Іван Франко - Лис Микита (сторінка 4)

    Мід вам пу­пом поп­ли­не».

    Та Мед­ве­дю не до ме­ду!

    Крутить за­дом, а спе­ре­ду

    Дуб дер­жить, мов у кліщах…

    То він шарп­не, дряп­не, смик­не,

    Далі з бо­лю як не рик­не,

    Аж по­чу­ли в не­бе­сах.

    Лис на кпи йо­го здіймає:

    «Бач, як вуй­ко мій співає!

    Вуйку, що за ну­та се?

    Вуйку, вуй­ку, будьте ти­хо!

    В хаті світло - бу­де ли­хо!

    Вуйку, хло­па біс не­се!»

    А Охрім, ба­гач-му­жик,

    Пробудився,- що за рик?

    Виглядає у ква­ти­ру -

    Що за ди­во? При ко­лоді

    Щось чорніє… Мо­же, злодій!

    Хлоп ха­пає за со­ки­ру.

    Вибіг з ха­ти, приг­ля­даєсь:

    Се Бур­ми­ло бо­ри­каєсь!..

    Репет підійма Охрім:

    «Гей, сю­ди, сусіди любі!

    Ось Медвідь зло­вив­ся в дубі!

    Гей, Мед­ве­дя бить біжім!»

    У! Ки­пить в селі три­во­га,

    Наче ті вов­ки з бер­ло­га,

    Позривались му­жи­ки.

    В чім хто був, в тім вибігає,

    Що по­па­ло, те й ха­пає

    Як оруж­жя до ру­ки.

    Як прис­ко­чуть до Бур­ми­ла -

    В сього ціп, у то­го ви­ла,

    В ба­би ко­чер­га в ру­ках,

    А Охрім з тяж­ким обу­хом -

    Кинулись на вуй­ка ду­хом!

    Лиш луп-цуп! та трах-та­рах!

    Біль до­дав Бур­милі си­ли:

    Як не шарп­не - бо­же ми­лий!

    Шкіру всю з чо­ла зідрав!

    Ще раз шарп­нув - вир­вав ла­пи,

    Але шкіру й кігті-дря­пи

    Дуб, не­мов своє, заб­рав.

    «Вирвавсь! Вир­вавсь!» - зак­ри­ча­ли

    Люди, врозтіч пос­ка­ка­ли,

    А Бур­ми­ло трух-трух-трух!

    В ліс, у корчі збіг бор­зенько,

    Ліг та стог­не так тя­женько,

    Мовби з нього пер­ло дух.

    Аж тут су­не Лис Ми­ки­та.

    «Ну, вуй­цу­ню,- мо­вить,- си­та

    Вже ду­ша? А доб­рий мід?

    Та й га­разд ви по­поїли!

    Хочете, я що­неділі

    Справлю вам та­кий обід!

    Ой, а я тро­хи не пла­кав,

    Як там з ва­ми хлоп ба­ла­кав:

    Я га­дав, що бу­де бить.

    Ну, та ба­читься, ви чем­но

    З ним розс­та­лись,- де­що, пев­но,

    Вам за мід прий­шлось пла­тить.

    Е, що ба­чу! Ви з гри­зо­ти

    Вбрались, ніби на зальоти,

    У чер­воні сап'янці!

    А сю ша­поч­ку чер­во­ну

    Де ку­пи­ли? Чи до­до­му

    Несете її доньці?..»

    Так Ми­ки­та насміхав­ся,

    А Бур­ми­ло лиш ме­тав­ся

    Та бур­чав собі під ніс.

    Аж на третій день хо­дою

    Він з тя­женькою бідою

    Ледве в царський двір приліз.

    Як по­ба­чив цар ясен­ний,

    Що Медвідь та­кий нуж­ден­ний,

    То аж ру­ки за­ла­мав.

    «Гей, Бур­ми­ло, лю­бий дру­же,

    Хто се збив те­бе так ду­же

    Та зо шкіри обідрав?»

    «Царю, па­не! - рік Бур­ми­ло,-

    Горенько ме­не пос­тиг­ло!

    Се Ми­ки­та все зро­бив.

    Через нього му­ки мно­го

    Я при­няв,- ох, ма­ло сво­го

    Я жит­тя не за­гу­бив!»

    Ух! За­ту­пав цар но­гою!

    «Я ко­ро­ною ось тою

    Заклинаюсь: не уй­де

    Сей зло­чи­нець злої му­ки!

    Дай мені йо­го у ру­ки,

    То до завт­ра не дож­де!»

    Потім тро­хи мислі ла­див

    І з се­на­том ра­ду ра­див:

    Щоб Ми­ки­ту взять на гак,

    Постанову мав ве­ли­ку.

    Приклика Ко­та Мур­ли­ку

    І до нього мо­вить так:

    «Ти, мій вірний Кіт Мур­ли­ка,

    Хоч пос­та­ва не ве­ли­ка,

    Та ро­зум­ний ти за трьох.

    Ось те­бе я шлю: піди ти

    Сам до Ли­са до Ми­ки­ти,

    У йо­го злодійський льох.

    І ка­жи, що­би як стій

    Він у двір явив­ся мій!

    Загрози йо­му, що га­ка

    Не ми­не й тя­женьких пут,

    Як на суд не ста­не тут

    Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка!»

    Кіт Мур­ли­ка пок­ло­нив­ся

    І в до­ро­гу спо­ря­див­ся,

    Хоч по шкірі дер мо­роз;

    Страх не рад він був тій чес­ти,

    Та що цар дав, їж до реш­ти!

    Сперечатися не мож.

    

ПІСНЯ ТРЕТЯ

    

    Кіт Мур­ли­ка до до­ро­ги

    Добре взяв за по­яс но­ги,

    В тор­бу впхав пе­че­ну миш

    І лісоч­ком, хо­лод­ка­ми,

    Так на підве­че­рок са­мий

    Він при­був до Ли­со­вич.

    Стукнув в бра­му, до­жи­дає…

    Лис в ква­тир­ку виг­ля­дає.

    Кіт Мур­ли­ка шап­ку зняв,

    Поклонивсь йо­му ни­зенько,

    Привітав йо­го бор­зенько

    Та й такі сло­ва ска­зав:

    «Не прогнівай­ся, на­наш­ку!

    Не приніс я жад­ну фраш­ку,

    Але царський вам на­каз:

    Другий раз се цар, наш влад­ця,

    Через свой­ого післан­ця

    На свій суд ось кли­че вас.

    Що тут дов­го го­во­ри­ти!

    Дуже цар на вас сер­ди­тий,

    Тож я рад­жу вам: ходіть!

    Цар пок­ляв­ся на ко­ро­ну:

    Як не ста­ви­тесь до тро­ну,

    То про­па­щий весь ваш рід».

    «Мурцю! - скрик­нув Лис Ми­ки­та.

    От не жда­ли! От візи­та!

    Боже ми­лий, як я рад!

    Ну, хо­ди в мої обійми!

    А про те ка­зать не смій ми,

    Щоб як стій іти на­зад!

    Таж Ли­си­ця, твоя тітка,

    Так те­бе ви­дає зрідка,

    Що не пус­тить нас під ніч.

    А ма­ленькі Ли­се­ня­та,

    Чи ж во­ни пус­ти­ли б бра­та?

    Ні, то не­мож­ли­ва річ!

    Повечеряєм гар­ненько,

    Проспимося, а ра­ненько

    Холодком - та й в бо­жу путь!

    Я про царський суд не стою.

    А що рад піду з то­бою,

    Ти про сеє пев­ний будь!

    Он з Мед­ве­дем інше діло!

    Ти роз­важ: прий­шов Бур­ми­ло,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf