Тут для ме­не мен­ше iн­те­рес­ний конт­раст мiж ти­ми то­на­ми, якi те­пер вик­ли­кає по­ет в на­шiй ду­шi, i ти­ми, якi вик­ли­кав з по­чат­ку тво­ру; сей конт­раст зов­сiм на­ту­ральний, i йо­го мож­на би ще знач­но змiц­ни­ти; по­рiв­няй, напр., от­сей опис ран­ку з тим, який є в Квiт­чи­нiй "Ма­ру­сi", де, ха­рак­те­ри­зу­ючи спiв со­ло­вей­ка, при­ве­де­но цi­лий слов­ник оно­ма­то­по­етич­них слiв, зна­чить, по­ет на­ро­бив ба­га­то шу­му, трiс­ко­ту, ляс­ко­ту, але за­був про най­важ­нi­ше - про чут­тя i наст­рiй на­шої ду­шi, для кот­ро­го вис­тар­чить од­не сло­во, так, як у Шев­чен­ка, але для кот­ро­го цi­лий слов­ник має та­ке зна­чен­ня: як ко­нов­ка зим­ної во­ди, ви­ли­та зне­нацька на го­ло­ву сен­ти­мен­тально­му па­руб­ко­вi. Щи­ре, гли­бо­ке чут­тя бе­рег­ло Шев­чен­ка вiд уся­ких та­ких вис­ко­кiв. Але, як ска­за­но, не те го­лов­но iн­те­рес­но в тiм прос­тенькiм опи­сi ук­раїнсько­го ран­ку, а те, що по­ет, зов­сiм ана­ло­гiч­но до опи­су-бур­ли­вої но­чi, i тут до зма­лю­ван­ня по­гiд­но­го, ти­хо­го ран­ку бе­ре пе­ре­важ­но слу­хо­вi, му­зи­кальнi об­ра­зи. Шев­чен­ко не раз опи­су­вав ра­нок в ук­раїнськiм се­лi, але нi­де в та­кiй мi­рi не пос­лу­го­ву­вав­ся му­зи­кальни­ми мо­ти­ва­ми, як влас­не тут. Я пев­ний, що се ста­ло­ся нес­вi­до­мо. Вид­но, що цi­ла ба­ла­да ви­ли­ла­ся у Шев­чен­ка з од­но­го iм­пульсу, з од­но­го сильно­го ду­шев­но­го наст­рою; слу­хо­ва пам'ять, роз­во­ру­ше­на сильни­ми вра­жен­ня­ми, зiб­ра­ни­ми в пер­шiм ус­ту­пi, те­пер си­лою при­род­ної, але нес­вi­до­мої ре­ак­цiї пiд­да­ла по­ето­вi конт­рас­то­вi, не­мов суп­ле­мен­тар­нi, але та­кож пе­ре­важ­но му­зи­кальнi об­ра­зи для зма­лю­ван­ня ран­ку. По­ет-ди­ле­тант, та­кий, що тво­рить ро­зу­мом, був би вже дав­но за­був про по­ча­ток i був би тут роз­си­пав пе­ред на­ми щед­рi ко­ло­рис­тич­нi ефек­ти, - Шев­чен­ко лед­ве заз­на­чує їх у трьох ряд­ках: "Чор­нiє гай над во­дою", "чер­во­нiє за го­рою" i "за­си­нi­ли по­над Днiп­ром ви­со­кi мо­ги­ли". Го­лов­не тло ма­люн­ка - му­зи­кальне, так са­мо, як бу­ло му­зи­кальне тло пер­шо­го.

    Такими слу­хо­ви­ми, му­зи­кальни­ми об­ра­за­ми опе­рує Шев­чен­ко за­люб­ки в од­нiй з най­кра­щих своїх по­ем - у "Га­ма­лiї", що вся є не­мов дзвiн­ким по­гу­ком ко­зацько­го ге­рой­ст­ва, вiд­ва­ги i енер­гiї. Тут чуємо ко­зацьку просьбу до вiт­ру, щоб "заг­лу­шив кай­да­ни", до мо­ря, щоб "заг­ра­ло пiд бай­да­ка­ми"; тут бiд­нi не­вольни­ки ба­жа­ють пе­ред смер­тю "по­чу­ти ко­зацьку сла­ву", тут ко­зацькi сльози "до­мов­ля­ють ту­гу"; рев Днiп­ра ду­же плас­тич­но змальова­но сло­ва­ми:

    Зареготався дiд наш ду­жий,

    Аж пi­на з уса по­тек­ла.

    Тут "Мо­ре вi­тер чує", "Бос­фор кле­ко­тить, не­на­че ска­же­ний, то стог­не, то виє". Ко­зацький на­пад змальова­но ко­рот­ко, але сильно:

    Реве гар­ма­та­ми Ску­та­ра,

    Ревуть, лю­ту­ють во­ро­ги…

    Реве, лю­тує Вi­зан­тiя…

    Згадаю да­лi, як у "Гай­да­ма­ках" Шев­чен­ко та­ки­ми ж му­зи­кальни­ми об­ра­за­ми ма­лює свої мрiї про Ук­раїну:

    У моїй ха­ти­нi, як в сте­пу безк­раїм,

    Козацтво гу­ля є, бай­рак го­мо­нить,

    У моїй ха­ти­нi си­не мо­ре грає,

    Могила су­мує, то­по­ля шу­мить,

    Тихесенько "Гри­ця" дiв­чи­на с п i в а є…

    Таких ус­ту­пiв у Шев­чен­ко­вiй по­езiї наб­рав би до­сить, та ми не бу­де­мо пе­ре­би­ра­ти їх, а при­ве­де­мо тут тiльки де­якi та­кi, де по­ет при по­мо­чi спе­цi­ально слу­хо­вих об­ра­зiв уп­лас­тич­нює iн­шi, бiльш абст­рак­цiй­нi по­нят­тя. Ось, при­мi­ром, у "Княж­нi" вiн по­ка­зує при по­мо­чi двох слу­хо­вих об­ра­зiв конт­раст панської роз­ко­шi i людсько­го бi­ду­ван­ня:

    Ревуть па­ла­ти на по­мос­тi,

    А го­лод стог­не на се­лi.

    Дальше вiд пер­вiс­но­го зна­чен­ня та­кi сло­ва, як "сла­ва здо­ро­во кри­чить за на­шi го­ло­ви", або тi, де по­ет в пе­ре­сер­дi ха­рак­те­ри­зує мов­чан­ку своїх знай­омих:

    Нiхто не гавк­не, не лай­не,

    Неначе не бу­ло ме­не.

    Або ко­ли ма­лює жа­лiб­ний наст­рiй своєї ду­шi: "спi­ває i пла­че сер­це", або ко­ли ба­жає своїй ду­шi та­кої си­ли,

    Щоб ог­нен­но за­го­во­ри­ла,

    Щоб сло­во пла­ме­нем взя­лось, -

    де ком­бi­на­цiя слу­хо­во­го об­ра­зу з зо­ро­вим на­дає цi­ло­му ре­чен­ню нез­ви­чай­ний, яр­кий ко­ло­рит. Те са­ме тре­ба ска­за­ти про та­кi зво­ро­ти, як "єлеєм сло­во по­тек­ло", "аре­на звi­ром за­рев­ла". Спо­дi­ва­ний упа­док сус­пiльно­го та по­лi­тич­но­го не­ла­ду в Ро­сiї ма­лює по­ет як упа­док ста­ро­го ду­ба:

    Аж за­ре­ве та за­гу­де,

    Козак без­вер­хий упа­де,

    Розтрощить трон, пор­ве пор­фи­ру,

    Роздавить ва­шо­го ку­ми­ра.

    Вже з тих при­мi­рiв, якi на­ве­де­но тут, мож­на по­ба­чи­ти рiз­ни­цю мiж по­езiєю i му­зи­кою. Рiз­ни­ця є i в об­ся­гу обох ро­дiв ар­тис­тич­ної твор­чос­тi, i в ме­то­дi пос­ту­пу­ван­ня. Бо ко­ли му­зи­ка мо­же ма­лю­ва­ти тiльки конк­рет­нi зву­ко­вi яви­ща (шум бу­рi, свист вiт­ру, рев во­ди, го­ло­си звi­рiв) i тiльки по­се­редньо, ска­за­ти б, сим­во­лiч­но рiз­нi ста­ни ду­шi: по­важ­ний наст­рiй, жаль, бла­ган­ня, гнiв, ра­дiсть i т. i., а не­дос­туп­не для неї є цi­ле царст­во ду­мок i реф­лек­сiї, абст­рак­тiв, край­об­ра­зiв, ру­ху i дi­лан­ня (з виїмком та­ких ви­пад­кiв, кот­рi мож­на за­мар­ку­ва­ти яки­мись ха­рак­те­рис­тич­ни­ми зву­ка­ми, напр., марш вiй­ська або­що), то для по­езiї не тiльки дос­туп­нi всi тi яви­ща, якi дос­туп­нi й для му­зи­ки, але й над­то i тi, що не­дос­туп­нi для неї. Та тiльки му­зи­ка ма­лює все те то­на­ми, кот­рих ска­ля i рiз­но-род­нiсть є ду­же об­ме­же­на, але кот­рих за­те во­на вжи­ває як до пот­ре­би, по­оди­но­ко або мен­ши­ми чи бiльши­ми гар­мо­нiй­ни­ми в'язка­ми (акор­да­ми), вик­ли­ка­ючи тим спо­со­бом в на­шiй ду­шi та­кi ефек­ти, яких не мо­же вик­ли­ка­ти го­во­ре­не сло­во. З сього пог­ля­ду по­езiю мож­на при­рiв­ня­ти до бар­вис­тої, але по­оди­но­кої нит­ки, а му­зи­ку до штуч­ної тка­ни­ни. По­езiя мо­же в од­нiм мо­мен­тi да­ва­ти тiльки од­не вра­жен­ня i з са­мої своєї при­ро­ди не мо­же чер­гу­ван­ня тих вра­жень ро­би­ти ско­рi­шим, нiж на се поз­во­ля­ють ор­га­ни мо­ви i ор­га­нiзм бе­сi­ди; на­то­мiсть му­зи­ка мо­же да­ва­ти нам рiв­но­час­но не­об­ме­же­ну кiлькiсть вра­жень i мо­же мi­ня­ти їх да­ле­ко швид­ше. Зна­чить, вра­жен­ня, яке ро­бить на нас му­зи­ка, є не тiльки без­по­се­реднє (не в'яза­не кон­вен­цi­ональни­ми зву­ка­ми сеї або тої мо­ви), але без­мiр­но ба­гат­ше, iн­тен­сив­нi­ше i сильнi­ше, нiж вра­жен­ня по­езiї. Але, з дру­го­го бо­ку, во­но бiльше за­гальне, об­ха­пує, так ска­за­ти, всю на­шу iс­то­ту, але не тор­кає спе­цi­ально нi­якої ду­хо­вої стру­ни.' влас­ти­во ж во­но тор­кає жи­вi­ше тiльки де­якi на­шi ор­га­ни, по­буд­жує кров до жи­вi­шо­го або по­вiльнi­шо­го обi­гу, бу­ває при­чи­ною лег­кої дро­жi або то­го, що у нас "про­бi­га­ють му­раш­ки за пле­чи­ма", але ви­щi ду­хо­вi си­ли зви­чай­но спо­чи­ва­ють. Зов­сiм про­тив­на по­езiя.Хо­ча її дi­лан­ня в кож­дiм по­оди­но­кiм мо­мен­тi без­мiр­но слаб­ше вiд му­зи­ки, то, про­те, про­мов­ля­ючи не тiльки до са­мо­го чут­тя, але й до iн­те­лек­ту, во­на роз­во­ру­шує всi на­шi ви­щi ду­хо­вi си­ли, роз­бур­хує чут­тя, i хо­ча про­со­чується до ду­шi, так ска­за­ти, крап­ля за крап­лею, то, про­те, вик­ли­кає об­ра­зи без­мiр­но ви­раз­нi­шi, яр­кi­шi i ли­шає трив­кi­шi слi­ди в ду­шi, нiж му­зи­ка. Пев­на рiч, i по­езiя вик­ли­кає в на­шiм ор­га­нiз­мi та­кi са­мi змi­ни, як му­зи­ка, i вик­ли­кає їх не раз да­ле­ко сильнi­ше, зас­тав­ляє нас не тiльки трем­тi­ти i за­пи­ра­ти в со­бi дух, але та­кож смi­яти­ся, пла­ка­ти, по­чу­ва­ти три­во­гу, вдо­во­лен­ня, не­на­висть, по­гор­ду i т. i. Та го­лов­на рiч тут та, що во­на не вти­хо­ми­рює, а роз­бур­хує до жва­вi­шо­го дi­лан­ня на­шi ви­щi ду­хов­нi функ­цiї, i се мож­на би наз­ва­ти її ха­рак­тер­ною прик­ме­тою.