Іван Франко - Лис Микита

Лис Микита - вигаданий лис, з казки Івана Франка «Лис Микита». Микита походить з бойків і мешкає десь на Західній Україні. Його можна охарактеризувати як розсудливого, господарського, запасливого і, звичайно ж, хитрого лиса. Він переконаний сім'янин і дуже любить своїх дружину і дітей. Але, обмовлений недоброзичливцями, він змушений відправитися до Львова, на заклання. На якийсь час, його рятує красномовство і його талант публічного оратора. Так чи інакше, але в підсумку він розкритий і гине, розтерзаний розгніваним натовпом.

Iван Якович Франко

Лис Микита

ПІСНЯ ПЕРША

    

    Надійшла вес­на прек­рас­на,

    Многоцвітна, теп­ла, яс­на,

    Мов дівчи­на у вінку;

    Ожили лу­ги, дібро­ви,

    Повно га­мо­ру, роз­мо­ви

    І пісень в ча­гар­ни­ку.

    Лев, що цар є над звіра­ми,

    Пише лис­ти з пе­чат­ка­ми,

    Розсилає на весь світ:

    «Час нас­тав ве­ли­ких зборів!

    Най зійдесь до царських дворів

    Швидко весь звіря­чий рід».

    Ось ідуть во­ни юр­ба­ми,

    Мов на відпуст з ко­рог­ва­ми -

    Все, що виє, гав­ка, ква­ка;

    Лиш один мов і не чує,

    В своїм зам­ку, знай, но­чує -

    Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка.

    Ой, не­да­ром він хо­ваєсь!

    Знать, сумління об­зи­ваєсь:

    «Кривдив ти звіря­чий люд!»

    Тим ча­сом в своїй сто­лиці

    Цар засів по­руч ца­риці,

    Щоб тво­ри­ти звірам суд.

    Перший вий­шов Вовк Не­си­тий.

    «Царю,- ка­же,- від Ми­ки­ти

    Вже мені хоч про­па­дать!

    Діток моїх б'є, ку­сає,

    А Вов­чи­цю об­мов­ляє

    Так, що й со­ром повідать!

    А й ме­не - хіба ж то чес­но? -

    Як він хит­ро і об­лес­но

    Мало в гріб раз не ввігнав!

    Се бу­ло ще то­го ра­зу,

    Як я з царсько­го ука­зу

    Мировим суд­дею став.

    От до ме­не вбіг Ми­ки­та:

    «Вовче, спра­ва зна­ме­ни­та!

    Штири ба­ра­ни ось тут.

    Їм ли­ши­ла­ся по батьку

    Гарна част­ка по­ля в спад­ку,

    І на твій зда­ються суд.

    Бачиш, по­ча­ли сва­риться,

    Ані руш їм поділиться -

    Геометри в них не­ма.

    Я ве­ду їх в сюю нет­ру:

    Будь їм ти за ге­омет­ру,-

    Праця бу­де не­дар­ма».

    Втішивсь я - не­ма що кри­ти.

    Бачте, ба­ранів ми­ри­ти

    Дуже я люб­лю над все:

    Як зроб­лю їм спра­ву в по­ли,

    То вам жа­ден з них ніко­ли

    Вже ре­кур­су не вне­се.

    От я швид­ко зби­ра­юся,

    З ба­ра­на­ми віта­юся -

    Хлопці повні, як струч­ки!

    «Ну-бо, хлопці, поспішімо,

    На той спор­ний грунт ходімо!

    Маєте пальки, дрюч­ки?»

    «Все є,- ка­жуть,- все го­то­ве!»

    Вийшли в по­ле Ба­ра­но­ве,

    Стали мірять - ні, не йде!

    Тут зам­но­го, там за­ма­ло,

    Вшир не хо­чуть, вздовж не ста­ло,

    Бо тут ліпше, там ху­де.

    Далі ка­же Лис Ми­ки­та:

    «Тут од­на лиш стеж­ка би­та

    Вас до прав­ди за­ве­де.

    Вовче, стань на се­ре­дині,

    A з них кож­дий в сій хви­лині

    На ріг ни­ви най іде.

    Станьте й стійте там спокійно,

    Кождий ува­жай подвійно!

    Як я крик­ну: раз, два, три! -

    То з вас кож­дий без угов­ку

    Якнайшвидше к па­ну Вов­ку

    Що є си­ли прос­то дри!

    Хто най­швид­ше доч­ва­лає,

    Вовка з місця геть зіпхає,

    Матиме най­більшу часть.

    Зрозуміли?» - «Зро­зуміли!» -

    «Ну, ста­вай­те ж, і до ціли

    Най вам бог добігти дасть!»

    Всередині став я ра­дий,

    Не домірку­вав­ся зра­ди,

    А Ми­ки­та на ме­жи

    Аж у собі радість тис­не -

    Як не гарк­не, як не свис­не:

    «Раз-два-три! А враз біжи!»

    Ледве крик­нув Лис Ми­ки­та -

    Гей, як ру­ши­ли з ко­пи­та

    Барани у той сам час!

    А як зби­ли­ся до­ку­пи,

    То, вам на­че шти­ри сту­пи,

    В ме­не гоп­ну­ли на­раз.

    Штири ба­ра­ни відра­зу

    Мої кості на ло­га­зу,

    Бачилося, по­товк­ли;

    Я лиш зіпнув, зак­ру­тив­ся

    Та й на зем­лю по­ко­тив­ся,

    Очі кров'ю зап­ли­ли.

    Та прок­ляті ба­ра­ниська

    Не вва­жа­ють, що смерть близька,

    Що зомлілий я ле­жу:

    Сей ро­га­ми звідси пхає,

    Той в про­тив­ний бік штов­хає,

    Щоб по­су­ну­ти ме­жу.

    Довго ще так пра­ву­ва­лись,

    Щохвилини розбіга­лись

    Та й ро­га­ми в ме­не бух!

    А Ми­ки­та, той со­ба­ка,

    Реготавсь, аж ла­зив ра­ка,

    Що так з ме­не пер­ли дух.

    І бу­ли б за нюх та­ба­ки

    Там на вічну ганьбу та­ки

    Вовка вби­ли ба­ра­ни,

    Та, дав бог, моя Вов­чи­ця

    Там надбігла по­ди­виться,-

    Аж тоді втек­ли во­ни».

    Хоч як жалібно сю повість,

    Мов сум­ную ду­жу новість,

    Вовк ца­реві го­ло­сив,

    То ца­ри­ця хи­хо­та­лась,

    Та й цар, щоб не зняв­ся га­лас,

    Ледве в собі сміх ду­шив.

    Гектор, Цу­цик, не­бо­ра­ка,

    Став на лап­ки та й ба­ла­ка:

    «Царю, стра­же на­ших прав!

    Ковбаси я мав шма­то­чок

    Та й схо­вав її в ку­то­чок,-

    Лис і тую в ме­не вкрав!»

    Кіт Мур­ли­ка ско­чив жва­во:

    «Бач, яке со­ба­че пра­во!

    Ковбаса бу­ла моя!

    Що Лис злодій, я не спо­рю,

    Але ков­ба­су в ту по­ру

    В ко­ва­ли­хи вик­рав я!»

    «Чиста прав­да, що й ка­за­ти,-

    Рись по­чав так про­мов­ля­ти,-

    Лис Ми­ки­та злодій є.

    Він сумління, честь і віру

    За дриглі, горівки міру

    Без ва­ган­ня про­дає.

    Таж то нех­рист, таж то Юда!

    Патріот - у нього злу­да!

    Хто ж доб­ра б від нього ждав?

    Знаю я йо­го на­ту­ру!

    Він ца­ря б жи­дам на шку­ру

    За сви­ни­ни фунт про­дав.

    Заяць ось - ду­ша спа­сен­на,

    Як жиє, ні в ніч, ні ден­но


    Зла ніко­му не хотів.

    Ну, пішов він до Ми­ки­ти,

    Той, бач, мав йо­го нав­чи­ти

    Тропарів і кон­даків.

    Ой, гірка бу­ла на­ука!

    Лис відра­зу взявсь до бу­ка,-

    А прий­шли на п'ятий глас,

    Він струс­нув Зай­ця, мов гру­шу;

    Був би вит­ряс з нього й ду­шу,

    Якби я йо­го не спас».

    Аж ось вис­ту­пив до тро­ну,

    Щоб взять Ли­са в обо­ро­ну,

    Стрий йо­го, Бор­сук Ба­бай.

    «Добре то старі ка­за­ли:

    Жди від во­ро­га пох­ва­ли!

    Що тут нап­ле­ли, гай, гай!

    І не со­ром вам, Не­си­тий,

    Власну ганьбу роз­но­си­ти,

    Відгрівати дав­ню пліснь?

    А ви кра­ще б на­га­да­ли,

    Як ви з Ли­сом ванд­ру­ва­ли,-

    То прав­ди­ва, свіжа піснь.

    Вірним дру­гом був Ми­ки­та,

    Але ва­ша злість не­си­та

    Злом пла­тить най­ліпшу річ.

    Раз ото сте­па­ми йшли ви,

    Голод му­чив вас страш­ли­вий,

    Хоч коліна власні їж!

    Аж тут чу­ти: «Гатьта! Вісьта!»

    Їде шля­хом хлоп до міста

    З ри­бою на торг, ма­буть.

    «Гей,- Лис ка­же,- мисль щас­ли­ва!

    Брате, бу­де нам по­жи­ва,

    Лиш гля­ди та муд­рий будь!»

    Скочив Лис з од­но­го ма­ху,

    Бач, і впав по­се­ред шля­ху,

    Мов здох­лий, прос­тяг лап­ки.

    І ле­жить отак прос­тер­тий -

    Він же ж міг по­жи­ти смер­ти

    Від му­жицької ру­ки!

    Хлоп над'їхав - що за ди­во!

    З во­за зліз, за камінь жи­во,

    Щоб йо­го до­би­ти там.

    Далі ба­чить - він не ди­ха!

    «От мій зиск,- про­мо­вив сти­ха,-

    На кла­па­ню бу­де блам».

    Взяв Ми­ки­ту за хвос­ти­ну

    Та й на віз між ри­бу ки­нув,

    Сів і їде в бо­жий час.

    А Ми­ки­та, той про­но­за,

    Ну ж ме­та­ти ри­би з во­за,

    В кадці лиш ли­шив­ся квас.

    Риб не ста­ло, Лис мій в но­ги!

    Здибав Вов­ка край до­ро­ги,-

    Той ос­тат­ню Щу­ку мне.

    «Ну-бо, бра­те Ми­ко­лай­ку,

    Ти ли­шив для ме­не пай­ку?

    Погодуй те­пер ме­не!»

    «О,- го­во­рить Вовк Не­си­тий,-

    Осьде пай твій зна­ме­ни­тий!

    На, сма­куй, та не вда­вись!»

    І - зміркуй бе­зод­ню злості! -

    Дав йо­му лиш самі ості

    З риб, що вкрав так сміло Лис!

    А для Зай­ця річ не­лю­ба,

    Що над­рав учи­тель чу­ба?

    Ніби нас не дра­ли всіх?

    Хто ж то ба­чив, щоб на­ука

    Йшла до го­ло­ви без бу­ка?

    Се роз­ма­зу­вать - лиш сміх.

    А той Цу­цик, Гек­тор ку­ций,

    Сам спіймавсь на своїй штуці!

    Кіт Мур­ли­ка нам ска­зав:

    «Ковбасу ту зна­ко­ми­ту,

    За що скар­жить він Ми­ки­ту,

    Сам він у Мур­ли­ки вкрав.

    Мій бра­та­нок - муж по­бож­ний.

    Всякий прос­ту­пок без­бож­ний

    Є для нього на­че хрін.

    Ось вже цілий рік ми­нає,

    Як твер­дий все піст три­має,

    Не бе­ре в рот м'яса він.

    Я вже сам не раз жу­рив­ся,

    Що так го­ло­дом змо­рив­ся…» -

    Тут ур­вав на­раз Ба­бай,-

    Бач, кум­панія чи­ма­ла

    Бог зна звідки прич­ва­ла­ла

    З кри­ком, шу­мом в царський гай.

    Старий Півень пе­ред ве­де,

    За ним по два у ряд іде,

    Носять ма­ри на пле­чах:

    А на ма­рах Кур­ка ле­жить,

    За ма­ра­ми весь рід біжить -

    Плач і ле­мент, ох і ах!

    Півень пе­ред тро­ном царським

    Крикнув те­но­ром ли­царським:

    «Милосердя, ца­рю мій!

    Вся надія на­ша вби­та!

    А убійця - Лис Ми­ки­та!

    Най нас суд роз­су­дить твій.

    Ми в мо­нас­тирі свя­то­му

    Проживали й зла ніко­му

    Не чи­ни­ли. Та не раз

    Бачив я, що попід бра­ми

    Лис миш­кує,- все за на­ми

    Своїм хи­жим оком пас.

    Я сі шту­ки доб­ре знаю,

    Своїм дітям повідаю:

    «Стережіться, крий вас біг!

    В ліс мені не вибіга­ти,

    Бо там во­рог наш зу­ба­тий,

    Він жит­тя вас зба­вить всіх.»

    Аж тут раз стук-стук до бра­ми:

    В во­ло­сянці пе­ред на­ми

    Став Ми­ки­та, як мо­нах,

    Повітав нас бла­го­дат­тю

    І з цісарською пе­чат­тю

    Лист от­вер­тий мав в ру­ках.

    «Ось вам,- ка­же,- лист без­пе­ки!

    Каже цар, щоб відте­пер­ки

    Між звіра­ми був спокій,

    Щоб бра­тав­ся Вовк з Вівця­ми

    І щоб я навіки з ва­ми

    Був як друг, як брат, як свій!

    Бач, пус­тин­ни­ком я став­ся

    І від м'яса відцу­рав­ся,

    Їм лиш зілля й ди­кий мід.

    Мир вам, діти! Жий­те з бо­гом!»

    І, вкло­нив­шись за по­ро­гом,

    Він пішов собі у світ.

    «Ну,- тут дітям я го­во­рю,-

    Воля, діти! Мож­на з дво­ру

    Нам по стер­нях по­гу­лять!»

    Радість, втіха, спів між на­ми!

    Всі ми ру­ши­ли до бра­ми,-

    Та не всім прий­шлось вер­тать.

    Лиш ми вий­шли,- гульк, з ук­рит­тя

    Як не ско­чить Лис Ми­ки­та

    Та й ха­хап мою доч­ку!

    Я як крик­ну: «Ку­ка­ре­ко!»

    Але він вже був да­ле­ко,

    Вже схо­вав­ся у ліску.

    Я кри­чу, мов в дзво­ни дзво­ню…

    Вірні пси за ним в по­го­ню

    Кинулись - та, бо­же мій! -

    Принесли лиш труп без­душ­ний!..

    Так той злодій не­пос­луш­ний

    Зневажає на­каз твій!»

    Цар ска­зав: «А що, Ба­бає?

    Дуже ост­рий піст три­має

    Твій бра­та­нок! Ба­чиш сам,

    Як то він спа­сає ду­шу!

    Ні, кінець зро­би­ти му­шу

    Всім подібним ха­пу­нам!»

    І Мед­ве­дя зве, Бур­ми­ла:

    «Як тобі в нас лас­ка ми­ла,

    Друже, меч свій прив'яжи,

    Йдти до Ли­са,- най, мосьпа­не,


    Зараз тут на суд мій ста­не,-

    Строго-строго на­ка­жи!

    А вва­жай на ту пад­лю­ку,

    Щоб не вдрав яку він шту­ку,

    Бо то, бра­те, хит­рий звір!» -

    «Що, ме­не б він смів ду­ри­ти?»

    Закричав Медвідь сер­ди­тий

    Та й по­тяг в Ми­ки­тин двір.

    

ПІСНЯ ДРУГА

    

    Гей, хто в лісі не бу­ває,

    Той не ба­чив, той не знає,

    Як Ми­ки­та Лис жиє.

    Лисовичі - слав­ний за­мок.

    Не один там хід і ґанок,

    Ям, скри­ток чи­ма­ло є.

    Лис Ми­ки­та в своїй буді

    Спочива собі по труді,

    Аж на­раз по­чув: стук, стук!

    Глянув - ой, не­бес­на си­ло!

    Аж се сам Медвідь Бур­ми­ло,

    А в ру­ках стра­шен­ний бук.

    «Гей, Ми­ки­то! Де він, ла­нець?

    Вилізай! Ось я, післа­нець

    Від самісько­го ца­ря!

    Наробив ти зла ба­га­то,

    Злий на те­бе Лев, наш та­то,-

    То й спо­ку­ту­вать по­ра!

    Кличе цар те­бе на суд:

    «Най мені явиться тут

    Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка!

    А не хо­че йти в мій двір,-

    На тор­ту­ри, під топір!

    Най про­па­де, мов со­ба­ка!»

    Лис Ми­ки­та зчу­лив ву­ха,

    Коло бра­ми пильно слу­ха

    Тих грізних мед­ве­жих слів.

    «Ех,- га­дає,- що б зро­би­ти,

    Сього дур­ня раз пров­чи­ти,

    Щоб так гор­до не ревів!»

    Хитро в шпар­ку за­зи­рає,

    Чи де засідки не­має?

    Але ні, Бур­ми­ло сам!

    Ну, тоді він вий­шов сміло,

    Втіхою ли­це горіло:

    «Вуйку, ах, вітай­те ж нам!

    Вуйку, ви ж се? Бійтесь бо­га!

    Так да­ле­кая до­ро­га,

    А та­кий над­ворі сквар!

    Ви вто­ми­лись, ви без ду­ха,

    Піт вам скрізь те­че з ко­жу­ха!

    Що ж то, наш вельмож­ний цар

    Інших вже послів не має,

    Що най­ліпших по­си­лає,

    На най­стар­ших труд ва­лить? -

    Ну, подвійно рад я то­му,

    Що хоч раз до мо­го до­му

    Гість так чес­ний за­гос­тить.

    Суд для ме­не - з мас­лом ка­ша!

    Знаю-бо, що муд­ра ва­ша

    Рада за­хис­тить ме­не.

    А як ви за ме­не сло­во

    Скажете, то все го­то­во,

    Царський гнів тяж­кий ми­не.

    Вуйку, ми ж од­но­го ро­ду!

    З ва­ми я в огонь і в во­ду!

    Лиш сю нічку ще заждіть!

    Гляньте, не­бо зам­ря­че­не,

    Ви вто­ми­ли­ся, а в ме­не -

    Вибачте - бо­лить живіт».

    «А се що тобі, не­бо­же?» -

    «Ох, вуй­цу­ню, страх не­го­же!

    Я ж пус­тин­ник, то й не слід

    М'яса їсти. Ось я му­шу,

    Щоб не брать гріха на ду­шу,

    Ссати той об­рид­лий мід».

    «Мід? - аж крик­нув пан Бур­ми­ло.-

    Мід об­рид­лий? Бо­жа си­ло!

    Я ж за мід би й ду­шу дав!

    Де він? Де йо­го ку­пуєш?

    Як ме­не ним ут­рак­туєш,

    Вір - не бу­деш напікав».

    «Вуйку,-каже Лис,-се жар­ти!»

    «Жарти? Дай лиш зо три квар­ти,

    То й при­ся­гою скріплю!

    Мід - се рай­ський корм чу­до­вий!

    Все за мід я дать го­то­вий,

    Над усе я мід люб­лю!»

    «Га, як так, мій вуй­ку ми­лий,

    То ходім! Хоч в ме­не си­ли

    Дуже ма­ло - що ро­бить!

    Розказ твій - то го­лос з не­ба.

    Для так чес­них гос­тей тре­ба

    Сил, здо­ров­ля не ща­дить.

    Недалеко тут - ось тільки

    Буде відси зо чверть мильки -

    Є ба­га­тий хлоп Охрім.

    В нього ме­ду тьма без­бож­на,

    Що не то що їсти мож­на,

    Але хоч ку­пай­ся в нім!»

    «Ой! - зітхнув Медвідь Бур­ми­ло.-

    Аж на серці зам­лоїло!

    Ну, Ми­ки­то, ну, біжім!»

    Сонце сіло вже за го­ри,

    Як добігли до обо­ри,

    Де ба­га­тий жив Охрім.

    На землі там, близь го­ро­да,

    З ду­ба гру­бая ко­ло­да

    Бовваніла. Май­стер Гринь

    Хтів поз­довж її лу­па­ти,

    То й по­чав з кінця вже гна­ти

    Здоровенний в щілку клин.

    З на дві п'яді вже от­вер­та

    Щіль бу­ла; ко­ло­да впер­та

    Про то­то не трісла ще,

    Лиш від кли­на заск­рипіла,

    Ніби зу­би заціпи­ла,

    Прохрипівши: «Ов, пе­че!»

    «Вуйку! - шеп­че Лис Ми­ки­та.-

    Ось ко­ло­да ся відкри­та -

    Ти по­щу­пай їй під бік!

    Хоч кри­ва во­на та сіра,

    Та в ній ме­ду, що не міра,

    Відси й я не раз волік.

    Глянь, вже тем­но по до­лині.

    Хлоп дав­но ле­жить в пе­рині,

    Тож нічо­го ти не бійсь!

    Їж дос­хо­чу в ім'я бо­же!

    Я пос­тою на сто­рожі…

    Ну лиш, сміло в шпар­ку лізь!»

    «Спасибіг тобі, не­бо­же! -

    Рік Бур­ми­ло.- Стій, щоб, мо­же,

    Не надліз який злий дух!

    Ой, вже чую за­пах ме­ду!

    Ти, не­бо­же, стань спе­ре­ду,

    На до рук от­сей обух!»

    І за сим Медвідь Бур­ми­ло

    Лапи, го­ло­ву й кар­чи­ло

    В ту ши­ро­ку щіль зап­хав;

    Лис тим ча­сом трах! обу­хом

    Клин із ду­ба ви­бив ду­хом,

    І Бур­ми­ла дуб спіймав.

    «У! - ска­зав дуб.- Є ще си­ла!»

    Гей, як вхо­пить він Бур­ми­ла,

    Аж стріщав у нього лоб.

    «Вуйку! - крик­нув Лис Ми­ки­та,-

    Правда, шпар­ка зна­ме­ни­та!

    Знав, де мід хо­ва­ти, хлоп».

    А Мед­ве­дя заціпи­ло!

    Стогне, са­па мій Бур­ми­ло,

    Але дуб три­ма й три­ма.

    Шарпнув вуй­ко зо три ра­зи,

    Затріщали ла­пи й в'язи,

    Але вир­ва­ти - дар­ма!

    «Вуйку,- ка­же Лис,- як чую,

    Дуже вам ме­док сма­кує,

    Та, ма­буть, вас му­ха тне.

    Їжте ж, але міру май­те,

    Бо, як об'їсте­ся, знай­те:


    Мід вам пу­пом поп­ли­не».

    Та Мед­ве­дю не до ме­ду!

    Крутить за­дом, а спе­ре­ду

    Дуб дер­жить, мов у кліщах…

    То він шарп­не, дряп­не, смик­не,

    Далі з бо­лю як не рик­не,

    Аж по­чу­ли в не­бе­сах.

    Лис на кпи йо­го здіймає:

    «Бач, як вуй­ко мій співає!

    Вуйку, що за ну­та се?

    Вуйку, вуй­ку, будьте ти­хо!

    В хаті світло - бу­де ли­хо!

    Вуйку, хло­па біс не­се!»

    А Охрім, ба­гач-му­жик,

    Пробудився,- що за рик?

    Виглядає у ква­ти­ру -

    Що за ди­во? При ко­лоді

    Щось чорніє… Мо­же, злодій!

    Хлоп ха­пає за со­ки­ру.

    Вибіг з ха­ти, приг­ля­даєсь:

    Се Бур­ми­ло бо­ри­каєсь!..

    Репет підійма Охрім:

    «Гей, сю­ди, сусіди любі!

    Ось Медвідь зло­вив­ся в дубі!

    Гей, Мед­ве­дя бить біжім!»

    У! Ки­пить в селі три­во­га,

    Наче ті вов­ки з бер­ло­га,

    Позривались му­жи­ки.

    В чім хто був, в тім вибігає,

    Що по­па­ло, те й ха­пає

    Як оруж­жя до ру­ки.

    Як прис­ко­чуть до Бур­ми­ла -

    В сього ціп, у то­го ви­ла,

    В ба­би ко­чер­га в ру­ках,

    А Охрім з тяж­ким обу­хом -

    Кинулись на вуй­ка ду­хом!

    Лиш луп-цуп! та трах-та­рах!

    Біль до­дав Бур­милі си­ли:

    Як не шарп­не - бо­же ми­лий!

    Шкіру всю з чо­ла зідрав!

    Ще раз шарп­нув - вир­вав ла­пи,

    Але шкіру й кігті-дря­пи

    Дуб, не­мов своє, заб­рав.

    «Вирвавсь! Вир­вавсь!» - зак­ри­ча­ли

    Люди, врозтіч пос­ка­ка­ли,

    А Бур­ми­ло трух-трух-трух!

    В ліс, у корчі збіг бор­зенько,

    Ліг та стог­не так тя­женько,

    Мовби з нього пер­ло дух.

    Аж тут су­не Лис Ми­ки­та.

    «Ну, вуй­цу­ню,- мо­вить,- си­та

    Вже ду­ша? А доб­рий мід?

    Та й га­разд ви по­поїли!

    Хочете, я що­неділі

    Справлю вам та­кий обід!

    Ой, а я тро­хи не пла­кав,

    Як там з ва­ми хлоп ба­ла­кав:

    Я га­дав, що бу­де бить.

    Ну, та ба­читься, ви чем­но

    З ним розс­та­лись,- де­що, пев­но,

    Вам за мід прий­шлось пла­тить.

    Е, що ба­чу! Ви з гри­зо­ти

    Вбрались, ніби на зальоти,

    У чер­воні сап'янці!

    А сю ша­поч­ку чер­во­ну

    Де ку­пи­ли? Чи до­до­му

    Несете її доньці?..»

    Так Ми­ки­та насміхав­ся,

    А Бур­ми­ло лиш ме­тав­ся

    Та бур­чав собі під ніс.

    Аж на третій день хо­дою

    Він з тя­женькою бідою

    Ледве в царський двір приліз.

    Як по­ба­чив цар ясен­ний,

    Що Медвідь та­кий нуж­ден­ний,

    То аж ру­ки за­ла­мав.

    «Гей, Бур­ми­ло, лю­бий дру­же,

    Хто се збив те­бе так ду­же

    Та зо шкіри обідрав?»

    «Царю, па­не! - рік Бур­ми­ло,-

    Горенько ме­не пос­тиг­ло!

    Се Ми­ки­та все зро­бив.

    Через нього му­ки мно­го

    Я при­няв,- ох, ма­ло сво­го

    Я жит­тя не за­гу­бив!»

    Ух! За­ту­пав цар но­гою!

    «Я ко­ро­ною ось тою

    Заклинаюсь: не уй­де

    Сей зло­чи­нець злої му­ки!

    Дай мені йо­го у ру­ки,

    То до завт­ра не дож­де!»

    Потім тро­хи мислі ла­див

    І з се­на­том ра­ду ра­див:

    Щоб Ми­ки­ту взять на гак,

    Постанову мав ве­ли­ку.

    Приклика Ко­та Мур­ли­ку

    І до нього мо­вить так:

    «Ти, мій вірний Кіт Мур­ли­ка,

    Хоч пос­та­ва не ве­ли­ка,

    Та ро­зум­ний ти за трьох.

    Ось те­бе я шлю: піди ти

    Сам до Ли­са до Ми­ки­ти,

    У йо­го злодійський льох.

    І ка­жи, що­би як стій

    Він у двір явив­ся мій!

    Загрози йо­му, що га­ка

    Не ми­не й тя­женьких пут,

    Як на суд не ста­не тут

    Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка!»

    Кіт Мур­ли­ка пок­ло­нив­ся

    І в до­ро­гу спо­ря­див­ся,

    Хоч по шкірі дер мо­роз;

    Страх не рад він був тій чес­ти,

    Та що цар дав, їж до реш­ти!

    Сперечатися не мож.

    

ПІСНЯ ТРЕТЯ

    

    Кіт Мур­ли­ка до до­ро­ги

    Добре взяв за по­яс но­ги,

    В тор­бу впхав пе­че­ну миш

    І лісоч­ком, хо­лод­ка­ми,

    Так на підве­че­рок са­мий

    Він при­був до Ли­со­вич.

    Стукнув в бра­му, до­жи­дає…

    Лис в ква­тир­ку виг­ля­дає.

    Кіт Мур­ли­ка шап­ку зняв,

    Поклонивсь йо­му ни­зенько,

    Привітав йо­го бор­зенько

    Та й такі сло­ва ска­зав:

    «Не прогнівай­ся, на­наш­ку!

    Не приніс я жад­ну фраш­ку,

    Але царський вам на­каз:

    Другий раз се цар, наш влад­ця,

    Через свой­ого післан­ця

    На свій суд ось кли­че вас.

    Що тут дов­го го­во­ри­ти!

    Дуже цар на вас сер­ди­тий,

    Тож я рад­жу вам: ходіть!

    Цар пок­ляв­ся на ко­ро­ну:

    Як не ста­ви­тесь до тро­ну,

    То про­па­щий весь ваш рід».

    «Мурцю! - скрик­нув Лис Ми­ки­та.

    От не жда­ли! От візи­та!

    Боже ми­лий, як я рад!

    Ну, хо­ди в мої обійми!

    А про те ка­зать не смій ми,

    Щоб як стій іти на­зад!

    Таж Ли­си­ця, твоя тітка,

    Так те­бе ви­дає зрідка,

    Що не пус­тить нас під ніч.

    А ма­ленькі Ли­се­ня­та,

    Чи ж во­ни пус­ти­ли б бра­та?

    Ні, то не­мож­ли­ва річ!

    Повечеряєм гар­ненько,

    Проспимося, а ра­ненько

    Холодком - та й в бо­жу путь!

    Я про царський суд не стою.

    А що рад піду з то­бою,

    Ти про сеє пев­ний будь!

    Он з Мед­ве­дем інше діло!

    Ти роз­важ: прий­шов Бур­ми­ло,


    Мов розбійник, у мій двір.

    Та й до ме­не з кри­ком, фу­ком,

    З ве­ли­чез­ним в ла­пах бу­ком -

    Я ж ма­лий, сла­бенький звір!»

    «Ой, на­наш­ку,- рік Мур­ли­ка,-

    Ласка ва­ша за­ве­ли­ка…

    Але ліпше ми не ждім!

    Ніч чу­до­ва, місяць світить…

    Попрощайте жінку й діти,

    Та й у путь як стій ходім!»

    «Мурцю,- ка­же Лис,- май ро­зум!

    Ніч не тітка, ми не во­зом

    Будем їхать, ні літать.

    Всяка по­гань лісом ла­зить,

    Ну ж но хто на нас на­ва­жить!

    Ні бо­ро­тись, ні втікать!»

    Ті сло­ва Ко­та Мур­ли­ку

    Кинули у дрож ве­ли­ку.

    «Ваша прав­да,- він ска­зав,-

    Мушу на ніч вже ли­шиться…

    Та скажіть, щоб по­жи­виться,

    Де б я тут­ка що дістав?»

    «Що ж, не гнівайсь, Мур­цю дільний!

    Чоловік я бо­гомільний,

    Піст твер­дий дер­жу день в день.

    Та тобі вже я прид­баю

    Найсмачніше, що лиш маю:

    Крижку ме­ду з'їж ли­шень!»

    «Меду? Тьфу! - відрік Мур­ли­ка.-

    Най Бур­ми­ло мід той ли­ка!

    Ним ме­не ти не вкор­миш!

    Та у ва­шо­му фільвар­ку

    Чей же є де в за­ка­мар­ку

    Хоч од­на по­ряд­на миш?»

    Лис Ми­ки­та рік до Мур­ка:

    «Ти жар­туєш! Навіть тур­ка

    Я б миш­ми не трак­ту­вав!

    Що ти ви­ду­мав, не­бо­же!

    Миші їсти!.. Ми­лий бо­же!

    Про та­ке я й не чу­вав!

    Та як ми­шей ти ба­жаєш,

    Мурку лю­бий,- тут їх маєш,

    Що хоть ни­ми гать га­ти!

    Тут у війтовім бу­дин­ку

    Мишей тьмен­на тьма, мій син­ку,

    І бли­зенько нам іти!»

    «Ах, на­наш­ку мій най­мильший,

    Поведіть ме­не на миші!

    Я на миші ду­же звик!» -

    «Добре! Так хо­ди ж за на­ми!»

    І полізли бур'яна­ми,

    Аж де війтів був кур­ник.

    Там в стіні діра про­би­та,

    Нею час­то Лис Ми­ки­та

    Ніччю в ку­рят­ник гос­тив;

    Вчора ще пус­тив він крові

    Війтовому Ко­гу­тові,

    Аж Ко­гут і дух спус­тив.

    Війт, зо злості зчер­вонівши,

    З Ко­гу­та лиш пір'я вздрівши,

    Крикнув: «Ні, вже не стерп­лю!

    Мушу злодія зло­ви­ти!»

    Край вікна дав при­си­ли­ти

    Мотузяную пет­лю.

    Лис Ми­ки­та се про­ню­хав

    Та й го­во­рить: «Мур­ку, слу­хай,

    Як там миш­ки цвірко­тять,

    Мов го­роб­чи­ки не­винні!

    А ось тут і дірка в глині -

    Тільки влізти та й ха­пать!»

    «А без­печ­но ж тут, на­наш­ко?

    Нині за біду не тяж­ко,

    А війти - то хит­рий люд!» -

    «Га,- го­во­рить Лис зрад­ли­вий,-

    Хто за­над­то бо­яз­ли­вий,

    Най та­кий по­ки­не труд!

    Всередині там не був я

    І про хит­рощі не чув я,

    Та ко­ли боїшся ти,

    То ходім раніш до­до­му,

    Повечеряєм по-сво­му:

    Редьку й ме­дові со­ти».

    Кіт Мур­ли­ка зас­ти­дав­ся.

    «Що, га­даєш, я зля­кав­ся? -

    До Ми­ки­ти він оз­вавсь.-

    Страх не є ко­тя­че діло!»

    І у дірку ско­чив сміло,

    І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

    Ой, по­вис він у воз­ду­хах,

    Затріпавсь, та по тих ру­хах

    Шнур ще дуж­че гор­ло стис.

    Кинувсь - вда­ривсь до одвірка!

    А зго­ри, де кля­та дірка,

    Заглядає зрад­ник Лис.

    «Ну, що, Мур­цю мій най­мильший,-

    Каже він,- сма­ку­ють миші?

    Правда, що за пиш­ний смак!

    Хочеш солі? Я пок­ли­чу,

    Або в війта сам по­зи­чу,-

    Чи во­лиш все їсти й так?..

    Ого-го, вже й ти співаєш!

    Але слав­ний го­лос маєш!

    Тенор! Ах, люб­лю на смерть!

    Жалібно, аж ллється в ду­шу!..

    Ох, бігме, я пла­кать му­шу…

    Ну, спа­сибіг за кон­церт!»

    Раптом двері заск­рипіли,

    Війт роз­дяг­не­ний, спотілий

    З па­ли­цею сам впа­да;

    А за ним си­ни і слу­ги,

    Сей з ре­ме­нем, з бу­ком дру­гий -

    Ось де Мур­кові біда!

    «Бийте злодія! - війт крик­нув.-

    Вчора Ко­гу­та нам смик­нув!

    Бийте, по­ки спус­тить дух!»

    І луп-цуп! ле­тять уда­ри…

    Мій Мур­ли­ка з уст ні па­ри,

    Мов осліп уже й ог­лух.

    «Бийте!» - війт кри­чить і кро­пить.

    Втім Мур­ли­ка скік! Як вхо­пить

    Пана війта за сам ніс!

    Хруп та й хруп, мов миш ве­ли­ку,

    Кігтями роз­дер всю пи­ку,

    Мовби греч­ку гра­бав біс.

    «Ґвалт! Ря­туй­те!» - крик­нув з бо­лю

    Війт і впав, як сніп, до­до­лу.

    Всі до нього.- «Гей, світіть!

    Гей, во­ди? Гей, губ­ки, ва­ти!»

    Кинулися кров спи­ня­ти,-

    Вже й не в го­лові їм Кіт.

    А в Ко­та твер­да на­ту­ра:

    Лиш відса­пав та й до шну­ра,

    Взявся гриз­ти і ку­сать.

    Далі шарп­нув­ся що­си­ли,

    Шнур ур­вав­ся, і в тій хви­ли

    Кіт свобідно міг га­сать.

    Ну, він ми­шей відцу­рав­ся,

    В кур­ни­ку й не об­зи­рав­ся,

    А, зад­рав­ши хвіст, як міг

    Драпнув в дірку та до ліса,

    А ліса­ми, мов від біса,

    Просто в царський двір прибіг.

    Як уздрів йо­го Лев-батько,

    Збитого, мов кис­ле яб­ко,

    З злості аж по­зе­ленів.

    «Що? - кри­чав звірів пра­ви­тель.-

    Чи знов сміє той ур­ви­тель

    Насміхатись з моїх слів?

    Ні, вже то­го за­ба­га­то!

    Будь я пес і пес мій та­то,

    Коли се йо­му про­щу!

    Військо шлю на гай­да­ма­ку!

    Скоро злов­лю,- на гілля­ку

    І гніздо все розт­ро­щу!»

    Грізно цар ревів і ту­пав,

    Був би Ли­са з кістьми схру­пав,

    Якби мав йо­го в ру­ках.

    Аж як гнів прой­шов безмірний,

    Виступив Ба­бай покірний


    І ска­зав при дво­ра­ках:

    «Царю, яв­на річ, не скри­та:

    Вольний є ко­зак Ми­ки­та,

    Право ж ка­же тричі звать

    Винного на суд твій, па­не.

    Аж як третій раз не ста­не,

    Суд за­оч­ний ви­да­вать.

    Що в тім прав­ди чи неп­рав­ди,

    Що про нього клеп­лють завж­ди,

    В те не вход­жу,- та для всіх

    Рівне пра­во! Тож пош­ли ти

    І ме­не ще до Ми­ки­ти,

    Чей, прий­де до твоїх ніг».

    Цар мах­нув лиш го­ло­вою,

    Дав знак зго­ди бу­ла­вою,

    Та ні сло­ва не ска­зав;

    А Ба­бай як стій зібрав­ся,

    У до­розі поспішав­ся,

    В Ли­со­ви­чах на ніч став.

    

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

    

    Лис собі в вечірню по­ру

    З діточ­ка­ми ко­ло дво­ру

    Розмовляючи гу­ляв,

    Аж тут го­лос у діброві

    Обізвався: «А, здо­рові!

    Ось до вас я прич­ва­лав!»

    «Ах, Ба­бай! Чи ти се, стри­ку?

    Ну, ма­буть, якусь ве­ли­ку

    Новину не­сеш до нас!

    Ти вто­мив­ся? Ти су­муєш,

    Ну, до ха­ти! За­но­чуєш,

    То й ба­ла­кать бу­де час».

    Всі гар­ненько привіта­лись,

    Про здо­ров'я роз­пи­та­лись,

    Випив виш­няч­ку Ба­бай.

    Сів на приспі, відди­хає,-

    Лис про царський двір пи­тає:

    «Ну, ба­ла­кай, не зітхай!»

    «Гей, си­на­шу, сха­ме­ни­ся,-

    Так ска­зав Ба­бай до Ли­са,-

    Що за збит­ки ро­биш ти?

    За що ти з післанців кпиш­ся?

    Чи нап­рав­ду ти боїшся

    На той царський суд іти?

    Я ж га­даю, син­ку ми­лий,

    Що ти змо­жеш в одній хви­ли

    Ворогам зат­ка­ти рот.

    Адже всі їх глупі мізки

    Проти тво­го сто­ють тріски!

    Отакий то весь на­род!»

    «Правду ка­жеш, лю­бий стри­ку,-

    Рік Ми­ки­та,- і ве­ли­ку

    Ти охо­ту в мні підвів.

    Що ж, піду! Най всі по­ба­чуть!

    Хто сміється, ті зап­ла­чуть.

    Цар на лас­ку змінить гнів!

    Хоч там цар на ме­не лю­тий,

    Та він знає, що в міну­ти

    Небезпечні, в чор­ний день

    Всі то­ро­чать не до ла­ду,

    Але да­ти муд­ру ра­ду

    Вміє тільки Лис оден».

    І ввійшли оба в світли­цю,

    Привітав Ба­бай Ли­си­цю,

    Всі засіли край сто­ла.

    Лисенята Міцько й Міна

    Повлазили на коліна -

    Живо гутірка пішла.

    «Дуже лю­тий цар, Ба­баю? -

    Рік Ми­ки­та.- Знаю, знаю,

    Жаль йо­му мед­ве­жих мук!

    Та в нас був ста­рий ра­ху­нок,-

    Довго ждав я на тра­фу­нок,

    Щоб дістать йо­го до рук.

    Тому літ ще не­ба­га­то,

    Як Бур­ми­ла Лев, наш та­то,

    Губернатором зро­бив

    На підгірські наші бо­ри,

    Щоб звірячі спра­ви й спо­ри

    Всі по правді він су­див.

    Оттоді-то Вовк Не­си­тий

    Напосівсь ме­не зду­ши­ти,

    А з Бур­ми­лом змо­ву мав;

    І на суд гу­берніальний

    За мій по­мисл геніальний

    Перший раз ме­не поз­вав.

    Що за по­мисл? Слу­хай, дру­же!

    З Вов­ком раз, го­лодні ду­же,

    На по­жи­ву вий­шли ми.

    День. У церкві дзвін десь дзво­нить,-

    Та нас го­лод з лісу го­нить

    Серед лю­тої зи­ми.

    До се­ла йдем ос­то­рож­но,

    Нюхаємо, де би мож­но

    Чим мас­неньким поснідать,-

    Аж тут са­ла, м'яса за­пах

    Не лиш в носі, а аж в ла­пах

    Закрутив нам - хоч тут сядь!

    Тії па­хощі нас гарні

    До попівської спіжарні,

    Мов по нитці, до­ве­ли.

    Стали ми дов­ко­ла ню­хать,

    Чи без­печ­но всю­ди - слу­хать,

    Аж вікон­це ми знай­шли.

    Страх тісне бу­ло вікон­це.

    «Лізем, Вов­че?» - «Лізем кон­че! -

    Каже Вовк,- Ти пер­ший лізь!

    Глянь, чи де не­ма заліза!

    За то­бою й я полізу -

    (Так Вовк ка­же) -лізь, не бійсь!»

    Я проліз до­сить вигідно,

    Роздивився. «Лізь свобідно!» -

    Так до Вов­ка я ска­зав.

    Він го­лод­ний був, то­ненький,

    Ну, та в отвір той ву­зенький

    Ледве ту­луб свій проп­хав.

    А в спіжарні - бо­же кріпкий!

    Світ затьмив­ся нам до дрібки,

    Стільки там доб­ра для нас:

    М'яса, са­ла, ву­же­ни­ни,

    Штири пілті со­ло­ни­ни

    І дов­жез­ний ряд ков­бас.

    Став я ду­мать, мірку­ва­ти,

    Як тут гос­по­да­рю­ва­ти,-

    Та мій Вовк мов оцапів:

    Перший по­лоть хап зу­ба­ми!

    Рве, ку­са, гри­зе без тя­ми -

    Став, і їв, і, знай, сопів.

    «Ну,- га­даю,- їж, не­бо­же!

    Та для ме­не се не­го­же».

    Я бе­ру­ся до ков­бас.

    З жерд­ки лег­ко їх здіймаю,

    Крізь вікон­це ви­ки­даю,

    Поки всіх отак не стряс.

    А за ни­ми й сам в вікон­це

    Вискочив та й ну чимс­кор­ше

    Всі на шию надівать.

    Навантажив, як ко­ралі,

    Та й до лісу далі, далі,

    Скарб у яму щоб схо­вать.

    Скарб у яму за­хо­вав­ши,

    Спокійненько поснідав­ши,

    До спіжарні знов біжу.

    Прибігаю: Вовк ще го­лить!

    Не доївши, ки­нув по­лоть,

    З смальцем роз­по­чав діжу.

    «Вовче,- шеп­чу,- час до гаю!

    З церк­ви лю­ди вже вер­та­ють,-

    Щоб нас тут хто не зас­тав!»

    Вовк, по­чув­ши се, зжах­нув­ся,

    В дірку про­жо­гом мет­нув­ся,

    Та вже лед­ве шию впхав!

    Бачиш - пов­ний був, мов боч­ка!

    Став у дірці, тілько оч­ка

    Витріщив, не­мов баньки.

    Страх відняв у нього мо­ву…

    Я ж кри­чу: «Чо­го став зно­ву?

    Ну, якої бідоньки?»

    Вовк не тя­мить вже, що діє!

    Пхаєсь в дірку, аж потіє,


    Та дар­мий йо­го весь труд.

    Далі з лю­тої роз­пу­ки

    Заламав пе­редні ру­ки:

    «Лисе,- ка­же,- зги­ну тут!»

    «Вовче,- ка­жу,- чи здурів ти,

    Чи від смальцю оп'янів ти?

    Вилізай, по­ра нам в гай!» -

    «Ой, не мо­жу, мій Ли­су­ню!

    Бачиш, пу­за не про­су­ну!

    Ой Ми­ки­то, по­ма­гай!»

    Ну, ска­жи ти сам, Ба­баю:

    Що я тут чи­ни­ти маю,

    Як дра­бузі по­мог­ти?

    Лишу Вов­ка - мо­же зги­нуть.

    Ліпше, ду­маю, не ки­нуть,

    Але до по­па піти.

    Попросить по добрій во­ли,

    Щоб дав пил­ки і поз­во­лив

    Більшу вирізать діру.

    Здумавши сю річ шту­дер­ну,

    Мовлю Вов­ку: «Жди, я вер­ну!»

    І в попівство прос­то дру.

    Піп був влас­не у по­кою:

    В по­обідньому наст­рою

    Люльку, хо­дя­чи, ку­рив.

    У вікно я заг­ля­даю,

    Лапою шкряб-шкряб, бла­гаю,

    Щоб вікно він ство­рив.

    Піп пог­ля­нув, підбігає…

    «Лис у вікна заг­ля­дає!

    Гей, ловіть йо­го! Біжіть!»

    Я й нез­чув­ся, а за мною

    Слуги, служ­ниці юр­бою,-

    От я ду­хом че­рез пліт.

    Крик за мною, як в га­марні…

    А я прос­то до спіжарні

    Та й схо­вав­ся під поміст.

    Тут по­го­ня надлітає:

    «Де він? Де той Лис? - пи­тає.-

    Показав нам тільки хвіст!»

    Втім зир­ну­ли, а з вікон­ця

    Вовк Не­си­тий про­ти сон­ця

    Визирає! «А, ти тут?

    Ой, не­щас­ная го­лов­ка!

    Таж се Вовк! А бий­те ж Вов­ка!

    Тут йо­му зробіть ка­пут!»

    Вовк їх там не до­жи­дав­ся,

    А в спіжар­ню за­хо­вав­ся,

    При саміських две­рях став.

    От во­ни як ство­ри­ли,

    То Не­си­тий скік в тій хви­ли -

    З сеї шпар­ки ско­рис­тав.

    Та дістав там з ди­во­вижі

    Скілька буків че­рез крижі,

    Так що лед­ве в ліс доліз,

    І про спра­ву сю не­ми­лу

    Заразісінько Бур­ми­лу

    Він на ме­не скар­гу вніс.

    Хоч сам ви­нен за ла­комст­во,

    А на ме­не віро­ломст­во,

    Злобу й зра­ду нак­ле­пав.

    Ну, а, ду­маєш, Медвідь

    Розібрав усе як слід,

    По за­ко­ну пос­ту­пав?

    Де тобі? Суд­дя той ла­сий,

    Як дізнав­ся про ков­ба­си,

    Що я з тру­дом розс­та­рав,

    Як рев­не на ме­не ту­го:

    «Зараз все віддай, зло­дю­го!

    Будеш ти ков­ба­си крав?»

    «Ти й віддав?» - Ба­бай пи­тає.

    «Що ж бу­ло ро­бить, Ба­бає?

    Адже ж хтів відтя­ти хвіст!

    Та щоб всі віддать - а дзуськи!

    Штири дав йо­му то­нюські,

    А собі ли­шив ще шість.

    От Медвідь так су­дить спра­ву:

    «За по­бої, за нес­ла­ву,

    Вовче, маєш ков­ба­су!

    Решту я з'їм. Ти ж, Ми­ки­то,

    Рад будь, що те­бе не би­то!

    Марш, бо кості роз­не­су!»

    Так-то нас су­див Бур­ми­ло!

    Гірко се ме­не вшпи­ли­ло!

    Я при­сяг на царський хвіст:

    «Як йо­го діста­ну в ру­ки,

    То за всі ті подлі шту­ки

    Він тя­женько відповість».

    Надоспіла і ве­че­ря;

    З пір'ям пря­же­на те­те­ря -

    Всім до­сить її бу­ло.

    Як гар­ненько по­жи­ви­лись,

    Де про що роз­го­во­ри­лись

    Та й пішли собі в стеб­ло.

    А як ра­но повс­та­ва­ли,

    То гар­ненько посніда­ли:

    Їли са­ло з час­ни­ком,

    Потім гу­ся­чу пот­рав­ку,

    Закусили ж сю прип­рав­ку

    Ще коп­че­ним су­да­ком.

    Отоді Ми­ки­та вбрав­ся

    До до­ро­ги й так про­щав­ся

    З гос­по­ди­нею й дітьми:

    «Люба жінко, будь здо­ро­ва!

    Час іти мені до Льво­ва,

    Тож ключі усі прий­ми!

    Наглядай як слід в ко­морі,

    Бо ті миші крас­ти скорі,-

    А про ме­не не жу­рись!

    Хоч те­пер на нас цар лю­тий,

    Але лег­ко мо­же бу­ти,

    Що всміхнеться ще ко­лись.

    А ви, дітки, не пус­туй­те,

    Поза до­мом не гар­цюй­те,

    Мамі збитків не творіть!

    Глянь-но, стри­ку, що за звірик

    Отой Міцько! Хто повірить,

    Що йо­му ще тільки рік!»

    І дітей поцілу­вав­ши,

    Жінці в ву­хо по­шеп­тав­ши,

    Що там ще ска­за­ти мав,

    Лис Ми­ки­та, мов у гості,

    В Львів, на­зустріч царській злос­ти

    Враз з Ба­баєм поч­ва­лав.

    

ПІСНЯ П'ЯТА

    

    Гу-гу-гу! - в дворі гуділо,

    Мов бог зна, яке там діло -

    «Лис Ми­ки­та! Лис приспів!»

    А Ми­ки­та мов не чує,

    Гордо, сміло ма­ше­рує

    Між ря­да­ми во­рогів.

    Перед тро­ном зу­пи­нив­ся,

    І ца­реві пок­ло­нив­ся,

    І такі сло­ва ска­зав:

    «Царю наш ве­ли­ко­душ­ний!

    Слову твой­ому пос­луш­ний,

    Я на суд твій пра­вий став.

    Вірю в ве­лич тво­го ду­ха,

    Не при­хи­лиш сво­го ву­ха

    Ти по­га­ним бре­ху­нам,

    Що бай­ка­ми і брех­ня­ми

    Раді б роз­лад поміж на­ми

    Сколотить на шко­ду нам».

    Але цар глядів по­ну­ро

    Й крик­нув: «Підла кре­ату­ро!

    Ти ще тут хвос­том вер­тиш!

    Смієш прав до­по­ми­наться!

    Нам ще хо­чеш підли­заться!

    Ні, вже нас не підлес­тиш!

    Глянь, ось Півень у жа­лобі!

    Кіт Мур­ли­ка ось при тобі

    І Бур­ми­ло, мій ба­рон!

    Тямиш біль їх, ганьбу, му­ки?

    Гей, беріть йо­го у ру­ки

    І до три­бу­на­лу! Вон!»

    «Царю,- смир­но рік Ми­ки­та,-

    Чи ж так яв­на вже й відкри­та

    Щодо них ви­на моя? -

    Що Бур­ми­ло був упер­тий


    Конче хлопський мід ізжер­ти,

    То чи ж то­му ви­нен я?

    А Мур­ли­ка,- бо­же, бо­же!

    Він ще жа­лу­ваться мо­же?

    Хто ж на ло­вах не прий­ма

    Бійки, не­вигід подібних?

    Та й хіба ж для ми­шей бідних

    Конституції не­ма?

    Кажуть: злодій я, по­га­нець!

    А Мур­ли­ка, твій післа­нець,

    Тож не мен­ший гор­лоріз.

    Бо чи ж то не для злодійства,

    Кроволиття і убійства

    Він у тую шпар­ку вліз?

    Царю, я підда­ний вірний!

    Як та­кий твій гнів безмірний -

    Дай на смерть ме­не су­дить!

    Дай ма­лих зло­чинців вішать,

    Най ве­ликі тим ся тішать!

    Коли так - не вар­то й жить!»

    Та цар Лев не вів і ву­хом!

    І взя­ли Ми­ки­ту ду­хом,

    І зв'яза­ли, й по­ве­ли

    Стражники у три­бу­на­ли;

    В три­бу­на­лах засіда­ли

    Старі ца­пи і ос­ли.

    Став Ми­ки­та та й ба­ла­ка,

    Та най­стар­ший пан Ос­ля­ка

    Вже п'ять років, як ог­лух.

    Присудили: «На га­лузці

    Лису висіть на мо­тузці,

    Поки з нього вий­де дух».

    Вовк, Бур­ми­ло і Мур­ли­ка

    Як по­чу­ли се, ве­ли­ка

    Радість об­ня­ла їх ум.

    Зараз за катів об­ра­лись

    І Ми­киті нах­ва­ля­лись

    Причинить до смерті глум.

    Лиса ви­ве­ли. Бур­ми­ло

    Трах йо­го при­люд­но в ри­ло!

    «Се за сап'янці мої!»

    Вовк для гіршої ще му­ки

    Взад скру­тив Ми­киті ру­ки:

    «Не уй­деш те­пер гіллі».

    Кіт Мур­ли­ка вже на гільку

    Виліз і міцную сильку

    Мотузяну за­си­лив.

    Крука ще гук­нув нав­мис­не,

    Щоб Ми­киті, як по­вис­не

    Зараз очі з ло­ба пив.

    Хто лиш жив, глядіть зійшли­ся,

    Як то бу­дуть вішать Ли­са:

    Стала страж кру­гом, як мур.

    Лис іде, як мок­ра кур­ка,

    Вовк Не­си­тий зза­ду штур­ка,

    А Медвідь ве­де за шнур.

    «Не ля­кай­сь,- ска­зав Не­си­тий,-

    Ми відра­зу за­ду­ши­ти

    Не га­даємо те­бе.

    Будеш дриґав ще лап­ка­ми,

    Поки Крот під ду­бом ями

    У твій ріст не виг­ре­бе».

    Обернувся Лис до нього:

    «Що ж то,-ка­же він,-міцно­го

    Шнура не знай­шлось у вас?

    Міг вам Кіт діста­ти, люб­ко,

    Того, що на нім так цуп­ко

    Сам у війта дриґав раз».

    «Замовчи! - рев­нув Бур­ми­ло,-

    Щоб язик тобі зціпи­ло!

    Ще не ки­нув жартів ти?

    Глянь, жде ши­бе­ни­ця грізно!

    Кайся, щоб не бу­ло пізно,

    Грішну ду­шу очис­ти!»

    Привели йо­го під гільку,

    Завдали на шию сильку,

    На дра­би­ну Лис всту­пив

    І, звер­нув­ши­ся до ми­ру,

    Він ца­рю вкло­нив­ся щи­ро

    І ось так про­го­во­рив:

    «Наступає вже го­ди­на,

    Ох, для звірів всіх єди­на:

    Швидко вічним сном ус­ну.

    Царю наш, те­бе бла­гаю,

    Ти по давньому зви­чаю

    Просьбу вволь мені од­ну.

    Тут в об­личчі смерті й гро­бу

    Хочу ви­явить всю зло­бу,

    Сповідаться всіх гріхів,

    З всіх про­вин зас­ло­ну здер­ти,

    Щоб ніхто по моїй смер­ти

    За моє зло не терпів».

    Так ска­зав, усім вкло­нив­ся

    І тя­женько прос­ле­зив­ся,

    Зрушив душі всіх хи­жак;

    Цар за­ду­мавсь на хви­ли­ну,

    Берло по­хи­лив вдо­ли­ну

    І ска­зав: «Най бу­де так!»

    Лис Ми­ки­та б'ється в гру­ди:

    «Православні, чесні лю­ди!

    Много, мно­го я грішив!

    Чи є хоч один між ва­ми,

    В ко­го б ділом чи сло­ва­ми

    Добру пам'ять я ли­шив?

    Від ди­тинст­ва сам со­бою

    Я прив­чав­ся до роз­бою,

    Хоч отець кар­тав не раз.

    Бідні ку­ри, гу­си, ут­ки!

    Серце рветься в мні ось тут­ки:

    Як то шар­пав, гриз я вас!

    Був я штуч­ка не­ве­лич­ка,

    Та «від лич­ка до рже­мич­ка»

    Щораз далі, далі ліз:

    Вже яг­ня­та й ко­зе­ня­та,

    Що відбігли геть від та­та,

    Я ха­пав і в яму ніс.

    Біг до зла я шля­хом би­тим!

    Спобратимався в Не­си­тим:

    Він учи­тель мій у злім.

    І ко­ли я нині стою

    Під смер­тельною вер­бою,

    То йо­го зас­лу­га в тім.

    Раз ото на пе­реднівку

    Ми та­ку злодійську спілку

    Зав'язали: я дрібне,

    Вовк ве­ли­ке має крас­ти,

    А що зиск - по рівній час­ти;

    Нині ка­ра б'є ме­не!

    Але як прий­шло ділиться,

    То ніко­ли, як го­диться,

    Половини Вовк не брав:

    Загарчить - не смій і пис­нуть!

    Сам же, хоч би му­сив тріснуть,

    До крихітки все зіжрав.

    А як ча­сом грубілу шту­ку

    Нам вда­лось спійма­ти в ру­ку,

    То Не­си­тий як рев­не,

    Вже Вов­чи­ця тут з си­на­ми!

    М'ясо ма­ло не з кістка­ми

    Хавкнуть - хви­ля не ми­не.

    Адже ж тям­лю так, як нині:

    У од­ної гос­по­дині

    Ніччю виліз я на під;

    Висів там­ка у ди­мар­ни

    Солонини по­лоть гар­ний,-

    Ну, йо­го й діста­ти слід.

    Кажу: «Вов­че, ти дри стріху,

    Я ж сей по­лоть нам на втіху

    Живо з вішал­ки здійму».

    І поліз я на бан­ти­ну,

    Довго му­чивсь, по­ки ски­нув

    Подоть прос­то в рот йо­му.

    Вовк м'яси­во хап - і дра­ла!

    Та ме­не ще хіть зібра­ла

    На ве­че­рю кур­ку взять:

    А у тої гос­по­дині

    На бли­зе­сенькій бан­тині

    Спав ку­рей дов­генький ряд.

    Підіпхавшися по платві,

    По бан­тині, мов по дратві,

    До ку­рей я вже підліз.

    Серце б'ється… ти­хо… тем­но…


    От в такі-то хвилі, пев­но,

    Найлюбіш жар­тує біс.

    Вийшла ж і мені яр­мур­ка!

    Я га­дав, що скраю Кур­ка,

    А то креп­кий був Індик.

    Я на Кур­ки ший­ку мірив,

    Індика в кри­ло і вцілив -

    А Індик як здійме крик!

    Я зу­ба­ми хап за теп­ле,

    А Індик кри­лом як стреп­ле!

    Даром, що ста­рий я Лис,-

    Світ мені за­мо­ро­чив­ся,

    Я схит­нув­ся, по­то­чив­ся,

    З Інди­ком ге­геп униз!

    Ну, та й мав я тут при­го­ду!

    Полетів, та не до по­ду,

    А на тік у сіни впав.

    Гепнув так з ціло­го ма­ху,

    Думав: кож­ду кос­то­ма­ху

    Мов у ступі зо­пи­хав.

    Не кінець тут моїй лазні!

    В сінях був я, мов у казні,

    Вийти не бу­ло ку­ди.

    От зап­хав­ся я в ку­то­чок

    І сту­лив­ся у клу­бо­чок:

    «Тихо! Ли­хо пе­реж­ди!»

    Та да­рем­ну мав надію!

    Чую го­лос: «Гей, Андрію!

    А пог­лянь-но до сіней!

    На поді там щось кри­ча­ло

    І у сіни щось упа­ло!

    Ну, Андрію, встань-но, гей!»

    Чути: най­мит щось вор­ко­че,

    Встав, щось шкря­ба і сту­ко­че,-

    Світло він світив, ма­буть;

    Далі двері відчи­няє,

    Каганець в ру­ках три­має:

    «Що за дідько грим­нув тут?»

    Глип! Індик по сінях хо­дить.

    «От хто кри­ки тут за­во­дить!

    З сіда­ла Індик упав!»

    Втім, в ку­ток зир­нув не­чай­но…

    «Ай! Ха­зяй­ко! Ус­та­вай-но!

    Гість до нас тут завітав!»

    «Що за гість?» - «Та Лис Ми­ки­та!»

    «Бий, Андрію!» - «Чим же би­ти?

    Встаньте рад­ше з по­ду­шок!

    Та обоє ми без тру­ду

    Сю по­га­ную приб­лу­ду

    Живо зло­ви­мо в мішок».

    Поки там во­на зби­раєсь,

    Наймит зблизька при­зи­раєсь,

    Знай, до ме­не з ка­ган­цем.

    Я ж сид­жу, трем­чу, все чую

    Та й усе собі міркую,

    Як би тут втек­ти жив­цем?

    Ось ха­зяй­ка лізе в сіни;

    Того й ждав я, як відчи­нить

    Двері в ком­на­ту во­на:

    Шусть їй пруд­ко попід но­ги,

    В ха­ту вско­чив та й з по­ро­га

    Просто ска­чу до вікна.

    Шибку ви­са­див з роз­го­ну,

    Стрічку не од­ну чер­во­ну

    Я на шкірі здря­по­нув;

    Ну, та вир­вав­ся на во­лю.

    Та й сад­ком відтак по по­лю,

    Мов бе­зум­ний, в ліс мах­нув.

    Довго бігав без угов­ку,

    Поки врешті в нетрі к Вов­ку,

    Ледве ди­ша­чи, добіг.

    «Ой Вов­цу­ню! Я аж ги­ну!

    Дай же м'яса од­ро­би­ну,

    Що для ме­не ти зберіг!»

    «О, зберіг! - смієсь Не­си­тий.-

    Тим ти, пев­но, бу­деш си­тий:

    На і знай дар щед­рий мій!»

    І - зміркуй­те підлу шту­ку! -

    Дав мені ду­бо­ву клю­ку:

    Полті віша­ють на ній.

    Отаке ска­за­ти му­шу:

    Тільки гріх я брав на ду­шу,

    Що із ним до спілки крав,

    А й за гріш не мав по­жит­ку

    І без влас­но­го про­жит­ку

    Був би з го­ло­ду про­пав.

    Але я не дбав нітро­ха,

    Славшій скарб ца­ря Го­ро­ха

    Я у своїх мав ру­ках!

    Скарб безмірно так ба­га­тий,

    Що лед­ве би міг заб­ра­ти

    На сім возів у мішках».

    Лев, про скарб та­кий по­чув­ши,

    Насторожив пильно уши.

    «Лисе, що се ти вер­зеш?

    Про який се скарб га­даєш?

    Чи ще й досі скарб той маєш?»

    Лис ска­зав на те: «Авжеж!

    Царю,- ка­же,- па­не ми­лий,

    Перед вхо­дом до мо­ги­ли

    Я душі не об­тя­жу!

    І чо­го ніяким світом

    Не ска­зав би жінці й дітьом,

    Се тобі я роз­ка­жу.

    Знай же, ца­рю, скарб той гру­бий

    Статься мав твоєї згу­би

    І не­щас­тя дже­ре­лом.

    Не вкра­ди йо­го Ми­ки­та,

    Кров твоя бу­ла б про­ли­та,

    Стався б страш­ний пе­ре­лом!»

    Лев, не­ва­че ужа­ле­ний,

    Скочив, рик­нув, мов ша­ле­вий:

    «Що, що, що се ти ска­зав?

    Що се за сма­лені ду­би?

    Перелом? Не­щас­тя? Згу­би?

    Все роз­ка­зуй, щоб я знав!»

    Каже Лис: «Я царську во­лю

    Рад спов­ни­ти, тільки мо­лю,

    Вислухай ме­не ти сам.

    Лиш тобі й твоїй кня­гині

    Важну річ відкрию нині

    І Го­ро­ха скарб віддам».

    «Гей, здійміть із нього пу­та

    І ведіть йо­го ось ту­та!» -

    Крикнув гуч­но Лев ка­там.

    Ті не­ра­до розв'яза­ли

    З пут Ми­ки­ту й роз­ва­жа­ли,

    Що то він наб­ре­ше там!

    А Ми­ки­та, во­лю вчув­ши,

    Свобідніше відітхнув­ши,

    «Слава бо­гу! - про­шеп­тав.-

    Ну, ко­ли не рад зди­ха­ти,

    Наострись га­разд бре­ха­ти!»

    З тим пе­ред ца­рем він став.

    «Ну,- цар ка­же,- сядь, Ми­ки­то,

    Сміло все ка­жи й відкри­то,

    Але з прав­ди не зми­ли!

    Бо як збре­шеш, то, їй-бо­гу,

    Не за шию, а за но­гу

    Будеш висів на гілли!»

    

ПІСНЯ ШОСТА

    

    Слухайте ж, як Лис Ми­ки­та

    Цупко, на­че кінь з ко­пи­та,

    На брех­ню пус­тив­ся й лесть!

    Щоб лиш на гіллі не зги­нуть,

    Не за­ду­мавсь камінь ки­нуть

    І на батька сво­го честь.

    «Царю і весь чес­ний збо­ре!

    Превелике, лю­те го­ре

    По зас­лузі б'є ме­не!

    За злодійство дам я ду­шу,

    Та од­но злодійство му­шу

    Розказати вам страш­не.

    Парканадцять літ вже то­му,

    Як мій батько - де, в яко­му

    Місці, хто се зна - на­пав

    Славний скарб ца­ря Го­ро­ха.

    Та доб­ра йо­му нітро­ха

    Скарб той кля­тий не прид­бав.


    Батько мій був гор­да шту­ка.

    Фінансовая на­ука

    Був йо­го лю­би­мий фах.

    Льстив ца­рю, міняв все фар­бу,

    Щоб лиш стать міністром скар­бу,

    Він на се ост­рив­ся страх.

    Та ти, ца­рю, хитрість скри­ту

    Проглядів, прог­нав Ми­ки­ту,

    А міністром став пан Рись.

    І пішов мій батько в пу­щу,

    І поніс він ду­му злю­щу -

    Відомстить тобі ко­лись.

    В пущі скарб знай­шов зак­ля­тий

    І по­чав він мірку­ва­ти,

    Щоб ве­ли­кий бунт піднять,

    Щоб ца­ря зіпхну­ти з тро­ну,

    Славну ж царськую ко­ро­ну

    Щоб Мед­ве­деві віддать.

    Спілку він зібрав ве­ли­ку.

    З лис­том шле Ко­та Мур­ли­ку

    До Бур­ми­ла: «Так і так.

    Льва ми хо­чем ски­нуть з тро­ну;

    А як ти йо­го ко­ро­ну

    Хочеш взять, приш­ли нам знак».

    Ну, на вість та­ку Бур­ми­ло,

    Начеб що йо­го вжа­ли­ло,

    Схопився і сам прибіг.

    «Браття,- ка­же,- я все з ва­ми!

    Або ля­жем го­ло­ва­ми,

    Або Льва зав'яжем, в міх!»

    Батько мій і Кіт Мур­ли­ка,

    Вовк, Бур­ми­ло і ве­ли­ка

    Їх рідня - усі зійшлись

    І на бунт, на чор­ну зра­ду,

    Братобійчу, лю­ту зва­ду

    Всі вро­чис­то спри­сяг­лись.

    Із око­лиць чу­жо­зем­них

    За Го­рохів скарб наємних

    Мали військ на­вер­бу­вать.

    Я підслу­хав всю їх змо­ву,

    Про страш­ну її ос­но­ву

    Став я пильно мірку­вать.

    Я Бур­ми­ла хит­ру зло­бу

    Добре знав, йо­го осо­бу,

    Непочесну і смішну,

    Став рівнять з то­бою, па­не,

    І ка­жу: «Сей опуд ста­не

    Нам ца­рем? Ну, батьку, ну!

    Знав ти скарб знай­ти ве­ли­кий,

    Та біда, ко­ли вла­ди­ки

    Ліпшого знай­ти не вмів!

    Де Бур­ми­ло - цар на­ро­да,

    Там про­па­ла честь, сво­бо­да,

    Голос прав­ди занімів».

    І не­на­че го­лос з не­ба

    Звав до ме­не: «Тре­ба, тре­ба

    Зав'язати зраді рот!

    Хоч той зрад­ник - батько твій.

    При ца­рю ти вірно стій!

    Будь, Ми­ки­то, патріот!»

    Так розмірку­вав­ши глад­ко,

    Дожидав я, аж мій батько,

    Як бу­ла умо­ва, знай,

    Там у зрад­ників тих тем­них,

    На вер­бу­нок військ наємних

    Рушить у сусідній край.

    Вже давніше, в пе­реднівку,

    Вислідив я ту криївку,

    Де мій батько скарб схо­вав;

    Ну ж те­пер безп­ро­волічно

    Виносити ден­но й нічної

    Все до­чис­та я заб­рав.

    Невеликий час ми­нає,

    Аж мій батько по­вер­тає:

    Вже го­то­ве військо жде!

    Лиш вер­бу­нок зап­ла­ти­ти,

    Генералів наз­на­чи­ти -

    Хоч в огонь во­но піде!

    Не вітав рідню, домівку

    Батько мій, лиш у криївку

    Просто шасть - і обімлів!

    Препуста-пуста пе­че­ра,

    Що бу­ла ще пов­на вче­ра!

    Скарб увесь мов хто замів.

    Що він біга, шкря­ба, ню­ха,-

    Скарбу ні сліду, ні ду­ха!

    Тут ста­рий ума ли­шивсь!

    Заскомлів, не­мов на зу­би,

    Далі, шнур знай­шов­ши гру­бий,

    На гілляці за­ду­шивсь.

    А Не­си­тий і Бур­ми­ло,

    Зрозумівши, що пос­тиг­ло

    Батька мо­го, по­да­лись:

    Страх ло­яльні по­ро­би­лись

    І слу­жить тобі пус­ти­лись,-

    Зрадником ос­тав сам Лис.

    Днесь во­ни - підпо­ри тро­ну!

    Я ж, що спас ца­ря й ко­ро­ну,

    Батька сво­го по­гу­бив,-

    Під гілля­кою тут стою

    І смерть ба­чу над со­бою

    Ну, повісьте! Я скінчив».

    Так-то Лис в брехні був смілий!

    Всі при­сутні ос­товпіли,

    А сам Лев аж зат­ремтів.

    «От во­но що тут­ка скри­то!

    Дякую тобі, Ми­ки­то!

    А… той скарб… ти де подів?»

    «На ви­сокій Чор­но­горі,

    Де Че­ре­мош во­ди скорі

    По камінні вниз же­не,

    У Го­верлі прос­то сер­ця,

    Коло третього ре­бер­ця

    Є ле­го­ви­ще скальне.

    Там ле­жить той скарб нетк­ну­тий…

    Царю, твій він му­сить бу­ти,

    Я тобі йо­го зберіг!

    Жалко тільки, що ніко­му

    Не ска­зав я стеж­ки 'д ньому,

    Щоб по моїй смерті міг…»

    Лев не дав йо­му скінчи­ти.

    «Хто тут сміє го­во­ри­ти

    Ще про смерть яку­юсь днесь?

    Царське пра­во є - про­ща­ти.

    Зараз з нього шнур той зня­ти!

    Ми ка­суєм весь про­цес.

    Більше маєш ти зас­лу­ги

    Між звіра­ми, ніж хто дру­гий!

    А гріхи ті, що за них

    Мав ти висіть, прав­ду рікши,

    Всі не варті тор­би січки

    Супроти зас­луг цінних.

    Тільки слу­хай: в доб­ру по­ру

    Ти зо мною в Чор­но­го­ру

    Завтра ру­шиш ско­ро світ:

    Лиш я сам до то­го льоха,

    Де є скарб ца­ря Го­ро­ха,

    Буду зна­ти тай­ний хід».

    «Царю,- Лис ска­зав маркітний,-

    З ра­дої душі охітний

    Я з то­бою йти в ту путь.

    Та в предс­мерт­ную го­ди­ну

    Шлюбував: ко­ли не зги­ну,

    За гріхи по­ку­ту збуть.

    Пішки до свя­то­го Ри­ма,

    Відтам до Єру­са­ли­ма

    Шлюбувався я піти.

    Як по­вер­ну, яс­ний па­не,

    Скарб відра­зу весь твій ста­не,

    Найбагатшим бу­деш ти!»

    «Що ж,-Лев мо­вив,- річ по­бож

    Шлюбував - ла­мать не мож­на,-

    Тож іди й здо­ро­вий будь!»

    Далі воз­них зве на зго­ду,

    Щоб во­ни всьому на­ро­ду

    Вибубнили царський суд:

    «Всім, ко­му на тім за­ле­жить,

    Відати про се на­ле­жить:

    Цар по силі своїх прав

    З Ли­са, зва­но­го Ми­ки­ти,

    Зволив всю ви­ну здійми­ти

    І до лас­ки знов при­няв.


    Хто б смів Ли­са попрікну­ти,

    Лапою йо­го діткну­ти

    Чи по­за­оч­но ху­лить

    На та­ко­го патріота,

    Тому цар язик із ро­та

    Вирізати по­ве­лить».

    Ой, як вчув Медвідь, Мур­ли­ка,

    Вовк той за­суд,- страх ве­ли­ка

    Їх до­са­да об­ня­ла!

    Зараз по­ча­ли бур­ча­ти,

    Далі ру­ши­ли кри­ча­ти,

    З ни­ми їх рідня ціла.

    Але вже бу­ло запізно!

    Лев із тро­ну крик­нув грізно:

    «Хто там сміє ще бур­чать?

    Га, то ви, по­ганці кляті,

    Що ме­не у власній хаті

    Сприсяглись за­мор­ду­вать?

    Бач, які святі та божі,

    А в душі дум­ки во­рожі!

    Лис вам на за­ваді став?

    Але годі вже ман­та­чить!

    Будете те­пер ви ба­чить

    Справедливість на­ших прав.

    Гей, беріть Бур­ми­ла ту­та

    І за­куй­те в добрі пу­та!

    Вовка в ди­би прик­рутіть

    І Ко­та зв'яжіть і пря­мо

    Засадіть в тю­рем­ну яму,

    Де не бли­ма сон­ця світ!»

    Так-то до­ля грає з на­ми!

    Хто ось-ось був близький ями,

    Раптом на верш­ку став! Ох,

    А хто гор­до дувсь, пи­шав­ся,

    У кай­да­ни враз по­пав­ся

    І пішов в тю­рем­ний льох!

    

ПІСНЯ СЬОМА

    

    Був у зам­ку льох підзем­ний,

    Зимний, і вог­кий, і тем­ний -

    Там за­пер­то в'язнів трьох.

    Кіт мов­чить, Медвідь ку­няє,

    А Не­си­тий прок­ли­нає:

    «Ах, той Лис, бо­дай він здох!»

    Час обідать! Бідо­ла­хи

    Не при­вик­ли са­ла­ма­хи

    Арештантської вжи­вать.

    Як нак­ла­ли їм три мис­ки,

    Нюхають: аж кри­вить пис­ки!

    Стала чи­хать і плю­вать!

    Довго Вовк сидів і ду­мав,

    Далі з жа­лю як за­рю­мав,

    Як за­вив, як за­ри­дав!

    Своїм спільни­кам не­долі

    Про свої при­го­ди й болі

    Ось та­ке роз­повідав:

    «Небо, зем­ле і всі мо­ря!

    З гли­би­ни свой­ого го­ря

    Плач підно­шу я до вас,

    Щоб вас плач той і ри­дан­ня,

    Образ мой­ого страж­дан­ня,

    До ос­нов, до дна пот­ряс.

    Вовком звуть ме­не, Не­си­тим.

    Що бог доб­рим апе­ти­том

    Наділив ме­не - чи ж стид?

    І чи ж я щось то­му ви­нен,

    Що в живіт пхать все по­ви­нен,

    Бо живіт все «дай!» кри­чить?

    Вовк не­си­тий. Вовк за­жер­тий!

    Вовк усе є гідний смер­ти,

    Вовка бий, де лиш най­деш!

    А що Вовк той го­ло­дує,

    Жінку й діто­чок го­дує,

    Се бай­ду­же всім! Ав­жеж!

    Вовк убійця! Вовк про­жо­ра!

    Що ду­ша у ме­не хо­ра,

    Що сумління в тру­би дме,

    Серце в ме­не нез­рад­ли­ве,

    Милосердне і чут­ли­ве,

    Сьому й віри світ не йме.

    Я ж так чес­ний, так по­бож­ний!

    Якби світ весь був по­рож­ний,

    Якби я все си­тий був,-

    Я б та­кий був доб­рий, вірний.

    І лагідний, і покірний,

    Щоби й очі світ за­був.

    Я й те­пер - та що ба­ла­кать!

    Як поч­не жо­лу­док пла­кать,

    То й сумління заг­лу­шить.

    Та про­те йо­го про­во­ду

    Кілько я, собі на шко­ду,

    Слухаю, то й не злічить!

    Раз на ло­ви йду я ра­до,

    Аж гу­сей зди­баю ста­до.

    «Гуси, гу­си, я вас з'їм!»

    Гуси ка­жуть: «Їж, Вов­чи­ще!

    Лиш хви­ли­ноч­ку пож­ди ще,

    Помолиться дай нам всім!»

    «Ну, моліться. Ось вам хви­ля!»

    То во­ни уго­ру кри­ла

    Піднесли по­бож­но так,-

    Піднесли, за­ге­готіли

    І всі вих­ром по­летіли,

    Я ж ли­шив­ся, мов ду­рак.

    «Ну,- міркую, стов­пом стоя,-

    Що за спосіб се і що я,

    Піп, чи дяк, чи па­ла­мар,

    Щоб гу­сей мо­лит­ви слу­хать?»

    І пішов я далі ню­хать,

    Щоб знай­ти но­вий то­вар.

    Зирк, Сви­ня ле­жить в ба­юрі,

    А при ній ро­же­во-бурі

    Поросятка - штук зо сім.

    «Гей, Сви­не, моя го­луб­ко,

    Вилізай з бо­ло­та цуп­ко,

    Най я сви­нок твоїх з'їм!»

    «Добре, їж, ко­ли охо­та,-

    Відрекла Сви­ня з бо­ло­та,-

    Тільки, бач, один тут гріх,

    З тих гріхів, що неп­ро­щені:

    Поросятка нех­ре­щені,

    Як же ж бу­деш їсти їх?»

    «Справді, клопіт! Що ро­би­ти?» -

    «Слухай,- ка­же,- мій Не­си­тий,

    Тут є річка і мли­нок,

    То хо­ди ти­хенько з на­ми,

    Стань собі по­ниж­че та­ми,

    Там я пох­ре­щу діток.

    Похрещу, об­мию з бру­ду,-

    І од­но за дру­гим бу­ду

    Прямо в рот тобі да­вать».-

    «Ну,- по­ду­мав я,- се мож­на,

    Чесна, бач, Сви­ня й по­бож­на,

    Свинки чей не по­ле­тять».

    Я під та­мою, мов в ямі,

    А Сви­ня з дітьми на тамі

    Хрюка, плюс­ка, мур­ко­тить.

    «Ну,- міркую,- річ по­бож­на,

    То й пе­ре­би­вать не мож­на:

    Се во­на дітей хрес­тить».

    А во­на на­се­ред та­ми

    Заставку взя­ла зу­ба­ми,

    Як зап­реться - піднес­ла.

    Гур! Як жбух­ну­ло на ме­не

    Море мок­ре і сту­де­не,

    Мене й пам'ять відійшла.

    Вхопила ме­не по­то­па,

    Понесла з на де­сять хло­па

    Вниз, мов тріску, мов стеб­ло.

    Мало там не дав я ду­шу!

    Поки вид­ря­павсь на су­шу,

    Вже сви­ней мов не бу­ло.

    Став я мок­рий та й міркую:

    «Ну, гля­ди ж свя­то­шу тую,

    Як ме­не втяг­ну­ла в рів!

    Ну, а я ж то що за ко­лик?

    Православний чи ка­то­лик,

    Щоб сви­ней хре­ще­них їв?»

    Сильну взяв­ши пос­та­но­ву,

    Що не дам зду­риться зно­ву,-


    А го­лод­ний, аж пи­щу,-

    Йду. Аж зирк! Ба­ран блу­кає.

    Я до нього - не втікає.

    От я зда­ле­ка й кри­чу:

    «Стій, Ба­ра­не! Стій, ро­га­тий!

    Маю щось тобі ска­за­ти».

    Став Ба­ран та ще й пи­та:

    «Ну, які там маєш вісти?»-

    «Га, те­бе я му­шу з'їсти!

    Що, сма­кує звістка та?»

    А Ба­ран - ну, хто б по­ду­мав? -

    Не зля­кав­ся, не за­рю­мав,

    А вкло­нивсь мені до ніг.

    «Пане,- ка­же,- бог привів вас!

    Я ж три дні уже глядів вас,

    Вам на­зустріч сам я біг.

    Не ди­вуй­ся і не смійся!

    Я Ба­ран-са­мо­убійця!

    В світі вже не жить мені!

    Люд мій весь в не­волі ги­не,-

    В вас жит­тя йо­го єди­не,

    То мені ви не страшні».

    Річ та­ку по­чув­ши ди­ку,

    Я в за­думі звісив пи­ку

    І сто­яв, дур­ний, мов сак.

    «Що се ти то­ро­чиш, блаз­не,

    Щось та­кеє не­су­раз­не?

    Не вто­ро­паю ніяк!»

    «Пане, підож­ди хви­ли­ну,

    Будеш зна­ти, за що ги­ну,

    Чом так ра­до йду вми­рать,

    Чом рідня моя ро­га­та

    Свого спа­са, сво­го та­та

    В тобі бу­де ве­ли­чать.

    Знай же, па­не, біль мій тай­ний!

    Я не єсть Ба­ран зви­чай­ний.

    Я - ове­чий патріот!

    Думка в ме­не - роз­бу­ди­ти

    І з не­волі сло­бо­ни­ти

    Весь ове­чий наш на­род.

    Здавна ду­мав я про теє,

    Щоб ове­чим стать Мой­сеєм,

    Вивести овець з яр­ма -

    Із хліва - на вольну во­лю.

    Много тру­ду, мук і бо­лю

    Я прий­няв - та все дар­ма.

    У тісні овечі мізки

    Думки свіжої нітрішки

    Не втовк­ма­чиш: сер­це їх

    Боязливе. «Що нам во­ля?

    Вовк поїсть нас се­ред по­ля,

    Нам про во­лю ду­мать гріх!»

    Ну, по­ду­май, па­не чем­ний,

    Про важ­кий мій стан ду­шев­ний!

    Насміх долі так хотів:

    У душі про­роцькі речі,

    А кру­гом ло­би овечі,

    Сіно, жвач­ка, теп­лий хлів!

    Щоб влек­шить се­бе хоч трош­ки,

    Я удав­ся до во­рож­ки

    І та­кий по­чув завіт:

    «Хочеш Ба­ранів ти спас­ти,

    Мусиш сам се­бе пок­лас­ти

    В жерт­ву вольну за свій рід.

    В по­ле йди, ко­ли охо­чий,

    Поблукай три дні й три но­чи,-

    Здиблеш Вов­ка-мо­ца­ря.

    Сей по мой­ому по­ка­зу

    Проковтне те­бе відра­зу,-

    Оттоді но­ва зо­ря

    Для овець усіх заб­лис­не».

    Пане, сер­це ту­га тис­не

    Запитать те­бе сей час:

    Маєш ти по­каз сей віщий?

    Можеш ти, мій най­любіщий,

    Проковтнуть ме­не на­раз?»

    «Ну, пле­ти собі, мій лю­бий,-

    Думав я,- коб тільки в зу­би

    Я дістав те­бе,- не бійсь!

    Будеш знать, як я ков­таю!»

    Та й до нього про­мов­ляю:

    «Синку лю­бий, зас­покійсь!

    Віщий сон сьогодні мав я -

    І на те­бе вже че­кав я,-

    Проковтну те­бе як стій!» -

    «Ну,- Ба­ран рік,- бо­гу сла­ва

    Та й тобі, судьбо лас­ка­ва!

    От те­пер в душі спокій.

    Пане лю­бий, стійте ж тут­ка!

    Я на гор­бик вий­ду хут­ко,

    Розбіжусь і прос­то в рот

    Кинусь вам, а ви ков­тай­те

    І, ков­та­ючи, зга­дай­те:

    Так вми­рає патріот!»

    Треба ж дур­ня, щоб зго­диться!

    Мій Ба­ран як розбіжиться

    Та й ро­га­ми в лоб ме­не

    Як не грюк­не! Я скру­тив­ся

    Та й зомлілий по­ко­тив­ся,

    А Ба­ран як не чкур­не!

    От я встав, аж пла­чу з бо­лю.

    Проклинаю злую до­лю

    Та й кле­ну не­ро­зум свій.

    «Чи то я ове­чий батько?

    Чом не вхо­пив швид­ко, глад­ко

    Барана й не з'їв як стій?

    Всьому вин­на та чут­ливість!

    Пощо мав я тер­пе­ливість

    Слухать те­ре­венів всіх?

    Ну, те­пер не зло­виш, Гри­цю!

    Затверджу чут­тя, як кри­цю.

    Я го­лод­ний! Се не сміх!»

    Отаке пос­та­но­вив­ши,

    Зуби міцно заціпив­ши,

    Я пішов у дальший шлях.

    Лізу, лізу, шкан­ди­баю,

    Чоловіка на­ди­баю,-

    Кравчик був, мені й не страх.

    Скоро лиш йо­го я зо­чив,

    То й до нього я прис­ко­чив:

    «Кравче, крав­че, з'їм те­бе!

    Не тікай, не бо­ро­ни­ся!

    Не бла­гай і не про­си­ся,

    Бо в киш­ках ме­не шкре­бе!»

    «Я тіка­ти - не пруд­кий,

    Борониться зас­лаб­кий,

    А про­ситься - хто повірить?

    Тільки ж: як ме­не з'їси?

    Трошки за­ма­лий єси.

    Ну, поз­воль те­бе помірить!»

    Поки я помірку­вав,

    Злегка він мені прик­лав

    До хреб­та своє міри­ло,

    Потім враз ха­хап за хвіст,

    Як не швас­не разів з шість,-

    Аж на серці зав'яли­ло.

    «Ой,- кри­чу,- що ро­биш, крав­че?»

    «Маєш! Щоб ти знав на­зав­ше:

    Чоловіка не зай­май!» -

    «Ой, не бу­ду, по­ки жи­ти!»

    Та кра­вець, ли­хий, сер­ди­тий,

    Б'є та й б'є, хоч ти ко­най.

    Що я вию, що ри­даю,

    Що кле­ну­ся і бла­гаю,-

    Він за хвіст ме­не дер­жить

    Та й пе­ре­шить, по­вен злості,-

    Швидко, ба­читься, від кості

    Шкіра й м'ясо відле­тить.

    Чую я, що ось вже ги­ну!

    Як не шарп­нув - по­ло­ви­ну

    Власного хвос­та ур­вав!

    А тоді да­вай бог но­ги!

    Як забіг я до бер­ло­ги,

    То три дні відхо­ру­вав.

    Отаке-то вов­че ли­хо!

    Ну, скажіть, як бу­ти ти­хо,

    На та­ке не нарікать?

    А те­пер іще вдо­дат­ку

    Зрадник Лис ца­реві-батьку

    Кинувся на нас бре­хать!

    Ні вже, ні, я не потішусь.


    Ще поп­ла­чу та й повішусь!» -

    Так Не­си­тий го­монів.

    Спав Бур­ми­ло вже й Мур­ли­ка,-

    То Не­си­тий з го­ря, з ли­ха

    Всі три са­ла­ма­хи з'їв.

    

ПІСНЯ ВОСЬМА

    

    Вранці-рано по сніданні

    В по­до­рожньому уб­ранні

    Лис ца­рю вкло­нивсь до ніг.

    «Царю, будь мій рідний та­то,

    Поблагослови в се свя­то,

    Щоб на про­щу йти я міг!»

    Лев ска­зав: «То шко­да, си­ну,

    Що так швид­ко йдеш в чу­жи­ну!»-

    «Царю,- скрик­нув Лис,- ох, цить!

    Серце в ме­не краєсь то­же!

    Та що вдіємо! Що бо­же,

    Богу тре­ба зап­ла­тить!»

    Лев ска­зав: «Так, так, мій дру­же!

    Радує ме­не се ду­же,

    Що та­кий по­бож­ний ти,

    Рад би я тобі й від се­бе

    Для мандрівної пот­ре­би

    Хоч чим-будь до­по­мог­ти».

    «Ца… рю,- хли­пав Лис крізь плач,-

    Дуже лас­кав ти… Ось бач:

    Я і тор­би в путь не маю!

    А в Мед­ве­дя у Бур­ми­ла

    Доброго ко­жу­ха си­ла,-

    Він шма­ток віддасть, я знаю…»

    «Схоче чи не схо­че да­ти,

    Ми на­ка­же­мо зідра­ти! -

    Мовив Лев.- Ну, ще чо­го?» -

    «Дуже лас­кав ти, мій ца­рю!

    Чобіток би ще хоч па­ру.

    Бач, я бо­сий! Як йо­го

    Тільки світ чим­чи­ку­ва­ти,

    Ноги шпи­гать та зби­ва­ти!

    Скалічію де-не­будь!

    А он має Вовк дві парі,

    То од­ну чей схо­че в дарі

    Відступить мені в ту путь».

    «Що там схо­че чи не схо­че! -

    Крикнув Лев та аж ту­по­че.-

    Гей, там! У тюр­му підіть,

    Із Бур­ми­ла тор­бу здріте,

    А з Не­си­то­го здійміте

    Пару Ли­сові чобіт!

    Ви ж, моя дру­жи­но слав­на,

    Щоб усім зро­би­лась яв­на

    Ласка на­ша для Ми­ки­ти,

    Проведіть йо­го з го­но­ром

    До мо­ги­ли там, під бо­ром!

    Я ж іще піду спо­чи­ти».

    І по­тю­пав Лис мій глад­ко.

    Смирний, ти­хий, як яг­нят­ко,

    При тор­бині, з кос­ту­ром…

    А круг нього, мов во­ро­ни,

    Всі бо­яри та ба­ро­ни

    Проводжають всім дво­ром!

    Цап - сек­ре­тар го­но­ро­вий,

    Зайць - гвар­дис­та на­ро­до­вий,

    Поруч Ли­са друж­но йдуть.

    Хоч і як роз­мо­ва ми­ла,

    Та вже ось то­га мо­ги­ла,

    Попрощаться тре­ба тут!

    Лис Ми­ки­та про­мов­ляє,

    Сльози ру­ка­вом вти­рає:

    «Ах, Яцу­ню, при­ту­лись!..

    Я… з то­бою розс­та­юся!

    Ах, по­ду­ма­ти бо­юся,

    Жаль прой­ма ме­не наскрізь!

    Ох, Ба­зильку, лю­бий дру­же!

    Я те­бе люб­лю так ду­же,

    Що без те­бе й жить не рад.

    Не відмов же просьбі моїй,

    Ще шма­ток до­ро­ги тої

    Проведи ме­не як брат!»

    Се ска­зав­ши, просльозив­ся,

    Їм у но­ги пок­ло­нив­ся.

    «Ви оба з-між всіх звірів

    Справедливі й не­по­рочні,

    Лиш тра­ву й лис­точ­ки сочні

    Все їсте - і я так їв!

    Про убійства, про ра­бун­ки

    В вас не­має ані дум­ки,

    Вам м'ясних не хо­чесь страв.

    Вас-то, щирі, праві душі,

    Я, пус­тин­ни­ком ще був­ши,

    За взірець собі об­рав».

    Так-то лест­ни­ми сло­ва­ми

    Лис їх зна­див, аж до ями

    Лисової підійшли.

    «Слухай,- ка­же Лис,- Ба­зильку,

    Ти заж­ди на нас тут хвильку,

    Ось тра­ву собі щип­ли!

    Ти ж, Яцу­ню, лю­бий сва­ту,

    Потрудись зо мною в ха­ту!

    Знаєш, жінка там моя

    Як по­чує чут­ку тую,

    Що на про­щу я манд­рую,

    То-то бу­де плач!.. А я

    Страх не рад з жінка­ми пла­кать

    І не вмію за­ба­ла­кать.

    Ти потішить їх га­разд!

    Мій Яцу­ню, ти в тім справ­ний!

    Тож хо­ди, мій дру­же дав­ний,

    Вид твій ду­ху її до­дасть!»

    Серце в За­яця доб­ря­че:

    Вчув се й ма­ло сам не пла­че.

    «Бідна жінка! - він оз­вавсь.-

    Я її, як рідну ма­му,

    Рад лю­бить!» І в ли­сю яму

    Він з Ми­ки­тою поп­хавсь.

    Входять - бо­же! Се­ред ями

    Микитиха з діточ­ка­ми

    Плаче, сліз по­то­ки ллє!

    Як по­ба­чи­ла Ми­ки­ту,

    Схопилась… «Ми­ки­то! Ти тут!

    Діти! Батько ваш жиє!»

    Ну Ми­ки­ту цілу­ва­ти

    І до сер­ця при­гор­та­ти!

    «Любий! Що ж? Біда прой­шла?

    Говори-бо швид­ше, швид­ше!

    Я га­да­ла, що ти згиб вже…

    Ох, що сліз я про­ли­ла!»

    «Радуймось! - ска­зав Ми­ки­та.-

    Цар наш - сла­вою пок­ри­та

    Будь йо­го дер­жа­ва вся! -

    Дарував мені про­ви­ни,

    І від нинішньої дни­ни

    В ласці царській тішусь я.

    Вороги ж мої за­пеклі

    Десь там нині лед­ве теплі:

    Царський гнів їх б'є всіх трьох:

    Кіт, Не­си­тий і Бур­ми­ло

    Мусили сту­ли­ти ри­ло,

    Ще й по­па­ли в тем­ний льох.

    А от­сей фальши­вий па­яц,

    Що свідчив на ме­не, За­яць,

    Відданий мені у власть:

    Чи жи­вим йо­го ли­ши­ти,

    Чи відра­зу за­ду­ши­ти,

    Скоро ви­ку­пу не дасть!»

    Як по­чув се Яць са­ра­ко,

    Стало так йо­му ніяко,

    Мовби хорт за ним туй-туй.

    «Базю! - крик­нув.- Чес­ний от­че,

    Лис ме­не тут з'їсти хо­че!

    Базю, Ба­зю, ох, ря­туй!»

    «Зараз ти­хо будь, дра­бу­го!» -

    Крикнув Лис і вхо­пив ту­го

    Зайця й гор­ло пе­рег­риз.

    «Ось тобі від ме­не шту­ка!

    І всім злю­кам то на­ука,

    Щоб Ми­ки­ти сте­рег­лись!»

    А відтак, пос­сав­ши кро­ви,

    Лис Ми­ки­та втішно мо­вив:


    «Та й смач­ний же, бестіон.

    Діти, нині на ве­че­рю

    Маєм з За­яця пе­че­ню!

    Славний бу­де потім сон!

    А те­пер пос­лу­хай, лю­ба,

    Як мені гро­зи­ла згу­ба

    І як виб­ре­хав­ся я!»

    І, розсівши­ся вигідно,

    Розповів усе довідно

    З по­чат­ку аж до кінця.

    А Ли­си­ця й Ли­се­ня­та

    Посідали ко­ло та­та -

    То сміються, то трем­тять.

    «Голово моя ти ми­ла! -

    Так Ли­си­ця го­во­ри­ла.-

    Ну, та й знав ти, як їх взять!

    Лиш од­но то­то не­гар­но,

    Що ти нас по­ки­неш мар­но

    І на про­шу йдеш ку­дись».

    «Жінко,- скрик­нув Лис поспішно,-

    Ти га­даєш, що я дійсно

    Зараз ду­рень став який­сь?

    Там, де смерть пе­ред очи­ма,

    То пле­лось, що тільки сли­на

    Приносила на язик.

    Чи я па­лом­ник, або­що?

    Що там Лев мені і про­ща?

    Я те­пер сміюся з них!

    Най їсть сіль, в ко­го ос­ко­ма!

    Я ж ли­шусь з то­бою до­ма,

    А про про­щу ні ду-ду!»

    Втім по­чув­ся крик знад­во­ру:

    «Яцю, де ти? Кільку по­ру

    Я вже тут на те­бе жду!»

    Вибіг Лис. «Ба­зильку, дру­же,

    Ти не гнівай­ся так ду­же!

    Нічим нам те­бе за­нять.

    Яць там з жінкою моєю,

    І з ма­ленькою сім'єю

    Преприязно го­мо­нять».

    «Кажеш: го­мо­нять при­яз­но?

    Але ж бо я чув ви­раз­но

    Яців крик: «Ря­туй!» - ряс Цап.

    «Правда,- Лис рік,- як Ли­си­ця

    Вчула, що нам тре прос­титься,

    Вмліла і на зем­лю хляп!

    Тут-то Яць - здо­ров най бу­де! -

    Жбухнув їй во­ди на гру­ди

    Та й по­чав ря­тун­ку звать:

    «Ой-ой-ой, ря­туй, Ба­зильку,

    Моя тітка вмре за хвильку!»

    Та те­пер вже бла­го­дать».

    «Ну, то дя­ку­ва­ти бо­гу!

    Я га­дав, що Яця мо­го

    Там зо шкіри хто де­ре».-

    «Базю, чи ж тобі не стид­но?

    Яць прий­де, лиш що не вид­но,

    Ще й да­рунків на­бе­ре.

    Базю, бо­ро­да­тий ре­бе,

    В ме­не просьба є до те­бе!

    Бачиш, цар мені ка­зав,

    Щоб, за­ким ще ру­шу з до­му,

    Про од­ну річ, нам відо­му,

    Лист йо­му я на­пи­сав.

    Отже, по­ки Яць там ба­вивсь

    З жінкою й дітьми, я спра­вивсь:

    Два гру­безнії лис­ти

    Написав. Те­бе, мій дру­же,

    Я про­си­ти хо­чу ду­же

    До ца­ря їх за­нес­ти».

    «Добре,- Цап ска­зав,- гля­ди лиш,

    Щоб де в ме­не не згу­би­лись,

    Не зла­ма­лась би пе­чать!» -

    «Правда є! Заж­ди хви­ли­ну,

    Я в мед­ве­жую тор­би­ну

    Зав'яжу їх, мо­жеш брать!»

    І побіг до ха­ти жи­во,

    А в душі смієсь злос­ти­во:

    «Будеш мав лист! Жди ли­ше!»

    Зайця го­ло­ву кро­ва­ву

    В тор­бу щасть, шнур­ка­ми жва­во

    Позав'язував, не­се.

    «Ось, Ба­зу­ню мій лю­без­ний,

    Тут в тій торбі лист гру­без­ний

    І два меншії ле­жать.

    Ти не­си їх ос­то­рож­но,

    А розв'язу­вать не мож­но,

    Бо зла­мається пе­чать.

    А про Зай­ця не жу­ри­ся!

    Він там так за­го­во­рив­ся,

    Що ка­зав пе­реп­ро­сить!

    Йди на­пе­ред шмат до­ро­ги,

    А вже За­яць бист­ро­но­гий

    Дожене те­бе за мить.

    І ще знаєш що, мій дру­же?

    Лев, наш батько, лю­бить ду­же

    Дотеп, гар­ний, глад­кий стиль.

    Сі лис­ти - я не хва­лю­ся -

    До сма­ку йо­му прий­дуться,

    В них май­стерст­ва мо­го шпиль!

    Вже ж я, де лиш міг, не­бо­же,

    І про те­бе сло­во го­же

    Вкинути не за­нед­бав.

    І я пев­ний, що цар-та­то

    Ласки й честі ще ба­га­то

    Більше дасть тобі, чим дав.

    Тільки будь ти все при­том­ний,

    Не чи­ни­ся над­то скром­ний!

    Смілість виг­рає в війні.

    Мов ца­реві: «На лис­ти ті,

    Я до­рад­жу­вав Ми­киті,

    Їх зав­дя­чив він мені».

    Як по­чув се Цап Ба­зи­лий,

    Задрижали в нім всі жи­ли,

    Аж підско­чив з ра­дощів!

    Ну Ми­ки­ту цілу­ва­ти!..

    «От те­пер я бу­ду зна­ти,

    Хто мені доб­ра хотів!

    Друже, бра­те! Я мов в раю!

    О, твій до­теп доб­ре знаю!

    Лев зад­ре з утіхи хвіст!

    Не ми­нуть ме­не го­но­ри,

    А і край весь за­го­во­рить:

    «Бачте, Цап який стиліст».

    Тут я вис­туп­лю вже сміло,

    Бо, як справді ма­лось діло,

    Се ніхто не бу­де знать.

    Ну, про­щай же! Дасть бог, мо­же,

    Я й тобі віддя­чусь то­же,

    То не бу­деш жа­лу­вать!»

    «Прощавай!» - ска­зав Ми­ки­та.

    А як Цап пішов, то скри­та

    Вилилась сло­ва­ми злість:

    «Отсей ду­рень квад­ра­то­вий

    Є сек­ре­тар го­но­ро­вий!

    Ух, аж б'є на ме­не млість!

    Що за ряд! Яка дер­жа­ва!

    Дурням в ній го­но­ри й сла­ва,

    Бідний, слаб­ший хи­жих лап

    Не уй­де! А чле­ном су­ду,

    Що ме­не су­див на згу­бу,

    Чи ж не був сей глу­пий Цап?

    Але я помс­тивсь на тобі!

    Будеш жив чи ля­жеш в гробі,-

    Вже не змиється сей хляп,

    Що при­лип на твоїй пиці;

    Стане прит­чею в язиці

    Слово те: дур­ний, як Цап!»

    За той час Базьо поспішно

    В царський двір прибіг і втішно

    Перед тро­ном гор­до став:

    «Лис Ми­ки­та із до­ро­ги

    Клониться ца­реві в но­ги

    І от­сей па­кет прис­лав.

    Три лис­ти є в нім гру­безні;

    Стиль, язик, дум­ки - чу­десні!

    Се й не ди­во. Ад­же ж я

    Не од­ну йо­му дав ра­ду

    Щодо сти­лю, що­до скла­ду,-


    То й зас­лу­га тут моя!»

    Цар до рук па­кет прий­має,

    Шнур за шну­ром відпи­нає,

    Глип у тор­бу - аж з'умівсь.

    «Що се! Лист який­сь уха­тий!

    Базю, Ца­пе ти прок­ля­тий,

    Ти кро­ва­вий лист приніс!»

    Зайця го­ло­ву не­щас­ну

    Вгору ви­няв, рик­нув страш­но,

    Що аж Цап на зем­лю впав:

    «Так-то Лис сміється з ме­не!

    На та­ке письмо мер­зен­не

    Цап йо­му ще ра­ду дав!

    Га, кле­нусь на царську ги­рю,

    Що вже більше не повірю

    Клятим Ли­со­вим брех­ням!

    Гей, біжіть в тюр­му що­си­ла,

    Вовка, і Ко­та, й Бур­ми­ла

    Увільніть з тяж­ких кай­дан!

    О без­совісний бре­ха­чу!

    Через те­бе то я, ба­чу,

    Дурно му­чив вірних слуг!

    Та за те даю їм пла­ту:

    Цапа й всю рідню пат­ла­ту,

    Щоб із неї дер­ли смух!

    А по­га­ний той Ли­сю­ра,

    Що так виб­ре­хавсь від шну­ра,

    Він є ви­ня­тий з-під прав:

    Хто де здиб­ле сю об­лу­ду,

    Може вбить йо­го без су­ду

    І не бу­де ка­ри мав».

    Так-то Яць і Цап Ба­зи­лий

    Головами на­ло­жи­ли,

    Винуваті без ви­ни;

    А хоч жерт­ви зло­би й си­ли,

    Та про­те не по­ли­ши­ли

    Й згад­ки доб­рої во­ни.

    Особливо Цап са­ра­ка!

    Ну, скажіть, яка по­дя­ка

    Випала за те йо­му,

    Що до сильних він лес­тив­ся,

    В царський двір він при­мос­тив­ся,

    Мав ца­ри­цю за ку­му?

    Що дво­рак був, ор­де­ро­вий

    І сек­ре­тар го­но­ро­вий,

    В три­бу­налі засідав?

    А про­те на кпи­ни, з жар­ту

    Через Ли­со­ву ту кар­ту

    Душу цап'ячу віддав.

    І до­нині сю при­го­ду

    Хто з хре­ще­но­го на­ро­ду

    Добрим сло­вом ізга­да?

    Як хто злий з мар­ниці зги­не,

    Чи ж не ка­жуть: за ца­пи­не

    Покоління про­па­да?

    А хто дметься, і ба­лює,

    І лес­титься, й спе­ку­лює

    На не­чесні ба­риші,

    Всім лю­бенько рад ба­ла­кать,-

    Чи ж по нім не бу­дуть пла­кать,

    Як по Ца­повій душі?

    

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

    

    Лис Ми­ки­та в своїм зам­ку

    По обіді ме­ду склян­ку

    Преспокійно спо­рож­нив,

    Сів у кріслі, люльку ку­рить

    І нічо­го ся не жу­рить,

    Зла мов зро­ду не чи­нив.

    Втім по­чув: стук! стук! до бра­ми.

    Скочив, вибіг враз з дітка­ми -

    «Ах, Ба­бай! Се ти оп'ять!

    Ну, здо­ров, Ба­баю! Що ж то,

    Ти, знать, від ца­ря йдеш прос­то?

    Що ж там доб­ро­го чу­вать?»

    «Мало доб­ро­го! - жур­ли­во

    Рік Ба­бай.- Та щед­ре жни­во

    На по­гані но­ви­ни!

    Цар при­сяг тобі заг­ла­ду,

    Військо кли­че, ра­дить ра­ду,

    Будуть тут­ка за три дні!»

    «Тільки всього? - ка­же Лис.-

    Як лиш тільки, не жу­рись,

    Друже мій, ста­рий Ба­баю!

    Тим пог­ро­зам ти не вір!

    Я з то­бою в царський двір

    Ще сьогодні поч­ва­лаю.

    Вже я виб­ре­шусь, будь пев­ний!

    Та те­пер, мій лю­бий крев­ний,

    Прошу в ха­ту! Вже по­ра

    Підвечіркувать. Аж в ла­пах

    В'єсь мені пе­чені за­пах,

    Що зго­то­ви­ла ста­ра!»

    Ось ввійшли, си­дять, гос­тяться…

    Лисенята ста­ли граться.

    «Бачиш, стри­ку,- Лис ска­зав,-

    Мінка ло­вить вже кур­ча­та,

    Міцько ж, бестійка зав­зя­та,

    Вчора Ут­ку спо­лю­вав!»

    «Справді, маєш чим гор­диться! -

    Рік Ба­бай.- Та й не див­ни­ця:

    В батька й діти уда­лись!» -

    «Так-то, так! Та­лант - незгірше,

    Та ви­хо­ван­ня ще більше

    Тут зна­чить!» - відмо­вив Лис.

    «Ну, та час нам в путь спішиться!»

    «Що? - аж скрик­ну­ла Ли­си­ця.-

    Ти, Ми­ки­то, знов ку­дись?

    В царський двір? Та бійся бо­га!

    Всиротить нас ся до­ро­га!

    Скрийся до­ма, сха­ме­нись!»

    І сльоза­ми за­ли­ла­ся,

    І ру­ка­ми вче­пи­ла­ся,

    Щоб Ми­ки­ту не пус­тить.

    Він, її поцілу­вав­ши

    І від се­бе відірвав­ши,

    Каже: «Жінко лю­ба, цить!

    Цар не з'їсть ме­не там преці,

    А на­зустріч не­без­пеці

    Ліпше вий­ти, ніж в кут­ку

    Дожидать на се­бе гро­му!

    Я ж дер­жу все по-ста­ро­му

    Філософію та­ку:

    Наше все жит­тя - війна є,

    Кождий бо­ресь в ній, як знає:

    Сей зу­ба­ми, той крильми,

    Третій кігтя­ми міцни­ми,

    Інший ско­ка­ми пруд­ки­ми…

    Чим же бо­ре­мо­ся ми?

    Ми ні си­лою не годні,

    Ні, як кар­пи, мно­гоп­лодні.

    Ні нічви­ди, як Со­ва,

    Ані бистрі, як той Заєць,

    В нас підмо­га лиш од­на єсть -

    Се ро­зум­на го­ло­ва.

    Нею тре­ба нам кру­ти­ти,

    Ум, мов брит­ву, на­ост­ри­ти,

    Все об­ду­мать в один миг,

    Іншим сіті нас­тав­ля­ти,

    Але доб­ре пильну­ва­ти,

    Щоб са­мим не впас­ти в них!

    Цар ось гро­зить нам війною.

    Хоть-то я не маю бою

    Перед військом тим йо­го,

    Та все ліпше в самій річи

    Зразу зло­му за­побічи,

    Ніж че­кать бог зна чо­го.

    А на те вже я, не­бо­го,

    Чую в собі си­ли мно­го!

    До та­ких я штук при­вик.

    А по­ду­ма­ти, як цуп­ко

    Я поч­ну бре­ха­ти, люб­ко,

    Аж свер­бить ме­не язик!»

    Ще раз цілу­ва­лись в ли­ця,

    І потіши­лась Ли­си­ця;

    Але бра­ми всі замк­нуть

    Наказав Ми­ки­та й жва­во

    Стежечками вліво, впра­во

    Почвалав з Ба­баєм в путь.


    Гріє сон­це, не­бо чис­те,

    Ліс шу­мить, тріпо­чесь лис­тя,

    Цвіти пах­нуть - прос­то рай!

    Лис лю­буєсь кра­со­тою,

    Та, при­би­тий гри­зо­тою,

    Сумно штильгає Ба­бай.

    «Стрику, що тобі та­ко­го? -

    Весело рік Лис до нього.-

    Тьфу, об зем­лю ли­хом вдар!

    Бач, що тут кра­си дов­ко­ла!

    Блиск який, теп­ло і во­ля!

    Хто жи­вий, той нині цар!»

    «Ой не­бо­же,- рік Ба­бай,-

    Ти так над­то не бри­кай!

    Не уй­деш ти ка­ри!

    Де ж пак, Ца­пу в тор­бу да­ти

    Голову Зай­ця й пос­ла­ти

    Се ца­реві в да­ри!»

    «Ха-ха-ха! - смієсь Ми­ки­та.-

    Штучка де­ше­ва й сер­ди­та!

    Дуже нею я горд­жусь.

    Трошки цар, ма­буть, про­са­павсь,

    Поки прав­ди в ній до­ла­павсь…

    Та щоб карі буть - а дзусь!

    Нині хто рад жить, не схну­ти,

    Той свя­тим не мо­же бу­ти,

    Як в пус­тині той мо­нах.

    Кождий тут дер­жись на тузі,

    Хто не хо­че по зас­лузі

    Бути дру­го­му в зу­бах.

    Яць ска­кав по­пе­ред ме­не,

    Мов ди­тя но­вох­ре­ще­не,

    Мов драз­нив: «Ану, зло­ви!»

    Аж мені так ста­ло млісно,

    Що я хап йо­го, й незвісно,

    Як він став без го­ло­ви.

    Ну, а Цап! Ска­жи, будь лас­кав!

    Він на ме­не в суді трас­кав:

    «Винен, ви­нен! Най ум­ре!»

    А як я вспів відбре­ха­тись,

    То він лізе цілу­ва­тись!

    Най же чорт йо­го бе­ре!

    Що ж, мій гріх, а йо­го шко­да.

    Вбійство, пімста - се ж є мо­да

    Скрізь за­гальна у звірів.

    І сам цар гра­бує чис­то,

    А не хо­че осо­бис­то,

    Шле мед­ведів і вовків».

    І всміхнувсь Ми­ки­та сти­ха,

    Нюх та­ба­ки взяв і чи­хав,

    А відтак ска­зав оп'ять:

    «Ет, все бай­ки, мій Ба­бай­ку!

    Слухай лиш от­сюю бай­ку,

    Що я хо­чу роз­ка­зать.

    Кажуть: ка­ра за ра­бу­нок!

    Ось тобі та­кий тра­фу­нок,

    Як наш брат хтів чес­но жить.

    Є то­вар, є гро­шей до­сить,

    Він не ску­питься, ще й про­сить,

    А хоч кинь, не мож ку­пить.

    Раз от я і Вовк Не­си­тий,

    Кинувши гос­ти­нець би­тий,

    На мандрівку ми пішли.

    Ба, зай­шли за ліс, за во­ди,-

    Ні при­тул­ку, ні гос­по­ди,

    Лиш сте­пи, лу­ги бу­ли.

    Тут нас сон­це припікає,

    Ба, вже й го­лод до­тис­кає,

    Аж тут зирк. Ло­ша па­сесь!

    Та та­ке глад­ке та лю­бе,

    Що мій Вовк аж ост­рить зу­би,

    Шкіра вся на нім тря­сесь.

    Сів, бідня­га, важ­ко са­па…

    А з Ло­шат­ком ма­ма Шка­па,

    Вкрасти вже во­на не дасть.

    Каже Вовк: «Піди, Ми­кит­ко,

    Запитай ту Шка­пу швид­ко,

    Чи Ло­ша нам не про­дасть?»

    Я пішов, вкло­нивсь їй низько.

    «Що, ма­ту­сю, па­со­висько

    Тутка маєте незгірш?

    Та й Ло­шат­ко! От па­хо­лок!

    Чей йо­го нам на ви­хо­вок

    Продасте за доб­рий гріш?»

    «Що ж, ку­пуй­те, лю­ди божі!

    Я й не що ве­ликі гроші

    Буду пра­ви­ти від вас.

    Ось лиш про­чи­тай знач­ки ті,

    Що на задньому копті:

    Се тобі ціна як­раз».

    Ну, та я не в тім'я бит­ви

    До ко­пи­та підхо­ди­ти!

    Шкапі пок­ло­нивсь до ніг

    Та й ка­жу: «Спа­сибі, ма­ти,

    Та не вмію я чи­та­ти».

    І до Вов­ка знов побіг.

    «Друже, Шка­па ся лагідва,

    І Ло­ша про­да­ти згідна,

    І ціни не хо­че драть.

    Каже, в неї цінни­ки ті

    Є на задньому ко­питі -

    Жаль, що я не вмів чи­тать».

    «Що,- Вовк крик­нув,- ти, нез­да­ро!

    Навіть кінських літер па­ру

    Ти не вмієш про­чи­тать?

    Я в письмі тім ду­же вче­ний,

    До гімназій, ака­демій

    Виходив років аж п'ять».

    І пішов мій Вовк Не­си­тий

    Шкапу за Ло­ша про­си­ти.

    Шкапа ж відповіла: «На,

    Ось лиш про­чи­тай знач­ки ті,

    Що на задньому ко­питі,-

    Там на­пи­са­на ціна».

    Вовк Не­си­тий на­хи­ляєсь,

    До ко­пи­та при­зи­раєсь,-

    Ех, як фрас­не Шка­па враз,

    Як у лоб не вцідить прос­то,

    А бу­ла підку­та ост­ро,-

    То мій Вовк, мов свічка, згас.

    Шкапа ж як не за­ре­го­че

    Та з Ло­шат­ком по­тер­ко­че,

    Що і слід обох про­пав.

    А Вов­чисько доб­ру хви­лю

    Полежав в такім зне­сил­лю,

    Мов зовсім небіжчик став.

    Далі очі про­ди­рає,

    Доокола по­зи­рає,

    Але вста­ти ані руш.

    «Гей,- ка­жу йо­му,- Не­си­тий,

    Сам Ло­ша ти з'їв? Ли­ши­ти

    Не хотів мені ні кус?

    Га, не­наїсна проч­ва­ло!

    З'їв усе, ще й то­го ма­лої

    Друга на обід не клич!..

    Адже ж я, нев­дяч­ний ца­пе,

    Перший торг ро­бив у Шка­пи,

    То на­ле­жавсь мо­го­рич.

    Ну, ска­жи так прав­ду глад­ко:

    Дешево ку­пив Ло­шат­ко?

    Людська, знать, ціна бу­ла.

    Ви й не дов­го тор­гу­ва­лись,

    По-приятельськи розс­та­лись -

    Втішна щось во­на пішла.

    А прос­павсь ти смач­но, дру­же!

    По такім обіді ду­же

    Се пляв­дує на живіт.

    А як слав­но ти, Вов­чу­ку,

    Вмієш кінськую аз­бу­ку -

    Справді, чу­до на весь світ!»

    Так я з Вов­ка кпив до ночі,

    Він же, витріщив­ши очі,

    Все ле­жав та лиш: «Ах, ах!»

    Далі ка­же: «Будь ти чес­ний!

    Що за торг би був чу­дес­ний,

    А та дич - б'є по зу­бах!»

    «Ой,- ска­зав Ба­бай,- Ми­ки­то,

    Не смішний твій жарт, бо скри­то

    В нім гіркої прав­ди шмат.

    А найгірш те, що Не­си­тий


    Нині во­рог твій за­би­тий,

    З світу рад те­бе зігнать».

    «Е,- рік Лис,- нап­люй на нього!

    Все у Вов­ка зло­би мно­го,

    Але зло­ба ум сліпить.

    Світ би весь по­жер він ско­ро,

    Ба, ко­ли не влізе в гор­ло!

    А ро­зум­ний з зло­би кпить!»

    

ПІСНЯ ДЕСЯТА

    

    При роз­мові ша­хом-ма­хом

    Лис с Ба­баєм би­тим шля­хом

    Не спішаться, звільна йдуть.

    Втім Ба­бая штурк Ми­ки­та.

    «Стрику, осьде ям­ка скри­та,

    Живо за­хо­вай­мось тут!»

    Під місток, що був на шля­ху,

    Втік Ба­бай в ве­ликім стра­ху,

    Думав: мо­же, де стрілець?

    А за ним шмиг­нув Ми­ки­та,

    Та на шлях глядів з ук­рит­тя…

    Пст! А сам тря­сеться ввесь.

    А тим шля­хом ізо Льво­ва

    Йде про­цесія здо­ро­ва,

    Що хо­ди­ла там на суд:

    Старий Півень пе­ред ве­де,

    За ним йо­го весь рід іде,

    Тільки мар вже не не­суть.

    Заховавши жаль у серці,

    З го­ря ви­пив­ши по чвертці,

    Всі співа­ють «Ко­ма­ря»:

    «Гей, там в лісі шум зро­бив­ся,

    Комар з ду­ба по­ва­лив­ся!

    Кличте, клич­те ліка­ря!

    Розбив собі го­ло­ви­ще

    На ду­бо­вий ко­на­ри­ще

    (Соло Півень ви­тя­га);

    Вилетіла Му­ха з ха­ти

    Комаренька ря­ту­ва­ти

    (Вся рідня підпо­ма­га).

    «Ой Ко­ма­рю, гос­по­да­рю,

    Жаль мені вас не­по­ма­лу,-

    Тягне Півень го­лос­ком.-

    Чим же я те­бе улічу?

    Бо тобі я щи­ро зи­чу! -

    Хор підхо­пив весь гурт­ком.-

    Продам ха­ту, про­дам сіни,

    Щоб до­бу­ти ме­ди­ци­ни,

    Ще й пок­ли­чу ліка­ря,

    Продам граблі і мо­ти­ку,

    Заплачу ще і ап­ти­ку,

    А вздо­ров­лю Ко­ма­ря.

    Ой, як гук­не Му­ха лю­ба,

    Поскакали кліщі з ду­ба,

    Комарю спи­ни­ли кров.

    Мурашечки при­бу­ва­ють,

    Подушечки підсте­ля­ють,

    Щоб на нього сон прий­шов».

    Так-то ку­ря­ча рідня вся

    Верещить, аж порівняв­ся

    Старий Півень із містком;

    Втім, мов блис­кав­ка, з ук­рит­тя

    Як не ско­чить Лис Ми­ки­та

    Та й ха­хап йо­го мельком!

    «Га, ти тут мені, дра­бу­го!» -

    Скржкнув Лис, і вхо­пив ту­го,

    І го­лов­ку враз відгриз.

    Півень лиш крильця­ми стріпав

    І лап­ка­ми дов­го сіпав:

    З тру­пом в яму ско­чив Лис.

    «Бійся бо­га, мій си­на­шу,

    Заварив но­ву ти ка­шу!

    Чи зовсім ти з глуз­ду збивсь?

    Півень сей - ве­ли­ка си­ла.

    Мав про­текцію в Бур­ми­ла

    І ца­риці по­лю­бивсь».

    Так Ба­бай ос­терігає,

    Та Ми­ки­та вже не дбає,

    Півня радісно ску­бе.

    «Ти нач­хай на се, мосьпа­не!

    Глянь лиш, що тут за сніданнє!

    Пишно по­го­щу те­бе!

    А на Півня сього, стри­ку,

    Здавна злість я мав ве­ли­ку,

    В серці й досі ще ки­пить:

    Не за по­зов, не за шко­ду,

    Але за од­ну при­го­ду,

    Про яку й зга­да­ти стид.

    Раз го­лод­ний, що аж пла­чу,

    Йду я попід сад і ба­чу:

    Півень піє на вербі.

    Як би тут йо­го ош­ва­бить,

    Із вер­би до­до­лу зва­бить

    І до рук дістать собі?

    І як стій я для пот­ре­би

    Вдав пус­тин­ни­ка із се­бе,

    Мимрю: «Гос­по­ди воз­звах»;

    Далі під вер­бу підход­жу,

    Очі скром­но вверх підвод­жу

    Та й го­во­рю, як мо­нах:

    «Любая моя ди­ти­но,

    Дивна, рай­ськая пта­ши­но,

    Здоровлю те­бе сим днем!

    Дбаю я про те­бе рев­не,

    Про твоє доб­ро ду­шев­не

    Дай роз­мо­ву роз­поч­нем!»

    Півень крик­нув сміхо­ви­то:

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Видко, ти дав­но не їв!

    Любиш ти у ме­не, пев­не,

    Більш тілес­не, ніж ду­шев­не!

    Зголоднів - то й спо­божнів!»

    «Не гріши, ду­ше чес­ти­ва!

    Я відрікся від м'яси­ва,

    Їм лиш мід да корінці,

    Піст твер­дий дер­жу щод­ни­ни

    І жи­ву собі в пус­ти­ни

    В най­темнішо­му кінці».

    Півень крик­нув сміхо­ви­то:

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Та й масні ж твої сло­ва.

    І язик твій ме­дом кап­ле.

    Але зуб твій лю­то хап­ле,

    Злоби пов­на го­ло­ва».

    Я ка­жу: «Ой гар­на пташ­ко,

    Знов грішиш ти ду­же тяж­ко!

    Знай же: зад­ля те­бе я

    Із да­ле­кої пус­тині

    Вмисно аж сю­ди йду нині.

    Ось до те­бе річ моя:

    В сні по­чув я го­лос з не­ба:

    «Встань, Ми­ки­то, жи­во тре­ба

    У се­ло іти тобі.

    Ти не гай­ся й не ля­кай­ся,

    Якнайшвидше поспішай­ся,-

    Здиблеш півня на вербі.

    Півень сей - стра­шен­ний грішник,

    Многоженець, і насмішник,

    І без­бож­ник. Тож іди

    Розворуш йо­му сумління,

    Змий гріхов­не зат­вердіння,

    До по­ку­ти при­ве­ди!»

    Сичку ти мій гре­бе­няс­тий!

    Швидко мо­жеш ти про­пас­ти,

    І ду­ша піде в смо­лу.

    Злізь з гілля­ки, сповідай­ся,

    У гріхах своїх по­кай­ся,

    Душу збе­ре­жи цілу».

    Мовить Півень сміхо­ви­то:

    «Ох мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    В чім же той тяж­кий мій гріх?

    Чи то я кра­ду, гра­бую,

    Чи вби­ваю, чи мор­дую,

    Чи свя­те бе­ру на сміх?»

    «Ей не­бо­же,- мов­лю грізно,-

    Кайся, щоб не бу­ло пізно!

    З сер­ця гордість ви­линь пріч!

    У тяж­ких гріхах ко­наєш,

    А і сам про них не знаєш -

    Се по­га­на ду­же річ.


    Чи ж не маєш ти, приз­най­ся,

    По два­над­цять, по п'ятнад­цять

    І по більше ще жінок?

    По яко­му се за­ко­ну

    Ти жиєш в грісі та­ко­му?

    Будеш в пеклі в сірці мок!»

    Тут мій Півень став, мов зми­тий:

    Тон мій, ост­рий і сер­ди­тий,

    Зрушив, бач, йо­го нут­ро.

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Бачу яс­но і відкри­то

    Се гріхов­неє тав­ро!

    Та сей раз ще зми­лос­тив­ся!

    Я не пос­тив, не мо­лив­ся,

    В серці скру­хи не збу­див.

    Кепська сповідь бу­ти мо­же,

    Тож ля­ка­юся, крий бо­же,

    Щоб і тут не поб­лу­див».

    «Грішнику! - рев­нув я стро­го.-

    Чорт го­во­рить з гор­ла тво­го!

    Сповіді боїться біс!

    Геть же­ни йо­го! По­кай­ся!

    Із по­ку­тою не гай­ся!

    Зараз тут до ме­не злізь!»

    Отакого-то я шва­ба

    Підпустивши, сього дра­ба

    Таки за печінку взяв.

    Звільна з гільки він на гільку

    Став зліта­ти і за хвильку

    На землі край ме­не став.

    Тут я хап йо­го та й кли­чу:

    «А, ти тут мені, па­ни­чу!

    Сповідайсь, не сповідай­сь,

    А ве­ли­кої по­ку­ти

    Вже тобі не оми­ну­ти.

    Зараз із жит­тям про­щай­сь!

    Будь я пес, не Лис Ми­ки­та!

    Буде кров твоя про­ли­та,

    А жу­пан чер­во­ний твій

    Я роз­ми­каю й роз­ки­ну,

    Грішне тіло в до­мо­ви­ну

    У живіт спа­кую свій».

    Зміркувавши, де по­пав­ся,

    Півень сти­шивсь, не тріпав­ся,

    Звісив го­ло­ву униз

    І про­мо­вив су­мо­ви­то:

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Що вже діяти, жи­вись!

    Видко, бог су­див так, лю­бий,

    Щоб че­рез твої я зу­би

    В рай бла­жен­ний увійшов.

    Так бе­ри ж собі те тіло,

    Щоб в зу­бах твоїх хрумтіло,-

    Поживай і будь здо­ров!

    І жу­пан от­сей чер­во­ний,

    Що ним час­то во дні они

    Я пи­шавсь се­ред ку­рок,

    Рви, шма­туй,- я не жалію,

    Тільки дай мені надію,

    Що в смолі не бу­ду мок.

    Лиш один ще жаль сер­деч­ний

    В світ заг­роб­ний, без­ко­неч­ний

    Понесу з со­бою я,

    Жаль тяж­кий для сер­ця мо­го,

    Бо й для те­бе шко­ди мно­го

    Принесе та смерть моя.

    Бачиш, го­лос мій чу­до­вий

    Так спо­до­бав­ся по­по­ви,

    Слава скрізь о нім та­ка,

    Що в єпис­копськім со­борі

    При архієрей­ськім хорі

    Мав я ста­ти за дя­ка.

    Обіцяли па­ля­ниці,

    Штири кірчи­ки пше­ниці,

    Ще й м'яко­го хав­ту­ря;

    Та я пункт пок­лав ко­неч­ний,

    Щоб Ми­ки­та, муж сер­деч­ний,

    Був там за па­ла­ма­ря.

    Ось те­пер, ко­ли я ги­ну,

    Мали у твою пус­ти­ню

    Три ка­ноніки прий­ти

    Закінчить твоє зли­дарст­во,

    Запросить на па­ла­марст­во

    І зав­да­ток при­нес­ти».

    Я ар­тист є, лю­бий стри­ку!

    Кожде сло­во в мні ве­ли­ку

    Силу вра­жень підійма.

    Тож, як вчув сло­ва такії,

    Розгулялись в ме­не мрії,

    Скокнула ду­ша са­ма.

    Рот роз­зя­вив­ши без тя­ми,

    Живо сплес­нув­ши ру­ка­ми,

    Мовлю: «Ота­кий пан Лис!»

    А в тій хвилі півень-злю­ка

    Скочив, пурх­нув, мов га­дю­ка,

    Та й на гілку тільки блис.

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,-

    Мовить відтам гор­до­ви­то,-

    Так ти па­ном буть за­баг?

    Для мерз­ко­го па­ла­марст­ва

    Зрікся б ти і не­ба, й царст­ва!

    А ме­не ти мав в зу­бах!»

    Тьфу, та й зга­ду­ва­ти годі,

    Як із ме­не кпив сей злодій,

    Як пи­шавсь, мов ге­не­рал!

    Я звір ти­хий і рах­ман­ний,

    Все да­рую, бійку, ра­ни,-

    Та до смерті мщу скан­дал».

    Отакеє роз­повівши,

    Враз з Ба­баєм півня з'ївши

    І спо­чив­ши під містким,

    Наші любі по­до­рожні,

    Мов святії та по­божні,

    Далі тю­па­ли пішком.

    «Кажеш, стри­ку: Півень - си­ла,

    Мав про­текцію в Бур­ми­ла

    І в ца­риці в лас­ку вліз?

    То-то й є наш лад, нівро­ку:

    Без про­текції ні кро­ку!

    Щоб вас бо­жий грім розтріс!

    Чи ти вчи­тель, чи фа­хо­вець,

    Чи уряд­ник, про­мис­ло­вець,

    Чи по­ет, чи ремісник,

    Будь ти здібний, пильний ду­же,-

    Без про­текції, мій дру­же,

    За весь труд свій маєш шпик.

    Ласка панська, вплив жіноцт­ва

    Вищі по­над всі свідоцт­ва;

    Шепне сло­во пан ба­рон,

    Чи прий­де білет кня­гині,-

    Весь твій труд в одній хви­лині

    В пил роз­сип­леться, мов сон.

    Так-то, лю­бий мій Ба­баю!

    Силу ту я доб­ре знаю,

    А як знаю - не бо­юсь.

    Адже ж я не в тім'я би­тий

    І для се­бе вмів зро­би­ти

    Там про­текційку якусь.

    При дворі ко­ло ца­риці

    Є на місці фельдше­риці

    Малпа Фру­зя, удо­ва:

    Ніби лікар­ка пот­рош­ка,

    Ніби зна­хар­ка, во­рож­ка,

    А врод­ли­ва, як со­ва.

    Хоч дав­но вже не па­нян­ка

    І страш­на еман­си­пант­ка,

    Всіх не­на­ви­дить муж­чин,

    А до ме­не по­ти­хенько,

    Чує щось її сер­денько,-

    Звісно, що не без при­чин.

    Правду рікши, у ца­риці

    Я їй місце фельдше­риці

    Виєднав - і ду­же рад;

    А те­пер во­на, не­бо­же,

    Все в дворі зро­би­ти мо­же,

    Всіх на свій звер­тає лад.

    Та хоч би ме­не й не зна­ла,

    То за мною би обс­та­ла,

    Бо не лю­бить Вов­ка - страх.

    Чом не лю­бить - се я знаю

    І ска­жу тобі, Ба­баю,-


    Швидше нам ми­неться шлях.

    Ще як з Вов­ком манд­ру­вав я,

    Раз в чу­жи­ну заб­лу­кав я

    Аж над мо­ре, в Мал­пин край.

    Змучені оба, го­лодні,

    Нічого зло­вить не годні,

    Хоч ля­гай та уми­рай.

    Глянь - між ска­ла­ми криївка,

    Малпи Фрузі се домівка,

    От Не­си­тий повіда:

    «Йди, Ми­ки­то, в сю ха­ти­ну,

    Може, нас прий­муть в гос­ти­ну,

    Бо тяж­ка нам тут біда».

    Йду я, вход­жу - се­ред ха­ти

    Малпа, на­че чорт ла­ба­тий.

    А круг неї діточ­ки,

    Та такі вам об­рид­ливі!

    Чортенята всі прав­диві,

    Щи аж страш­но, бідоч­ки.

    Визвірились всі на ме­не,

    Аж пробігло щось сту­де­не

    Попід шкіру - тьфу, про­падь!

    Очі всі по­витріща­ли,

    Зуби так по­нас­тав­ля­ли,-

    Думалось: от-от з'їдять.

    А Мал­пи­ня, та проч­ва­ра,

    ІІідступа, мов чор­на хма­ра:

    «Що вам тре­ба? Хто ви є?»

    Ну, я їй да­вай бре­ха­ти:

    «Я прий­шов, щоб вам відда­ти

    Ушановання своє.

    Із да­ле­ко­го Підгір'я

    Богомільний, чес­ний звір я

    І, ма­буть, сво­як ваш єсть,-

    З прощі йду - та, чув­ши ма­су

    Про кра­су і мудрість ва­шу,

    Я прий­шов віддать вам честь».

    Подобріла Мал­па за­раз,

    Від, тих слів аж об­ли­за­лась.

    «Прошу сісти! Так, зна­чить,

    Ви про ме­не щось чу­ва­ли?» -

    «Пані, ах, які пох­ва­ли

    Фама скрізь про вас кри­чить!

    А сі любі ан­ге­лят­ка -

    Ваші діточ­ки? А тат­ка,

    Певно, до­ма десь не­ма?» -

    «Ох, мій па­не, я вдо­ви­ця!

    Та вам, мо­же б, по­жи­виться?

    Зараз злад­жу я са­ма!»

    «О спа­сибі, лю­ба пані!

    (А в киш­ках, мов в ба­ра­бані,

    Пусто, мар­ша тне живіт!)

    Їсти в вас я й не посмів би!

    Вашим лю­бим сло­вом хтів би

    Ум свій, сер­це на­поїть!»

    «Бачу, дру­же, що ти чем­ний,

    І ро­зум­ний, і приємний,-

    Любий гість мені та­кий!

    Будем го­во­ри­ти мно­го,

    Та про­те по­пе­ред всього

    Зараз їж мені і пий!»

    І мет­ну­лась до комірка,

    Принесла аж три тарілки

    М'яса, шницлів, ков­ба­си:

    Перед ме­не все при­но­сить,

    Потім сіла, та ще й про­сить:

    «Їж! Чом більше не їси?»

    Ну, я їм, аж ха­та хо­цить!

    Малпа тим ча­сом роз­во­дить

    Теревені всі свої

    Про жіночі нер­ви ніжні,

    Про муж­чин чут­тя побіжні,

    Про рабст­во жінок в сім'ї.

    Про «небіжчи­ка» спімну­ла

    Та й тя­женько так зітхну­ла:

    «Він ме­не не ро­зумів!»

    Далі ско­чи­ла в культу­ру,

    Ворожбу, літе­ра­ту­ру,

    Стрій, політи­ку і спів.

    Я по­та­кую й сма­кую,

    Та для фор­ми десь-якую

    Опозицію зве­ду;

    Малпа спо­рить, га­ря­читься,

    Бачу, потік не скінчиться,

    Тож, наївшись, більш не жду.

    «Пані лю­ба, я щас­ли­вий,

    Що та­кий тут скарб прав­ди­вий

    Несподівано знай­шов!

    Тут скріпив я тіло й ду­шу,

    Та простіть, спіши­ти му­шу,

    Та прий­ду шви­денько знов».

    Малпа щось там ще плес­ка­ла,

    Я не слу­хав, як дам дра­ла,

    Коло Вов­ка опи­нивсь.

    «Ах, Ми­ки­то, я тут ги­ну,

    А ти там цілу го­ди­ну!

    Ну, приніс що? По­жи­вивсь?»

    «Пожививсь,- го­во­рю,- бра­те,

    Та з со­бою стра­ву бра­ти

    Не по­до­ба, прос­то стид.

    То ти йди до ха­ти, дру­же,

    Малпа гос­тям ра­да ду­же,

    То й те­бе во­на вгос­тить».

    Вовк у ха­ту. Я се ба­чу,

    Добре знаю вов­чу вда­чу,

    То під стінку при­ту­ливсь,

    Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,

    Малпа щось йо­го пи­таєсь,-

    Вовк на лавці роз­ва­ливсь.

    «Дай обідать, Мал­по глу­па!

    А се що? Чор­тя­ток ку­па?

    Ну, та й по­гань, бо­же крий!

    Та-бо й ти - хай дун­дер свис­не!

    Глянеш - мо­ло­ко аж кис­не…

    Ну, а де твій чорт ста­рий?»

    Так Вов­чисько ля­пав зду­ру.

    А втім Мал­па цег­лу з му­ру

    Як ухо­пить, як шпур­не

    В са­му мор­ду - бо­же лю­бий!

    Висипала шти­ри зу­би…

    Мій Не­си­тий як рев­не!

    Був би Мал­пу вбив на місці,

    Ба, ко­ли Мал­пи звин­ниці,

    Як не ско­чать діточ­ки:

    Сей камінням Вов­ка пря­жить,

    Той знов очі вид­рать ва­жить,

    Двоє хап­ле за дрюч­ки.

    Лущать, б'ють без ми­ло­сер­дя!

    Ледво-не-ледво відпер я

    Двері й крик­нув: «Вов­че, йди!»

    От він вис­ко­чив в тій хви­ли,

    Бо бу­ли б йо­го уби­ли,

    Ніби га­ма­на жи­ди.

    Відтоді у Мал­пи Фрузі

    Став я в лас­ках по зас­лузі,

    Вовк же гірший по­ли­ну.

    Тож я вірю щас­тю сво­му:

    Серед бурі, се­ред гро­му

    Інші то­нуть, я спли­ну».

    Отака ве­лась роз­мо­ва,

    Поки шля­хом Лис до Льво­ва

    Враз з Ба­баєм доч­ва­лав!

    Саме в по­обідню по­ру

    На май­дані прос­то дво­ру

    Він на суднім місці став.

    

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

    

    Повідають мудрі лю­де:

    Прибудь ро­зум, щас­тя бу­де.

    Того й Лис дер­жавсь усе:

    Хоч мо­роз шкре­бе по тілі,

    Але ру­хи бистрі, смілі,

    Гордо го­ло­ву не­се.

    Так він вис­ту­пив охо­че:

    Всі на нього впер­ли очі,

    Всім зро­би­лось прик­ро так,

    Мов че­ка­ли гро­му, бурі…

    Між ря­ди німі, по­нурі

    Лис всту­пив, мов ве­сельчак.

    «Га, убійце ти прок­ля­тий!


    Ти ще смієш тут ста­ва­ти? -

    Грізно з тро­ну крик­нув цар.-

    Гляньте, панст­во, він сту­пає

    Так свобідно, мов не знає,

    Як гид­кий прис­лав нам дар.

    Га, ти міх бре­хень і зра­ди!

    Ні, не надійся по­ща­ди!

    Яця ти на смерть заг­риз!

    Цап, твій спільник в Яця смер­ти,

    Вже на шту­ки є роз­дер­тий,-

    Се й те­бе жде, па­не Лис!»

    Лис поблід, по­чав тремтіти,

    Наче пер­ший раз на світі

    Новину та­ку по­чув;

    Далі, ру­ки за­ла­мав­ши

    І ли­це слізьми об­ляв­ши.

    На все гор­ло так за­рув:

    «Ой-ой-ой, го­ди­но чор­на!

    Яць за­гиб, ду­ша мо­тор­на,

    І прок­ля­тий Цап іздох!

    Ох, ок­ра­де­ний Ми­ки­то,

    Твій най­більший скарб десь скри­то!

    Що ж поч­ну я! Ох-ох-ох!»

    «Що се ти вер­зеш, бре­ху­не?» -

    Цар до нього гнівно су­не.

    «Царю, вбий ме­не те­пер!

    Се ж мій скарб про­пав безцінний,

    То й я жи­ти вже не склінний,

    Ліпше б я відра­зу вмер!

    Га, я ду­мав, що на Яця

    І на Ца­па мож­на здаться.

    Через них я й пе­ре­дав

    В за­пе­ча­танім па­кун­ку

    Скарб для те­бе в по­да­рун­ку -

    Світ та­ко­го не ви­дав.

    Там діамант був чу­дов­ний,

    Що вночі, мов місяць пов­ний,

    Серед по­темків світив;

    Там був перстінь рубіно­вий,

    Що скло­няв всіх до лю­бо­ви

    К то­му, хто йо­го но­сив.

    Се ца­реві слав я ра­до,

    Для ца­риці ж ще свіча­до*

    Смарагдове при­ло­жив:

    Хто глядівсь в нім за по­го­ди,

    Набирав здо­ров­ля, вро­ди,

    Навіть мерт­вий би ожив.

    Отакі цінні клей­но­ди

    Я, не надіючись шко­ди,

    Через Яця пе­ре­дав.

    Чи ж міг ду­мать я хоть хвильку,

    Що вб'є Яця Цап Ба­зилько,

    Щоб да­рун­ки згра­бу­вав?

    А те­пер же, рідна ма­мо!

    Яць по­гиб і Цап то са­мо,

    Де ж я скарб свій віднай­ду?

    А на ме­не злі язи­ки

    Тут зва­ли­ли гріх ве­ли­кий,

    Щоб уп­ха­ти у біду.

    Царю, й ти, Ца­ри­це-пані,

    Всі підозріння по­гані

    Геть відкиньте, сплітки всі!

    Щоб по­том­ки не су­ди­ли,

    Що ви ши­лом відпла­ти­ли

    Найвірнішому слузі!»

    Втих Лис. Цар на­су­пив ли­ця,

    Та зах­ли­па­ла Ца­ри­ця -

    Страх чут­ли­вая бу­ла,

    Ще й по добрім підвечірку,

    Бо са­ма, об­дер­ши шкірку,

    З'їла смач­но чверть Во­ла.

    «Ні,- по­чав знов Лис по хви­ли,-

    Бачу, во­ро­ги зак­ри­ли

    Ваші царські очі знов!

    То й мені жит­тя об­рид­ло!

    Бо підда­них си­ла й світло -

    Царська лас­ка і лю­бов.

    Так про­щай же, білий світе!

    А ви, кляті, ви­ходіте,

    Завзятущі во­ро­ги!

    Хто що мав мені за­ки­нуть,

    Виступай! Чи жить, чи зги­нуть,

    Будем биться без ва­ги!

    Що ж вас, тру­си, не ви­да­ти?

    Лиш по­за­очі шеп­та­ти

    Вмієте, а щоб в ли­це

    Стати сміло, до­каз да­ти

    І жит­тям за прав­ду ста­ти,-

    О, то вас не­ма на це!»

    «Брешеш, навісний бре­ху­не! -

    Крикнув Вовк і сміло су­не

    З-між звіря­чої тов­пи.-

    Я з то­бою биться хо­чу.

    Клятий твій язик вко­ро­чу,

    Щоб не брав ти нас на кпи!

    Перед бо­га й царські очі

    Я стаю й бо­роться хо­чу,

    Та на смерть, не на життє,

    Щоб ствер­дить, що ти по­га­нець,

    І бре­хун, і ошу­ка­нець,

    Топчеш все, що є свя­те!

    Не те, що мені тво­рив ти,

    Але всі звірячі крив­ди

    Против те­бе став­лю я.

    Не за се­бе хо­чу мститься,

    А за теє, що Вов­чи­ця

    Перетерпіла моя.

    Слухайте, яку публіку

    Він зро­бив їй, що й довіку

    Не поз­буться їй зна­ку.

    Над ста­вом си­дить Вов­чи­ця,

    Лис надбіг і аж да­виться,

    Смачно ри­бу їсть жар­ку.

    «Що се ти їси, Ми­кит­ко?» -

    «Адже ри­бу»,- ка­же швид­ко

    Лис. «Та дай же ж і мені!» -

    Просить жінка. «Що вам, тітко,

    Риби хо­чесь? Пог­лядіть-ко,

    Тут в став­ку їх тьма на дні!»

    «Е, в став­ку! Чи я не знаю?

    Що ж, ко­ли їх не спіймаю!» -

    «Тіточко, я вас нав­чу.

    Я ж їх лов­лю вся­ку дни­ну:

    Де лиш сіть свою за­ки­ну,

    Десятками їх та­щу!»

    «Що за сіть?» - пи­та Вов­чи­ця.

    «Сього за­раз мож нав­читься.

    Ось зо мною лиш хо­ди!»

    Сніг був, вітер на бо­ло­ню,

    Став за­мерз, од­ну лиш то­ню

    Хтось про­тяв се­ред во­ди.

    От сю­ди-то прип­ро­ва­див

    Лис Вов­чи­цю й так їй ра­див:

    «Тітко, гляньте, що тут їх!

    Лиш у во­ду хвіст зап­хай­те,

    Подержіть та й ви­тя­гай­те -

    Риб спійме­те по­вен міх!»

    І так щи­рим він чи­нив­ся,

    Так Вов­чиці піддоб­рив­ся,

    Що повіри­ла во­на:

    Поквапно на лід присіла,

    В опо­лон­ку хвіст встро­ми­ла

    Та й дер­жить, дер­жить - дур­на!

    «Лисе,- ка­же,- щось щи­пає!» -

    «Цить, то ри­ба так ха­пає».

    А то хвіст ха­пав мо­роз.

    «Лисе, мо­же, вже тяг­ну­ти?» -

    «Е, ще ма­ло му­сить бу­ти,

    Ще пот­ри­май, по­ки мож!»

    «Лисе, тис­не щось і ми­ка!» -

    «Цить, се щу­ка є ве­ли­ка,

    Та та­ка, не­мов ба­ран!»

    А то хвіст об­мерз вже кріпко.

    «Лисе, тяг­ну!» - «Ні, ще дрібку!

    Бач, ха­пається ша­ран!»

    Далі вже терп­цю не ста­ло,

    Шарпнула во­на по­ма­ло -

    Не пус­кає. «Ой, тяг­ни,-

    Каже Лис,- тут риб так мно­го!

    Витягай же їх, не­бо­го,


    Щоб не роз­тек­лись во­ни!»

    Шарпнула ще раз Вов­чи­ця,-

    Ні, хвіст у ле­ду дер­житься!

    Тягне міцно - аші руш.

    «Тітко,- Лис рік,- дя­куй бо­гу,

    Ось з се­ла нам на підмо­гу

    Люди йдуть, зо двад­цять душ!»

    Як Вов­чи­ця теє вчу­ла,

    Зо стра­ху се­бе за­бу­ла -

    Як за­виє!.. Бо­же мій!

    Люди люті, гульк, надбігли,

    Як її, при­мерз­лу, вздріли,

    Хап за па­лич­ки як стій.

    Сиплються уда­ри гра­дом!..

    Бідна жінка кру­тить за­дом,

    В'ється, рветься, а ті б'ють!

    Далі шарп­ну­ла що­си­ла,

    Півхвоста в ле­ду ли­ши­ла

    Та й шмиг­ну­ла в бо­жу путь!»

    А на се Ми­ки­та ґреч­но:

    «Так, се прав­да, без­пе­реч­но,

    Лиш крихітка в ній брехні!

    Непотрібно, Вов­че, тільки

    Всю зах­ланність свої жінки

    Ти при­пи­суєш мені.

    Будь во­на по­ряд­на й чес­на,

    Швидко б хвіст з во­ди піднес­ла,

    Мала б ри­бу й хвіст увесь.

    Та во­на мов оцапіла,

    Став весь ви­ло­вить хотіла,

    Ще й на ме­не жа­луєсь».

    Збір увесь за­ре­го­тав­ся,

    А Не­си­тий аж стікав­ся,

    Під со­бою зем­лю гриз.

    «Га, по­га­нець! - крик­нув лю­тий.-

    Ось як він вер­тить і кру­тить.

    Щоб не­вин­ним все був Лис!

    Та не до­че­каєш, кля­тий,

    Нас усіх на сміх підня­ти!

    Підлих спра­вок твоїх - тьма,

    Ну, ска­жи, там при кри­ниці

    Чи бу­ла ви­на Вов­чиці,

    Чи твоя лиш злість са­ма?

    При цімбро­ваній кри­ниці

    Висіли два відра з криці

    На ва­лу на лан­цюзі.

    Лис во­ди хотів на­питься -

    Скік в відро, щоб вниз спус­титься

    Друге ж звис­ло на версі.

    Ну, п'є во­ду і сма­кує

    І на­раз собі міркує:

    «Боже, що се я вчи­нив?

    Вниз я з'їхав, але вго­ру

    Хто ж ме­не підтяг­не впо­ру?»

    Бідний з жа­ху аж за­вив.

    Треба ж тій біді лу­читься,

    Щоб той плач йо­го Вов­чи­ця

    Вчула, йду­чи бе­реж­ком.

    До кри­ниці за­зи­рає…

    «Лисе, що там є?» - пи­тає

    Своїм ніжним го­лос­ком.

    Лис мій сквап­но за­ба­ла­кав:

    «Ах, тіту­сю, ри­би, раків

    В тій кри­ниці осьде гук!

    Півгодини тут ла­паю,

    Піввідра вже ось їх маю

    Та й наївсь, не­на­че струк!

    Жаль, що стільки їх ся ли­шить!

    Влізь в відро, що там­ка ви­сить,

    Та й до ме­не їдь униз!

    Наїсися, ще й до­до­му

    Купу за­не­сеш ста­ро­му!»

    Так бре­хав їй хит­ро Лис.

    Ну, а се вже вам не тай­но,

    Що Вов­чи­ця, як зви­чай­но,

    Страх го­лод­ная бу­ла.

    Як про ри­бу й ра­ки вчу­ла,

    Зараз у відро стриб­ну­ла

    Та й з ним шусть! униз пішла.

    Вниз пішло відро Вов­чиці,

    Вверх пішло зо дна кри­ниці

    Те відро, де Лис сидів.

    «Ну, тіту­сю, будь здо­ро­ва!

    Я спішу до Ма­ге­ро­ва! -

    Крикнув Лис, як вверх летів.-

    Славну ти вда­ла дра­би­ну:

    Я йду вго­ру, ти вдо­ли­ну;

    Так-то в світі все ве­десь.

    Риб там не знай­деш, не­бо­го,

    Та по­ду­мать мож­но дов­го,

    Як дістаться вго­ру днесь!»

    Вчула жінка річ лай­дацьку;

    Страх та­кий на­пав бідач­ку,

    Що аж спер­ли в бік кольки.

    Втім з відром у во­ду впа­ла,-

    То за­ви­ла, зас­тог­на­ла,

    Аж піднес­ли­ся бульки.

    Вчули лю­ди крик Вов­чиці,

    Позбігались до кри­ниці;

    Мислите, що хоть один

    Змилувавсь, хтів поміч да­ти,

    Що є жінка й дітям ма­ти?

    Ні, в їх ру­ки впав, то гинь!

    «Вовк в кри­ниці! Вовк в кри­ниці!

    За ло­ша­та і яг­ниці

    Відплатім йо­му те­пер!

    Витягайте ос­то­рож­но.

    Але бий­те, скільки мож­но,

    Щоб нам за­раз тут умер!»

    Ну, по­ду­май­те, ва­шеці,

    Що там діялось в їй серці,

    Як ті вверх її тяг­ли!

    Там вни­зу во­да, по­то­па,

    А ввер­ху зо двад­цять хло­па,

    А з пал­ка­ми всі бу­ли!

    Лиш на світ во­на вка­за­лась,

    Як не знімесь лускіт, га­лас -

    Б'ють, тов­чуть, мов околіт!

    Бідна зніти­лась в відерці,

    А тут вже роз­пу­ка в серці

    І в очах по­мерк їй світ.

    Сил їй до­да­ла три­во­га:

    Скочила з відра, не­бо­га,

    В най­густіший стиск па­лиць:

    Навіть в казці не ска­за­ти,

    Кілько їй приш­лось наб­ра­ти

    Суковатих па­ля­ниць.

    Як во­на спас­ти­ся вспіла

    І жи­ва з їх рук убігла,

    Сього вже не знаю я.

    Се, бре­ху­не ти огид­ний,

    Твій був пос­ту­пок єхид­ний,

    Справка підлая твоя!»

    «Ой Вов­цу­ню, коб ти знав,

    Як то я їй дя­ку­вав

    За той вчи­нок ми­ло­серд­ний,

    Що да­ла собі нак­лас­ти

    Те, що прав­но ма­ло впас­ти

    Та на мій хре­бет мізер­ний!..

    Благородная Вов­чи­ця!

    Вчинком тим ти б міг гор­диться.

    Є зас­лу­га тут моя…

    А при тім во­на, нівро­ку,

    Суковатого об­ро­ку

    Знести мо­же більш, ніж я!»

    Так-то Лис з Вов­чиці кпив­ся.

    Всі сміялись, Вовк ка­зив­ся.

    «Брехо! Мит­ко! - він кри­чав.-

    Най кор­дюк язик твій сто­чить!

    Як ти все в живії очі

    Біле в чор­не проб­ре­хав!

    Але ні, не язи­ка­ми,

    А зу­ба­ми і ру­ка­ми

    Будем биться! Най ум­ру,

    А тобі, бре­ху­не, вбійце,

    Зраднику і кро­вопійце,

    Хавку кля­тую зап­ру!»

    Крикнув Лис: «Ти, грубіяне!

    Думаєш, що лай­ка ста­не

    Латкою на честь твою?

    В лайці ти міцніший, син­ку,


    А як хо­чеш поєдин­ку,-

    То по­чуєш, як я б'ю!»

    «Ну, до­сить тих сварів! Годі!

    Чортзна-хто з вас прав, хто злодій!

    Вставши з тро­ну, цар ска­зав.-

    Завтра ра­но бій ос­тат­ний

    Вкаже, хто ли­хий, хто вдат­ний.

    Ось вам про­ба ва­ших прав!»

    

***

    

____________________

    

    (* Дзер­ка­ло)

    

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

    

    Рано со­неч­ко схо­пи­лось,

    У росі пер­листій вми­лось

    І сміється, не пе­че…

    Лис Ми­ки­та ще любісько

    Спить, роз­ляг­тись на все ліжко,

    Втім, хтось штурк йо­го в пле­че.

    «Гей, ти, спю­ху, час вста­ва­ти!

    Зазирає день до ха­ти;

    А ти знаєш, що за день?

    Він рішить, чи до побіди

    Ти дійдеш, чи смерть і біди

    З бою ви­не­сеш ли­шень!»

    Так при ліжку Ли­са став­ши

    І йо­го за ру­ку взяв­ши,

    Малпа Фру­зя про­рек­ла.

    Всю ту ніч во­на не спа­ла,

    Все за Ли­сом про­мов­ля­ла,

    Де в ко­го ли­ше мог­ла.

    Буркнув Лис крізь сон гнівли­во,

    Та, про­тер­ши очі жи­во,

    Коло ліжка Мал­пу вздрів.

    «Фрузю, ти се? - скрик­нув втішно

    З ліжка схо­пив­ся поспішно.-

    З чим же бог те­бе привів?»

    Фрузя ка­же: «Ах, Ми­ки­то,

    Що ко­лись бу­ло про­жи­то,

    В ме­не з тям­ки не зійде!

    Бо жіно­че сер­це лю­бить

    Вічно то­го, хто нас гу­бить,

    Навіть вдяч­ності не жде.

    Так то­бою я тур­бу­юсь

    І за те­бе все піклу­юсь,

    Хоч про се ніхто й не зна.

    Але нині бійка лю­та

    Привела ме­не аж ту­та.

    Мучить мисль ме­не страш­на!..

    Ой Ми­ки­то, Вовк мо­гу­чий,

    А хоч хит­рий ти, і ру­чий,

    І про­вор­ний на язик,

    То все ж лег­ко бу­ти мо­же,

    Що про­па­деш ти, не­бо­же,

    Жартувати Вовк не звик!

    Тим стур­бо­ва­на я ду­же

    І прий­шла сю­ди, мій дру­же,

    Щоб тобі до­по­мог­ти.

    Знаєш, де прий­де до зва­ди,

    Добра й ба­ба до по­ра­ди,-

    Слухай моїх рад і ти!»

    Лис сміється: «Фру­зю лю­ба,

    В те­бе ні од­но­го зу­ба

    Не хи­бує! Що ж притьмом

    Бабою тобі чи­ниться?

    Ти ще мо­жеш пох­ва­литься

    І кра­сою, і умом!

    Вчинок твій ве­ли­ко­душ­ний!

    Радо бу­ду я пос­луш­ний

    Твоїй раді, тільки радь!»

    Фрузя плес­ну­ла в до­лоні -

    Гей, Мал­пи, що на ви­гоні

    Ждали, всі гур­том біжать.

    «Го-го-го,- ска­зав Ми­ки­та,-

    Тут рідня вся зна­ко­ми­та!

    Фрузю, що ж се все зна­чить!»

    Фрузя ка­же: «Не жу­ри­ся,

    Сядь на лавці, прос­тяг­ни­ся,

    А про реш­ту ти­хо, цить!»

    Тут на­раз три Мал­пи-злю­ки

    Як візьмуть Ми­ки­ту в ру­ки:

    Голять, ми­ють, ми­лом труть;

    Гладко тіло все обст­риг­ли,

    Потім при­нес­ли оли­ви

    І на хвіст куд­ла­тий ллють.

    Каже Фру­зя: «Ну, Ми­ки­то,

    Все обст­ри­же­но, об­ми­то,

    Тільки в куд­лах хвіст ли­шивсь:

    Се на те, щоб Вовк ніку­ди,

    Ні за крижі, ні за гру­ди,

    Ні за лоб те­бе не ймивсь.

    Як на те­бе він на­ки­несь,

    Ти чи­нись, мов з стра­ху ги­неш,

    Втеки! Та не ду­же квап!

    А як бу­де Вовк вже близько,

    Обваляй в пісок хвос­тисько

    Та й в ли­це йо­му та­лап!

    Буде се йо­му нес­мач­но

    І ос­ту­дить за­пал знач­но;

    Поки очі він прот­ре,

    Всядь на карк йо­му ти сміло

    І ве­ли­ке зро­биш діло,

    Вовка дідько за­бе­ре.

    А те­пер кляк­ни покірно,

    Чари дам тобі, що вірно

    Доведуть все до пут­тя:

    «Іракі чо й рачіш реп,

    Йирям узо­ри рачін веп,

    Яттучь цімішь ліб й анат»*.

    Ну, те­пер вста­вай, мій дру­же,

    Йди здо­ров, не гай­ся ду­же

    І з побідою вер­тай!

    Ви ж ведіть, Мал­пят­ка, Ли­са

    Там, де звірі всі зійшли­ся,

    На ту то­ло­ку під гай!»

    Йде дру­жи­на зна­ко­ми­та,

    Гордо су­не Лис Ми­ки­та,

    Просто пе­ред царський трон.

    Цар, уздрівши, як він вбрав­ся,

    За живіт зо сміху взяв­ся.

    «Хитрий же ти, бестіон!»

    Але Лис, по­важ­ний, стро­гий,

    Поклонивсь ца­реві в но­ги,

    А ца­риці до колін,

    А відтак на місце бою,

    Вкруг обс­туп­ле­не юр­бою,

    Виступив спокійно він.

    Озирнувсь - аж Вовк вже ту­та:

    Наче чор­на хма­ра лю­та,

    Виступає з-між рядів;

    Аж зу­ба­ми він скре­го­че,

    Мов свічки, бли­щаться очі -

    Так з кістьми би Ли­са й з'їв.

    І мах­нув цар го­ло­вою,

    Знак по­дав їм бу­ла­вою

    Починати бо­ротьбу.

    Сурми, тру­би заг­риміли,

    Всі за­тих­ли, заніміли,

    На не­пев­ну ждуть судьбу.

    Перший ско­чив Вовк ла­пас­тий,

    Лиса в зу­би щоб по­пас­ти

    І зро­бить йо­му ка­пут.

    Лис за­вив, пе­ре­ля­кав­ся

    І шви­денько взад по­дав­ся,-

    Вовк за ним ось тут… ось тут!

    Наздогнав йо­го вже близько,

    А втім Лис в бігу хвос­тисько

    По піску про­во­ло­чив,-

    Як не свис­не Вов­ка в очі,

    Так йо­го темніше ночі

    Світ увесь за­мо­ро­чив.

    «Ой та й су­чий же ти злодій!» -

    Крикнув Вовк, та гнать вже годі,

    Став і тре з очей пісок.

    «Що, Вов­цу­ню, бу­дем биться,-

    Рік Ми­ки­та,- чи ми­риться?

    Ну, по­дай свій го­ло­сок!»

    Обернувсь Ми­ки­та ско­ро,

    Вовка вхо­пи­ти за гор­ло

    Вже ось-ось він на­ост­ривсь -

    Але Вовк скакіць до нього

    І зу­ба­ми хап за но­гу -

    Лис на зем­лю по­ва­ливсь.

    «Га, со­ба­ко ти брех­ли­ва,

    Ось те­пер при­хо­дять жни­ва:

    Все, що сіяв, те й пож­неш!

    Раз в мої по­пав ти ру­ки,

    За всі крив­ди, збит­ки, шту­ки

    Ти зап­ла­ту відбе­реш!»

    «Ов,- по­ду­мав Лис,- се брид­ко,

    Тут про­пас­ти мож­на швид­ко!

    Нумо з смир­но­го кінпя!»

    І щоб час лиш про­тяг­ну­ти,

    Він по­чав на жальні ну­ти

    Промовлять такі слівця:

    «Стрику, май­те бо­га в серці!

    Я ж якась рідня вам преці!

    Що се ви так зав­зя­лись?

    Чи ж то честь, го­но­ри знатні,

    Що, мов бестії ос­татні,

    Б'ються на смерть Вовк і Лис?

    Ой стри­цу­ню рідний, чуй­те,

    Лиш сей раз мені да­руй­те,-

    А кле­нусь вам, по­ки жить,

    Я і всі мої на­ро­ди

    Сумирно, без пе­реш­ко­ди,

    Вірно бу­дем вам слу­жить.

    Все ро­би­ти­му для те­бе,

    Всякий труд прий­му на се­бе,

    Не доїм і не досп­лю,

    А тобі гу­сей, ка­ча­ток,

    Риб, і раків, і кур­ча­ток

    Повну кух­ню на­лов­лю.

    Га й зга­дай, чи то я бою

    Іменно хотів з то­бою?

    Як я дов­го ва­гу­вавсь!

    І те­пер як дбав я пильно,

    Щоб те­бе не вда­рить сильно,

    В своїй силі га­му­вавсь!

    Що лиш хо­чеш, хоч як труд­но,

    Все я вчи­ню! Хоч при­люд­но

    Підлим бре­ху­ном наз­вусь!

    Ой, бо­лить! Рідненький стри­ку!

    Милість по­ка­жи ве­ли­ку,

    Най на­дар­ма не мо­люсь!»

    «Ні,- гар­чить Не­си­тий, годі!

    Знаю я, який ти злодій,

    Бреха і крутій єси!

    Обіцяєш зло­та мірку,

    А по то­му зав­ше дірку

    Із обарінка да­си.

    Та те­пер хоч при­сяг­ни ти

    Нас усіх озо­ло­ти­ти,

    Віри я тобі не йму!

    Гамувавсь ги в бою лад­но,

    Що мені у очі зрад­но

    Впер піску чортівську тьму!

    Ні, хоч як бре­ши й вви­вай­ся,

    А з жит­тям уже про­щай­ся!

    Я зду­рить се­бе не дам.

    Помолися швид­ко бо­гу.

    Кайся всіх гріхів - в до­ро­гу

    Мусиш нині йти к дідам!»

    Так гар­чав Не­си­тий гор­до,

    Рад би Ли­са взять за гор­ло,

    Але но­гу мав в зу­бах.

    А Ми­ки­та, по­ки рю­мав,

    Хитрість вже но­ву об­ду­мав,

    Як ми­нув­ся пер­ший страх.

    Ніби мо­литься він бо­гу,

    А тим ча­сом зад­ню но­гу

    Всунув Вов­ку під живіт…

    Як на­раз за­по­ре жмінку

    Попід са­му се­лезінку,

    Вовкові змінив­ся світ.

    «Ай!» - рев­нув, зга­дав­ши ба­бу.

    Фіть! Лис з пащі вир­вав ла­пу,

    Задньою ж ще раз по­тис:

    Вовк зомлів і по­ва­лив­ся -

    Гульк, на­вер­ху опи­нив­ся

    Й хап йо­го за гор­ло Лис.

    «Га, те­пер про­си по­ща­ди!

    Тут зап­ла­ту за всі зра­ди

    Ти діста­неш!» - Лис кри­чав.

    Вовк, запіне­ний, заїлий,

    Лиш ме­тавсь, мов ошалілий,

    І, слабіючи, гар­чав.

    Та Ми­ки­та, вже не глу­пий,

    Силу всю зібрав до­ку­пи,

    Мов кліща­ми, гор­ло тис;

    Тягне, шар­пає, тер­мо­сить,

    Аж Лев крик­нув: «До­сить! До­сить!

    Побідив сим ра­зом Лис!»

    Лис на тес царське сло­во

    Вовка відпус­тив здо­ро­во.

    «Царю,- ка­же,- я ко­рюсь!

    Я хотів лиш пля­му стер­ти,

    Вовчої не хо­чу смер­ти,

    На без­сильнім я не мщусь».

    Тут піднявсь утіхи га­лас!

    Малпа крізь юр­бу проп­ха­лась

    Із лав­ро­вим вже вінцем.

    Всі при­ятелі зійшли­ся,

    Славили й віта­ли Ли­са.

    Що та­ким явивсь бор­цем.

    Не один, що ще не­дав­но

    Був би з'їв йо­го, вив: «Слав­но!

    Жий, Ми­ки­то, мно­го літ!»

    Лис по­дя­ку­вав ук­ло­ном,

    Потім кляк­нув пе­ред тро­ном,

    Щоб чуть царський за­повіт.

    «Встань, Ми­ки­то! - цар оз­вав­ся.-

    Славно, си­ну, ти спи­сав­ся,

    Честь свою обо­ро­нив.

    Що бу­ло, не­хай ми­нає!

    Цар да­рує і про­щає,

    Що ко­ли ти за­ви­нив.

    Днесь ко­нець сварні і зваді,

    І віднині в царській раді

    Ти про спільне бла­го радь!

    Честь прий­ми від ме­не тую:

    Канцлером те­бе йме­ную,

    Віддаю тобі пе­чать.

    Як ти муд­ро вмів дер­жаться,

    Від біди обо­ро­няться,

    Так дер­жа­ву бо­ро­ни!

    Що по­ра­диш - цар при­ка­же,

    Що на­пи­шеш - цар не зма­же,

    Лиш сумлінно все чи­ни!»

    Каже Лис: «Мій ца­рю й та­ту,

    За так щед­ру і ба­га­ту

    Ласку чим я відпла­чусь?

    Сил у ме­не є не мно­го,

    Але весь для бла­га тво­го

    Й для дер­жа­ви пос­вя­чусь.

    Ще лиш на однім прос­ти мя!

    На деньок домів пус­ти мя:

    Жінка й діточ­ки десь там

    Плачуть, ту­жать… Най же нині

    О щас­ливій пе­реміні

    Сам я звістку їм по­дам».

    Цар ска­зав: «Іди, мій дру­же!

    Я й ца­ри­ця раді ду­же,

    Щоб весь сму­ток їх про­пав.

    Маєш дозвіл на три дни­ни,

    А вер­тай же ра­зом з ни­ми,

    Щоб я тут їх привітав».

    Тут кінчиться на­ша каз­ка.

    Всім, хто слу­ха­ти був лас­ка,

    Дай же бо­же мно­го літ!

    Най і наш весь сум про­па­де!

    А тим, хто нам коїть зра­ди,

    Най зійдеться кли­ном світ!

    

____________________

    

    (* Кож­дий ря­док тре­ба чи­та­ти взад­гузь.)

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf