Іван Франко - Лис Микита (сторінка 9)

    От в такі-то хвилі, пев­но,

    Найлюбіш жар­тує біс.

    Вийшла ж і мені яр­мур­ка!

    Я га­дав, що скраю Кур­ка,

    А то креп­кий був Індик.

    Я на Кур­ки ший­ку мірив,

    Індика в кри­ло і вцілив -

    А Індик як здійме крик!

    Я зу­ба­ми хап за теп­ле,

    А Індик кри­лом як стреп­ле!

    Даром, що ста­рий я Лис,-

    Світ мені за­мо­ро­чив­ся,

    Я схит­нув­ся, по­то­чив­ся,

    З Інди­ком ге­геп униз!

    Ну, та й мав я тут при­го­ду!

    Полетів, та не до по­ду,

    А на тік у сіни впав.

    Гепнув так з ціло­го ма­ху,

    Думав: кож­ду кос­то­ма­ху

    Мов у ступі зо­пи­хав.

    Не кінець тут моїй лазні!

    В сінях був я, мов у казні,

    Вийти не бу­ло ку­ди.

    От зап­хав­ся я в ку­то­чок

    І сту­лив­ся у клу­бо­чок:

    «Тихо! Ли­хо пе­реж­ди!»

    Та да­рем­ну мав надію!

    Чую го­лос: «Гей, Андрію!

    А пог­лянь-но до сіней!

    На поді там щось кри­ча­ло

    І у сіни щось упа­ло!

    Ну, Андрію, встань-но, гей!»

    Чути: най­мит щось вор­ко­че,

    Встав, щось шкря­ба і сту­ко­че,-

    Світло він світив, ма­буть;

    Далі двері відчи­няє,

    Каганець в ру­ках три­має:

    «Що за дідько грим­нув тут?»

    Глип! Індик по сінях хо­дить.

    «От хто кри­ки тут за­во­дить!

    З сіда­ла Індик упав!»

    Втім, в ку­ток зир­нув не­чай­но…

    «Ай! Ха­зяй­ко! Ус­та­вай-но!

    Гість до нас тут завітав!»

    «Що за гість?» - «Та Лис Ми­ки­та!»

    «Бий, Андрію!» - «Чим же би­ти?

    Встаньте рад­ше з по­ду­шок!

    Та обоє ми без тру­ду

    Сю по­га­ную приб­лу­ду

    Живо зло­ви­мо в мішок».

    Поки там во­на зби­раєсь,

    Наймит зблизька при­зи­раєсь,

    Знай, до ме­не з ка­ган­цем.

    Я ж сид­жу, трем­чу, все чую

    Та й усе собі міркую,

    Як би тут втек­ти жив­цем?

    Ось ха­зяй­ка лізе в сіни;

    Того й ждав я, як відчи­нить

    Двері в ком­на­ту во­на:

    Шусть їй пруд­ко попід но­ги,

    В ха­ту вско­чив та й з по­ро­га

    Просто ска­чу до вікна.

    Шибку ви­са­див з роз­го­ну,

    Стрічку не од­ну чер­во­ну

    Я на шкірі здря­по­нув;

    Ну, та вир­вав­ся на во­лю.

    Та й сад­ком відтак по по­лю,

    Мов бе­зум­ний, в ліс мах­нув.

    Довго бігав без угов­ку,

    Поки врешті в нетрі к Вов­ку,

    Ледве ди­ша­чи, добіг.

    «Ой Вов­цу­ню! Я аж ги­ну!

    Дай же м'яса од­ро­би­ну,

    Що для ме­не ти зберіг!»

    «О, зберіг! - смієсь Не­си­тий.-

    Тим ти, пев­но, бу­деш си­тий:

    На і знай дар щед­рий мій!»

    І - зміркуй­те підлу шту­ку! -

    Дав мені ду­бо­ву клю­ку:

    Полті віша­ють на ній.

    Отаке ска­за­ти му­шу:

    Тільки гріх я брав на ду­шу,

    Що із ним до спілки крав,

    А й за гріш не мав по­жит­ку

    І без влас­но­го про­жит­ку

    Був би з го­ло­ду про­пав.

    Але я не дбав нітро­ха,

    Славшій скарб ца­ря Го­ро­ха

    Я у своїх мав ру­ках!

    Скарб безмірно так ба­га­тий,

    Що лед­ве би міг заб­ра­ти

    На сім возів у мішках».

    Лев, про скарб та­кий по­чув­ши,

    Насторожив пильно уши.

    «Лисе, що се ти вер­зеш?

    Про який се скарб га­даєш?

    Чи ще й досі скарб той маєш?»

    Лис ска­зав на те: «Авжеж!

    Царю,- ка­же,- па­не ми­лий,

    Перед вхо­дом до мо­ги­ли

    Я душі не об­тя­жу!

    І чо­го ніяким світом

    Не ска­зав би жінці й дітьом,

    Се тобі я роз­ка­жу.

    Знай же, ца­рю, скарб той гру­бий

    Статься мав твоєї згу­би

    І не­щас­тя дже­ре­лом.

    Не вкра­ди йо­го Ми­ки­та,

    Кров твоя бу­ла б про­ли­та,

    Стався б страш­ний пе­ре­лом!»

    Лев, не­ва­че ужа­ле­ний,

    Скочив, рик­нув, мов ша­ле­вий:

    «Що, що, що се ти ска­зав?

    Що се за сма­лені ду­би?

    Перелом? Не­щас­тя? Згу­би?

    Все роз­ка­зуй, щоб я знав!»

    Каже Лис: «Я царську во­лю

    Рад спов­ни­ти, тільки мо­лю,

    Вислухай ме­не ти сам.

    Лиш тобі й твоїй кня­гині

    Важну річ відкрию нині

    І Го­ро­ха скарб віддам».

    «Гей, здійміть із нього пу­та

    І ведіть йо­го ось ту­та!» -

    Крикнув гуч­но Лев ка­там.

    Ті не­ра­до розв'яза­ли

    З пут Ми­ки­ту й роз­ва­жа­ли,

    Що то він наб­ре­ше там!

    А Ми­ки­та, во­лю вчув­ши,

    Свобідніше відітхнув­ши,

    «Слава бо­гу! - про­шеп­тав.-

    Ну, ко­ли не рад зди­ха­ти,

    Наострись га­разд бре­ха­ти!»

    З тим пе­ред ца­рем він став.

    «Ну,- цар ка­же,- сядь, Ми­ки­то,

    Сміло все ка­жи й відкри­то,

    Але з прав­ди не зми­ли!

    Бо як збре­шеш, то, їй-бо­гу,

    Не за шию, а за но­гу

    Будеш висів на гілли!»

    

ПІСНЯ ШОСТА

    

    Слухайте ж, як Лис Ми­ки­та

    Цупко, на­че кінь з ко­пи­та,

    На брех­ню пус­тив­ся й лесть!

    Щоб лиш на гіллі не зги­нуть,

    Не за­ду­мавсь камінь ки­нуть

    І на батька сво­го честь.

    «Царю і весь чес­ний збо­ре!

    Превелике, лю­те го­ре

    По зас­лузі б'є ме­не!

    За злодійство дам я ду­шу,

    Та од­но злодійство му­шу

    Розказати вам страш­не.

    Парканадцять літ вже то­му,

    Як мій батько - де, в яко­му

    Місці, хто се зна - на­пав

    Славний скарб ца­ря Го­ро­ха.

    Та доб­ра йо­му нітро­ха

    Скарб той кля­тий не прид­бав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf