Іван Франко - Лис Микита (сторінка 8)

    Конче хлопський мід ізжер­ти,

    То чи ж то­му ви­нен я?

    А Мур­ли­ка,- бо­же, бо­же!

    Він ще жа­лу­ваться мо­же?

    Хто ж на ло­вах не прий­ма

    Бійки, не­вигід подібних?

    Та й хіба ж для ми­шей бідних

    Конституції не­ма?

    Кажуть: злодій я, по­га­нець!

    А Мур­ли­ка, твій післа­нець,

    Тож не мен­ший гор­лоріз.

    Бо чи ж то не для злодійства,

    Кроволиття і убійства

    Він у тую шпар­ку вліз?

    Царю, я підда­ний вірний!

    Як та­кий твій гнів безмірний -

    Дай на смерть ме­не су­дить!

    Дай ма­лих зло­чинців вішать,

    Най ве­ликі тим ся тішать!

    Коли так - не вар­то й жить!»

    Та цар Лев не вів і ву­хом!

    І взя­ли Ми­ки­ту ду­хом,

    І зв'яза­ли, й по­ве­ли

    Стражники у три­бу­на­ли;

    В три­бу­на­лах засіда­ли

    Старі ца­пи і ос­ли.

    Став Ми­ки­та та й ба­ла­ка,

    Та най­стар­ший пан Ос­ля­ка

    Вже п'ять років, як ог­лух.

    Присудили: «На га­лузці

    Лису висіть на мо­тузці,

    Поки з нього вий­де дух».

    Вовк, Бур­ми­ло і Мур­ли­ка

    Як по­чу­ли се, ве­ли­ка

    Радість об­ня­ла їх ум.

    Зараз за катів об­ра­лись

    І Ми­киті нах­ва­ля­лись

    Причинить до смерті глум.

    Лиса ви­ве­ли. Бур­ми­ло

    Трах йо­го при­люд­но в ри­ло!

    «Се за сап'янці мої!»

    Вовк для гіршої ще му­ки

    Взад скру­тив Ми­киті ру­ки:

    «Не уй­деш те­пер гіллі».

    Кіт Мур­ли­ка вже на гільку

    Виліз і міцную сильку

    Мотузяну за­си­лив.

    Крука ще гук­нув нав­мис­не,

    Щоб Ми­киті, як по­вис­не

    Зараз очі з ло­ба пив.

    Хто лиш жив, глядіть зійшли­ся,

    Як то бу­дуть вішать Ли­са:

    Стала страж кру­гом, як мур.

    Лис іде, як мок­ра кур­ка,

    Вовк Не­си­тий зза­ду штур­ка,

    А Медвідь ве­де за шнур.

    «Не ля­кай­сь,- ска­зав Не­си­тий,-

    Ми відра­зу за­ду­ши­ти

    Не га­даємо те­бе.

    Будеш дриґав ще лап­ка­ми,

    Поки Крот під ду­бом ями

    У твій ріст не виг­ре­бе».

    Обернувся Лис до нього:

    «Що ж то,-ка­же він,-міцно­го

    Шнура не знай­шлось у вас?

    Міг вам Кіт діста­ти, люб­ко,

    Того, що на нім так цуп­ко

    Сам у війта дриґав раз».

    «Замовчи! - рев­нув Бур­ми­ло,-

    Щоб язик тобі зціпи­ло!

    Ще не ки­нув жартів ти?

    Глянь, жде ши­бе­ни­ця грізно!

    Кайся, щоб не бу­ло пізно,

    Грішну ду­шу очис­ти!»

    Привели йо­го під гільку,

    Завдали на шию сильку,

    На дра­би­ну Лис всту­пив

    І, звер­нув­ши­ся до ми­ру,

    Він ца­рю вкло­нив­ся щи­ро

    І ось так про­го­во­рив:

    «Наступає вже го­ди­на,

    Ох, для звірів всіх єди­на:

    Швидко вічним сном ус­ну.

    Царю наш, те­бе бла­гаю,

    Ти по давньому зви­чаю

    Просьбу вволь мені од­ну.

    Тут в об­личчі смерті й гро­бу

    Хочу ви­явить всю зло­бу,

    Сповідаться всіх гріхів,

    З всіх про­вин зас­ло­ну здер­ти,

    Щоб ніхто по моїй смер­ти

    За моє зло не терпів».

    Так ска­зав, усім вкло­нив­ся

    І тя­женько прос­ле­зив­ся,

    Зрушив душі всіх хи­жак;

    Цар за­ду­мавсь на хви­ли­ну,

    Берло по­хи­лив вдо­ли­ну

    І ска­зав: «Най бу­де так!»

    Лис Ми­ки­та б'ється в гру­ди:

    «Православні, чесні лю­ди!

    Много, мно­го я грішив!

    Чи є хоч один між ва­ми,

    В ко­го б ділом чи сло­ва­ми

    Добру пам'ять я ли­шив?

    Від ди­тинст­ва сам со­бою

    Я прив­чав­ся до роз­бою,

    Хоч отець кар­тав не раз.

    Бідні ку­ри, гу­си, ут­ки!

    Серце рветься в мні ось тут­ки:

    Як то шар­пав, гриз я вас!

    Був я штуч­ка не­ве­лич­ка,

    Та «від лич­ка до рже­мич­ка»

    Щораз далі, далі ліз:

    Вже яг­ня­та й ко­зе­ня­та,

    Що відбігли геть від та­та,

    Я ха­пав і в яму ніс.

    Біг до зла я шля­хом би­тим!

    Спобратимався в Не­си­тим:

    Він учи­тель мій у злім.

    І ко­ли я нині стою

    Під смер­тельною вер­бою,

    То йо­го зас­лу­га в тім.

    Раз ото на пе­реднівку

    Ми та­ку злодійську спілку

    Зав'язали: я дрібне,

    Вовк ве­ли­ке має крас­ти,

    А що зиск - по рівній час­ти;

    Нині ка­ра б'є ме­не!

    Але як прий­шло ділиться,

    То ніко­ли, як го­диться,

    Половини Вовк не брав:

    Загарчить - не смій і пис­нуть!

    Сам же, хоч би му­сив тріснуть,

    До крихітки все зіжрав.

    А як ча­сом грубілу шту­ку

    Нам вда­лось спійма­ти в ру­ку,

    То Не­си­тий як рев­не,

    Вже Вов­чи­ця тут з си­на­ми!

    М'ясо ма­ло не з кістка­ми

    Хавкнуть - хви­ля не ми­не.

    Адже ж тям­лю так, як нині:

    У од­ної гос­по­дині

    Ніччю виліз я на під;

    Висів там­ка у ди­мар­ни

    Солонини по­лоть гар­ний,-

    Ну, йо­го й діста­ти слід.

    Кажу: «Вов­че, ти дри стріху,

    Я ж сей по­лоть нам на втіху

    Живо з вішал­ки здійму».

    І поліз я на бан­ти­ну,

    Довго му­чивсь, по­ки ски­нув

    Подоть прос­то в рот йо­му.

    Вовк м'яси­во хап - і дра­ла!

    Та ме­не ще хіть зібра­ла

    На ве­че­рю кур­ку взять:

    А у тої гос­по­дині

    На бли­зе­сенькій бан­тині

    Спав ку­рей дов­генький ряд.

    Підіпхавшися по платві,

    По бан­тині, мов по дратві,

    До ку­рей я вже підліз.

    Серце б'ється… ти­хо… тем­но…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf