Іван Франко - Зів'яле листя (сторінка 6)

    Та дощ січе, скри­пить об­мок­ле гілля,

    Вихри ре­вуть: "Дар­ма! Дар­ма! Дар­ма!"

    І за­рев­ло ска­же­не бо­жевілля

    У серці: "Ні! Чи ж ви­хо­ду не­ма?

    Ні! Му­сить буть! Не хо­чу по­ги­ба­ти,

    Не знав­ши хоч на хви­леч­ку її!

    Хоч би прий­шлось і чор­ту ду­шу да­ти,

    А спов­няться ба­жан­ня всі мої!"

    І чую, як при тих сло­вах із ме­не

    Обпало щось, мов лис­тя, мов кра­са,

    А щось вли­ло­ся тем­не і сту­де­не, -

    Се віра в чор­та, віра в чу­де­са.

    

***

    

    Чорте, де­мо­не роз­лу­ки,

    Несповнимих ди­ких мрій,

    Недрімаючої му­ки

    І несп­равд­же­них надій!

    Слухай го­ло­су роз­пу­ки!

    Буду раб, не­вольник твій,

    Весь тобі віддам­ся в ру­ки,

    Лиш те сер­це зас­покій!

    Враз з то­бою на страж­дан­ня

    Я го­тов навік піти, -

    Лиш од­но мені ба­жан­ня

    Заспокій те­пе­ра ти.

    За один її цілу­нок

    Най го­рю сто ти­сяч літ!

    За лю­бов її і лас­ку

    Дам я не­бо, рай, весь світ.

    

***

    

    І він явивсь мені. Не як ма­ра ро­га­та,

    З ко­пи­та­ми й хвос­том, як вис­ни­ла ба­га­та

    Уява давніх літ,

    А як приємний пан в плащі і пе­ле­рині,

    Що десь йо­го я чув учо­ра або нині, -

    Чи жид, чи єзуїт.

    Спинивсь. Ли­ця йо­му у пітьмі не ви­да­ти.

    Зареготавсь та й ну ме­не в пле­че плес­ка­ти.

    "Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

    Ось новість! Куріоз! Ось ди­во при­род­ни­че!

    Пан раціоналіст, без­бож­ник - чор­та кли­че!

    Ще й ду­шу на­пи­ха!

    Мій пан­цю, ад­же ж ви не віруєте в бо­га!

    Я ще не­дав­но чув край ва­шо­го по­ро­га -

    Підслухую не раз -

    Як го­ло­си­ли ви так прос­то конфіскабль:

    "Ne cro­yant pas au Di­eu je ne cro­ye pas au di­ab­le!"

    Що ж ста­лось нині з вас?

    Невже ж я - а, par­don, що за­раз не предс­та­вивсь!

    Та ду­маю, що ви, хто я є, до­га­да­лись -

    Невже ж я ближ­чий вам

    Чи мож­ливіший вам зда­юсь від па­на бо­га?

    Чи лег­ша вам зда­лась до са­та­ни до­ро­га,

    Аніж на не­бо там?

    Спасибі вам за се довір'я! Ро­зумію!

    У вас ба­жан­няі є, ви стра­ти­ли надію,

    Сказали: як біда,

    То хоч до жи­да йди, чи пак до чор­та; що там,

    Що стільки літ йо­го міша­ли ви з бо­ло­том,

    Кричали: чорт - лу­да!

    Ось ба­чи­те, ку­ди ве­де не­ос­то­рожність!

    Ускочили в та­ке, що хоч вда­ряй­сь в по­божність

    Або до чор­та в путь!

    Та ще й з ду­шею! Ах! Да­руй­те за не­чемність!

    Сміяться му­шу знов. Пе­кельна се приємність

    Від вас про ду­шу чуть.

    Сто ти­сяч літ горіть го­тові? Ха-ха! Дру­же!

    Се спо­рий шмат ча­су! А ще не­дав­но ду­же

    Чи не ка­за­ли ви:

    "Душа - то нервів рух?" Зна­чить, за­ги­нуть нер­ви,

    То і душі ка­пут! То як же се те­пер ви

    Згубили з го­ло­ви?

    І що ж, скажіть мені, офер­та ва­ша вар­та?

    Се ж в га­зар­довій грі фіктив­на, кепська кар­та.

    Чи чес­но се, скажіть?

    Вам хо­чесь те і те… конк­рет­не, а мені ви

    Даєте пшик. Се стид! Не ду­мав, що такі ви,

    І з чор­том так не слід!

    А втім, го­луб­чи­ку, офер­та ва­ша пізна!

    Та ва­ша ду­шенька - се корш­ма та заїзна, -

    Давно в ній наш нічліг.

    Чи я дур­ний у вас доб­ро те ку­пу­ва­ти,

    Що й без ку­по­ван­ня шви­денько бу­ду ма­ти

    Без кло­потів усіх!

    І знай­те ще од­но. Ота, що так за нею

    Ви по­би­ваєтесь і му­чи­тесь ду­шею,

    Є на­ша теж як­раз.

    Спішіться ж, па­ноч­ку, до пек­ла, як до ба­лю!

    Там влас­но­руч­но сам віддам вам ва­шу кра­лю.

    Au re­vo­ir у нас!"

    Ще раз за­ре­го­тавсь і по плечі ле­генько

    Мене він пок­ле­пав та й геть пішов шви­денько,

    Мов пильне діло мав.

    А я сто­яв, мов стовп, ли­це моє горіло,

    Стид ду­шу жер; замість до­буть, на що кортіло,

    Я ще від чор­та об­лиз­ня спіймав!

    

***

    

    Матінко моя рідне­сенька!

    В не­щас­ний час, у го­ди­ну ли­ху

    Ти по­ро­ди­ла ме­не на світ!

    Чи в тяжкім грісі ти по­ча­ла ме­не,

    Чи прок­ляв ме­не в твоїм лоні хто,

    Чи лиш до­ля отак на­до мною смієсь?

    Не да­ла ти мені чарівної кра­си,

    Не да­ла мені си­ли, щоб стіни ва­лить,

    Не да­ла мені ро­ду по­чес­но­го.

    Ти пус­ти­ла ме­не си­ро­тою у світ,

    Ти да­ла ще мені три не­долі в наділ,

    Три не­долі важкі, невідступнії.

    Що од­на не­до­ля - то сер­це м'яке,

    То співацькеє сер­це враз­ли­веє,

    На кра­су, на доб­ро по­дат­ли­ве.

    А що дру­га не­до­ля - то хлопський рід,

    То по­горд­же­ний рід, за­му­ро­ва­ний світ,

    То зат­роєний хліб, безс­лав­ний гріб.

    А що тре­тя не­до­ля - то гор­да ду­ша,

    Що ніко­го не впус­тить до сво­го нут­ра,

    Мов за­пер­тий огонь, са­ма в собі зго­ра,

    Матінко моя рідне­сенька!

    Не ту­жи ти за мною, не плач в са­моті,

    Не кле­ни, як по­чуєш, що я зро­бив!

    Не су­муй, що прий­деться самій до­жи­вать,

    Що прий­деться самій у гріб ля­гать,

    Що не бу­де ко­му очей за­ту­лить!

    Не кле­ни своє бідне, без­си­ле ди­тя!

    Доки міг, то я тяг сю тач­ку жит­тя,

    Та те­пер я зла­мав­ся і збив­ся з пут­тя!

    Я не мо­жу, не мо­жу спи­ни­ти то­го,

    Що, мов чор­ная хма­ра, на ме­не йде,

    Що, мов бу­ря, зда­ле­ка шу­мить-гу­де!

    Я не хо­чу на світі за­ва­дою буть,

    Я не хо­чу вдуріть і жив­цем озвіріть -

    Радше тем­ную ніч, аніж світло зустріть!

    

***

    

    Пісне, моя ти підстре­ле­на пташ­ко,

    Мусиш за­мовк­нуть і ти.

    Годі ри­да­ти і пла­ка­ти тяж­ко,

    Час нам зо сце­ни зійти.

    Годі вглиб­ляться у ра­ну зат­ру­тую,

    Годі бла­гать о лю­бов.

    З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою

    Капає з сер­денька кров.

    З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою

    Слабшає відгомін твій…

    Пісне, на­поєна го­рем-отру­тою,

    Час тобі вже на спокій.

    

***

    

    Душа безс­мерт­на! Жить віковічно їй!

    Жорстока дум­ка, ди­ка фан­тазія,

    Лойоли гідна і Торк­ве­ма­ди!

    Серце хо­ло­не і тьмиться ро­зум.

    Носити вічно в серці ли­це твоє,

    І знать, що з дру­гим зв'яза­на вічно ти,

    І ба­чить з ним те­бе й то­ми­тись -

    Ох, навіть рай мені пек­лом ста­не!

    Творця хва­ли­ти? За що хва­ли­ти йо­го?

    Що в моїм серці сей роз­па­лив огонь

    І в насміх приз­на­чив роз­лу­ку?

    Рай по­ка­зав і затріснув бра­му!

    Та па­ну бо­гу я не хо­чу блюз­нить,

    Бо по­що вірних щирі чут­тя драз­нить?

    Мов ак­тор той, ме­чем ма­ха­ти

    На па­пе­ровії стра­хо­пу­ди?

    Я не ро­ман­тик. Міфо­логічний дим

    Давно розвіявсь із го­ло­ви мені;

    Мене не тішать ані стра­шать

    Привиди давньої віри млисті.

    Бо що ж є Дух той? Сам чо­ловік йо­го

    Создав з нічо­го, в кождій порі й землі

    Дає йо­му свою по­до­бу,

    Сам собі па­на й ти­ра­на тво­рить.

    Одно лиш вічне без по­чат­ку й кінця,

    Живе і сильне, - се є ма­терія:

    Один атом її тривкіший,

    Ніж всі бо­ги, всі Ас­тар­ти й Яг­ве.

    Безмірне мо­ре, що за­пов­ня простір,

    А в то­му морі вир повс­тає сям-там -

    Се пла­не­тар­ная сис­те­ма, -

    Вир той бур­лить, і кле­ко­че, й б'ється.

    В тім вирі хвилі - сон­це, пла­не­ти є,

    В них міліарди бомблів дрібних ки­шать,

    А в кождім бомблі щось там мріє,

    Міниться, піниться, по­ки не прис­не.

    Се наші мрії, се на­ша свідомість,

    Дрібненький бомб­лик в вирі ма­терії.

    Та бомблі зги­нуть, вир утих­не,

    Щоб зак­ру­титься знов десь-інде.

    Безцільно, вічно кру­го­во­рот от­сей

    Іде і йти­ме; сон­ця, пла­нет ря­ди

    І інфу­зорії дрібненькі,

    Всьому од­на­ко­ва тут до­ро­га.

    Лише ма­ленькі бомб­ли­ки людськії,

    Що в них час­тин­ка ви­ру відби­ла­ся,

    Міркують, му­чаться, ба­жа­ють

    Вічності мо­ре вмісти­ти в собі.

    І уяв­ля­ють вічність на об­раз свій,

    Дають свій виг­ляд, влас­ну по­до­бу їй,

    А там ля­ка­ються, мов діти,

    Мар, що по­ро­ди­ла їх уява.

    Я не ди­ти­на, я не ля­ка­юсь мар,

    Неначе в'язень з до­му тор­тур і кар,

    Душа моя на во­лю рветься

    В ма­ми ма­терії лоні всну­ти.

    Бажає бомб­лик прис­ну­ти радісно,

    Згасить бо­лю­чу іскор­ку - свідомість,

    З людст­ва свой­ого ні пи­лин­ки

    В вічність не хо­че нес­ти з со­бою.

 

Сторінка 6 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx)Ivan_franko_ziv_yale_listya.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2)Ivan_franko_ziv_yale_listya.fb2