Іван Франко - Лис Микита (сторінка 6)

    І ска­зав при дво­ра­ках:

    «Царю, яв­на річ, не скри­та:

    Вольний є ко­зак Ми­ки­та,

    Право ж ка­же тричі звать

    Винного на суд твій, па­не.

    Аж як третій раз не ста­не,

    Суд за­оч­ний ви­да­вать.

    Що в тім прав­ди чи неп­рав­ди,

    Що про нього клеп­лють завж­ди,

    В те не вход­жу,- та для всіх

    Рівне пра­во! Тож пош­ли ти

    І ме­не ще до Ми­ки­ти,

    Чей, прий­де до твоїх ніг».

    Цар мах­нув лиш го­ло­вою,

    Дав знак зго­ди бу­ла­вою,

    Та ні сло­ва не ска­зав;

    А Ба­бай як стій зібрав­ся,

    У до­розі поспішав­ся,

    В Ли­со­ви­чах на ніч став.

    

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

    

    Лис собі в вечірню по­ру

    З діточ­ка­ми ко­ло дво­ру

    Розмовляючи гу­ляв,

    Аж тут го­лос у діброві

    Обізвався: «А, здо­рові!

    Ось до вас я прич­ва­лав!»

    «Ах, Ба­бай! Чи ти се, стри­ку?

    Ну, ма­буть, якусь ве­ли­ку

    Новину не­сеш до нас!

    Ти вто­мив­ся? Ти су­муєш,

    Ну, до ха­ти! За­но­чуєш,

    То й ба­ла­кать бу­де час».

    Всі гар­ненько привіта­лись,

    Про здо­ров'я роз­пи­та­лись,

    Випив виш­няч­ку Ба­бай.

    Сів на приспі, відди­хає,-

    Лис про царський двір пи­тає:

    «Ну, ба­ла­кай, не зітхай!»

    «Гей, си­на­шу, сха­ме­ни­ся,-

    Так ска­зав Ба­бай до Ли­са,-

    Що за збит­ки ро­биш ти?

    За що ти з післанців кпиш­ся?

    Чи нап­рав­ду ти боїшся

    На той царський суд іти?

    Я ж га­даю, син­ку ми­лий,

    Що ти змо­жеш в одній хви­ли

    Ворогам зат­ка­ти рот.

    Адже всі їх глупі мізки

    Проти тво­го сто­ють тріски!

    Отакий то весь на­род!»

    «Правду ка­жеш, лю­бий стри­ку,-

    Рік Ми­ки­та,- і ве­ли­ку

    Ти охо­ту в мні підвів.

    Що ж, піду! Най всі по­ба­чуть!

    Хто сміється, ті зап­ла­чуть.

    Цар на лас­ку змінить гнів!

    Хоч там цар на ме­не лю­тий,

    Та він знає, що в міну­ти

    Небезпечні, в чор­ний день

    Всі то­ро­чать не до ла­ду,

    Але да­ти муд­ру ра­ду

    Вміє тільки Лис оден».

    І ввійшли оба в світли­цю,

    Привітав Ба­бай Ли­си­цю,

    Всі засіли край сто­ла.

    Лисенята Міцько й Міна

    Повлазили на коліна -

    Живо гутірка пішла.

    «Дуже лю­тий цар, Ба­баю? -

    Рік Ми­ки­та.- Знаю, знаю,

    Жаль йо­му мед­ве­жих мук!

    Та в нас був ста­рий ра­ху­нок,-

    Довго ждав я на тра­фу­нок,

    Щоб дістать йо­го до рук.

    Тому літ ще не­ба­га­то,

    Як Бур­ми­ла Лев, наш та­то,

    Губернатором зро­бив

    На підгірські наші бо­ри,

    Щоб звірячі спра­ви й спо­ри

    Всі по правді він су­див.

    Оттоді-то Вовк Не­си­тий

    Напосівсь ме­не зду­ши­ти,

    А з Бур­ми­лом змо­ву мав;

    І на суд гу­берніальний

    За мій по­мисл геніальний

    Перший раз ме­не поз­вав.

    Що за по­мисл? Слу­хай, дру­же!

    З Вов­ком раз, го­лодні ду­же,

    На по­жи­ву вий­шли ми.

    День. У церкві дзвін десь дзво­нить,-

    Та нас го­лод з лісу го­нить

    Серед лю­тої зи­ми.

    До се­ла йдем ос­то­рож­но,

    Нюхаємо, де би мож­но

    Чим мас­неньким поснідать,-

    Аж тут са­ла, м'яса за­пах

    Не лиш в носі, а аж в ла­пах

    Закрутив нам - хоч тут сядь!

    Тії па­хощі нас гарні

    До попівської спіжарні,

    Мов по нитці, до­ве­ли.

    Стали ми дов­ко­ла ню­хать,

    Чи без­печ­но всю­ди - слу­хать,

    Аж вікон­це ми знай­шли.

    Страх тісне бу­ло вікон­це.

    «Лізем, Вов­че?» - «Лізем кон­че! -

    Каже Вовк,- Ти пер­ший лізь!

    Глянь, чи де не­ма заліза!

    За то­бою й я полізу -

    (Так Вовк ка­же) -лізь, не бійсь!»

    Я проліз до­сить вигідно,

    Роздивився. «Лізь свобідно!» -

    Так до Вов­ка я ска­зав.

    Він го­лод­ний був, то­ненький,

    Ну, та в отвір той ву­зенький

    Ледве ту­луб свій проп­хав.

    А в спіжарні - бо­же кріпкий!

    Світ затьмив­ся нам до дрібки,

    Стільки там доб­ра для нас:

    М'яса, са­ла, ву­же­ни­ни,

    Штири пілті со­ло­ни­ни

    І дов­жез­ний ряд ков­бас.

    Став я ду­мать, мірку­ва­ти,

    Як тут гос­по­да­рю­ва­ти,-

    Та мій Вовк мов оцапів:

    Перший по­лоть хап зу­ба­ми!

    Рве, ку­са, гри­зе без тя­ми -

    Став, і їв, і, знай, сопів.

    «Ну,- га­даю,- їж, не­бо­же!

    Та для ме­не се не­го­же».

    Я бе­ру­ся до ков­бас.

    З жерд­ки лег­ко їх здіймаю,

    Крізь вікон­це ви­ки­даю,

    Поки всіх отак не стряс.

    А за ни­ми й сам в вікон­це

    Вискочив та й ну чимс­кор­ше

    Всі на шию надівать.

    Навантажив, як ко­ралі,

    Та й до лісу далі, далі,

    Скарб у яму щоб схо­вать.

    Скарб у яму за­хо­вав­ши,

    Спокійненько поснідав­ши,

    До спіжарні знов біжу.

    Прибігаю: Вовк ще го­лить!

    Не доївши, ки­нув по­лоть,

    З смальцем роз­по­чав діжу.

    «Вовче,- шеп­чу,- час до гаю!

    З церк­ви лю­ди вже вер­та­ють,-

    Щоб нас тут хто не зас­тав!»

    Вовк, по­чув­ши се, зжах­нув­ся,

    В дірку про­жо­гом мет­нув­ся,

    Та вже лед­ве шию впхав!

    Бачиш - пов­ний був, мов боч­ка!

    Став у дірці, тілько оч­ка

    Витріщив, не­мов баньки.

    Страх відняв у нього мо­ву…

    Я ж кри­чу: «Чо­го став зно­ву?

    Ну, якої бідоньки?»

    Вовк не тя­мить вже, що діє!

    Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf