Іван Франко - Лис Микита (сторінка 3)

    Зараз тут на суд мій ста­не,-

    Строго-строго на­ка­жи!

    А вва­жай на ту пад­лю­ку,

    Щоб не вдрав яку він шту­ку,

    Бо то, бра­те, хит­рий звір!» -

    «Що, ме­не б він смів ду­ри­ти?»

    Закричав Медвідь сер­ди­тий

    Та й по­тяг в Ми­ки­тин двір.

    

ПІСНЯ ДРУГА

    

    Гей, хто в лісі не бу­ває,

    Той не ба­чив, той не знає,

    Як Ми­ки­та Лис жиє.

    Лисовичі - слав­ний за­мок.

    Не один там хід і ґанок,

    Ям, скри­ток чи­ма­ло є.

    Лис Ми­ки­та в своїй буді

    Спочива собі по труді,

    Аж на­раз по­чув: стук, стук!

    Глянув - ой, не­бес­на си­ло!

    Аж се сам Медвідь Бур­ми­ло,

    А в ру­ках стра­шен­ний бук.

    «Гей, Ми­ки­то! Де він, ла­нець?

    Вилізай! Ось я, післа­нець

    Від самісько­го ца­ря!

    Наробив ти зла ба­га­то,

    Злий на те­бе Лев, наш та­то,-

    То й спо­ку­ту­вать по­ра!

    Кличе цар те­бе на суд:

    «Най мені явиться тут

    Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка!

    А не хо­че йти в мій двір,-

    На тор­ту­ри, під топір!

    Най про­па­де, мов со­ба­ка!»

    Лис Ми­ки­та зчу­лив ву­ха,

    Коло бра­ми пильно слу­ха

    Тих грізних мед­ве­жих слів.

    «Ех,- га­дає,- що б зро­би­ти,

    Сього дур­ня раз пров­чи­ти,

    Щоб так гор­до не ревів!»

    Хитро в шпар­ку за­зи­рає,

    Чи де засідки не­має?

    Але ні, Бур­ми­ло сам!

    Ну, тоді він вий­шов сміло,

    Втіхою ли­це горіло:

    «Вуйку, ах, вітай­те ж нам!

    Вуйку, ви ж се? Бійтесь бо­га!

    Так да­ле­кая до­ро­га,

    А та­кий над­ворі сквар!

    Ви вто­ми­лись, ви без ду­ха,

    Піт вам скрізь те­че з ко­жу­ха!

    Що ж то, наш вельмож­ний цар

    Інших вже послів не має,

    Що най­ліпших по­си­лає,

    На най­стар­ших труд ва­лить? -

    Ну, подвійно рад я то­му,

    Що хоч раз до мо­го до­му

    Гість так чес­ний за­гос­тить.

    Суд для ме­не - з мас­лом ка­ша!

    Знаю-бо, що муд­ра ва­ша

    Рада за­хис­тить ме­не.

    А як ви за ме­не сло­во

    Скажете, то все го­то­во,

    Царський гнів тяж­кий ми­не.

    Вуйку, ми ж од­но­го ро­ду!

    З ва­ми я в огонь і в во­ду!

    Лиш сю нічку ще заждіть!

    Гляньте, не­бо зам­ря­че­не,

    Ви вто­ми­ли­ся, а в ме­не -

    Вибачте - бо­лить живіт».

    «А се що тобі, не­бо­же?» -

    «Ох, вуй­цу­ню, страх не­го­же!

    Я ж пус­тин­ник, то й не слід

    М'яса їсти. Ось я му­шу,

    Щоб не брать гріха на ду­шу,

    Ссати той об­рид­лий мід».

    «Мід? - аж крик­нув пан Бур­ми­ло.-

    Мід об­рид­лий? Бо­жа си­ло!

    Я ж за мід би й ду­шу дав!

    Де він? Де йо­го ку­пуєш?

    Як ме­не ним ут­рак­туєш,

    Вір - не бу­деш напікав».

    «Вуйку,-каже Лис,-се жар­ти!»

    «Жарти? Дай лиш зо три квар­ти,

    То й при­ся­гою скріплю!

    Мід - се рай­ський корм чу­до­вий!

    Все за мід я дать го­то­вий,

    Над усе я мід люб­лю!»

    «Га, як так, мій вуй­ку ми­лий,

    То ходім! Хоч в ме­не си­ли

    Дуже ма­ло - що ро­бить!

    Розказ твій - то го­лос з не­ба.

    Для так чес­них гос­тей тре­ба

    Сил, здо­ров­ля не ща­дить.

    Недалеко тут - ось тільки

    Буде відси зо чверть мильки -

    Є ба­га­тий хлоп Охрім.

    В нього ме­ду тьма без­бож­на,

    Що не то що їсти мож­на,

    Але хоч ку­пай­ся в нім!»

    «Ой! - зітхнув Медвідь Бур­ми­ло.-

    Аж на серці зам­лоїло!

    Ну, Ми­ки­то, ну, біжім!»

    Сонце сіло вже за го­ри,

    Як добігли до обо­ри,

    Де ба­га­тий жив Охрім.

    На землі там, близь го­ро­да,

    З ду­ба гру­бая ко­ло­да

    Бовваніла. Май­стер Гринь

    Хтів поз­довж її лу­па­ти,

    То й по­чав з кінця вже гна­ти

    Здоровенний в щілку клин.

    З на дві п'яді вже от­вер­та

    Щіль бу­ла; ко­ло­да впер­та

    Про то­то не трісла ще,

    Лиш від кли­на заск­рипіла,

    Ніби зу­би заціпи­ла,

    Прохрипівши: «Ов, пе­че!»

    «Вуйку! - шеп­че Лис Ми­ки­та.-

    Ось ко­ло­да ся відкри­та -

    Ти по­щу­пай їй під бік!

    Хоч кри­ва во­на та сіра,

    Та в ній ме­ду, що не міра,

    Відси й я не раз волік.

    Глянь, вже тем­но по до­лині.

    Хлоп дав­но ле­жить в пе­рині,

    Тож нічо­го ти не бійсь!

    Їж дос­хо­чу в ім'я бо­же!

    Я пос­тою на сто­рожі…

    Ну лиш, сміло в шпар­ку лізь!»

    «Спасибіг тобі, не­бо­же! -

    Рік Бур­ми­ло.- Стій, щоб, мо­же,

    Не надліз який злий дух!

    Ой, вже чую за­пах ме­ду!

    Ти, не­бо­же, стань спе­ре­ду,

    На до рук от­сей обух!»

    І за сим Медвідь Бур­ми­ло

    Лапи, го­ло­ву й кар­чи­ло

    В ту ши­ро­ку щіль зап­хав;

    Лис тим ча­сом трах! обу­хом

    Клин із ду­ба ви­бив ду­хом,

    І Бур­ми­ла дуб спіймав.

    «У! - ска­зав дуб.- Є ще си­ла!»

    Гей, як вхо­пить він Бур­ми­ла,

    Аж стріщав у нього лоб.

    «Вуйку! - крик­нув Лис Ми­ки­та,-

    Правда, шпар­ка зна­ме­ни­та!

    Знав, де мід хо­ва­ти, хлоп».

    А Мед­ве­дя заціпи­ло!

    Стогне, са­па мій Бур­ми­ло,

    Але дуб три­ма й три­ма.

    Шарпнув вуй­ко зо три ра­зи,

    Затріщали ла­пи й в'язи,

    Але вир­ва­ти - дар­ма!

    «Вуйку,- ка­же Лис,- як чую,

    Дуже вам ме­док сма­кує,

    Та, ма­буть, вас му­ха тне.

    Їжте ж, але міру май­те,

    Бо, як об'їсте­ся, знай­те:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf