Іван Франко - Що таке поступ? (сторінка 7)

Комуністичні думки не були нічим новим у ХІХ віці. Їх висловлювано не раз і то від дуже давніх часів. Ще в старину, на 400 літ перед Христом, їх виголошував грецький мудрець Платон. Сліди комунізму бачимо і в нашім Святім Письмі Нового Завіту, а власне в історії найпершої християнської громади в Єрусалимі швидко по Христовій смерті. В ХVІІ віці дуже докладні малюнки комуністичного устрою понаписували англійський учений та політик Томас Мор та італійський монах Томазо Кампанелла, в ХVІІІ віці комуністичні погляди голосили французи Кабе, Мареллі, Маблі, Руссо, Бабеф, у ХІХ в. французи Фур'є, Ceн-Сімон та його ученики Базар і Анфантен, далі вчений історик Луї Блан, англічанин Роберт Оуен і багато інших.

Між комуністами було багато талановитих письменників, які вміли блискучими фарбами змалювати користі та принади того нового устрою. Деякі, як Оуен, робили проби заснування на підставі комуністичних поглядів фабрик, фільварків та свобідних колоній; деякі з тих закладів поупадали, інші, особливо засновані в Америці або в вольній Швейцарії, держаться й досі, але на загальний розвій цілої суспільності не мали й не мають впливу.

Спільність! Добре то сказати: спільність і розмальовувати на рожево те, що вже святий Павло вимовляв словами: «Се коль добро і коль красно, о єжи жити братьма вкупі». Але самою красою й самим моральним добром людина не проживе, тим більше, що й красу та добро кожний розуміє по-своему, а що для одного красне й добре, може бути менше красне і менше добре для другого. Не досить сказати: спільна власність. Але хотівши цілу суспільність побудувати на тій думці або виховати в почутті конечності тої думки, треба докладно розміркувати, яка має бути та спільність, ян можна її побудувати, чи має вона які відміни, які границі, і які?

І в людській праці, і в людськім уживанні є певні межі, де кінчиться спільність і починається те, що каже «я сам!». Що я з'їм, того вже не з'їсть ніхто інший, і навпаки: з'їсть хтось інший, то вже не з'їм я. Так само й з іншими предметами безпосереднього людського вжитку, з одежею, помешканням, забавами і т. п. Значить, так далеко, до предметів безnосереднього людського вжитку комунізм не може сягати. Так само тяжко допустити його і в обсягу звичайного домашнього господарства.

Відпочинок по праці конечний, і кожний чоловік бажає мати собі для відпочинку свій власний кутик, де міг би бути собі зовсім свобідним і не стісненим навіть своїми найближчими приятелями й громадянами. Заведення спільності і то примусової спільності помешкання могло би бути такою каторгою, таким нещастям для многих людей, що комуністи по кількох невдалих пробах (одну таку пробу робили в Парижі коло р. 1840 ученики Ceн-Сімона Базар і Анфантен) покинули сю думку.

Так само прийшлось обмежити комуністичні думки і з другого кінця. Певна річ, у нашій суспільній праці багато спільного, багато такого, де один користується здобутками праці другого або многих інших. Але чи все тут спільне? Очевидно, що ні. Спільна хіба основа, а кожний робить на тій основі по-своему. Що з того, що мої діди й прадіди сотками літ управляли й орали оте поле, і воно, таке як я маю його під руками, є властиво здобутком їх праці? Але нехай я один рік не приложу до нього своєї питомої праці і свого кошту (зерна, навозу, або хоч би пильнування), чи буду мати з нього який пожиток? Ні. Що з того, що отсю машину зробив англічанин і передав мені взамін за здобутки моєї праці? А нехай я до неі не приложу ще своєї праці, кошту, вмілості, чи вона сама принесе мені яку користь? Ні. Отже до всього спільного, суспільного чоловік мусить іще доложити щось свого, власного, окремого, і аж тоді може мати з того якийсь пожиток.

Але-бо на тім не досить. Є такі роди праці, де те власне та окреме у кожного чоловіка однакове або майже однакове. Ходити за плугом, тягти косою, стояти при машині, се, хоч, певно, нелегка річ, але знов не така надзвичайна мудрість; се, як кажуть, хто-небудь потрапить. Але є такі роди праці, що вимагають окремого приготування, довголітньої науки (приміром учительство), а іноді й науки і вправи і пильності для них замало, коли нема вродженого таланту. Такі роди праці переважають на полі науки, штуки, навіть у техніці винахідники найчастіше мають вроджений талант, якого не мають мільйони інших людей. Така праця, хоч вона дає невичерпні скарби цілій людськості і не раз збагачує цілі краї й народи, не дасться упорядкувати комуністично, бо тут праці, думок, здібності одиниці людської не заступить ніяка інша одиниця.

Та швидко виявилася ще одна, може найбільша перешкода для осущення комуністичних думок. Коли б навіть було можливо завести таку спільність між людьми, про яку думають комуністи, то все-таки ся спільність мусила би мати певні границі. Від біди можна би допустити можливість тісної спільності між людьми одної народності, одної мови, одної віри, одного ступня цивілізації, хоч і тут спільність високоосвічених городян з низькоосвіченими, іноді напівдикими селянами являється дуже сумнівною. Але як уявити собі потім відносини між різними народами та ступнями цивілізації? Чи й між ними буде спільність, чи ні? А коли не буде, то чи не почнеться між комуністичними суспільностями та сама боротьба та тяганина, що йде тепер без комунізму? Або коли одна суспільність прийме комунізм, а її сусіди ні? І як заводити комунізм: у одній громаді насамперед, чи починати від повітів, країв, чи ждати, як його прийме відразу ціла держава. Як бачимо, при самій думці про практичне переведення і можливі наслідки комуністичних думок (проб переведення їх на ширший розмір у новіших часах так і не роблено зовсім) показувалося стільки сумнівів і трудностей, що більшого числа прихильників сі думки не могли собі здобути. Але вони були плодючим зерном, із якого виросли пізніші парості – різні напрями соціалізму.

 

ХІ

 

Спільність праці, спільність уживання, - се, по думці комуністів, одинокий лік на всі рани теперішнього громадського життя, головна основа дальшого поступу.

Добре, - кажуть соціалісти, - але сю спільність не всюди можна перевести. Люди з природи не всі однакові і ніколи не будуть однакові. Повна спільність на землі неможлива і була би навіть шкідлива. Треба завести спільність лише там, де вона справді потрібна. Не в тім біда, що не всі люди обідають при однім столі, не всі носять одежі з одного сукна і не всі живуть у спільних казематах. Біда в тім, що одні багато і тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а інші користуються плодами їх праці. Біда в тім, що одні люди мають у своїх руках, у своїй власності знаряди праці – фабрики, машини і все потрібне для вдержання чоловіка, - а другі не мають нічого, крім своїх робочих рук і мусять тамтим маючим за своє вдержання віддавати свою працю. А що та людська праця, се джерело всякого багатства і витворює того багатства далеко більше, ніж виносить плата робітника, то відси виходить таке, що маючі люди з праці робітників робляться все багатшими та багатшими, а робітники, хоч би й як пильно та багато робили, все лишаються бідними, все дістають лиш стільки, аби могли вижити. Скасуймо той розділ між маючими і робітниками, ту стіну, що ділить робочого чоловіка від знарядів праці, зробимо ті знаряди праці, фабрики, машини, копальні спільною власністю тих, що в них працюють, то й усунемо головну болячку теперішнього ладу, запевнимо всім людям достаток і рівномірний поступ.

Отсе в головній основі були думки, які дуже розумно і ясно виложив у своїх працях великий соціаліст Карл Маркс. Він старався показати, як теперішня нерівність маєткова між людьми плине головно з визискування праці робітників через фабрикантів; як у тім визиску лежить джерело всіх громадських нещасть та хвороб, усеї нужди, зопсуття, темноти та кривди. Він силкувався нарешті доказати, що розвій теперішнього порядку, чи ми би сього хотіли чи ні, йде конечно до соціалізму. Багачі, по його думці, не тільки висисають соки в робочого люду, але також помалу пожирають одні одних, більші пожирають менших, так як звірі в лісі. Мануфактура пожирає дрібного ремісника й мануфактуру, великий фабрикант пожирає і вбиває (розуміється, грошово, маєтково та торгово) менших фабрикантів у своїй околиці, так само як і великий купець дрібних купців. Із сього виходить, що число тих великих фабрикантів, купців, капіталістів та багачів мусить помалу робитися чимраз меншим; рівночасно число бідних, голих, обдертих людей, пролетаріїв стає чимраз більше. На однім кінці чимраз більші маєтки, згромаджені в немногих руках; на другім кінці чимраз менша горстка багачів. Якийсь час вони будуть панувати, поки маси робочого народу будуть темні та покірні. Але коли в тих масах народиться почуття своєї кривди, своєї класової єдності і своєї сили, тоді виб'є остання година капіталістів. Ті, що досі інших позбавляли власності, будуть тепер самі позбавлені власності; величезні багатства, здобуті працею мільйонів бідних робітників, стануться збірною власністю мільйонів, спільним добром усього робучого люду.

 

Маркс у своїх писаннях не вдавав ся в мальованє того, як саме має виглядати той будущий громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів працї без нічиєї кривди. Ширше розвивали сї думки Марксові товарищі й приятелі Ляссаль і Енґельс. Особливо сей остатній розвинув погляд про те, що осьвідомлені і зорґанізовані робітники повинні при помочи загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухвалювати там закони, які-б теперіщню державу, основану на панованю одних и неволї других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й від разу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було нї визиску, нї кривди, нї бідности, нї темноти.

Наслїдком сих наук Маркса, Енґельса й Ляссаля почали нїмецькі робітники орґанізовувати ся в велику партию, що мала метою здобути як найшвидше перевагу в парляментї і перемінити одною ухвалою весь громадський порядок. Ся партія назвала себе социяльно-демократичною. Стоячи на основі Марксових социялістичних поглядів ся партия надїяла ся порушити весь народ і здобути для нього панованє. Хоч називала себе революцийною, але розуміла революцию зовсїм не так, як її розуміли прм. анархісти. Ся партия бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всїм горожанам як найповнїйшу і найширшу свободу. Навпаки, по думцї социяль-демократів держава – розумієть ся, будуща, народна держава – мала стати ся всевладною панею над житєм усїх горожан. Держава опікує ся чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержанє відповідне до його праці й заслуги. Вона знаючи потреби всїх своїх горожан, реґулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хлїба й живности, кілько кождий чоловік має працювати а кілько спочивати, а конець кінцїв може дійти й до того, кілько в нїй людей має родити ся, аби цїлість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дїтей і аби живі мали чим вигодувати ся. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета социяльної демократії. По її думцї кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерти буде державним урядником та пенсіонїстом: держава дасть йому наперед відповідне підготованє; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разї слабости ласкавий хліб.

Нема що й казати, є дещо привабного в такім поглядї, особливо для тих бідних людий нинїшнього часу, що не знають сьогодня, де дїти ся і що в рот вложити завтра; для тих мілїонів беззахистних дїтий, що виростають або зовсїм без опіки родичів, або терплять нераз муки і знущання від злих, темних, пяних або хорих родичів та опікунів. Житє в Енґельсовій народнїй державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім поглядї деякі гачки, що будять поважні сумнїви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягаром на житє кождого поодинокого чоловіка. – Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусїла би щезнути, занидїти, бо ануж держава признає її шкідливою, непотрібною. Вихованє, маючи на метї виховувати не свобідних людий, але лише пожиточних членів держави, зробились би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежности, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнїйших полїцийних державах нема ї мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тої держави? Сього социяль-демократи не говорять виразно, та в усякім разї ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над житєм і долею мілїонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталїстів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибраних – над мілїонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, я клегко могли би ті керманичі захопити її на завсїгди! І як легко при такім порядку підтяти серед людности корінь усякого поступу й розвою і довівши весь загал до певного ступня загального насичення, з’упинити його на тім ступнї на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільности, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволенє з того, що є, і шукають чогось нового. Нї, социяль-демократична «народна держава», колиб навіть було можливим збудувати її не витворила би раю на землї, а була би  в найлїпшім разї великою завадою для дїйсного поступу. З иньшого боку поглянув на річ Американець Генрі Джордж. Маркс звернув головну свою увагу на фабрики й промисл, а села й рільництво полишив якось на боцї. Він жив довгі лїта в Анґлїї і придивляв ся анґлїйським відносинам, а в Анґлфї нема сел анї властивого селянства, там земля здавна перейшла на власність дїдичів (лєнд-льордів), із селян пороблено або пільних робітників, або т.зв. фермерів, тобто арендаторів, що арендують у панів більші або менші фільварочки чи ферми. При тім головну часть хлїба й живности для себе Анґлія спроваджує з инших країв, так, що селянство та хлїборобство не займає там у громадськім житю майже нїякого місця. Зовсїм не те в Америцї, де на безмежних родючих просторах постають рік-у-рік тисячі нових кольоній, де продукция хлїба й живности розвинула ся на величезний розмір і де питанє про землю та хлїборобство стоїть мало що не на першім сієсцї громадської полїтики. Отже Американець Джордж у своїй голосній книжці «Поступ і бідність» пробував доказати, що не приватна власність фабрик, але приватна власність землї, се головна причина теперішнього громадського лиха. Земля, се головна основа добробуту й поступу не лише теперішних, але й будущих поколїнь і длятого не повинна бути власністю одиницї, яка би могла її псувати, рабувати та висисати. Суспільність сьвідома свойого інтересу повинна мати сама в руках свою землю, давати її своїм членам на вжиток, але не на власність, а надвишку доходів із неї брати на свою користь, а не лишати в руках богачів та неробів. Яким способом се зробити: чи викуповуючи землю з рук її дотеперішних властителїв, чи позбавляючи їх від разу державним законом права власности на землю, чи нарештї переймаючи землю на власність загалу зараз по смерти кождого дотеперішного властителя, про се Джордж не потребував довго розписувати ся, бо се залежало би від поодинокого краю і від того, як би там уложили ся обставини.

Думки Генри Джорджа дуже сподобали ся многим людям не лише в Америцї, але також у Анґлїї і в Нїмеччинї. Потворили ся спілки й товариства, що мають метою ширити ті думки словом і письмом серед широких мас убогої людности і також серед грошовитих богачів, надїючи ся позискати їх для справи націоналїзациї землї, тобто набуття землї для цїлого народа. Поки що, ті товариства зробили для своєї властивої мети не богато, але думки Джорджа мали значний вплив з иньшого боку. – Треба сказати, що батьки нїмецької социяльної демократиї Маркс і Енґельс іще в 1848 р. Виступили з окликом: Пролєтарії всїх країв єднайте ся! Вони виказували, що нужда фабричних робітників скрізь по всїм сьвітї однакова, значить, і інтереси їх однакові. Пролєтарії-робітники немають причини ворогувати анї воювати між собою Уся ворожнеча між народами й державами йде не від бідних, а від богачів, купцїв, фабрикантів та урядників, або, як вони називали – буржуазиї (від французького слова bourge – замок, місто, значить міщанство, розумієть ся, маюче). Розвиваючи далї ті думки, вони й їх ученики доходили до того, що все те, що роз’єднює народи або розєднювало давнїйше, отже церковні та релїґійні справи, полїтика, національність, усе те дїло пануючих верстов. Верстви робучі, поневолені, покривджені нїколи не мали анї національних інтересів але все мали й доси мають один однїсінький ї по всїм сьвітї однаковий інтерес – скинути з себе віковічне ярмо неволї та визиску. Чим більше ті верстви приходять до розуму, тим більше розуміють, що їх дурено, вказуючи їм якісь реліґійні, полїтичні чи національні ідеали і велячи в імя тих ідеалів поборювати людий иньшої віри, иньшої держави, иньшої національности. Тай ті, що вели їх на сю боротьбу, дуже часто дурили себе самих; властиво цїла історія людського розвою, се боротьби поодиноких верстов між собою, а ще точнїйше, боротьби кривджених, визискуваних та неволених робітників з кривдниками та визискувачами. Коли визискувані робітники дійдуть до повної сьвідомости своїх інтересів і своєї сили, то поєднають ся всї разом на всїм сьвітї, скинуть із себе ярмо і заведуть социялїстичний лад на сьвітї. Значить, нїмецький социяль-демократизм був і є межинародний, або говорячи латинським словом – інтернаціональний.

Джордж натомість висунув на перше місце інтереси поодинокої нациї як найбільшої одиницї, яку чоловік може обняти своєю практичною працею. І ся Джорджева думка пустила широке корінє. В Америці й Анґлії залунали оклики: земля для народа, але з додатком: анґлійська земля для анґлійського народа! Америка для Американцїв. В Америцї перший голосно піднїс такий оклик сенатор Монро, а теперішнїй президент Розевельт також признає ся до неї. І у нас піднесено оклик: Русь для Руси, а польська шляхта, що усебе на місцї, на Мазурщинї, як може кривдить та визискує польського хлопа, в східній Галичинї дає йому всякі полекші, продає йому свої ґрунти, зичить йому гроші з банків, аби лише довести до того, щоб надати й східній Галичинї переважно польський характер і аби таким робом, упадаючи економічно, зміцнила польський елемент національно.

 

 

ХІІ

 

Оце ми перейшли всі важнїйші питання, які насувають ся при обміркуванню того, що таке поступ. Ми бачили, як чоловік із стану майже дикого звіра помалу вибивав ся чимраз вище. Ми бачили, що се полїпшенє його стану йшло не всюди однаково, що в одних місцях люди доходили до вищої освіти, в інших лишалися в дикім стані. Ми бачили, що дорога того поступу була не проста ані одностайна; що певні місця, осягнувши досить високий поступ, упадали; що певні важні відомості та винаходи, звісні людям у давнину, потім забувалися і не раз аж по сотках літ люди віднаходили їх наново. Ми бачили далі, що головною движучою силою поступу є поділ праці; ми вказали далі, що той поділ праці вкупі з вродженою всім людям неоднаковістю сил, здібностей і вдачі виродкує громадську й освітню нерівність, а та нерівність нарешті доходить до величезного противенства між крайньою бідністю одних та нечуваним багатством інших, і то бідністю мільйонів робочих людей і багатством невеликої жмінки легкоробів або й цілковитих неробів.

Нарешті, ми перебрали найважніші думки тих, що силкуються знайти вихід із того страшного положення.

Чого ж шукають усі ті люди? На се одна відповідь: шукають дороги до поступу, але не такого, як досі. Їх не задоволяє сам поступ багатства; вони питають: а в чиїх руках се багатство, хто й на що користується ним? Їх не задоволяє сам поступ науки і штуки; вони хочуть, аби наука і штука були власністю всіх людей, прояснювали їх розум і звеселяли життя. Як бачимо, обік зросту багатства, науки й штуки, зросло також почуття милосердя, любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватися, що саме багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нацiї. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу, отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому.

Повного особистого щастя, не заколоченого ніякими прикростями – чоловік не осягне ніколи; та проте він весь вік старається та силкується поправити своє життя, усувати прикрості, добитися щастя. Мільйони знаходять одиноке щастя на землі в тій надії, шо правдиве щастя знайдуть по смерті, за гробом. Але інші мільйони людей у наших часах говорять, що поки там до загробовоrо щастя, а нам треба доложити сил і заходів і розуму, аби знайти хоч яке-таке щастя тут на землі.

Так само всі ми знаємо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землі люди не діб'ються ніколи. Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужно дивилися, як міцний душить слабого, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче.

Колись, перед сотками літ лікарі не дуже придивлялися до поодиноких хвороб та болячок, але зате ламали собі голови, щоб винайти такий лік, який би міг лічити всі можливі хвороби. Вони вже й назву придумали для свого ліку, назвали його з-грецька панацея, нібито все-лік. Але такого ліку на всі хвороби ніхто не винайшов і не винайде ніколи. Позбувшися мрії про той чудовий все-лік, почали лікарі докладніше придивлятися поодиноким хворобам, слідити об'яви, що виступають при її погіршенні і при поліпшенні, і звільна назбирали величезний запас спостережень та досвідів, що тепер називається медициною. Кожну слабість, кожний об'яв стараються пізнати якнайдокладніше, а від пізнання вже недалеко й до вилічення.

От таке саме й з тими громадськими, суспільними слабостями, що спадають на людей при поступі наперед. Те, що ми досі роздивили, всі оті ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повної спільності – все се такі панацеї, яких не зварить і не приготує ніякий аптекар. Вони бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг, і в тім їх велика вартість, їх історична заслуга. Але певності, панацеї в них не шукайте. Поступ цілої людськості – се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духовні сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі кермувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений, Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод, се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде.

 

Сторінка 7 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_shco_take_postup.docx)Ivan_franko_shco_take_postup.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_shco_take_postup.fb2)Ivan_franko_shco_take_postup.fb2