Іван Франко - Лис Микита (сторінка 18)

    Чи ж не маєш ти, приз­най­ся,

    По два­над­цять, по п'ятнад­цять

    І по більше ще жінок?

    По яко­му се за­ко­ну

    Ти жиєш в грісі та­ко­му?

    Будеш в пеклі в сірці мок!»

    Тут мій Півень став, мов зми­тий:

    Тон мій, ост­рий і сер­ди­тий,

    Зрушив, бач, йо­го нут­ро.

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Бачу яс­но і відкри­то

    Се гріхов­неє тав­ро!

    Та сей раз ще зми­лос­тив­ся!

    Я не пос­тив, не мо­лив­ся,

    В серці скру­хи не збу­див.

    Кепська сповідь бу­ти мо­же,

    Тож ля­ка­юся, крий бо­же,

    Щоб і тут не поб­лу­див».

    «Грішнику! - рев­нув я стро­го.-

    Чорт го­во­рить з гор­ла тво­го!

    Сповіді боїться біс!

    Геть же­ни йо­го! По­кай­ся!

    Із по­ку­тою не гай­ся!

    Зараз тут до ме­не злізь!»

    Отакого-то я шва­ба

    Підпустивши, сього дра­ба

    Таки за печінку взяв.

    Звільна з гільки він на гільку

    Став зліта­ти і за хвильку

    На землі край ме­не став.

    Тут я хап йо­го та й кли­чу:

    «А, ти тут мені, па­ни­чу!

    Сповідайсь, не сповідай­сь,

    А ве­ли­кої по­ку­ти

    Вже тобі не оми­ну­ти.

    Зараз із жит­тям про­щай­сь!

    Будь я пес, не Лис Ми­ки­та!

    Буде кров твоя про­ли­та,

    А жу­пан чер­во­ний твій

    Я роз­ми­каю й роз­ки­ну,

    Грішне тіло в до­мо­ви­ну

    У живіт спа­кую свій».

    Зміркувавши, де по­пав­ся,

    Півень сти­шивсь, не тріпав­ся,

    Звісив го­ло­ву униз

    І про­мо­вив су­мо­ви­то:

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,

    Що вже діяти, жи­вись!

    Видко, бог су­див так, лю­бий,

    Щоб че­рез твої я зу­би

    В рай бла­жен­ний увійшов.

    Так бе­ри ж собі те тіло,

    Щоб в зу­бах твоїх хрумтіло,-

    Поживай і будь здо­ров!

    І жу­пан от­сей чер­во­ний,

    Що ним час­то во дні они

    Я пи­шавсь се­ред ку­рок,

    Рви, шма­туй,- я не жалію,

    Тільки дай мені надію,

    Що в смолі не бу­ду мок.

    Лиш один ще жаль сер­деч­ний

    В світ заг­роб­ний, без­ко­неч­ний

    Понесу з со­бою я,

    Жаль тяж­кий для сер­ця мо­го,

    Бо й для те­бе шко­ди мно­го

    Принесе та смерть моя.

    Бачиш, го­лос мій чу­до­вий

    Так спо­до­бав­ся по­по­ви,

    Слава скрізь о нім та­ка,

    Що в єпис­копськім со­борі

    При архієрей­ськім хорі

    Мав я ста­ти за дя­ка.

    Обіцяли па­ля­ниці,

    Штири кірчи­ки пше­ниці,

    Ще й м'яко­го хав­ту­ря;

    Та я пункт пок­лав ко­неч­ний,

    Щоб Ми­ки­та, муж сер­деч­ний,

    Був там за па­ла­ма­ря.

    Ось те­пер, ко­ли я ги­ну,

    Мали у твою пус­ти­ню

    Три ка­ноніки прий­ти

    Закінчить твоє зли­дарст­во,

    Запросить на па­ла­марст­во

    І зав­да­ток при­нес­ти».

    Я ар­тист є, лю­бий стри­ку!

    Кожде сло­во в мні ве­ли­ку

    Силу вра­жень підійма.

    Тож, як вчув сло­ва такії,

    Розгулялись в ме­не мрії,

    Скокнула ду­ша са­ма.

    Рот роз­зя­вив­ши без тя­ми,

    Живо сплес­нув­ши ру­ка­ми,

    Мовлю: «Ота­кий пан Лис!»

    А в тій хвилі півень-злю­ка

    Скочив, пурх­нув, мов га­дю­ка,

    Та й на гілку тільки блис.

    «Ой мій та­точ­ку Ми­ки­то,-

    Мовить відтам гор­до­ви­то,-

    Так ти па­ном буть за­баг?

    Для мерз­ко­го па­ла­марст­ва

    Зрікся б ти і не­ба, й царст­ва!

    А ме­не ти мав в зу­бах!»

    Тьфу, та й зга­ду­ва­ти годі,

    Як із ме­не кпив сей злодій,

    Як пи­шавсь, мов ге­не­рал!

    Я звір ти­хий і рах­ман­ний,

    Все да­рую, бійку, ра­ни,-

    Та до смерті мщу скан­дал».

    Отакеє роз­повівши,

    Враз з Ба­баєм півня з'ївши

    І спо­чив­ши під містким,

    Наші любі по­до­рожні,

    Мов святії та по­божні,

    Далі тю­па­ли пішком.

    «Кажеш, стри­ку: Півень - си­ла,

    Мав про­текцію в Бур­ми­ла

    І в ца­риці в лас­ку вліз?

    То-то й є наш лад, нівро­ку:

    Без про­текції ні кро­ку!

    Щоб вас бо­жий грім розтріс!

    Чи ти вчи­тель, чи фа­хо­вець,

    Чи уряд­ник, про­мис­ло­вець,

    Чи по­ет, чи ремісник,

    Будь ти здібний, пильний ду­же,-

    Без про­текції, мій дру­же,

    За весь труд свій маєш шпик.

    Ласка панська, вплив жіноцт­ва

    Вищі по­над всі свідоцт­ва;

    Шепне сло­во пан ба­рон,

    Чи прий­де білет кня­гині,-

    Весь твій труд в одній хви­лині

    В пил роз­сип­леться, мов сон.

    Так-то, лю­бий мій Ба­баю!

    Силу ту я доб­ре знаю,

    А як знаю - не бо­юсь.

    Адже ж я не в тім'я би­тий

    І для се­бе вмів зро­би­ти

    Там про­текційку якусь.

    При дворі ко­ло ца­риці

    Є на місці фельдше­риці

    Малпа Фру­зя, удо­ва:

    Ніби лікар­ка пот­рош­ка,

    Ніби зна­хар­ка, во­рож­ка,

    А врод­ли­ва, як со­ва.

    Хоч дав­но вже не па­нян­ка

    І страш­на еман­си­пант­ка,

    Всіх не­на­ви­дить муж­чин,

    А до ме­не по­ти­хенько,

    Чує щось її сер­денько,-

    Звісно, що не без при­чин.

    Правду рікши, у ца­риці

    Я їй місце фельдше­риці

    Виєднав - і ду­же рад;

    А те­пер во­на, не­бо­же,

    Все в дворі зро­би­ти мо­же,

    Всіх на свій звер­тає лад.

    Та хоч би ме­не й не зна­ла,

    То за мною би обс­та­ла,

    Бо не лю­бить Вов­ка - страх.

    Чом не лю­бить - се я знаю

    І ска­жу тобі, Ба­баю,-

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf