Іван Франко - Лис Микита (сторінка 20)

    Ти ще смієш тут ста­ва­ти? -

    Грізно з тро­ну крик­нув цар.-

    Гляньте, панст­во, він сту­пає

    Так свобідно, мов не знає,

    Як гид­кий прис­лав нам дар.

    Га, ти міх бре­хень і зра­ди!

    Ні, не надійся по­ща­ди!

    Яця ти на смерть заг­риз!

    Цап, твій спільник в Яця смер­ти,

    Вже на шту­ки є роз­дер­тий,-

    Се й те­бе жде, па­не Лис!»

    Лис поблід, по­чав тремтіти,

    Наче пер­ший раз на світі

    Новину та­ку по­чув;

    Далі, ру­ки за­ла­мав­ши

    І ли­це слізьми об­ляв­ши.

    На все гор­ло так за­рув:

    «Ой-ой-ой, го­ди­но чор­на!

    Яць за­гиб, ду­ша мо­тор­на,

    І прок­ля­тий Цап іздох!

    Ох, ок­ра­де­ний Ми­ки­то,

    Твій най­більший скарб десь скри­то!

    Що ж поч­ну я! Ох-ох-ох!»

    «Що се ти вер­зеш, бре­ху­не?» -

    Цар до нього гнівно су­не.

    «Царю, вбий ме­не те­пер!

    Се ж мій скарб про­пав безцінний,

    То й я жи­ти вже не склінний,

    Ліпше б я відра­зу вмер!

    Га, я ду­мав, що на Яця

    І на Ца­па мож­на здаться.

    Через них я й пе­ре­дав

    В за­пе­ча­танім па­кун­ку

    Скарб для те­бе в по­да­рун­ку -

    Світ та­ко­го не ви­дав.

    Там діамант був чу­дов­ний,

    Що вночі, мов місяць пов­ний,

    Серед по­темків світив;

    Там був перстінь рубіно­вий,

    Що скло­няв всіх до лю­бо­ви

    К то­му, хто йо­го но­сив.

    Се ца­реві слав я ра­до,

    Для ца­риці ж ще свіча­до*

    Смарагдове при­ло­жив:

    Хто глядівсь в нім за по­го­ди,

    Набирав здо­ров­ля, вро­ди,

    Навіть мерт­вий би ожив.

    Отакі цінні клей­но­ди

    Я, не надіючись шко­ди,

    Через Яця пе­ре­дав.

    Чи ж міг ду­мать я хоть хвильку,

    Що вб'є Яця Цап Ба­зилько,

    Щоб да­рун­ки згра­бу­вав?

    А те­пер же, рідна ма­мо!

    Яць по­гиб і Цап то са­мо,

    Де ж я скарб свій віднай­ду?

    А на ме­не злі язи­ки

    Тут зва­ли­ли гріх ве­ли­кий,

    Щоб уп­ха­ти у біду.

    Царю, й ти, Ца­ри­це-пані,

    Всі підозріння по­гані

    Геть відкиньте, сплітки всі!

    Щоб по­том­ки не су­ди­ли,

    Що ви ши­лом відпла­ти­ли

    Найвірнішому слузі!»

    Втих Лис. Цар на­су­пив ли­ця,

    Та зах­ли­па­ла Ца­ри­ця -

    Страх чут­ли­вая бу­ла,

    Ще й по добрім підвечірку,

    Бо са­ма, об­дер­ши шкірку,

    З'їла смач­но чверть Во­ла.

    «Ні,- по­чав знов Лис по хви­ли,-

    Бачу, во­ро­ги зак­ри­ли

    Ваші царські очі знов!

    То й мені жит­тя об­рид­ло!

    Бо підда­них си­ла й світло -

    Царська лас­ка і лю­бов.

    Так про­щай же, білий світе!

    А ви, кляті, ви­ходіте,

    Завзятущі во­ро­ги!

    Хто що мав мені за­ки­нуть,

    Виступай! Чи жить, чи зги­нуть,

    Будем биться без ва­ги!

    Що ж вас, тру­си, не ви­да­ти?

    Лиш по­за­очі шеп­та­ти

    Вмієте, а щоб в ли­це

    Стати сміло, до­каз да­ти

    І жит­тям за прав­ду ста­ти,-

    О, то вас не­ма на це!»

    «Брешеш, навісний бре­ху­не! -

    Крикнув Вовк і сміло су­не

    З-між звіря­чої тов­пи.-

    Я з то­бою биться хо­чу.

    Клятий твій язик вко­ро­чу,

    Щоб не брав ти нас на кпи!

    Перед бо­га й царські очі

    Я стаю й бо­роться хо­чу,

    Та на смерть, не на життє,

    Щоб ствер­дить, що ти по­га­нець,

    І бре­хун, і ошу­ка­нець,

    Топчеш все, що є свя­те!

    Не те, що мені тво­рив ти,

    Але всі звірячі крив­ди

    Против те­бе став­лю я.

    Не за се­бе хо­чу мститься,

    А за теє, що Вов­чи­ця

    Перетерпіла моя.

    Слухайте, яку публіку

    Він зро­бив їй, що й довіку

    Не поз­буться їй зна­ку.

    Над ста­вом си­дить Вов­чи­ця,

    Лис надбіг і аж да­виться,

    Смачно ри­бу їсть жар­ку.

    «Що се ти їси, Ми­кит­ко?» -

    «Адже ри­бу»,- ка­же швид­ко

    Лис. «Та дай же ж і мені!» -

    Просить жінка. «Що вам, тітко,

    Риби хо­чесь? Пог­лядіть-ко,

    Тут в став­ку їх тьма на дні!»

    «Е, в став­ку! Чи я не знаю?

    Що ж, ко­ли їх не спіймаю!» -

    «Тіточко, я вас нав­чу.

    Я ж їх лов­лю вся­ку дни­ну:

    Де лиш сіть свою за­ки­ну,

    Десятками їх та­щу!»

    «Що за сіть?» - пи­та Вов­чи­ця.

    «Сього за­раз мож нав­читься.

    Ось зо мною лиш хо­ди!»

    Сніг був, вітер на бо­ло­ню,

    Став за­мерз, од­ну лиш то­ню

    Хтось про­тяв се­ред во­ди.

    От сю­ди-то прип­ро­ва­див

    Лис Вов­чи­цю й так їй ра­див:

    «Тітко, гляньте, що тут їх!

    Лиш у во­ду хвіст зап­хай­те,

    Подержіть та й ви­тя­гай­те -

    Риб спійме­те по­вен міх!»

    І так щи­рим він чи­нив­ся,

    Так Вов­чиці піддоб­рив­ся,

    Що повіри­ла во­на:

    Поквапно на лід присіла,

    В опо­лон­ку хвіст встро­ми­ла

    Та й дер­жить, дер­жить - дур­на!

    «Лисе,- ка­же,- щось щи­пає!» -

    «Цить, то ри­ба так ха­пає».

    А то хвіст ха­пав мо­роз.

    «Лисе, мо­же, вже тяг­ну­ти?» -

    «Е, ще ма­ло му­сить бу­ти,

    Ще пот­ри­май, по­ки мож!»

    «Лисе, тис­не щось і ми­ка!» -

    «Цить, се щу­ка є ве­ли­ка,

    Та та­ка, не­мов ба­ран!»

    А то хвіст об­мерз вже кріпко.

    «Лисе, тяг­ну!» - «Ні, ще дрібку!

    Бач, ха­пається ша­ран!»

    Далі вже терп­цю не ста­ло,

    Шарпнула во­на по­ма­ло -

    Не пус­кає. «Ой, тяг­ни,-

    Каже Лис,- тут риб так мно­го!

    Витягай же їх, не­бо­го,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf