Іван Франко - Лис Микита (сторінка 10)

    Батько мій був гор­да шту­ка.

    Фінансовая на­ука

    Був йо­го лю­би­мий фах.

    Льстив ца­рю, міняв все фар­бу,

    Щоб лиш стать міністром скар­бу,

    Він на се ост­рив­ся страх.

    Та ти, ца­рю, хитрість скри­ту

    Проглядів, прог­нав Ми­ки­ту,

    А міністром став пан Рись.

    І пішов мій батько в пу­щу,

    І поніс він ду­му злю­щу -

    Відомстить тобі ко­лись.

    В пущі скарб знай­шов зак­ля­тий

    І по­чав він мірку­ва­ти,

    Щоб ве­ли­кий бунт піднять,

    Щоб ца­ря зіпхну­ти з тро­ну,

    Славну ж царськую ко­ро­ну

    Щоб Мед­ве­деві віддать.

    Спілку він зібрав ве­ли­ку.

    З лис­том шле Ко­та Мур­ли­ку

    До Бур­ми­ла: «Так і так.

    Льва ми хо­чем ски­нуть з тро­ну;

    А як ти йо­го ко­ро­ну

    Хочеш взять, приш­ли нам знак».

    Ну, на вість та­ку Бур­ми­ло,

    Начеб що йо­го вжа­ли­ло,

    Схопився і сам прибіг.

    «Браття,- ка­же,- я все з ва­ми!

    Або ля­жем го­ло­ва­ми,

    Або Льва зав'яжем, в міх!»

    Батько мій і Кіт Мур­ли­ка,

    Вовк, Бур­ми­ло і ве­ли­ка

    Їх рідня - усі зійшлись

    І на бунт, на чор­ну зра­ду,

    Братобійчу, лю­ту зва­ду

    Всі вро­чис­то спри­сяг­лись.

    Із око­лиць чу­жо­зем­них

    За Го­рохів скарб наємних

    Мали військ на­вер­бу­вать.

    Я підслу­хав всю їх змо­ву,

    Про страш­ну її ос­но­ву

    Став я пильно мірку­вать.

    Я Бур­ми­ла хит­ру зло­бу

    Добре знав, йо­го осо­бу,

    Непочесну і смішну,

    Став рівнять з то­бою, па­не,

    І ка­жу: «Сей опуд ста­не

    Нам ца­рем? Ну, батьку, ну!

    Знав ти скарб знай­ти ве­ли­кий,

    Та біда, ко­ли вла­ди­ки

    Ліпшого знай­ти не вмів!

    Де Бур­ми­ло - цар на­ро­да,

    Там про­па­ла честь, сво­бо­да,

    Голос прав­ди занімів».

    І не­на­че го­лос з не­ба

    Звав до ме­не: «Тре­ба, тре­ба

    Зав'язати зраді рот!

    Хоч той зрад­ник - батько твій.

    При ца­рю ти вірно стій!

    Будь, Ми­ки­то, патріот!»

    Так розмірку­вав­ши глад­ко,

    Дожидав я, аж мій батько,

    Як бу­ла умо­ва, знай,

    Там у зрад­ників тих тем­них,

    На вер­бу­нок військ наємних

    Рушить у сусідній край.

    Вже давніше, в пе­реднівку,

    Вислідив я ту криївку,

    Де мій батько скарб схо­вав;

    Ну ж те­пер безп­ро­волічно

    Виносити ден­но й нічної

    Все до­чис­та я заб­рав.

    Невеликий час ми­нає,

    Аж мій батько по­вер­тає:

    Вже го­то­ве військо жде!

    Лиш вер­бу­нок зап­ла­ти­ти,

    Генералів наз­на­чи­ти -

    Хоч в огонь во­но піде!

    Не вітав рідню, домівку

    Батько мій, лиш у криївку

    Просто шасть - і обімлів!

    Препуста-пуста пе­че­ра,

    Що бу­ла ще пов­на вче­ра!

    Скарб увесь мов хто замів.

    Що він біга, шкря­ба, ню­ха,-

    Скарбу ні сліду, ні ду­ха!

    Тут ста­рий ума ли­шивсь!

    Заскомлів, не­мов на зу­би,

    Далі, шнур знай­шов­ши гру­бий,

    На гілляці за­ду­шивсь.

    А Не­си­тий і Бур­ми­ло,

    Зрозумівши, що пос­тиг­ло

    Батька мо­го, по­да­лись:

    Страх ло­яльні по­ро­би­лись

    І слу­жить тобі пус­ти­лись,-

    Зрадником ос­тав сам Лис.

    Днесь во­ни - підпо­ри тро­ну!

    Я ж, що спас ца­ря й ко­ро­ну,

    Батька сво­го по­гу­бив,-

    Під гілля­кою тут стою

    І смерть ба­чу над со­бою

    Ну, повісьте! Я скінчив».

    Так-то Лис в брехні був смілий!

    Всі при­сутні ос­товпіли,

    А сам Лев аж зат­ремтів.

    «От во­но що тут­ка скри­то!

    Дякую тобі, Ми­ки­то!

    А… той скарб… ти де подів?»

    «На ви­сокій Чор­но­горі,

    Де Че­ре­мош во­ди скорі

    По камінні вниз же­не,

    У Го­верлі прос­то сер­ця,

    Коло третього ре­бер­ця

    Є ле­го­ви­ще скальне.

    Там ле­жить той скарб нетк­ну­тий…

    Царю, твій він му­сить бу­ти,

    Я тобі йо­го зберіг!

    Жалко тільки, що ніко­му

    Не ска­зав я стеж­ки 'д ньому,

    Щоб по моїй смерті міг…»

    Лев не дав йо­му скінчи­ти.

    «Хто тут сміє го­во­ри­ти

    Ще про смерть яку­юсь днесь?

    Царське пра­во є - про­ща­ти.

    Зараз з нього шнур той зня­ти!

    Ми ка­суєм весь про­цес.

    Більше маєш ти зас­лу­ги

    Між звіра­ми, ніж хто дру­гий!

    А гріхи ті, що за них

    Мав ти висіть, прав­ду рікши,

    Всі не варті тор­би січки

    Супроти зас­луг цінних.

    Тільки слу­хай: в доб­ру по­ру

    Ти зо мною в Чор­но­го­ру

    Завтра ру­шиш ско­ро світ:

    Лиш я сам до то­го льоха,

    Де є скарб ца­ря Го­ро­ха,

    Буду зна­ти тай­ний хід».

    «Царю,- Лис ска­зав маркітний,-

    З ра­дої душі охітний

    Я з то­бою йти в ту путь.

    Та в предс­мерт­ную го­ди­ну

    Шлюбував: ко­ли не зги­ну,

    За гріхи по­ку­ту збуть.

    Пішки до свя­то­го Ри­ма,

    Відтам до Єру­са­ли­ма

    Шлюбувався я піти.

    Як по­вер­ну, яс­ний па­не,

    Скарб відра­зу весь твій ста­не,

    Найбагатшим бу­деш ти!»

    «Що ж,-Лев мо­вив,- річ по­бож

    Шлюбував - ла­мать не мож­на,-

    Тож іди й здо­ро­вий будь!»

    Далі воз­них зве на зго­ду,

    Щоб во­ни всьому на­ро­ду

    Вибубнили царський суд:

    «Всім, ко­му на тім за­ле­жить,

    Відати про се на­ле­жить:

    Цар по силі своїх прав

    З Ли­са, зва­но­го Ми­ки­ти,

    Зволив всю ви­ну здійми­ти

    І до лас­ки знов при­няв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf