Іван Франко - Перехресні стежки (СКОРОЧЕНО) (сторінка 2)

      Рафалович зрозумів: селян так довго туманили, що вони недовіряють жодному «пану», навіть коли він щиро бажає їм добра. 
      Він пригадав, що галицькі інтелігенти сподівалися подолати темність і забобони селян за допомогою освіти. 
      Але що таке освіта? Неписьменний торговець може бути незрівнянно освіченішим від професора філософії. «Треба провести їх (селян) через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа...» Адвокат вирішив при першій нагоді поїхати до Буркотина, побалакати з людьми. Того ж дня йому впала у вічі чудна поведінка сторожа Барана, який ходив перед будинком, мов вартовий на варті, то в один бік, то в інший. Пізніше, в обідню пору, він знов побачив Барана на подвір'ї. Той впер у нього свої блискучі очі і довго дивився, не змигаючи. У погляді сторожа Євгеній відчув якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю. 
       
      XX 
       
      Увечері до Рафаловича прийшов Стальський і сказав, нібито розкаявся в тому, що робив зі своєю жінкою, але для їхнього примирення потрібна третя людина, яка виступала б у ролі посередника. Попри пізній час, Євгеній згодився піти до нього, навіть переодягнувся у візитний костюм. 
      Побачивши дружину Стальського, він остовпів: це була Регіна. 
       
      XXI 
       
      Всю ніч Євгенія мучили тривожні сни. Йому снилося, ніби він, утомлений, знесилений, іде невідомо куди якоюсь величезною пустинею. Потім йому дорогу перетинає чорна стрічка — велика ріка, обрамована чорними скелями. Євгеній стоїть над рікою і вдивляється у її каламутну воду. Здалеку він чує звуки музики і незабаром бачить, як із—за чорної скелі виринає велика дараба (пліт) з керманичами, музикантами і веселою компанією паничів і пишно зодягнених панночок. Чути гомін, срібний сміх, цокання чарок. Усі вітають молоду пару, що сидить на високій лавочці посередині дараби. У молодому він пізнав самого себе, обличчя молодої так і не розгледів. Дараба щезає за закрутом ріки. Євгеній хоче бігти наздогін їй, але відчуває, що його ноги мов приковані до землі. Раптом він бачить серед каламутних хвиль щось біліє — пливе утоплениця. Йому здається, що він упізнав цю нещасну жінку. Євгеній кидається у воду — і прокидається, весь мокрий від поту. Прийшовши до повної свідомості, він зрозумів, що джерелом його сонного привиду було важке пригноблення душі після вчорашніх вражень. 
       
      XXII 
       
      Прийшовши до Стальського, Євгеній побачив Регіну. Вона не виглядала такою нещасною і пригніченою, як могла виглядати жінка, що зазнала страшних моральних тортур. Регіна навіть не дуже постаріла, на її обличчі не було «ані морщиночки, ані сліду борозди, проведеної внутрішнім горем». Але на ньому був вираз тупості і байдужості. Євгеній не впізнав тієї дівчини, що чарувала його колись магічною силою кохання: «Це була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу». 
       
      XXIII 
       
      Регіна увійшла до кімнати, де сиділи чоловіки, з розпущеним волоссям, убрана у свою злежану і пом'яту шлюбну сукню, на тлі якої її обличчя здавалося пожовклим і змарнілим. Вона сказала, що одяглася так на честь десятирічного ювілею подружнього життя. Шлюбну сукню жінка назвала символом свого майбутнього нещастя. Десять років тому її вдягла на неї «цьоця», злий демон життя Регіни, і закляла в цю сукню всіх злих демонів, що мали мучити племінницю. Вони зробили свою справу. Регіна не криючись розповіла, що знала Євгенія ще до шлюбу і навіть любила його. 
      Євгеній стояв приголомшений такою несподіваною сценою. Але коли Стальський вдарився у блазнювання і, кажучи, що не хоче стояти на заваді двом закоханим, хотів підвести його до Регіни, він з усієї сили відштовхнув цього нелюда і вибіг на вулицю. 
      Того вечора Євгеній довго не міг заспокоїтися. А прокинувшись уранці, знов поринув у спогади. Він був у відчаї, втративши свій ідеал, що яснів у його серці, «округлений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності!» Раптом настрій його змінився, він заплакав і став звинувачувати себе, що не допоміг Регіні, яка гине, божеволіє від свого страшного життя. 
      У двері постукали. До адвокатського салону увійшов пан маршалок Брикальський. 
       
      XXIV 
       
      Брикальський прийшов до Рафаловича і переказав йому свою розмову з селянами. За його словами, вони повідомили, нібито адвокат пропонував їм купити панський маєток і навіть підбивав їх на бунт. Рафалович відхилив ці звинувачення і, у свою чергу, порадив панові добровільно віддати селянам спірне пасовисько, бо вони мають усі підстави виграти процес. Пан маршалок побачив, що адвоката не так легко збити з пантелику, і пішов ні з чим. 
       
      XXV 
       
      Брикальський вийшов, а Рафалович, засмучений цією розмовою, почав розмірковувати, що штовхнуло селян на такий вчинок: «Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку!» 
      Раптом Євгеній побачив у вікно на тій же лаві Регіну. Він ухопив капелюх і вибіг до неї. 
       
      XXVI 
       
      Зустрівшись з Регіною, Євгеній розповів їй про те, як він страждав, втративши її, навіть хотів вкоротити собі віку. Вона сказала, що знає про його роботу і рада успіхам Євгенія на громадській ниві. Піддавшися наказові «цьоці» і занапастивши себе, вона знайшла розраду у думці, що для Євгенія стала провідною зіркою, яка вела «до всього, що високе і чесне». 
      Євгеній запропонував їй розірвати страшні пута, разом з ним покинути це місто і пошукати собі щастя десь в «широкім світі». Але жінка відповіла, що то була б подвійна крадіж: її — від чоловіка, його — від його справи, «від тих нещасних, віками кривджених людей», які мають право на допомогу. Євгеній продовжував її умовляти, і, щоб припинити цю тяжку для обох розмову, вона офіційним тоном промовила, що їй, як шлюбній жінці, не випадає слухати такі речі. І, не подавши йому руки, пішла геть. 
       
      XXVII 
       
      Адвокат збирався їхати до отця Зварича. При цьому у нього відбулась незвичайна розмова зі сторожем Бараном, якого він попросив замовити фіакр. Як виявилося, єзуїти, до місії котрих вчащав Баран, переконали його в тому, що Рафалович — антихрист. У Євгенія похололо в серці від божевільної впевненості в Барановім обличчі. 
       
      XXVIII 
       
      Вагман розпитував Барана про те, що сталося за тиждень і що він бачив, бо Баран і інші сторожі були своєрідною Вагмановою поліцією. Баран розповів господареві, щодо адвоката приходили селяни, які кляли Рафаловича і відібрали в нього папери, про візит маршалка, про зустріч Євгенія з жінкою Стальського у міськім саду. 
      У шинку сторож зустрів Стальського і повідомив його про те, що бачив розмову Регіни з адвокатом. Стальський дав Баранові гроші і пообіцявдати ще, аби він допоміг йому захопити жінку разом із Рафаловичем. 
       
      XXIX 
       
      Рафалович виїхав до села Бабинці, де жив отець Зварич. Дорогою він поринув у думки і був тепер вдячний Регіні, що вона не дозволила йому 
      піддатися миттєвій слабкості і кинути справу служіння народові, якій він вирішив присвятити життя. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов'язок». 
       
      XXX 
       
      Адвокат приїхав до села, зустрівся з отцем Зваричем. Той саме повертався з похорон. Виявилось, що в селі трапилось нещастя. Пан Пшепорський, «фізик», зробив селянським дітям щеплення від віспи зіпсованою вакциною, і семеро дітей померли від гангрени. 
      Рафалович дав слово селянам розібратися в цій справі. 
       
      XXXI 
       
      О. Зварич в гімназії вважатися «тупою головою», тяжко переходив із класу в клас, ніхто ніде не чув його голосу, але попри всі ці недоліки він був здатний до фізичної праці, любив токарство, стельмаство і т. ін. Ставши парохом у Бабинцях, священик усіляко допомагав селянам. Як дізнався Рафалович, Вагман дав отцю Зваричу великі гроші, аби допомогти селянам вилізти з боргів. І ревно займався цією справою. 
       
      XXXII 
       
      Прийшов час виїжджати від Зварича. По дорозі до Гумниськ, де мала розглядатися судова справа, Рафаловичу зустрілась купка селян, які розпитували в нього, чи справді буде війна. На запитання адвоката, звідки це вони взяли, один селянин розповів про великого пана адвоката Шнадельського, який збирав у них гроші ніби для звільнення від військової служби їхніх дітей. Рафалович порадив селянам звернутися зі скаргою на цього пана до криміналу, бо Шнадельський дурив людей. 
       
      XXXIII 
       
      Рафалович своєчасно прибув до Гумниськ — малого й дуже брудного містечка, а саме — гумниського суду. Засідання вів суддя Страхоцький, чоловік років під шістдесят, відомий тим, що був несповна розуму. Одного разу прокурор жартома сказав, що повісив би селянина, який скоїв лісову крадіжку, а Страхоцький, довго не думаючи, насправді засудив селянина на смерть і навіть викликав ката з іншого міста. Після цього випадку, що вчасно був розкритий, Страхоцькому ніколи не доручали самостійно вести справи. 
       
      XXXIV 
       
      У суді Рафалович взяв участь у розгляді справи єврея Лейби Хамайдеса проти селянина Ілька Марусяка. Хоч Лейба і взяв свідків, і, здавалось, перевага була на його боці, Рафалович легко довів невинність звинуваченого. 
       
      XXXV 
       
      Залагодивши всі справи, Рафалович виїхав додому через Буркотин. Він заглибився у свої думи: адвокат бачив реальний стан роботи суду, хабарництво і некомпетентність судових урядовців. 
      Дорогою зустрівся старий дід, який заблукав у лісі. Рафалович погодився підвезти його до Буркотина. Євгенію спало на думку порівняння: отой старий селянин — це український народ, що блукає і не знайде ніяк дороги. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Рафалович. 
       
      XXXVI 
       
      Виявилося, що і старий знав Рафаловича, і Рафалович знав діда. Це був колишній адвокатів клієнт Демко Горішний. Від діда Євгеній дізнався, що селяни, які судилися за пасовисько, звернулися до пана Шнадельського. Рафалович боляче сприйняв цю звістку, бо йому було шкода одурених цим шахраєм людей. Він скрикнув: «Бійтеся Бога, люди! Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити». 
      Бричка в'їхала на подвір'я сільської корчми, 
       
      XXXVII 
       
      Там зібрав «ціле віче» Шнадельський. Він виголошував чергову «промову» проти панів адвокатів, попів. Закликав вірити тільки собі і цісарю. 
      Рафалович викрив Шнадельського, той розлютився і, щосили кинувши кухолем у Рафаловича, вцілив у голову Демкові. Знялась колотнеча. За порадою старого Демка, Рафалович вибрався з корчми, де ще довго не вщухали галас і крики. 
       
      XXXVIII 
       
      Рафалович подав папери проти повітового лікаря за недбале щеплення і в справі Шнадельського, далі написав статті в газети, але особливого успіху всі ці дії не мали. Порадившись із селянами і священиками з повіту, до яких мав найбільшу довіру, адвокат вирішив утворити вічевий комітет і внести до староства подання про скликання віча в законному порядку. 
       
      XXXIX 
       
      Пан маршалок Брикальський, шукаючи спосіб позбутися боргів, придумав «реформу»: злити воєдино кредитове земське товариство, так звану «панську касу», і повітову касу задаткову, так звану «хлопську касу». Всі гроші він збирався повернути на латання дірок у власному господарстві. Несподівано пан маршалок зустрів опозицію в особі графа Кшивотульського, давнього конкурента Брикальського. 
       
      XL 
       

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku_Skorocheno.docx)Ivan_franko_perechresni_stewku_Skorocheno.docx
Скачать этот файл (Ivan_franko_perechresni_stewku_Skorocheno.fb2)Ivan_franko_perechresni_stewku_Skorocheno.fb2