Іван Франко - Лис Микита (сторінка 5)

    Мов розбійник, у мій двір.

    Та й до ме­не з кри­ком, фу­ком,

    З ве­ли­чез­ним в ла­пах бу­ком -

    Я ж ма­лий, сла­бенький звір!»

    «Ой, на­наш­ку,- рік Мур­ли­ка,-

    Ласка ва­ша за­ве­ли­ка…

    Але ліпше ми не ждім!

    Ніч чу­до­ва, місяць світить…

    Попрощайте жінку й діти,

    Та й у путь як стій ходім!»

    «Мурцю,- ка­же Лис,- май ро­зум!

    Ніч не тітка, ми не во­зом

    Будем їхать, ні літать.

    Всяка по­гань лісом ла­зить,

    Ну ж но хто на нас на­ва­жить!

    Ні бо­ро­тись, ні втікать!»

    Ті сло­ва Ко­та Мур­ли­ку

    Кинули у дрож ве­ли­ку.

    «Ваша прав­да,- він ска­зав,-

    Мушу на ніч вже ли­шиться…

    Та скажіть, щоб по­жи­виться,

    Де б я тут­ка що дістав?»

    «Що ж, не гнівайсь, Мур­цю дільний!

    Чоловік я бо­гомільний,

    Піст твер­дий дер­жу день в день.

    Та тобі вже я прид­баю

    Найсмачніше, що лиш маю:

    Крижку ме­ду з'їж ли­шень!»

    «Меду? Тьфу! - відрік Мур­ли­ка.-

    Най Бур­ми­ло мід той ли­ка!

    Ним ме­не ти не вкор­миш!

    Та у ва­шо­му фільвар­ку

    Чей же є де в за­ка­мар­ку

    Хоч од­на по­ряд­на миш?»

    Лис Ми­ки­та рік до Мур­ка:

    «Ти жар­туєш! Навіть тур­ка

    Я б миш­ми не трак­ту­вав!

    Що ти ви­ду­мав, не­бо­же!

    Миші їсти!.. Ми­лий бо­же!

    Про та­ке я й не чу­вав!

    Та як ми­шей ти ба­жаєш,

    Мурку лю­бий,- тут їх маєш,

    Що хоть ни­ми гать га­ти!

    Тут у війтовім бу­дин­ку

    Мишей тьмен­на тьма, мій син­ку,

    І бли­зенько нам іти!»

    «Ах, на­наш­ку мій най­мильший,

    Поведіть ме­не на миші!

    Я на миші ду­же звик!» -

    «Добре! Так хо­ди ж за на­ми!»

    І полізли бур'яна­ми,

    Аж де війтів був кур­ник.

    Там в стіні діра про­би­та,

    Нею час­то Лис Ми­ки­та

    Ніччю в ку­рят­ник гос­тив;

    Вчора ще пус­тив він крові

    Війтовому Ко­гу­тові,

    Аж Ко­гут і дух спус­тив.

    Війт, зо злості зчер­вонівши,

    З Ко­гу­та лиш пір'я вздрівши,

    Крикнув: «Ні, вже не стерп­лю!

    Мушу злодія зло­ви­ти!»

    Край вікна дав при­си­ли­ти

    Мотузяную пет­лю.

    Лис Ми­ки­та се про­ню­хав

    Та й го­во­рить: «Мур­ку, слу­хай,

    Як там миш­ки цвірко­тять,

    Мов го­роб­чи­ки не­винні!

    А ось тут і дірка в глині -

    Тільки влізти та й ха­пать!»

    «А без­печ­но ж тут, на­наш­ко?

    Нині за біду не тяж­ко,

    А війти - то хит­рий люд!» -

    «Га,- го­во­рить Лис зрад­ли­вий,-

    Хто за­над­то бо­яз­ли­вий,

    Най та­кий по­ки­не труд!

    Всередині там не був я

    І про хит­рощі не чув я,

    Та ко­ли боїшся ти,

    То ходім раніш до­до­му,

    Повечеряєм по-сво­му:

    Редьку й ме­дові со­ти».

    Кіт Мур­ли­ка зас­ти­дав­ся.

    «Що, га­даєш, я зля­кав­ся? -

    До Ми­ки­ти він оз­вавсь.-

    Страх не є ко­тя­че діло!»

    І у дірку ско­чив сміло,

    І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

    Ой, по­вис він у воз­ду­хах,

    Затріпавсь, та по тих ру­хах

    Шнур ще дуж­че гор­ло стис.

    Кинувсь - вда­ривсь до одвірка!

    А зго­ри, де кля­та дірка,

    Заглядає зрад­ник Лис.

    «Ну, що, Мур­цю мій най­мильший,-

    Каже він,- сма­ку­ють миші?

    Правда, що за пиш­ний смак!

    Хочеш солі? Я пок­ли­чу,

    Або в війта сам по­зи­чу,-

    Чи во­лиш все їсти й так?..

    Ого-го, вже й ти співаєш!

    Але слав­ний го­лос маєш!

    Тенор! Ах, люб­лю на смерть!

    Жалібно, аж ллється в ду­шу!..

    Ох, бігме, я пла­кать му­шу…

    Ну, спа­сибіг за кон­церт!»

    Раптом двері заск­рипіли,

    Війт роз­дяг­не­ний, спотілий

    З па­ли­цею сам впа­да;

    А за ним си­ни і слу­ги,

    Сей з ре­ме­нем, з бу­ком дру­гий -

    Ось де Мур­кові біда!

    «Бийте злодія! - війт крик­нув.-

    Вчора Ко­гу­та нам смик­нув!

    Бийте, по­ки спус­тить дух!»

    І луп-цуп! ле­тять уда­ри…

    Мій Мур­ли­ка з уст ні па­ри,

    Мов осліп уже й ог­лух.

    «Бийте!» - війт кри­чить і кро­пить.

    Втім Мур­ли­ка скік! Як вхо­пить

    Пана війта за сам ніс!

    Хруп та й хруп, мов миш ве­ли­ку,

    Кігтями роз­дер всю пи­ку,

    Мовби греч­ку гра­бав біс.

    «Ґвалт! Ря­туй­те!» - крик­нув з бо­лю

    Війт і впав, як сніп, до­до­лу.

    Всі до нього.- «Гей, світіть!

    Гей, во­ди? Гей, губ­ки, ва­ти!»

    Кинулися кров спи­ня­ти,-

    Вже й не в го­лові їм Кіт.

    А в Ко­та твер­да на­ту­ра:

    Лиш відса­пав та й до шну­ра,

    Взявся гриз­ти і ку­сать.

    Далі шарп­нув­ся що­си­ли,

    Шнур ур­вав­ся, і в тій хви­ли

    Кіт свобідно міг га­сать.

    Ну, він ми­шей відцу­рав­ся,

    В кур­ни­ку й не об­зи­рав­ся,

    А, зад­рав­ши хвіст, як міг

    Драпнув в дірку та до ліса,

    А ліса­ми, мов від біса,

    Просто в царський двір прибіг.

    Як уздрів йо­го Лев-батько,

    Збитого, мов кис­ле яб­ко,

    З злості аж по­зе­ленів.

    «Що? - кри­чав звірів пра­ви­тель.-

    Чи знов сміє той ур­ви­тель

    Насміхатись з моїх слів?

    Ні, вже то­го за­ба­га­то!

    Будь я пес і пес мій та­то,

    Коли се йо­му про­щу!

    Військо шлю на гай­да­ма­ку!

    Скоро злов­лю,- на гілля­ку

    І гніздо все розт­ро­щу!»

    Грізно цар ревів і ту­пав,

    Був би Ли­са з кістьми схру­пав,

    Якби мав йо­го в ру­ках.

    Аж як гнів прой­шов безмірний,

    Виступив Ба­бай покірний

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf