма!

    Я, су­мер­ком вкри­тий, на ву­лиці стою,

    У рай той зак­рав­ся очи­ма.

    Ось тут моє щас­тя! Як близько! Як близько!

    Та як же ж да­ле­ко навіки!

    І крається сер­це, та ви­сох­ли сльози,

    Огнем лиш пашіють повіки.

    Гаряче чо­ло я в до­лоні зціпив­ши,

    Втікаю від ти­хої ха­ти,

    Мов ра­не­ний звір той тікає у нетрі,

    Щоб в своїй бер­лозі зди­ха­ти.

    

***

    

    Я хтів жит­тю кінець зро­бить,

    Марну луш­пи­ну геть роз­бить,

    Хотів зу­сил­лям влас­них рук

    Здобути вихід з страш­них мук,

    Хотів я вир­ваться з яр­ма

    Твойого ча­ру - та дар­ма!

    Зусиллям всім не­пе­рекір

    У мні трус­ли­вий, підлий звір

    Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя, -

    Сліпая при­вич­ка жит­тя,

    Прив'язання до тих кутів,

    Де я не жив, а жи­вотів,

    До праці, що з'їдає дни,

    А замість рож дає тер­ни,

    До то­го краю, що, мов смок,

    Із сер­ця ссе най­кра­щий сок,

    Аж висх­не віра в нім жи­ва, -

    Тоді от­ру­ти до­ли­ва.

    Я чую се - не вар­то жить,

    Життям не вар­то до­ро­жить,

    Тебе ут­ра­тив­ши навік,

    Я чую се - єди­ний лік,

    Се кулька в лоб. Та що ж, хит­ка

    Не піднімається ру­ка.

    Увесь свій жаль, увесь свій біль

    Хтів я в од­ну звер­ну­ти ціль,

    В один набій страш­ний, як грім,

    Зібрать свою всю си­лу в нім

    І ви­лить го­лос­но, мов дзвін,

    Остатній спів, страш­ний проклін,

    Такий проклін, щоб мерз­ла кров,

    В не­на­висть зсти­ла­ся лю­бов,

    Змінялась радість в тем­ний сум,

    І щоб кра­си не ба­чив ум,

    І що­би уст цу­рав­ся сміх,

    І від повік би сон відбіг,

    Тюрмою б весь зро­бив­ся світ

    І в лоні ма­ми гиб би плід -

    І сей проклін, ду­ше моя,

    Хотів на те­бе ки­нуть я

    За насміх твій, за весь твій чар,

    За той бо­лю­чий, кля­тий дар -

    З тер­но­вих ко­лю­чок бу­кет.

    Та в серці мой­ому по­ет

    Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя,

    Для нього ти кра­са жит­тя,

    Струя чут­тя, пісень по­ра -

    Проклін у горлі зав­ми­ра.

    

***

    

    Тричі мені яв­ля­ла­ся лю­бов.

    Одна несміла, як лілея біла,

    З зітхан­ня й мрій ут­ка­на, із обс­нов

    Сріблястих, мов ме­те­лик, підлетіла.

    Купав її в ро­же­вих блис­ках май,

    На пур­пу­ровій хмарі вранці сіла

    І ба­чи­ла дов­ко­ла рай і рай!

    Вона бу­ла не­вин­на, як ди­ти­на,

    Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

    Явилась дру­га - гор­дая кня­ги­ня,

    Бліда, мов місяць, ти­ха та сум­на,

    Таємна й не­дос­туп­на, мов свя­ти­ня.

    Мене ру­кою зим­ною во­на

    Відсунула і шеп­ну­ла таємно:

    "Мені не жить, тож най ум­ру од­на!"

    І мовч­ки щез­ла там, де вічно темн­но.

    Явилась тре­тя - жен­щи­на чи звір?

    Глядиш на неї - і очам приємно,

    Впивається її кра­сою зір.

    То ра­зом страх бе­ре, ду­ша хо­ло­не

    І си­ла розп­ли­вається в простір.

    Спершу я ду­мав, що бо­кує, то­не

    Десь в тіні, що на ме­не й не зир­не -

    Та враз мов бух­ло по­лум'я чер­во­не.

    За са­ме сер­це вхо­пи­ла ме­не,

    Мов сфінкс, у ду­шу кігтя­ми вп'яли­лась

    І смок­че кров, і геть спокій же­не.

    Минали дні, я ду­мав: на­си­ти­лась,

    Ослабне, щез­не… Та дар­ма! Дар­ма!

    Вона ме­не й на хви­лю не пус­ти­лась,

    Часом на груді моїй задріма,

    Та кігтя­ми не по­ки­да стис­ка­ти;

    То знов про­ки­несь, звільна підійма

    Півсонні вії, мов боїться втра­ти,

    І око в око за­зи­ра мені.

    І дивні іскри по­чи­на­ють гра­ти

    В її очах - такі яркі, страшні,

    Жагою повні, що аж сер­це сти­не.

    І ра­зом щось та­ке в них там на дні

    Ворушиться со­лод­ке, ме­лодійне,

    Що за­бу­ваю ра­ни, біль і страх,

    В марі тій ба­чу рай, доб­ро єди­не.

    І дар­мо дух мій, мов у сіті птах,

    Тріпочеться! Я чую, яс­но чую,

    Як сте­литься мені в бе­зод­ню шлях

    І як я ним у пітьму по­манд­рую.

    

***

    

    Надходить ніч. Бо­юсь я тої ночі!

    Коли дов­ко­ла світ увесь зас­не,

    Я тільки сам замк­нуть не мо­жу очі:

    Загиб спокій, і сон ми­на ме­не.

    Я сам сид­жу і ри­юсь в своїй рані,

    І пла­чу й ту­жу, пла­чу і кле­ну,

    І мрії всі ле­тять, біжать, мов п'яні,

    До неї! Ба­чать лиш її од­ну.

    І ба­читься, що з мріями оти­ми

    Й ду­ша моя ле­тить із тіла геть;

    І щось, не­мов кри­латі се­ра­фи­ми,

    Несе її - і чую я їх лет.

    До ме­не ж безг­ра­нич­ная три­во­га,

    Бліда роз­пу­ка підсідає вмить,

    І чорні ду­ми, мов з фор­ту­ни ро­га,

    На ме­не ллє, щоб світ мені затьмить.

    І ба­читься, що я в якійсь бе­зодні,

    Де хо­лод, слизь і вітер, тем­но скрізь,

    І ви­ють звірі, люті та го­лодні,

    І стог­не бір, і гіллям б'ється ліс.

    Ось на роз­путті я стою пус­то­му

    І весь трем­чу, га­дю­ка сер­це ссе,

    Не вид­но шля­ху, тільки го­лос гро­му

    Якусь пог­ро­зу ди­кую не­се.

    І я без­сильний, хо­рий, і уто­ма,

    Мов мли­но­ве каміння, тис­не грудь, -

    Бездомний - я ба­жав би бу­ти до­ма,

    В теплі ба­жав би, в щасті відітхнуть.

    Я, що так дов­го, га­ря­че ко­хаю

    І за лю­бов знай­шов по­гор­ду й глум,

    Бажаю хоч на хви­лю бу­ти в раю,

    Обнять те­бе, ціль моїх мрій і дум.

    Обнять те­бе, до сер­ця при­гор­ну­ти,

    Із твоїх уст со­лод­кий нек­тар пить,

    В твоїх очах ду­шею по­то­ну­ти,

    В твоїх обіймах зги­нуть і ожить.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx)Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2)Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2