Іван Франко - Мій Ізмарагд (сторінка 4)

    За ту берізку, дер­жа­чись ру­ка­ми

    За пень її, по­вис над гир­лом тем­ним,

    Аж по­ки, бов­та­ючи там но­га­ми,

    На щось твер­до­го крих­ту не опер­ся.

    Тоді аж відітхнув і дрож смер­тельна

    Потрохи втих­ла. І по­чав тоді

    Сірома ози­ра­ти­ся дов­ко­ла,

    Де він і що з ним?

    Перший зирк йо­го

    Впав на коріння де­рев­ця, що в ньому

    Була йо­го єди­ная опо­ра.

    Що за при­ти­чи­на? Гля­дить: дві миші,

    Одна біля­ва, дру­га чор­на, пильно,

    Запопадно, і не­нас­тан­но, й пруд­ко

    Гризуть коріння то­го де­рев­ця,

    Лапками зем­лю пор­па­ють, пра­цю­ють,

    Немов на­няті, щоб йо­го підпо­ру

    Підгризти, підко­па­ти, по­ва­ли­ти.

    І по­хо­ло­ло в то­го чо­ловіка

    На серці, бо в тій хвилі лев роз­жер­тий

    Надбіг над про­пасть, і йо­го по­ба­чив,

    І лю­тим ре­вом відгомін збу­див.

    Не міг йо­го діста­ти, але лю­то

    Глядів зго­ри, ска­кав і зем­лю гриз,

    Ждучи, аж він уго­ру знов підлізе.

    І гля­нув вниз у про­пасть чо­ловік.

    І ба­чить, що на дні тієї бал­ки

    Страшна га­дю­ка в'ється і ши­ро­ко

    Пащеку роз­ни­має, жде ли­ше,

    Щоб він упав для неї на по­та­лу.

    Померкло в го­лові у чо­ловіка,

    За сер­це стис­ло, і хо­лод­ним по­том

    Все тіло об­ли­лось.

    Та враз по­чув,

    Що те, о що опер він но­ги, якось

    Ворушиться. Зир­нув, аж пробі! Се

    Гадюка, зви­та в клу­бок, що в щілині

    Дрімала. Рад був скрик­нуть чо­ловік,

    Та го­лос в горлі за­ду­шив пе­ре­ляк.

    Рад був мо­литься, та три­во­га вби­ла

    Побожну дум­ку. На­че труп хо­лод­ний,

    Він висів, пев­ний, що в най­ближчій хвилі

    Коріння миші підгри­зуть, га­дю­ка

    У но­гу вку­сить, сил йо­го не ста­не,

    І вниз він упа­де, змії в па­ще­ку.

    А втім - о ди­во! На гілках берізки

    Побачив той не­щас­ний чо­ловік

    Гніздо чмелів. У щільни­ку ма­ло­му

    Було там тро­хи ме­ду, а чмелі

    Всі по­летіли в по­ле за по­жит­ком,

    І за­кортіло чо­ловіка то­го

    Покушать ме­ду. Він всіх сил до­був,

    Піднявся тро­хи вго­ру, і ус­та­ми

    Досяг щільник, і ссать йо­го по­чав.

    І враз не­мов ру­кою відня­ло

    Йому від сер­ця. Со­ло­дощі ме­ду

    Заставили йо­го про все за­бу­ти:

    Про льва, що вив йо­му над го­ло­вою,

    Про миші, що йо­го підпо­ру гриз­ли,

    І про дра­ко­на, що вни­зу гро­зив,

    І про га­дю­ку, що у стіп си­ча­ла.

    Про все, про все за­був той чо­ловік,

    Найшовши в тих крап­ли­нах ме­до­вих

    Несказанну, ви­со­ку розкіш раю.

    Готама Буд­да, Азії світи­ло,

    Очима ду­ха ба­чив сю при­го­ду

    І своїм вірним так про неї мо­вив:

    "Сей чо­ловік, бра­ти, - то кож­дий з нас.

    Життя важ­ке, при­ро­да нам во­ро­жа

    І ти­сячі при­год і не­без­пек

    З усіх боків усе нас ок­ру­жа­ють,

    Як то­го му­жа, що там в балці висів.

    Голодний лев над на­ми - то є смерть;

    Дракон вни­зу - то вічне за­бут­тя,

    Що кож­до­го наг­ро­жуєсь по­жер­ти,

    А миші, чор­на й біла, - день і ніч,

    Що не­нас­тан­но вік наш підгри­за­ють,

    А та га­дю­ка під но­га­ми, брат­тя, -

    То на­ше влас­не тіло, не­постійне,

    Слабе і хо­ре, що нам в кождій хвилі

    Назавсіди відмо­вить мо­же служ­би.

    А та берізка, за яку вче­пив­шись,

    Міркуємо спас­ти­ся від заг­ла­ди, -

    Се людська пам'ять - щи­ра, та ко­рот­ка.

    Нема нам ви­хо­ду із то­го го­ря,

    Нема ря­тун­ку. Та од­но лиш нам

    Лишилось, те, чо­го ніяка си­ла,

    Ніяка нам при­го­да взять не мо­же:

    Се чис­та розкіш братньої лю­бові,

    Се той чу­до­вий мід, яко­го крап­ля

    Розширює жит­тя людське в безмір,

    Підносить ду­шу по­над всю три­во­гу,

    Над всю тур­бо­ту із-за діл ми­ну­щих -

    В прос­то­ри, повні світла і сво­бо­ди.

    Хапайте сквап­но краплі ті, бра­ти!

    Бо лиш в то­му, що сер­це ва­ше чує,

    Чим гру­ди повні, чим ду­ша жи­ве,

    У роз­коші лю­бові і ба­жан­ня,

    В бра­терстві, у надії, у зма­ганні

    До ви­щих, чис­тих цілей є ваш рай".

    

ПРИТЧА ПРО КРАСУ

    

    Арістотель-мудрець Олек­санд­ра нав­чав

    І та­кий у альбом йо­му вірш на­пи­сав:

    "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і ко­са,

    Небезпечне оруж­жя - жіно­ча кра­са.

    Тільки мудрість, на­ука і старші літа

    Подають про­ти неї міцно­го щи­та".

    Арістотель-мудрець по са­доч­ку гу­ля, -

    Бач, Аг­лая іде і очи­ма стріля!

    Та Аг­лая, кот­рої над­зем­на кра­са

    Звеселяє лю­дей і самі не­бе­са;

    Та їдких її слів і шпар­ко­го ума

    Всі бо­яли­ся, навіть ца­ри­ця са­ма.

    Арістотель дівчині га­разд при­ди­вивсь,

    Як повз нього ішла, низько їй пок­ло­нивсь

    І про­мо­вив: "Аглає, бла­гаю, мо­лю!

    Над всю мудрість, над сон­це те­бе я люб­лю.

    На ча­сок-во­ло­сок вво­ли во­лю мою, -

    Чого хоч за­га­дай, я для те­бе зроб­лю!"

    Усміхнулась Аг­лая. "Се ж по­честь мені,

    Що на мні зу­пи­нив свої очі ясні

    Той муд­рець, що пи­шаєсь ним Греція вся,

    Що умом об­няв зем­лю, згли­бив не­бе­са.

    Я твоя. Що за­хо­чеш, зо мною чи­ни,

    Лиш од­ну мою просьбу в тій хвилі спов­ни.

    По са­ду тім, де в'ються доріжки круті,

    Півгодини ме­не по­во­зи на хребті".

    Усміхнувся муд­рець. Дивні прим­хи в дівчат!

    Та дар­ма! Обіцявсь, то вже годі бур­чать.

    І хла­ми­ду він зняв, і рач­кує піском,

    Його очі Аг­лая зак­ри­ла плат­ком,

    І си­дить на хребті, й по­га­няє прут­ком.

    Так заїха­ли враз аж на пло­щу сад­ка,

    Де під тінню де­рев край ма­ло­го став­ка

    Олександер сидів, йо­го ма­ти й весь двір, -

    Срібний сміх там лу­нав, і пісні, й бренькіт лір.

    А Аг­лая кри­чить: "Ну, мій ос­ли­ку, ну!"

    Ще міну­точ­ки дві! Ще мінут­ку од­ну!"

    Аж у круг дво­раків йо­го дівка пус­та

    Завела, і зіско­чи­ла жи­во з хреб­та,

    І пла­ток із очей поспіши­ла­ся знять…

    Що там сміху бу­ло, то й пе­ром не спи­сать.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.docx)Ivan_franko_miy_izmaragd.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2)Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2