У бол­гарських пiс­нях на 58 пос­тiй­них епi­те­тiв 21 узя­то з об­ся­гу зо­ру, 16 з об­ся­гу до­ти­ку, 2 з об­ся­гу сма­ку, а один з об­ся­гу слу­ху. В ро­сiй­ських пiс­нях та­ких епi­те­тiв на­чис­лив Мiк­ло­шич 64, з них зо­ро­вих є 18, до­ти­ко­вих 13, сма­ко­вi 1, слу­хо­вi 2. В ук­раїнсько-руських пiс­нях епi­те­тiв 38, з них зо­ро­вих 17, до­ти­ко­вих 10, слу­хо­вих 1. За­га­лом мож­на ска­за­ти, що в слов'янських епiч­них пiс­нях на 279 пос­тiй­них епi­те­тiв 173 (62%) взя­то з об­ся­гу змис­ло­вих вра­жень, а з них 96 (55 1/3%) узя­то з об­ся­гу зо­ру, 65 (37 - 57%) з об­ся­гу до­ти­ку, 7 (4%) з об­ся­гу сма­ку, а 6 (нес­пов­на 3%) з об­ся­гу слу­ху. Iн­те­рес­но, що у пiв­ден­них слов'ян, у сер­бiв i бол­гар, за­пас епi­те­тiв за­га­лом най­ба­гат­ший, мiж ни­ми най­бiльший про­цент епi­те­тiв змис­ло­вих, а мiж ти­ми зно­ву най­бiльше влас­не зо­ро­вих. Те са­ме тре­ба ска­за­ти i про по­рiв­нян­ня. Сербська пiс­ня по­рiв­нює мо­ло­до­го па­руб­ка до гар­ної ки­ти­цi квi­ток; дiв­чи­на на­зи­ває люб­ка своїми чор­ни­ми очи­ма. По­ява ге­роя на об­рiї опи­сується ось як:

    Бачите ви от­той бов­дур мря­ки,

    Бовдур мря­ки з-пiд чор­но­го лi­су?

    Тая мря­ка - Ко­ро­ле­вич Мар­ко.

    Поїздка юна­ка на по­ле - се по­лiт зiр­ки по не­бi:

    Пак се ма­ну пре­ко по­да рав­на,

    Кано звез­да пре­ко вед­ра не­ба.

    Мiлош виїжджає на по­ле, "мов яр­кеє iз-за го­ри сон­це". же гар­но ма­лює iн­ша пiс­ня по­хiд юна­кiв:

    Ой то су­не хма­ра вiд Ко­та­ра,

    А крiзь хма­ру блис­кав­ки блис­ко­чуть;

    А як тая хма­ра пiд­ня­ла­ся,

    З-пiд ко­пит так ку­ря­ва зня­ла­ся;

    Як крiзь хма­ру блис­кав­ки блис­ко­чуть,

    Так блис­ко­чуть зброї на юна­ках.

    Ще од­на ци­та­та - опис дiв­чи­ни-врод­ли­ви­цi, ха­рак­тер­ний iз мно­гих iн­ших при­чин, а го­лов­но тою ма­сою зо­ро­вих об­ра­зiв, з яких зло­же­но ма­лю­нок:

    Гарна во­на, кра­ща й буть не мо­же!

    Бо що ста­ном - тон­ка i ви­со­ка,

    А що лич­ком - бi­ла i рум'яна,

    Наче зран­ку ви­рос­ла до пiвд­ня

    В ти­шi про­ти сон­ця вес­ня­но­го.

    Очi в неї - два щи­рi клей­но­ти,

    А тi брiв­ки - морськiї ве­сел­ки,

    А рiс­ни­цi - лас­тiв'ячi кри­ла,

    Руса ко­са - шов­ко­ве по­вiс­мо,

    А ус­тонька - цук­ро­вий за­мо­чок.

    Бiлi зу­би - бi­се­ра двi низ­ки,

    А ру­ченьки - ле­бе­ди­нi кри­ла,

    Бiлi гру­ди - два го­лу­би си­вi.

    Слово мо­вить, мов го­луб вор­кує,

    А всмiх­неться, мов со­неч­ко грiє.

    Хто не при­га­дає на­ших по­етич­них об­ра­зiв, та­ких як: бi­ле тi­ло, рум'яне лич­ко, чор­нi очi, чис­те по­ле, пла­ти­ти по чер­во­но­му, по зо­ло­то­му, зе­ле­ний явiр i т. i.? В щед­рiв­цi спi­ва­ють про дiв­чи­ну:

    На го­рi, го­рi снi­ги, мо­ро­зи,

    А на до­ли­нi ру­женька цвi­те.

    Жаль при­рiв­нюється до сту­де­ної ро­си по зе­ле­нiй тра­вi. Ко­ло­мий­ка го­во­рить:

    Молодицi, як зiр­ни­цi, дiв­ча­та, як сон­це,

    Ой на­пи­шу, на­ма­люю, пос­тав­лю в вi­кон­це,

    або вис­лов­лює та­ке са­ме по­рiв­нян­ня кра­си дi­во­чої з зо­рею iн­шим, бiльше по­етич­ним спо­со­бом:

    Ой упа­ла зо­ря з не­ба та й роз­си­па­ла­ся,

    А дiв­чи­на поз­би­ра­ла та й пiд­ти­ка­ла­ся.

    Дуже iн­те­рес­ний па­ра­ле­лiзм ба­чи­мо в от­сiй пiс­нi, де дiв­чи­ну по­рiв­ня­но до ка­ли­ни:

    "Червона ка­ли­но, чо­го в лу­зi стоїш?

    Чи цвi­ту жа­луєш, чи сту­жi ся боїш?" -

    "Цвiту не жа­лую, сту­жi ся не бою,

    Сама я не знаю, як зац­вiс­ти маю.

    Зацвiла би-м бi­ло - лю­ди не пiз­на­ють,

    Зацвiту чер­во­но - гiл­ля об­ла­ма­ють". -

    "Молода дiв­чи­но, чо­го сум­на хо­диш?

    Чи го­лов­ка больна, чи свi­ту-сь не вольна?" -

    "Головка не больна, i я свi­ту вольна,

    Три но­чi не спа­ла, один лист пи­са­ла

    До то­го жов­ня­ра, що-м вiр­но ко­ха­ла".

    Ми не мо­же­мо тут вхо­ди­ти в та­кi iн­те­рес­нi де­та­лi, як напр., сим­во­лi­ка кольорiв у на­род­них вi­ру­ван­нях i в по­езiї, сим­во­лi­ка цвi­тiв i т. i., що, влас­ти­во, та­кож на­ле­жить сю­ди, i по­да­мо ще де­кiлька при­мi­рiв зо­ро­вих об­ра­зiв у на­шiй ар­тис­тич­нiй по­езiї, а го­лов­но у Шев­чен­ка. Кож­до­му, хто чи­тав Шев­чен­ко­вi по­езiї, му­си­ла ли­ши­ти­ся в тям­цi та ма­са зо­ро­вих, кольорис­тич­них об­ра­зiв, яки­ми вiн лю­бить ха­рак­те­ри­зу­ва­ти ук­раїнську при­ро­ду, всi отi "ка­рiї оче­ня­та i чор­нiї бро­ви", "виш­не­вий сад зе­ле­ний i тем­нiї но­чi", "синє мо­ре", "чер­во­ну ка­ли­ну", "зе­ле­нi бай­ра­ки", "степ, як мо­ре ши­ро­ке, си­нiє", "не­бо бла­кит­не", "чор­нi го­ри", i мо­ги­ли, "що чор­нi­ють, як го­ри", i тi хлоп­цi i дiв­ча­та, що "як мак, проц­вi­та­ють". Вар­то звер­ну­ти ува­гу на де­якi мальовни­чi по­рiв­нян­ня. I так в ча­сi нiч­но­го на­па­ду на Ску­та­ру:

    Неначе пта­хи чор­нi в гаї,

    Козацтво смi­ли­во лi­тає.

    Загальнозвiсне є по­рiв­нян­ня: "Чер­во­ною га­дю­кою не­се Альта вiс­тi". В "Ка­те­ри­нi" чи­таємо:

    А без до­лi бi­ле лич­ко,

    Як квiт­ка на по­лi:

    Пече сон­це, гой­да вi­тер,

    Рве вся­кий по во­лi.

    Дiвчина у нього час­то є ро­же­вим цвi­том. Ка­те­ри­на, "як то­по­ля, ста­ла в по­лi при би­тiй до­ро­зi". Ди­ти­на "чер­во­нiє, як квi­точ­ка вран­цi пiд ро­сою". Роз­пу­ка "ко­ло сер­ця, як га­ди­на чор­на, по­вер­ну­лась". Зи­ма в Мос­ков­щи­нi: "Як те мо­ре, бi­ле по­ле снi­гом по­ко­ти­лось". Вза­га­лi ба­гатст­во мальовни­чо­го еле­мен­та до­дає "Ка­те­ри­нi" нез­ви­чай­но­го по­ва­бу.

    Дуже час­то по­ет пос­лу­гується грою кольорiв у при­ро­дi, щоб ха­рак­те­ри­зу­ва­ти змi­ну людсько­го чут­тя. Є се звiс­на по­ява, що в доб­рiм наст­рої чо­ло­вi­ко­вi вся при­ро­да ви­дається яс­ною, всмiх­ну­тою, свi­жою i ве­се­лою, а в приг­ноб­лен­нi - по­ну­рою, тем­ною, хо­рою. Ха­рак­те­ри­зу­ючи наст­рiй ук­раїнсько­го на­ро­ду по бит­вi пiд Бе­рес­теч­ком, Шев­чен­ко спi­ває:

    Ой чо­го ти по­чор­нi­ло,

    Зеленеє по­ле, -

    де зе­ле­ний ко­лiр, оче­вид­но, є сим­во­лом здо­ров'я, си­ли, кра­си i на­дiї, якi бу­ли пе­ред бит­вою, а чор­ний - сим­во­лом приг­ноб­лен­ня по бит­вi.

    Та не тре­ба за­бу­ва­ти, що прав­ди­вi по­ети нi­ко­ли не поз­во­ля­ють со­бi тих кольорис­тич­них ор­гiй, у яких лю­бу­ються те­пе­рiш­нi де­ка­ден­ти та пле­не­рис­ти пе­ра i чор­ни­ла, їх опи­си виг­ля­да­ють рад­ше як вка­зiв­ки для ма­ля­ра або як прей­ску­ран­ти рiз­них ви­шу­ка­них фарб, анiж як по­етич­нi кре­ацiї. А пог­ляньте, як опи­сав Шев­чен­ко ве­чiр в ук­раїнсько­му се­лi вес­ною - на що вже мо­тив здiб­ний до яко­го хо­че­те кольорис­тич­но­го трак­ту­ван­ня!

    Садок виш­не­вий ко­ло ха­ти,

    Хрущi над виш­ня­ми гу­дуть,

    Плугатарi з плу­га­ми йдуть,

    Спiвають iду­чи дiв­ча­та,

    А ма­те­рi ве­че­рять ждуть.