Змисл до­ти­ку, як ми вже зга­да­ли, слу­жить нам до пiз­нан­ня не тiльки фор­ми тiл, їх кон­сис­тен­цiї, по­верх­нi i тем­пе­ра­ту­ри, але та­кож їх вiд­да­лен­ня, ко­ре­гу­ючи тут не­нас­тан­но змисл зо­ру. Вiд­си по­хо­дить те iн­тен­сив­не яви­ще, що пер­вiс­нi мi­ри май­же всi взя­тi з об­ся­гу до­ти­ку, мi­рою май­же все бу­ло людське тi­ло, наш на­род i до­сi ще вжи­ває та­ких при­мi­тив­них оз­на­чень, як: дош­ка гру­ба на два пальцi, дов­га на три п'ядi, во­да гли­бо­ка на два хло­па, вiд­си до нього не­ма i ста кро­кiв. Зреш­тою, i за­гальнi­шi мi­ри: ло­коть, сто­па, са­жень (до­ти сяг­не чо­ло­вiк) ма­ють яв­нi слi­ди мi­рен­ня людським тi­лом. Не ди­во, що сей змисл, та­кий важ­ний для пси­хiч­но­го роз­вою кож­дої лю­ди­ни, дав на­шiй мо­вi, а тим са­мим i по­езiї ба­га­то iн­те­рес­них i важ­них тер­мi­нiв та епi­те­тiв, кот­ри­ми пос­лу­гуємо­ся в най­рiз­нi­ших зна­чен­нях, не раз не ду­ма­ючи про їх пер­вiс­не приз­на­чен­ня. I так го­во­ри­мо: то тяж­ка спра­ва, лег­ко ме­нi на ду­шi, се пi­де глад­ко, га­ря­че лю­би­ти, хо­лод­на роз­пу­ка, квад­ра­то­вий ду­рень, глад­ка дiв­чи­на, ро­га­та ду­ша, твер­дий ха­рак­тер, м'яка вда­ча, слизька спе­ку­ля­цiя, го­роїжи­ти­ся i т. iн., i при тiм в на­шiй ду­шi ви­ри­на­ють об­ра­зи рiз­но­го ро­ду, але не до­ти­ко­вi, хоч пев­но, ще нес­вi­до­мо при­мi­шу­ються й во­ни, да­ючи тим iн­шим об­ра­зам пев­ний ок­ре­мий ко­ло­рит. Не­ма що мо­ви­ти, що й по­езiя му­сить ко­рис­та­ти з тих об­ра­зiв, наг­ро­мад­же­них уже в са­мiй скар­бiв­нi мо­ви, тим бiльше що во­ни вже по­етич­нi са­мi со­бою. I ось ми ба­чи­мо їх жив­цем у на­род­них пiс­нях:

    Ой не пи­тай, па­не бра­те, чи дiв­чи­на глад­ка,

    Але пи­тай, па­не бра­те, чи ме­те­на хат­ка.

    Парубок кле­не ма­тiр, що не поз­во­ляє йо­му же­ни­ти­ся з ми­лою:

    Бодай то­бi, моя ма­ти, так тяж­ко ко­на­ти,

    Та як ме­нi, мо­ло­до­му, з ко­нем роз­мов­ля­ти.

    Про са­му пiс­ню спi­вається:

    Ой ле­гонька ко­ло­мий­ка, ле­гонька, ле­гонька.

    Коли ж ми ся по­бе­ре­мо, риб­ко со­ло­донька?

    Вояк го­во­рить то­ва­ри­шам:

    Тяжко ме­нi, тяж­ко, на сер­цi сум­ненько,

    Вiдай же я за­бив сво­го бли­зенько­го,

    Свого бли­зенько­го, бра­та рiд­ненько­го.

    З то­го са­мо­го об­ся­гу взя­тi та­кож гар­нi об­ра­зи:

    Розсiю я ту­гу по зе­ле­нiм лу­гу,

    Розсиплю я жа­лi по зе­ле­нiй тра­вi.

    Коли го­во­ри­мо "то­ва­риський кру­жок", "ши­ро­кий круг слу­ха­чiв", то хо­ча при тiм вра­жен­ня до­ти­ку круг­лої фор­ми й не ви­ри­нає в на­шiй ду­шi, а рад­ше яв­ляється нам вра­жен­ня зо­ро­ве: кiлька­над­цять лю­дей, що сто­ять дов­ко­ла яко­гось од­но­го, - а все-та­ки зв'язок мiж ти­ми сфе­ра­ми вра­жень ще не пор­вав­ся; ко­ли ж у на­род­нiй вес­нян­цi ми зна­хо­ди­мо ряд­ки:

    Вербове ко­ле­со, ко­ле­со

    На до­ро­зi сто­яло, сто­яло.

    Дивне ди­во га­да­ло, га­да­ло -

    то зна­чен­ня то­го "вер­бо­во­го ко­ле­са", кот­ре стоїть на до­ро­зi i щось ду­має, для нас не­яс­не; ми му­си­мо вис­лу­ха­ти реш­ту пiс­нi:

    Ой що ж то­то за ди­во, за ди­во?

    Йшли па­руб­ки на пи­во, на пи­во,

    А дiв­ки сi ди­ви­ли, ди­ви­ли,

    Що па­руб­ки ро­би­ли, ро­би­ли, -

    мусимо че­рез ло­гiч­нi зак­лю­че­ния дiй­ти до то­го, що вер­ба в вес­нян­ках оз­на­чає дiв­чи­ну, щоб та­кою око­лес­ною до­ро­гою дiй­ти до то­го, що "вер­бо­ве ко­ле­со" - зна­чить "кру­жок дiв­чат". I ко­ли у Шев­чен­ка чи­таємо:

    В не­во­лi тяж­ко, хо­ча й во­лi,

    Сказать по прав­дi, не бу­ло…

    Холоне сер­це, як зга­даю,

    Що не в Ук­рай­нi по­хо­ва­ют ь…

    Один у дру­го­го пи­таєм,

    Нащо нас ма­ти при­ве­ла!..

    Якби кай­да­ни пе­рег­риз­ти,

    То гриз пот­ро­ху б… Так не тi,

    Не тi їх к о в а л i ку­ва­ли,

    Не так за­лi­зо гар­ту­ва­ли,

    Щоб пе­рег­риз­ти…

    Так лю­бо сер­це од­по­чи­не…

    I сло­во прав­ди i лю­бо­вi

    В сте­пи-вер­те­пи п о н е с л и…

    Нехай i та­кi Не на­ша ма­ти,

    А до­ве­ло­ся п о в а ж а т и i т. i.,

    то пев­но, що ми, при­ча­ро­ва­нi прос­то­тою i си­лою тих слiв, не ду­маємо про тi пер­вiс­нi, змис­ло­вi а спе­цi­ально до­ти­ко­вi вра­жен­ня, до яких апе­лює по­ет i яки­ми вiн у на­шiй ниж­нiй свi­до­мос­тi во­ру­шить таємнi стру­ни, що вик­ли­ка­ють у верх­нiй свi­до­мос­тi са­ме та­кi акор­ди, яких хо­четься по­ето­вi. Пев­на рiч, i по­ет, пи­шу­чи тi ряд­ки, не ду­мав не раз про пер­вiс­не, змис­ло­ве зна­чен­ня та­ких слiв, як "по­хо­ва­ти", "по­нес­ти", "по­ва­жа­ти", "чис­тий", "пра­вед­ний" i т. i. Вiн ко­рис­ту­вав­ся в знач­нiй мi­рi го­то­вою вже поєзiь-ю мо­ви, го­то­вим за­па­сом абст­рак­цiй i аб­ре­вi­атур, але все-та­ки тре­ба приз­на­ти, що прав­ди­вi по­ети все i всю­ди з ба­га­то­го за­па­су рiд­ної мо­ви вмi­ють ви­би­ра­ти влас­не та­кi сло­ва, якi най­швид­ше i най­лег­ше вик­ли­ка­ють у на­шiй ду­шi конк­рет­не змис­ло­ве вра­жен­ня. Але й по­за те прав­ди­вi по­ети, свi­до­мо чи нес­вi­до­мо, б'ють на на­шi змис­ли, тво­рять за­люб­ки об­ра­зи, наск­рiзь змис­ло­вi для ви­яв­лен­ня своїх iдей, i в чис­лi та­ких об­ра­зiв ду­же час­то зна­хо­ди­мо об­ра­зи, взя­тi з до­ти­ко­во­го змис­лу. На­ве­де­мо лиш па­ру та­ких об­ра­зiв iз Шев­чен­ка. Щоб по­ка­за­ти свою змар­но­ва­ну (по йо­го дум­цi) з ви­ни де­яких знай­омих мо­ло­дiсть, по­ет обер­тається до них з до­ко­ром:

    Ви тяж­кий ка­мiнь по­ло­жи­ли

    Посеред шля­ху i роз­би­ли

    О йо­го, бо­га бо­ячись,

    Моє м а л е є та убо­ге

    Те сер­це, пра­вед­не ко­лись.

    Тут май­же що сло­во, то об­раз iз об­ся­гу до­ти­ко­во­го змис­лу, а всi тi об­ра­зи, взя­тi ра­зом, чи­нять сце­ну, пов­ну ру­ху i тра­гiч­ної си­ли; ми по­чу­ваємо i тяж­кiсть ка­ме­ня, до­тор­каємо­ся но­га­ми шля­ху, по­чу­ваємо об'єм то­го ма­ло­го сер­ця, ра­зом з ним пе­ре­мi­рюємо дов­гу прос­ту до­ро­гу i ра­зом з ним по­чу­ваємо бiль, ко­ли йо­го б'ють об ка­мiнь. Iн­те­рес­но, як не раз по­ет якесь ве­ли­ке зо­ро­ве або слу­хо­ве вра­жен­ня роз­би­рає на дрiб­нi до­ти­ко­вi вра­жен­ня i при їх по­мо­чi сил­кується вик­ли­ка­ти в на­шiй ду­шi об­раз, зов­сiм вiд­мiн­ний вiд тих склад­ни­кiв. Щоб зма­лю­ва­ти по­ну­рий пей­заж над Ара­лом, вiн по­ка­зує нам

    I не­бо нев­ми­те, iзас­па­нi хви­лi,

    I по­над бе­ре­гом геть-геть,

    Неначе п'яний, оче­рет

    Без вiт­ру г н е т ь с я…

    Як ба­чи­мо, чо­ти­ри об­ра­зи пер­вiс­не до­ти­ко­вi! Се про­це­ду­ра, ана­ло­гiч­на до про­це­ду­ри тих но­во­час­них ма­ля­рiв-пу­ан­ти-лiс­тiв, що, щоб вик­ли­ка­ти в на­шiй ду­шi вра­жен­ня iн­тен­сив­ної зе­ле­ної бар­ви, кла­дуть на по­лот­нi обiк се­бе точ­ки са­мої синьої i са­мої жов­тої фар­би, зна­чить, вик­ли­ка­ють ба­жа­ний ефект при по­мо­чi еле­мен­тiв iн­шої ке­те­го­рiї. Та­ких об­ра­зiв, узя­тих iз об­ся­гу до­ти­ко­во­го змис­лу, зна­хо­ди­мо у Шев­чен­ка i у всiх прав­ди­вих по­етiв ба­га­то. Вiзьмiть хоч би та­кi ряд­ки: i

    Поклони тяж­кiї б' ю ч и…

    Взяли Пет­ру­ся мо­ло­до­го

    Та в го­род в пу­тах од­вез­ли.

    Його не­дов­го мор­ду­ва­ли -

    В кай­да­ни доб­ре за­ку­ва­ли,

    Переголили про за­пас;

    Перехрестивсь, от­так уб­ра­ний,

    I по­во­лiк Пет­русь кай­да­ни, -