Іван Франко - Мій Ізмарагд (сторінка 5)

    Арістотель-мудрець Олек­санд­ра нав­чав

    І та­кий у альбом йо­му вірш на­пи­сав:

    "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і ко­са,

    Небезпечне оруж­жя - жіно­ча кра­са.

    Ані мудрість, на­ука, ні старші літа

    Не да­ють про­ти неї міцно­го щи­та.

    Се я сам досвідив. Лиш мерт­вець та сліпець

    Може буть про­ти неї надійний бо­рець".

    

ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМ

    

    Стрілець сильце зас­та­вив,

    Спіймалась пташ­ка вмить;

    Він взяв її, щоб за­раз

    Головку їй скру­тить.

    Залебеділа пташ­ка:

    "Ой, стрільче, стій, пож­ди!

    Я пта­шеч­ка ма­ленька,

    Що з ме­не тут їди?

    Пусти ме­не на во­лю,

    Я дам тобі за те

    Три добрії на­уки

    На все твоє життє".

    Стрілець мій зди­ву­вав­ся:

    "Чи бач, ся дро­би­на

    Мене нав­ча­ти хо­че!

    Ну, що там зна во­на?"

    І мо­вить: "Доб­ре, пташ­ко!

    Коли з твоїх на­ук

    Я хоч що-то змудрію,

    Тебе пу­щу я з рук".

    І мо­вить птах: "Не жа­луй

    За тим, чи зле, чи го­же,

    Що ста­лось раз і більше

    Відстатися не мо­же".

    Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!

    За тим жаліть не го­же,

    Що ста­лось раз і більше

    Відстатися не мо­же".

    І мо­вить птах: "Не рви­ся,

    Завдавши сер­цю скру­ти,

    Що зро­биш - роз­ро­би­ти,

    Минуле знов вер­ну­ти".

    Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!

    Шкода ба­жань і скру­ти:

    Що зро­биш - не роз­ро­биш,

    Що ста­лось - не вер­ну­ти".

    І мо­вить птах: "Ніко­ли

    Не вір ні в які ди­ва:

    Не вір ні в яку вістку,

    Що прос­то не­мож­ли­ва!"

    Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!

    Чимало пле­щуть ди­ва,

    А розміркуєш - ска­жеш:

    "Ся сплітка не­мож­ли­ва!"

    "Гаразд, - ска­зав він, - пташ­ко!

    Не злі твої на­уки,

    Лети ж собі й стрільцеві

    Не по­па­дай­ся в ру­ки".

    І пурх­ну­ла пта­ши­на,

    На близькій гілці сіла

    І, до стрільця звер­нув­шись,

    Таке йо­му повіла:

    "Ей, та й дур­ний ти, стрільче,

    Що дав мені зду­риться!

    А мною ти, не­бо­же,

    Міг доб­ре по­жи­виться!

    Бо знай, в моїй ут­робі -

    Якби ти знав от­се! -

    Є пер­ла так ве­ли­ка,

    Як стру­со­ве яй­це!"

    Стрілець аж зой­кнув з жа­лю:

    "А, що ж я на­ро­бив,

    Що так без зас­та­но­ви

    Великий скарб згу­бив!"

    І він підбіг під гілку

    І ско­чив, що є сил,

    Щоби спійма­ти пташ­ку, -

    Та ба, не має крил!

    А потім мо­вив: "Пташ­ко,

    Пташиночко моя!

    Вернись до ме­не! Бу­ду

    Тобі за батька я.

    У клітку зо­ло­тую

    Всаджу те­бе я сам

    І все, чо­го за­хо­чеш,

    Тобі я ра­до дам!"

    Пташина відповіла:

    "Дурний ти є, як був!

    Всі три мої на­уки

    Відразу ти за­був!

    Зробив ти доб­ре діло,

    Мені летіть велів, -

    І за­раз по хви­лині

    Сам то­го по­жалів.

    А потім за­ба­жав ти

    Мене дістать ще раз

    І просьбою вер­ну­ти

    Назад ми­ну­лий час.

    А чом? Бо не­су­раз­ним

    Повірив ти сло­вам,

    Що в мні є пер­ла, більша

    Удвоє, ніж я сам".

    Легенди

    

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

    

1

    

    Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював

    І от­се в Вавілоні мов бог ра­ював.

    А по­бож­ний ас­кет вік в пус­тині про­жив

    І мо­лит­вою й пос­том бо­гині слу­жив.

    Наче сон­це, що ра­зом про­го­нює тьму,

    Так бо­ги­ня в опівніч яви­лась йо­му.

    Прихилилась і мо­вить: "Мій вірний слу­го,

    Чим те­бе вдо­во­лить? Чи ба­жаєш чо­го?"

    А с к е т м о в и т ь:

    "Хоч яке се жит­тя і труд­не, і сум­не,

    Дай, щоб старість і смерть оми­ну­ли ме­не".

    Б о г и н я м о в и т ь:

    "Ну, як се в те­бе дар най­цінніший з усіх,

    На ж тобі сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх.

    Одну нічку не спи, один день про­мов­чи

    І, очис­тив­ши ум, сей горіх роз­тов­чи.

    Шкаралющу в огонь, а роз­ку­сиш зер­но,

    Дасть тобі мо­ло­дим вічно жи­ти во­но".

    

2

    

    Цілий день про­мов­чав, і не спав усю ніч,

    І го­то­вивсь ас­кет на ве­ли­кую річ.

    Ось огонь роз­па­лив із па­ху­чих полін,

    І ка­ди­ло в огонь щед­ро ки­дає він,

    І за­ко­ни гос­подні про­хо­дить умом,

    Щоб очис­ти­ти ум, не схи­би­ти притьмом.

    Та ось сумніви в серці повс­та­ли страшні:

    "Вічно жить - мо­ло­дим - ну, по­що се мені?

    Чи вер­та­ти у світ, де па­нує бор­ба?

    Чи ось тут вічно жить? Се ж бе­зумст­во хіба!

    О бо­ги­не, прос­ти! Я згрішив, ба­чу сам!

    Та безцінний твій дар ко­мусь іншо­му дам.

    У нас цар мо­ло­дий, бо­горівний наш цар!

    Богорівним зовсім йо­го зро­бить твій дар.

    Міліонам він сон­це, жит­тя є но­ве,

    Для доб­ра міліонів хай вічно жи­ве".

    

3

    

    Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював,

    Та дівчи­ни ра­бом се­бе він по­чу­вав.

    Персіянки Рок­са­ни пре­див­на кра­са

    В йо­го серці го­рить, мов по­жар, не зга­са.

    У обіймах йо­го та кра­су­ня гор­да

    Наче тає, на гру­ди йо­го при­па­да;

    Та хви­ли­на ми­не, і він чує, що ось

    В її серці во­ро­же во­ру­шиться щось,

    І в очах, ще вог­ких від любві і жа­ги,

    Дикі іскри го­рять, на­че злі во­ро­ги.

    З її уст виліта­ють ба­жан­ня страшні -

    Се ба­жан­ня по­жарів, убійства, різні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.docx)Ivan_franko_miy_izmaragd.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2)Ivan_franko_miy_izmaragd.fb2